Сельма Лагерлеф (1858 - 1940)

Дивовижні мандри Нільса (Уривки)

Творчість Сельми Лагерлеф — цікаве й своєрідне явище не тільки шведської, але й усієї світової літератури. Вона перша в Швеції жінка — лауреат Нобелівської премії й член Шведської академії.

Народилася майбутня письменниця в родовому маєтку своїх батьків, Морбакке. Батько був військовим, мати — учителькою. У три роки дівчинку паралізувало. Їй читають твори Андерсена, В. Скотта, Тегнера, Бельмана та ін. Коли дівчинці виповнилося дев’ять років, вона переїхала у Стокгольм, де їй повернули можливість рухатися.

У 1882 році Сельма вступила у Вищу вчительську семінарію. Після закінчення стала вчителювати в школі для дівчаток у маленькому провінційному містечку на півдні Швеції, Ландскруне, де й розпочала свою літературну діяльність.

Після перемоги в конкурсі на кращий твір, який збільшив би інтерес читачів до газети «Ідун», письменниця залишила службу в школі, повністю віддавшись творчій роботі.

На початку 1900 року Лагерлеф отримала запрошення взяти участь у створенні книги про рідну країну для шведських школярів. Письменниця відвідала багато місць Швеції, вивчала геологію, зоологію, ботаніку, історію.

Спочатку у письменниці виникла ідея створити легенди про тролів і велетнів, але пізніше вона відмовилася від цієї думки. Рішення підказала їй «Книга джунглів» Р. Кіплінга. Лагерлеф почала заселяти вигаданий нею ландшафт тваринами, що розмовляли й діяли, як люди. Так у 1904 році з’явився перший том «Дивовижних мандрів Нільса з дикими гусьми». Критики відзначили, що під чарівним пером Лагерлеф усі предмети шкільного курсу — географія, геологія, історія, ботаніка, зоологія — стають казкою. З великою радістю вона приймала докази того, що школярам її книга дуже сподобалася, що в них з’явився інтерес до вітчизняної географії та до читання.

Розділ перший. ЛІСОВИЙ ГНОМ

1

У маленькому шведському селі Вестменхег жив колись хлопчик на ім'я Нільс. З виду — хлопчик як хлопчик. Та годі з ним було раду дати.

На уроках він ловив ґав і хапав двійки, у лісі руйнував пташині гнізда, гусей у дворі дражнив, курей ганяв, кидав у корів камінці, а кота смикав за хвіст, наче хвіст — це мотузка від дверного дзвоника.

Так прожив він до дванадцяти років. І тут трапилася з ним незвичайна пригода.

Ось як воно було насправді.

Якось у неділю батько з матір'ю зібралися на ярмарок у сусіднє село. Нільс не міг дочекатися, поки вони підуть.

«Ішли б швидше! — думав Нільс, поглядаючи на батьківську рушницю, що висіла на стіні. — Хлопці, коли побачать мене з рушницею, від заздрощів луснуть».

Але батько наче відгадав його думки.

«Дивися, з дому ані руш! — попередив він. — Відкривай підручник і берися за розум. Чуєш?»

«Чую, — відповів Нільс, а про себе подумав: «Отакої, витрачатиму недільний день на уроки!»

«Вчися, синку, вчися, — сказала мати.

Вона навіть сама дістала з полиці підручник, поклала на стіл і присунула крісло.

А батько відлічив десять сторінок і суворо-пресуворо наказав:

«Щоб до нашого повернення все напам'ять знав. Сам перевірю».

Нарешті батько з матір'ю пішли.

«Добре їм, бач як весело крокують! — важко зітхнув Нільс. — А я наче в мишоловці з цими уроками!»

Але що вдієш! Нільс знав, що з батьком жарти погані. Він знову зітхнув і всівся за стіл. Щоправда, дивився він не так у книжку, як у вікно. Адже це було куди цікавіше!

За календарем був іще березень, але тут, на півдні Швеції, весна вже долала зиму. У канавах весело виблискувала вода. На деревах набубнявіли бруньки. Буковий ліс розпрямив свої гілки, закляклі в зимові холоди, і тепер тягнувся догори, неначе хотів дістатися до голубого весняного неба.

А під самісіньким вікном поважно розгулювали кури, стрибали і билися горобці, у скаламучених калюжах хлюпалися гусаки. Навіть корови, замкнені у хліві, відчули весну і мукали на всі голоси, наче просили: «Ви-ипустіть нас, ви-ипустіть нас!»

