Ганс Крістіан Андерсен (1805 - 1875)

Гидке каченя

Серед найкращих казкарів світу «королем казки» справедливо вважають данського письменника Андерсена. Він написав понад сто п’ятдесят казок, які були перекладені більш ніж ста мовами і принесли йому світову славу.

Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в містечку Оденсе. Батько Андерсена був шевцем, мати — прачкою. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Ще до навчання в початковій школі для бідних, Ганс часто слухав казки, які йому розказував батько. Пізніше він захопився театром. Часто влаштовував імпровізовані домашні вистави, сам писав п’єси, готував декорації та костюми. У 1816 році батько Андерсена помер, і хлопчикові довелося працювати, щоб допомогти матері. Він був помічником майстра спершу у ткача, потім у кравця. Потім Андерсен працював на сигаретній фабриці.

У 1819 році майбутній письменник приїздить до Копенгагена в пошуках щастя — він мріяв стати актором. Проте режисер Королівського театру не знайшов у хлопця таланту. Три роки він працює статистом і хористом.

Після довгих митарств, марних спроб знайти застосування своєму таланту Андерсену пощастило зустріти людей, які перейнялися його долею. Вони влаштували сімнадцятирічного Ганса в гімназію. Юнак із запалом взявся за навчання, багато читав, писав вірші та п’єси. Незважаючи на приниження однокласників, які були набагато молодші за нього, Андерсен закінчив гімназію, а згодом і університет.

1833 року друзі виклопотали для уже відомого письменника королівську субсидію, і Ганс Крістіан Андерсен відправився у подорож за кордон. Він об’їхав усю Європу, познайомився з відомими письменниками — з Гюго, Гейне, а пізніше з Діккенсом.

Андерсен писав п’єси, вірші, нариси, романи, але найбільшої популярності йому принесли казки. У цьому жанрі найповніше виявився художній талант письменника. Казки Андерсена тісно пов'язані з фольклором, дуже динамічні, в них багато гумору, фантастика поєднана з реальним життям; багато казок є гострою соціальною сатирою («Нове вбрання короля», «Соловей», «Кожному — своє місце», «Свині», «Слимак і кущ троянди», «Дюймовочка»). Жорстоким грошолюбам у казках протистоять прості бідні люди, що їх Андерсен наділяє найблагороднішими моральними рисами і якостями («Стійкий олов'яний солдатик», «Кресало», «Русалочка», «Дівчинка з сірниками», «Снігова королева»). Казки письменника пройняті соціальним оптимізмом і щирою вірою в краще майбутнє людства.

Ганс Крістіан Андерсен прожив сімдесят років — помер він 4 серпня 1875 року. Письменник прожив щасливе життя, увінчане під кінець світовою славою.

Що за розкіш була за містом! Стояло літо, пшениця половіла, овес зеленів, на смарагдових луках височіли копички сіна, і там же, ступаючи довгими, червоними ногами по стерні, походжав лелека, що говорив єгипетською мовою, якої навчився від своєї матусі. Навкруг полів та луків тягнулися величезні ліси, посеред яких голубіли бездонні озера. Леле, як же гарно було за містом! На самім осонні стояв старовинний хутір, оточений глибокими рівчаками. Від муру до води ріс лапатий лопух — він був такий заввишки, що під його найбільшим листям на повен зріст уміщувалася дітвора. Там стояли такі дикі хащі, мов то був не лопух, а дрімучий ліс. Ото саме в тих хащах і сиділа на своєму гнізді качка, висиджуючи каченят. Правда, сидячка та їй уже добряче надокучила, бо забирала хтозна-скільки часу, до того ж до неї мало хто заходив у гості. Решта качок більше любили хлюпатися в канавах, аніж вибиратися на берег, усідатися під кущем лопуха й крякати разом із нею.

Та ось яйця одне за одним почали розлуплюватися й пищати:

— Пі! Пі!

Жовтки ожили й повисовували зі шкаралуп голівки.