Нільсу теж хотілося і співати, і кричати, і чалапати по калюжах, і битися з сусідськими хлопчаками. Він з досадою відвернувся від вікна і втупився в книжку. Але прочитав він небагато. Букви стали чомусь стрибати перед очима, рядки то зливалися, то розбігалися… Нільс і сам не помітив, як заснув.

Хтозна, можливо, Нільс так і проспав би весь день, якби його не розбудив шурхіт.

Нільс підвів голову і насторожився.

У дзеркалі, що висіло над столом, відбивалася вся кімната. Нікого, крім Нільса, у кімнаті немає… Все начебто на місці, все гаразд… І раптом Нільс ледь не зойкнув! Хтось відкрив віко скрині!

У скрині мати зберігала всі свої коштовності. Там лежали наряди, які вона носила ще молодою, — широченні спідниці з домотканого селянського сукна, розшиті кольоровим бісером ліфи, білі як сніг, накрохмалені чепці, срібні пряжки і ланцюжки.

Мати нікому не дозволяла відкривати без неї скриню, а Нільса й близько до неї не підпускала. І вже про те, що вона могла піти з дому, не замкнувши скриню, не могло бути й мови! Не бувало такого! Та й сьогодні — Нільс чудово це пам'ятав — мати двічі поверталася від порога, щоб посмикати замок — чи добре замкнений?

Хто ж відкрив скриню?

Можливо, поки Нільс спав, у будинок пробрався злодій і тепер ховається де-небудь тут, за дверима або за шафою? Нільс затамував подих і, не моргаючи, вдивлявся в дзеркало.

Що це за тінь там, у кутку скрині? Ось вона поворухнулася… Ось поповзла по краю… Миша? Ні, на мишу не схоже…

Нільс аж очам не повірив. На краю скрині сидів малесенький чоловічок. Він наче зійшов із недільної картинки в календарі. На голові — крислатий капелюх, чорний каптанець оздоблений мереживним коміром і манжетами, панчохи біля колін зав'язані пишними бантами, а на червоних сап'янових чобітках виблискують срібні пряжки.

«Так це ж гном! — здогадався Нільс. — Справжнісінький гном!»

Мати часто розповідала Нільсові про гномів. Вони живуть у лісі, вміють говорити і по-людськи, і по-пташиному, і по-звіриному. Вони знають про всі скарби, які хоч сто, хоч тисячу років тому були зариті в землю. Захочуть гноми — узимку на снігу квіти зацвітуть, захочуть — улітку річки замерзнуть.

Ну а боятися гнома не варто. Що лихого може заподіяти така крихітна істота!

До того ж гном не звертав на Нільса ніякої уваги. Він, здається, нічого не бачив, окрім оксамитової, розшитої дрібними річковими перлами безрукавки, що лежала у скрині аж під віком.

Поки гном милувався химерним старовинним візерунком, Нільс уже думав, яку б штуку утнути з дивовижним гостем.

Цікаво було б зіштовхнути його у скриню і потім зачинити віко. А можна ще ось що…

Не повертаючи голови, Нільс оглянув кімнату. У дзеркалі вона відбивалась уся як на долоні. На полицях у строгому порядку вишикувалися кавник, чайник, миски, каструлі… Біля вікна — комод, заставлений усякою всячиною… А ось на стіні — поряд з батьківською рушницею — сачок для ловлі мух. Саме те, що потрібно!

Нільс обережно зісковзнув на підлогу і зірвав сачок із цвяха.

Один змах — і гном забився у сітці, як спіймана бабка.

Його крислатий капелюх збився на потилицю, ноги заплуталися у підлогах каптанця. Він борсався на дні сітки і безпорадно розмахував руками. Та щойно йому вдавалося трохи підвестися, Нільс струшував сачок, і гном знову падав униз.

«Послухай, Нільсе, — заскиглив нарешті гном, — відпусти мене на волю! Я дам тобі за це золоту монету, велику, як ґудзик на твоїй сорочці».

Нільс на мить задумався.

«Що ж, це, мабуть, непогано, — сказав він і перестав розгойдувати сачок.

Чіпляючись за ріденьку тканину, гном вправно поліз угору. Ось він уже вхопився за залізний обруч, і над краєм сітки показалася його голова…

Тут Нільсу спало на думку, що він продешевив. Упридачу до золотої монети можна було зажадати, щоб гном учив за нього уроки. Та мало що ще можна придумати! Гном тепер на все згодиться! Коли сидиш у сачку, сперечатися не станеш.

І Нільс знову трусонув сітку.

Але тут раптом хтось дав йому такого ляпаса, що сітка випала у нього з рук, а сам він сторчголов покотився в кут.

2

Якусь мить Нільс лежав нерухомо, потім, крекчучи й охаючи, встав.

За гномом уже й слід простиг. Скриня була зачинена, а сачок висів на своєму місці — поряд із батьківською рушницею.

«Мені все це, мабуть, наснилося? — подумав Нільс. — Та ні, права щока пломеніє, наче по ній пройшлися праскою. Це гном мене так огрів! Звичайно, батько з матір'ю не повірять, що гном побував у нас у гостях. Скажуть — усе це твої вигадки, щоб уроки не вчити. Ні, хоч як крути, а треба знову сідати за книжку!»

Нільс ступив два кроки і зупинився. З кімнатою щось скоїлося. Стіни їх маленького будиночка розсунулися, стеля пішла високо вгору, а крісло, на якому Нільс завжди сидів, височіло над ним неприступною горою. Щоб забратися на нього, Нільсові довелося дертися по витій ніжці, наче по корявому стовбуру дуба. Книжка і досі лежала на столі, але вона була така величезна, що зверху сторінки Нільс не міг розгледіти жодної букви. Він улігся животом на книжку і поповз від рядка до рядка, від слова до слова. Він аж спітнів, поки прочитав одну фразу.

«Та що ж це таке? Так і до завтрашнього дня до кінця сторінки не доберешся! — вигукнув Нільс і витер рукавом піт із лоба.

І раптом він побачив, що з дзеркала на нього дивиться крихітний чоловічок — точнісінько такий самий, як той гном, що попався в його сіть. Тільки одягнений по-іншому: у шкіряних штанцях, у жилеті та в картатій сорочці з великими ґудзиками.

«Ей, ти, чого тобі тут треба? — крикнув Нільс і погрозив чоловічкові кулаком.

Чоловічок теж погрозив кулаком Нільсові.

Нільс узявся в боки і висолопив язика. Чоловічок теж узявся в боки і теж показав Нільсові язика.

Нільс тупнув ногою. І чоловічок тупнув ногою.

Нільс стрибав, вертівся дзиґою, розмахував руками, але чоловічок не відставав від нього. Він теж стрибав, теж вертівся дзиґою і розмахував руками.

Тоді Нільс сів на книжку і гірко заплакав. Він зрозумів, що гном зачаклував його і що крихітний чоловічок, який дивився на нього з дзеркала, — це він сам, Нільс Хольгерсон.

«А може, це все-таки сон?» — подумав Нільс.

Він міцно примружився, потім — щоб зовсім прокинутися — дошкульно ущипнув себе і, почекавши якусь мить, знову розплющив очі. Ні, він не спав. І рука, яку він ущипнув, боліла по-справжньому.

Нільс підібрався до самісінького дзеркала й уткнувся в нього носом. Так, це він, Нільс. Тільки був він тепер завбільшки з горобця.

«Треба знайти гнома, — вирішив Нільс. — Може, гном просто пожартував?»

Нільс сповз по ніжці крісла на підлогу й обнишпорив усі кутки. Він заліз під лаву, під шафу — зараз йому це було неважко, — заліз навіть у мишачу нору, але гнома ніде не було.

Жевріла ще надія — гном міг сховатись у дворі.

Нільс вибіг у сіни. Де ж його черевики? Вони мали б стояти біля дверей. І сам Нільс, і його батько з матір'ю, й усі селяни у Вестменхегу, та й у всіх селах Швеції, завжди залишають свої черевики біля порога. Адже черевики дерев'яні. У них ходять тільки по вулиці, а вдома знімають.

Але як він, такий маленький, упорається тепер зі своїм великим, важким взуттям?

І тут Нільс побачив перед дверима пару крихітних черевичків. Спочатку він зрадів, а потім злякався. Якщо гном зачаклував навіть черевики, то він і не збирався знімати закляття з Нільса!

Ні, ні, треба пошвидше знайти гнома! Треба просити його, благати! Ніколи, ніколи більше Нільс нікого не образить! Він стане найчемнішим, найзразковішим хлопчиком… Нільс засунув ноги в черевички і прослизнув у двері. Добре, що вони були прочинені. Хіба міг би він дотягтися до клямки і відсунути її!