— Хутчіш! Хутчіш! — підганяла качка.

І каченята чимдуж заходилися вилазити на світ Божий і роззиратися під зеленим листям навсібіч. Матуся їм не боронила: мовляв, нехай дивляться, скільки завгодно, бо ж зелений колір корисний для очей.

— Ого, якенний світ! — мовили каченята.

Відтепер їм стало набагато просторіше, ніж у шкаралупі.

— Невже ви думаєте, що це цілий світ? — запитала матуся. — Та ж він простягається аж на край саду й сягає до пасторського поля! Але я там ніколи не була! Мабуть, ви всі вже вилупилися! — і качка підвелася. — Е ні, не всі! Найбільше яйце лежить і ані руш. Та доки ж це триватиме? Як воно мені набридло!

І вона знов усілася в гнізді.

— Ну, як тобі ведеться? — спитала стара качка, що навідалася до неї в гості.

— Та забарилося одне каченя! — відповіла качка-крячка. — Ніяк не вилупиться! Але поглянь на решту! Зроду не бачила таких чарівних каченят! Всі як одне схожі на свого батечка. А він, капосний, мене навіть не провідав!

— Дозволь мені на те яйце глянути! — попросила стара качка. — А що як воно індиче? Якось мене теж були обдурили, і я страшенно наморочилася з індичатами. Не можу тобі й передати, як вони боялися води! Я навіть не могла їх туди загнати! І крякала, й підпихала, — усе було марно!.. Дозволь мені подивитися на яйце! Ну от, воно справді індиче! Краще облиш його та йди вчити своїх діток плавати!

— Та посиджу ще трішки! — відповіла качка-крячка. — Якщо вже я стільки згаяла часу, то досиджу до кінця!

— Воля твоя! — сказала стара качка й поклигала своєю дорогою.

Врешті-решт велике яйце тріснуло й запищало:

— Пі! Пі!

А потім зі шкаралупи вилізло пташа — величезне й дуже негарне. Оглянувши його, качка сказала:

— Яке воно велике! Зовсім не таке, як усі! Невже це й справді індича? Ось ми зараз побачимо! Якщо воно не схоче йти у воду, то я сама його туди зіпхну!

Наступного дня стояла благодатна погожа днина. Сонце світило просто на зелені лопухи. Качина матуся повела всю свою родину до рівчака. Плюсь! — і вона стрибнула у воду.

— Хутчіш! Хутчіш! — загукала вона, і всі каченята одне за одним плюхнули до неї.

Вода накрила їх з головою, але вони вмить випірнули на поверхню й гарненько собі попливли, перебираючи лапками поперед себе. Плавали вони геть усі, а з ними й те негарне сіре пташа.

— Та яке ж то індича? — мовила качка. — Гляньте, як зграбно воно молотить лапками, як прямо тримає голівку! Дитятко моє рідненьке! А загалом, якщо до нього придивитися, то воно вельми симпатичне! Хутчіш! Хутчіш!.. Гайда зі мною, я виведу вас у світ і представлю на подвір'ї. Одначе гуртуйтеся всі біля мене, щоб ніхто вас не потовк! І стережіться кота!

Аж ось вони дочапали до подвір'я. Який там стояв галас і лемент! Дві родини чубилися за вугрячу голову, аж поки та голова дісталася котові.

— Бачите, як водиться на білому світі! — сказала качина матуся, облизуючи дзьоба, бо вона й сама не відмовилась би поласувати тією головою.

— Молотіть лапками! — звеліла вона. — Покажіть, як ви вмієте крякати, й схиліть голови перед отією старенькою качкою! Вона тут найвельможніша. А гладка вона через те, що іспанської породи. Бачите в неї на лапці червону латочку? Правда, красиво? То найвища качина відзнака й означає дуже багато: вона свідчить, що коли качка десь загубиться, її неодмінно упізнають — і тварини, й люди!.. Ну ж бо, хутчіш!.. Не стулюйте лап докупи! Добре виховане каченя широко розставляє лапи, вивертаючи їх назовні, як тато й мама! Ось так! А тепер кланяйтеся й кажіть: «Кря!»