Біля ґанку, на старій дошці, перекинутій через калюжу, стрибав горобець. Щойно горобець помітив Нільса, як застрибав іще швидше і зацвірінькав на все своє гороб'яче горло. І — дивовижа! — Нільс його чудово розумів.

«Погляньте на Нільса! — вигукував горобець. — Погляньте на Нільса!»

«Кукуріку! — весело загорлав півень. — Скинемо його в річку!» А кури залопотіли крильми і навперебій закудкудакали:

«Так йому і треба! Так йому і треба!»

Гуси обступили Нільса зусібіч і, витягуючи шиї, шипіли йому у вухо:

«Хорош-ший! Ох і хорош-ший! Що, боїш-шся тепер? Боїш-шся?»

І вони клювали його, щипали, били дзьобами, смикали за руки та за ноги.

Бідолашному Нільсові добряче б перепало, якби в цей час на подвір'ї не з'явився кіт. Помітивши кота, кури, гуси та качки одразу ж кинулися врозтіч і почали ритися в землі з таким виглядом, наче їх нічого на світі не цікавить, окрім черв'яків і торішніх зерен.

А Нільс зрадів котові, як рідному.

«Милий котику, — сказав він, — ти знаєш усі закутки, всі діри, всі нірки на нашому дворі. Будь добрий, скажи, де мені знайти гнома? Адже він не міг далеко піти».

Кіт відповів не відразу. Він усівся, обвив хвостом передні лапи і подивився на хлопчика. Це був величезний чорний кіт, з великою білою цяткою на грудях. Його гладка шерсть аж блищала на сонці. Вигляд у кота був цілком добродушний. Він навіть втягнув кігті й примружив жовті очі з вузенькою-вузесенькою смужкою посередині.

«М-р-р, м-р-р! Я, звичайно, знаю, де знайти гнома, — заговорив кіт ласкавим голосом. — Але це ще невідомо, скажу я тобі чи ні…»

«Котику, котику, золотий ротику, ти повинен мені допомогти! Хіба ти не бачиш, що гном мене зачаклував?»

Кіт ледь-ледь розплющив очі. У них спалахнув зелений злий вогник, але муркотів він і досі ласкаво.

«Це ж за віщо я повинен тобі допомагати? — сказав він. — Може, за те, що ти засунув мені у вухо осу? Або за те, що ти підпалив мені шерсть? Або за те, що ти щодня смикав мене за хвіст? Га?»

«А я й зараз можу смикнути тебе за хвіст! — закричав Нільс. І, забувши про те, що кіт разів у двадцять більший за нього самого, ступив крок уперед.

Що тут стало з котом? Очі у нього загорілися, спина вигнулася, шерсть стала дибки, з м'яких пухнастих лап вилізли гострі кігті. Нільсові навіть видалося, що це якийсь небачений дикий звір вискочив з лісової гущавини. І все-таки Нільс не відступив. Він ступив іще крок… Тоді кіт одним стрибком перекинув Нільса і притис його до землі передніми лапами.

«Допоможіть, допоможіть! — закричав Нільс з усіх сил. Але голосок у нього був тепер не гучнішим, ніж у мишеняти. Та й нікому було його виручати.

Нільс зрозумів, що йому прийшов кінець, і з жаху заплющив очі.

Раптом кіт утягнув кігті, випустив Нільса з лап і сказав:

«Гаразд, на перший раз доволі. Якби твоя мати не була такою доброю господинею і не поїла мене вранці й увечері молоком, тобі було б непереливки. Заради неї я залишу тебе в живих».

З цими словами кіт обернувся і, мов і не було нічого, пішов геть, тихенько муркочучи, як і годиться доброму домашньому котові. А Нільс встав, обтрусив зі шкіряних штанців бруд і поплентався в кінець двору. Там він видерся на виступ кам'яної огорожі, всівся, звісивши крихітні ніжки в крихітних черевичках, і задумався. Що ж буде далі?! Скоро повернуться батько й мати. Як же вони здивуються, побачивши свого сина! Мати, звичайно, заплаче, а батько, може, скаже: так Нільсові й треба! Потім зберуться сусіди зі всієї округи, розглядатимуть його й охатимуть… А що як його хтось украде, щоб показувати роззявам на ярмарку? От потішатимуться над ним хлопчиська!.. Ох, який він нещасний! Який нещасний! На всьому білому світі, напевно, немає людини нещаснішої за нього!

Убогий будиночок його батьків, притиснутий до землі похилим дахом, ніколи не здавався йому таким великим і красивим, а тісний дворик — таким просторим.

Десь над головою Нільса зашуміли крила. Це з півдня на північ летіли дикі гуси. Вони летіли високо в небі, витягнувшись рівним клином, але, побачивши своїх родичів — домашніх гусей, — спустилися нижче і закричали:

— Летіть з нами! Летіть з нами! Ми летимо на північ, до Лапландії! До Лапландії!

Домашні гуси захвилювалися, заґелґотали, залопотіли крильми, неначе пробували, чи можуть вони злетіти. Але стара гуска — вона доводилася бабусею добрій половині гусей — бігала довкола них і кричала:

— З глузду з'їхали! З глузду з'їхали! Схаменіться! Ви ж не якісь там бродяги, ви поважні домашні гуси!

І, задерши голову, вона закричала в небо:

— Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Дикі гуси спустилися ще нижче, наче шукаючи щось у дворі, і раптом — усі разом — злетіли в небо.

— Ґе-ґе-ґе! Ґе-ґе-ґе! — кричали вони. — Хіба це гуси? Це якісь жалюгідні кури! Залишайтесь у вашому курнику!

Від злості й образи у домашніх гусей навіть очі почервоніли. Такої образи вони ще ніколи не чули.

Тільки білий молодий гусак, задерши голову догори, стрімко побіг по калюжах.

— Зачекайте мене! Зачекайте мене! — кричав він диким гусям. — Я лечу з вами! З вами!

«Так це ж Мартін, найкращий мамин гусак, — подумав Нільс. — Чого доброго, він і справді полетить!»

— Стій, стій! — закричав Нільс і кинувся за Мартіном.

Нільс ледь наздогнав його. Він підстрибнув і, обхопивши руками довгу гусячу шию, повис на ній усім тілом. Але Мартін навіть не відчув цього, наче Нільса й не було. Він сильно змахнув крильми — раз, другий — і, сам того не сподіваючись, злетів.

Перш ніж Нільс зрозумів, що сталося, вони вже були високо в небі.

Розділ другий

ВЕРХИ НА ГУСАКОВІ

1

Нільс і сам не знав, як йому вдалося перебратися на спину Мартіна. Ніколи Нільс не думав, що гуси такі ковзкі. Обома руками він учепився в гусяче пір'я, весь зіщулився, увібрав голову в плечі й навіть заплющив очі.

А навколо завивав і гудів вітер, наче хотів відірвати Нільса від Мартіна і скинути вниз.

— Зараз упаду, ось зараз упаду! — шепотів Нільс.

Але минуло десять хвилин, двадцять, а він не падав. Нарешті він осмілів і ледь-ледь розплющив очі.

Справа і зліва миготіли сірі крила диких гусей, над самісінькою головою Нільса, ледь торкаючись його, пропливали хмари, а далеко-далеко внизу темніла земля.

Вона була зовсім не схожа на землю. Здавалося, наче хтось розстелив під ними величезну картату хустку. Яких тільки клаптиків там не було! Одні — чорні, другі — жовтувато-сірі, треті — яскраво-зелені.

Чорні клаптики — це щойно зорана земля, зелені — осінні сходи, що перезимували під снігом, а жовтувато-сірі клаптики — це торішнє жниво, по якому ще не пройшов плуг селянина.

А ось латки по краях темні, а всередині — зелені. Це сади: дерева там стоять зовсім голі, але лужки вже покрилися першою травичкою.

А ось коричневі з жовтою облямівкою прямокутники — це ліс: він ще не одягнув зелені шати, а молоді буки на галявині жовтіють старим, сухим листям.

Спочатку Нільсові було навіть весело розглядати це розмаїття. Але що далі летіли гуси, то тривожніше ставало в нього на душі.

«Може статися, вони й справді занесуть мене до Лапландії!» — подумав він.

— Мартіне, Мартіне! — крикнув він гусакові. — Повертай додому! Доволі, наліталися!

Але Мартін нічого не відповів.

Тоді Нільс щосили пришпорив його своїми дерев'яними черевичками. Мартін ледь повернув голову і прошипів:

— Чуєш-ш-ш, хлопче! Сиди сумирно, а то скину тебе… Довелося сидіти сумирно.