І каченята послухалися. А качки з подвір'я оглядали їх зусібіч і на весь голос репетували:

— А бодай їм грець! Оце насунула юрба! Хіба нас було не досить? Тьху! А на що схоже оте каченя! Аж бридко дивитися!

І тієї ж миті одна качка підскочила до сірого каченяти й скубнула його за шию.

— Не чіпай! — крикнула качина матуся. — Воно ж нічого поганого не робить!

— Атож, зате воно дуже велике й чудне! — відповіла качка-скубачка. — Тож його годиться провчити!

— В тебе, матусю, прекрасні діти! — сказала стара качка з латочкою на лапі. — Всі прекрасні, крім одного, — з тим каченям тобі не пощастило! Мені хотілося б, щоб ти спробувала висидіти його заново!

— Це неможливо, Ваша милосте! — відповіла качина матуся. — Воно негарне, але добродушне й плаває так само зграбно, як і решта. Ба, можу навіть твердити, що найкраще! Думаю, з віком воно погарнішає, а з часом і поменшає на зріст! Воно надто довго лежало в яйці, тому й не вдалося вродою! — і вона скубнула пташа по загривку, а тоді ще й погладила. — До того ж це селезень, а йому не конче бути гарним! Мені здається, коли він змужніє, то таки знайде свою долю!

— На решту каченят любо дивитися! — сказала стара качка. — А тепер почувайтесь як удома, а якщо знайдете вугрячу голову, то несіть її мені!

І качина родина справді почувалась як удома.

Проте бідолашному каченяті, що останнім вилупилося з яйця й мало дуже непривабливий вигляд, велося не з медом: і качки, й кури його кусали, штурхали й брали на глузи.

— Воно надто велике! — торочили всі гуртом, а індик, що народився зі шпорами на лапах і через те уявляв себе імператором, надувся, як вітрило на кораблі, підскочив до каченяти й забулькотів так, що аж почервонів.

Бідолашне каченя не знало, чи йому стояти, чи кудись бігти. Воно було страшенно зажурене: з ним поводилися, мов з якоюсь потворою!

Ще й перед цілим пташиним двором виставили на посміховисько!

Так минув перший день, а далі було ще гірше. Всі, кому не ліньки, ганяли його від себе, навіть брати й сестри ним бридилися й весь час казали:

— Нехай тебе, бридкий здорованю, бере собі кіт!

А матуся додавала:

— Щоб тебе очі мої не бачили!

Качки скубалися, кури билися дзьобами, а дівчина, що всіх їх годувала, штурхала каченя ногою.

Врешті-решт каченяті урвався терпець, воно розбіглося й перелетіло через тин. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, спурхнули в повітря.

«Це тому, що я таке негарне!» — подумало каченя, заплющило очі та й побігло галасвіту.

І ось воно дісталося до величезного болота, де жили дикі качки. Там воно просиділо всеньку ніч, знемагаючи від утоми та журби.

Вранці дикі качки, позлітавши зі своїх гнізд, побачили чужака.

— Що ти за одне? — спитали вони.

Каченя завертілося-завовтузилося й почало навсібіч розкланюватися.

— Яка потороча! Просто жах! — мовили дикі качки. — Але нам до тебе байдуже, тільки ні до кого з нас не сватайся!

Сердега! Та він до такого навіть не додумався б! Йому хотілося одного — сидіти в очереті й пити болотяну воду!

Так провело каченя цілих два дні. А потім до нього навідалося двоє диких гусей, точніше, два дикі гусаки, що недавнечко вилупилися з яєць і були в дуже доброму гуморі.