2

Цілий день білий гусак Мартін летів нарівні зі всією зграєю, наче він ніколи й не був домашнім гусаком, а все життя тільки те й робив, що літав.

«І звідки в нього таке завзяття?» — дивувався Нільс.

Але до вечора Мартін усе-таки вибився з сил. Тепер легко було переконатися, що літає він без року тиждень: то раптом відстане, то вирветься вперед, то ніби провалиться в яму, то немов підскочить угору.

І дикі гуси побачили це.

— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! — заґелґотали вони.

— Що вам від мене потрібно? — запитала гуска, що летіла попереду всіх.

— Білий відстає!

— Він повинен знати, що літати швидко легше, ніж літати поволі! — крикнула гуска, навіть не озирнувшись.

Мартін намагався дужче й частіше змахувати крильми, але втомлені крила обважніли і тягнули його вниз.

— Акко! Акко Кебнекайсе! — знову заґелґотали гуси.

— Що вам потрібно? — озвалася стара гуска.

— Він повинен знати, що літати високо легше, ніж літати низько! — відповіла Акка.

Бідний Мартін напружив останні сили. Але крила у нього зовсім ослабли і ледь тримали його.

— Акко Кебнекайсе! Акко! Білий падає!

— Хто не може літати, як ми, хай сидить удома! Скажіть це білому! — вигукнула Акка, не сповільнюючи лету.

— І справді, краще б нам сидіти удома, — прошепотів Нільс і ще дужче вчепився за шию Мартіна.

Мартін падав як підстрілений.

Щастя ще, що по путі їм стрілася якась миршава верба. Мартін зачепився за верхівку дерева і повис серед гілок. Так вони і висіли. Крила у Мартіна обм'якли, шия бовталася, наче ганчірка. Він голосно дихав, широко роззявляючи дзьоба, наче хотів захопити більше повітря. Нільсові стало шкода Мартіна. Він навіть намагався його утішати.

— Любий Мартіне, — сказав Нільс ласкаво, — не засмучуйся, що вони тебе покинули. Ну поміркуй сам, куди тобі з ними змагатися! Давай краще повернемося додому!

Мартін і сам розумів: краще було б повернутися. Але йому так хотілося довести всьому світу, що й домашні гуси чогось варті!

А тут іще цей хлопчисько зі своїми втішаннями! Якби він не сидів у нього на шиї, Мартін, може, і долетів би до Лапландії.

Зі злості у Мартіна відразу додалося сили. Він замахав крильми з такою люттю, що відразу піднявся ледь не до самісіньких хмар і скоро наздогнав зграю.

На його щастя, почало сутеніти.

На землю спали чорні тіні. З озера, над яким летіли дикі гуси, поповз туман.

Зграя Акки Кебнекайсе спустилася на ночівлю.

3

Щойно гуси торкнулися прибережної смужки землі, як одразу ж полізли у воду. На березі залишилися гусак Мартін і Нільс.

Як із крижаної гірки, Нільс з'їхав із ковзкої спини Мартіна. Нарешті він на землі! Нільс розпрямив зомлілі руки і ноги і глянув навколо.

Зима тут відступала поволі. Все озеро було ще скуте кригою, і лише біля берегів виступила вода — темна і блискуча.

До самісінького озера чорною стіною підходили високі ялини. Скрізь сніг уже розтанув, але тут, біля корявого, крислатого коріння сніг усе ще лежав щільним товстим шаром, неначе ці могутні ялини силою утримували біля себе зиму.

Сонце вже геть сховалося.

З темних нетрів лісу долинало якесь потріскування і шелестіння. Нільсу стало ніяково.

Як далеко вони залетіли! Тепер, якщо Мартін навіть захоче повернутися, їм все одно не знайти дороги додому… А все-таки Мартін молодець!.. Але що ж це з ним?

— Мартіне! Мартіне! — погукав Нільс.

Мартін не озивався. Він лежав, наче мертвий, розкинувши по землі крила і витягши шию. Його очі були затягнені каламутною плівкою. Нільс злякався.

— Любий Мартіне, — сказав він, нахилившись над гусаком, — ковтни-но води! Побачиш, тобі відразу стане легше.

Але гусак навіть не поворухнувся. Нільс сполотнів од жаху…

Невже Мартін помре? Адже в Нільса не було тепер жодної близької душі, крім цього гусака.