— Слухай, приятелю! — сказали вони. — Твоя потворність нам навіть подобається! Хочеш приєднатися до нашого гурту й стати перелітним птахом? Тут неподалік є ще одне болото, де водяться прегарні чималенькі дикі гуски, що вміють крякати. Може, ти знайдеш там своє щастя? Ти ж такий потворний!

— Піф! Паф! — зненацька пролунало над болотом, і обидва дикі гусаки впали мертві в очерет, а вода навколо них почервоніла від крові.

— Піф! Паф! — пролунало знов, і цілі табуни диких гусей здійнялися з очерету в повітря.

Стрілянина не вгавала. То було грандіозне полювання, болото оточили мисливці. Еге ж, деякі з них сиділи на деревах, гілля яких простягалося над очеретами. Блакитний дим хмарками огортав темні дерева й слався над водою. По багнюці тьопали мисливські собаки — тьоп, тьоп! Гойдався очерет. Бідолашне каченя похололо з жаху й уже збиралося засунути схилену голівку під крило, як раптом перед ним постав здоровенний собака з висолопленим язиком і лютими блискучими очима. Він роззявив пащу, вишкірив зуби й потягнувся до каченяти, а тоді — тьоп! тьоп! — та й побіг собі далі.

— Слава Богу! — зітхнуло каченя. — Я настільки потворне, що навіть собака перехотів мене вкусити!

І каченя причаїлося в очереті. А над ним весь час пролітали кульки дробу й лунали постріли.

Лише наприкінці дня стрілянина стихла. Проте бідолашне каченя все ще боялося ворушитися. Лише виждавши кілька годин, воно розглянулося по боках і майнуло з болота геть. Воно бігло полем і лукою, а вітер просто збивав його з дороги.

Надвечір каченя добилося до якоїсь убогої хатинки. Вона була настільки стара, що й сама, певно, не знала, на який бік звалитися, тому ще й трималася.

Вітер намагався підхопити каченя й понести за собою, тож йому доводилося сідати на хвоста, щоб не піддатися. А вітер розходжувався дедалі дужче. Та ось каченя помітило двері, які зіскочили з єдиної ще вцілілої завіси й були такі перехняблені, що утворили шпарину, крізь яку можна було прошмигнути всередину. І каченя, недовго думаючи, шмигнуло в шпарину.

У тій хатині жила бабуся з котом та куркою. Кіт, якого бабуся називала «синочком», умів прогинати спину й муркотіти. А коли його гладили проти шерсті, він навіть викрешував із очей іскри. В курки були дуже маленькі й куці лапки, тому бабуся й прозвала її Кудкудачкою-Куцолапкою. Курка гарно неслася, й бабуся любила її, мов рідну дитину.

Вранці кіт і курка одразу ж запримітили чуже каченя: кіт замуркотів, а курка закудкудакала.

— Що там таке? — спитала бабуся, розглядаючись по хатині.

А оскільки вона недобачала, то сприйняла каченя за гладку качку, яка заблукала.

— Оце так здобич! — мовила бабуся. — Тепер я розживуся на качині яйця! Якщо, звісно, то не селезень! Ось лишимо його на випробування та й побачимо.

І каченя три тижні проходило випробування, але так і не знесло ані яєчка. У хатині за господаря був кіт, а за господиню курка, і обоє вони мали звичку казати:

— Ми і світ!

Кіт і курка вважали себе половиною того світу, до того ж не абиякою половиною, а найкращою. Каченяті здавалося, що можна мати й іншу думку, але курка нетерпляче його спитала:

— Ти вмієш нестися?

— Ні!

— Ну, то й прикуси язика!

А кіт спитав:

— Ти вмієш прогинати спину, муркотіти й викрешувати іскри?

— Ні!

— Ну, то й не пхайся зі своєю думкою, коли говорять мудреці!

І каченя, сидячи у своєму кутку, мовчки похнюпилося. Аж раптом йому пригадалося свіже повітря й сонечко і страшенно закортіло поплавати. Врешті-решт воно не стрималося й сказало про це курці.