— Мартіне! Чуєш, Мартіне! — тормосив його Нільс.

Гусак наче не чув його.

Тоді Нільс схопив Мартіна обома руками за шию і потягнув до води.

Це було нелегко. Гусак був найкращий у їх господарстві, і мати відгодувала його на славу. А Нільса тепер годі на землі побачити. І все-таки він дотягнув Мартіна до самісінького озера і засунув його голову просто в студену воду.

Спочатку Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий і ледь звівся на лапи. Якусь мить він постояв, похитуючись з боку на бік, потім заліз в озеро по самісіньку шию і поволі поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоба у воду, а потім, закинувши голову, жадібно ковтав водорості.

«Йому пощастило, — із заздрістю подумав Нільс, — а я ж теж від ранку нічого не їв».

І от Мартін підплив до берега. У дзьобі він стискав малесенького червоноокого карасика.

Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:

— Удома ми не були з тобою друзями. Але ти виручив мене в біді, і я хочу віддячити тобі.

Нільс ледь не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи ще не куштував сирої риби. Та що поробиш, треба звикати! Іншої вечері не одержиш.

Він порився в кишенях, розшукуючи складаного ножика. Ножик, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки зі шпильку, — а втім, саме по кишені.

Нільс розкрив ножика і заходився потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.

— Гляди ж, не зізнайся, що ти людина, — прошепотів Нільсові Мартін і виступив вперед, шанобливо вітаючи зграю.

Тепер можна було як слід розглянути всю компанію. Щиро кажучи, красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і шатами не могли похизуватися. Всі як на добір сірі, наче пилом притрушені, — хоча б у когось була одна біла пір'їнка!

А ходять як! Підстрибцем, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги.

Мартін від здивування навіть розвів крильми. Хіба так ходять порядні гуси? Ходити треба поволі, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.

Попереду всіх виступала стара-старезна гуска. О, що це була за красуня! Шия худа, з-під пір'я кістки випинають, а крила наче хтось обгриз. Зате її жовті очі виблискували, як дві палаючі вуглинки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.

Це була Акка Кебнекайсе, предводителька зграї.

Сто разів уже водила вона гусей на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галяву в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати для ночівлі краще місце, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей у дорозі.

Акка довго розглядала Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста і нарешті сказала:

— Наша зграя не може приймати до себе кожного зустрічного. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до найкращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?

— Моя історія не довга, — сумно сказав Мартін. — Я народився торік у містечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нільсону — в сусіднє село Вестменхег. Там я і жив донині.

— Як же ж ти наважився летіти з нами? — запитала Акка Кебнекайсе.

— Ви назвали нас жалюгідними курми, і я вирішив довести вам, диким гусям, що й ми, домашні гуси, на щось здатні, — відповів Мартін.

— На що ж ви, домашні гуси, здатні? — знову запитала Акка Кебнекайсе. — Як ти літаєш, ми вже пересвідчились, але, може, ти відмінний плавець?

— І цим я не можу похизуватися, — сумно сказав Мартін. — Мені доводилося плавати тільки в ставку за селом, але, щиро кажучи, цей ставок хіба що ледь більший за найбільшу калюжу.

— Ну, тоді ти, звісно ж, мастак стрибати?

— Стрибати? Жоден поважний домашній гусак не дозволить собі стрибати, — сказав Мартін.

І раптом спохопився. Він згадав, як кумедно підстрибують дикі гуси, і зрозумів, що бовкнув зайве.

Тепер Мартін був упевнений, що Акка Кебнекайсе негайно прожене його зі своєї зграї.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

— Мені подобається, що ти висловлюєшся так сміливо. Хто сміливий, той буде вірним товаришем. Ну, а навчитися того, чого не вмієш, ніколи не пізно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

— Дуже хочу! — відповів Мартін.

Раптом Акка Кебнекайсе помітила Нільса.

— А це ще хто з тобою? Таких, як він, я ніколи не бачила.

Мартін знітився на мить.

— Це мій товариш… — невпевнено сказав він.

Тут Нільс виступив вперед і рішуче заявив:

— Мене звати Нільс Хольгерсон. Мій батько — Хольгер Нільсон — селянин, і донині я був людиною, але сьогодні вранці…

Доказати йому не вдалося. Щойно він вимовив слово «людина», як гуси позадкували і, витягши шиї, злісно зашипіли, заґелґотали, залопотіли крильми.