— Що з тобою? — здивувалася та. — Сидиш крячкою, байдикуєш, то й забиваєш собі голову бозна-чим! Неси яйця або муркочи, воно й минеться.

— Але як приємно плавати у воді! — сказало каченя. — Як гарно там хлюпатися й пірнати з головою до самого дна!

— Нічого собі приємність! — хмикнула курка. — Напевно, ти з'їхало з глузду! Спитай кота, наймудрішого з тих, кого я знаю, чи любить він плавати у воді або пірнати? Я вже не кажу про себе!.. Спитай навіть у нашої господині, старенької бабусі, мудрішої за яку не знайдеться в цілім світі! Ти думаєш, їй хочеться плавати у воді й пірнати з головою?

— Ви не розумієте мене! — скрикнуло каченя. — О, якщо вже ми тебе не розуміємо, то хто ж зрозуміє? Тобі хочеться бути мудрішим за кота й бабусю, не кажучи вже про мене! Дитино, не корч із себе розумаку! Подякуй своєму творцеві за те добро, що випало на твою долю! Хіба тебе не прихистили в теплій хаті й не доглядають? Ти могло б тут чого-небудь і навчитися! Але ти дурне як пень, з тобою нецікаво спілкуватися! Можеш мені повірити! Я бажаю тобі добра, тому й кажу неприємні речі, бо саме так і пізнаються справжні друзі! Спробуй-но нести яйця або навчися муркотати чи викрешувати іскри!

— Я краще піду собі світ за очі! — мовило каченя.

— З Богом! — відповіла курка.

І каченя пішло в широкий світ. Воно плавало в озері, пірнаючи там до дна, проте всі, хто його бачив, від нього сахалися.

Та ось надійшла осінь. Листя в лісі пожовкло й побагровіло, вітер зривав його й кружляв ним по всіх усюдах. Небо стояло високе й холодне, важкі хмари носили в собі повно граду й снігу, а на тину сидів ворон і крякав захриплим од холоду голосом. Ще б пак! Там можна було заклякнути, ледве подумавши про холод! Сердешному каченяті й справді було непереливки.

Одного вечора, коли сонце — червоне, мов жар, — ховалося за пругом, з кущів випурхнув цілий табун дивовижних великих птахів. Каченя зроду не бачило таких красенів — сліпучо-білих, з довгими стрункими шиями. То були лебеді; вони якось почудернацькому закричали, широко замахали своїми розкішними могутніми крилами та й полинули з холодних лук у теплі краї — десь до морів та озер! Вони здіймалися у височінь — усе вище та вище, і гидке каченя зненацька чомусь захвилювалося. Завертівшись у воді, мов млинок, воно витягнуло до лебедів шию і якось так дивно й голосно скрикнуло, що саме свого крику й злякалося. О, ті прекрасні щасливі птахи не йшли йому з думки навіть тоді, коли вони вже зникли з обрію! Каченя пірнуло аж на дно, а як випірнуло — то було немов саме не своє. Воно не знало, як звалися ті птахи й куди вони полетіли, однак полюбило їх так, як зроду ще нікого не любило. В його серце не закралося й краплини заздрощів, бо навіть подумки йому не хотілося ставати таким красивим, як вони. Каченяті хотілося лише одного — бути прийнятим до качиного гурту!.. Сердешне гидке каченя!

А зима випала така холодна, що жах. Каченяті весь час доводилося плавати у воді, аби озеро не замерзло зовсім, одначе кожної ночі та ополонка, де воно плавало, дедалі вужчала. Мороз був такий, що крига аж тріщала. Каченя безперестанку лопотіло лапами, побоюючись, що воду зовсім зітне кригою. Врешті-решт воно таки стомилося, опустило крила й обмерзло.

Вдосвіта біля озера проходив якийсь селянин. Побачив він каченя, розбив своїм дерев'яним черевиком кригу, підхопив знайду на руки й поніс до своєї дружини. Там воно й оклигало.

І от дітям закортіло з ним побавитися. Але каченя злякалося, що вони його образять і, зопалу відскочивши вбік, плюснулося просто в дійницю, — ще й так, що молоко розхлюпалося по всій хаті. Господиня скрикнула й сплеснула в долоні. Тоді каченя влетіло в горнятко з маслом, а потім — у діжку з борошном і прожогом вискочило звідти. Лишенько, що то була за мара! Господиня залементувала й замахнулась на нього кочережкою, а діти бігали за ним по хаті, збивали одне одного з ніг, і сміялися, й верещали!.. Добре, що двері стояли відчинені, тож каченя дременуло в кущі й бебехнулося в свіжий сніг. І там воно мовби провалилося в зимову сплячку.

Одначе надто сумно було б розповідати про всі поневіряння, яких каченяті довелося зазнати цієї суворої зими. Воно лежало в болоті між очеретів доти, доки знов почало припікати сонечко. Зі співом жайворонків надійшла весна-красна!

І якось каченя, розправивши крила, здійнялося в повітря, — тепер вони лопотіли дужче, ніж досі, й ніби набралися більше сили. Та не встигло воно й оком змигнути, як опинилося у великому саду, де саме цвіли яблуні й пах бузок, що схиляв своє довге зелене віття над звивистим рівчаком! О, як там було гарно! Як свіжо дихала весна! Тієї миті з хащ випливли три дивовижних білих лебеді. Вони лопотіли крилами й напрочуд легко пливли плесом! Каченя впізнало тих розкішних птахів, і його огорнув якийсь дивний сум.

— Як мені хочеться полетіти до тих королівських птахів! Хоч, може, вони і вб'ють мене: мовляв, як це ти, поторочисько, та зважилося до нас підступити! Ну й дарма! Краще вже нехай вони мене вб'ють! Я не витримаю скубання качок, дзьобання курей, штурханців служниці, що пильнує пташиний двір! Мені несила буде ще раз пережити люту зиму!

І каченя злетіло на воду й попливло назустріч розкішним лебедям. Вони загледіли його й теж повернули в його бік.

— Вбийте мене! — мовило сердешне каченя, схилило свою голову до самої води та й ну чекати смерті.

Але що ж воно побачило в чистій воді? Та ж своє власне відображення! Правда, на нього вже дивилося не темно-сіре незграбне пташа, потворне й бридке, а молоденький лебедик.

Так-от — нема нічого поганого в тому, що ти народився в качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця!

Наш лебедик навіть зрадів, що пережив стільки поневірянь, бо саме тепер оцінив своє щастя й усю ту красу, яку він пізнав. Дорослі лебеді плавали навкруг нього й погладжували його дзьобами.

Аж тут у сад прибігли малі діти й заходилися кидати у воду хліб та зерно, а найменше дитя закричало:

— Там є новенький!

Решта діток і собі загукали:

— Ага, з'явився новенький!

І вони заплескали в долоні й почали танцювати. А тоді привели батька й матір і знов стали кидати у воду крихти хліба й пирога. Ще й усі як одне казали:

— Новенький — просто красень! Такий молодюсінький! Такий гарнюній!

А старі лебеді схилили перед ним голови.

І тоді лебедик страшенно збентежився й сховав свою голівку під крило, хоч і сам не знав навіщо! Він був надто щасливий, але ніскілечки тим щастям не пишався, бо ж добре серце ніколи не буває пихатим! Йому згадалося, як його ганяли й брали на глузи. Ну а тепер ось він на власні вуха чув, як його називали найкрасивішим з-поміж усіх красивих птахів. Бузок схиляв своє гілля до нього аж у воду, а сонце пригрівало й голубило його своїм промінням. І тут він залопотів крилами, випростав свою струнку шию догори й на радощах скрикнув:

— Хіба я міг, коли був гидким каченям, мріяти, що матиму стільки щастя!

Переклад Г. Кирпи

Андерсен Г.К. Казки. — К., 2006.