— Людині не місце серед диких гусей, — сказала стара гуска. — Люди були, є і будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер уже Мартін не вдержався і втрутився:

— Але ж його й людиною годі назвати! Бачте, який він малесенький! Я ручаюся, що він не заподіє вам ніякого лиха. Дозвольте йому залишитися хоча б на одну ніч.

Акка допитливо подивилася на Нільса, потім на Мартіна, і нарешті сказала:

— Наші діди, прадіди і прапрадіди заповідали нам ніколи не довірятися людині, хоч якою б вона була: маленькою чи великою. Але якщо ти поручаєшся за нього, так і бути — сьогодні хай він залишиться з нами. Ми ночуємо на великій крижині посеред озера. А завтра вранці він повинен покинути нас.

З цими словами вона піднялася в повітря. За нею полетіла вся зграя.

— Послухай, Мартіне, — боязко запитав Нільс, — ти що ж, залишишся з ними?

— Ну звичайно! — з гордістю сказав Мартін. — Не щодня домашньому гусакові випадає така честь — летіти в зграї Акки Кебнекайсе.

— А як же я? — знову запитав Нільс. — Я не в змозі сам дістатися додому. Я зараз і в траві заблукаю, не те що в цьому лісі.

— Додому тебе відносити мені ніколи, сам розумієш, — сказав Мартін. — Але от що я можу тобі запропонувати: летімо разом зі всіма. Побачимо, що це за Лапландія така, а потім і додому повернемося. Акку я вже якось умовлю, а не умовлю, то обдурю. Ти тепер маленький, заховати тебе неважко. Але годі базікати! Назбирай хутко сухої трави. Та побільше!

Коли Нільс набрав цілий оберемок торішньої трави, Мартін обережно підхопив його за комір сорочки і переніс на велику крижину. Дикі гуси вже спали, підгорнувши голови під крила.

— Розклади траву, — скомандував Мартін, — а то без підстилки у мене, чого доброго, лапи до льоду примерзнуть.

Підстилка хоч і вийшла тоненькою (чи багато Нільс міг трави прихопити!), але все-таки кригу абияк прикривала.

Мартін став на неї, знову схопив Нільса за комір і засунув собі під крило.

— На добраніч! — сказав Мартін і дужче притис крило, щоб Нільс не випав.

— На добраніч! — сказав Нільс, зарившись з головою в м'який і теплий гусячий пух.

Розділ третій

НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ

1

Коли всі птахи та звірі заснули міцним сном, з лісу вийшов лис Смірре.

Щоночі Смірре виходив на полювання, і непереливки було тому, хто безтурботно засинав, не встигнувши забратися на високе дерево або сховатись у глибокій норі.

М'якими, нечутними кроками підійшов лис Смірре до озера. Він давно вже вистежив зграю диких гусей і заздалегідь облизувався, думаючи про смачну гусятину.

Але широка темна смуга води відділяла Смірре від диких гусей. Смірре стояв на березі й од злості клацав зубами.

І раптом він помітив, що вітер поволі підганяє крижину до берега.

«Ага, здобич усе-таки моя!» — посміхнувся Смірре і, сівши на задні лапи, терпляче чекав слушної миті.

Він чекав годину… Чекав дві години… три…

Чорна смужка води між берегом і крижиною ставала дедалі вужчою.

Ось до лиса донісся гусячий дух.

Смірре проковтнув слину.

З шелестінням і легким дзвоном крижина вдарилась об берег.

Смірре приловчився і стрибнув на лід.

Він підбирався до зграї так тихо, так обережно, що жодна птиця не почула наближення ворога. Але стара Акка почула. Різкий її крик знявся над озевом, розбудив гусей, підняв усю зграю в повітря.

І все-таки Смірре встиг схопити одного гусака.

Від крику Акки Кебнекайсе прокинувся і Мартін. Сильним змахом він розгорнув крила і стрімко злетів угору. А Нільс так само стрімко полетів униз.

Він стукнувся об лід і розплющив очі. Спросоння Нільс навіть не зрозумів, де він і що з ним трапилося. І раптом він побачив лиса, що тікав із гусаком у зубах. Не вагаючись, Нільс кинувся навздогін.

Бідний гусак, що потрапив у пащу Смірре, почув тупіт дерев'яних черевичків і, вигнувши шию, з боязкою надією озирнувся назад.

«То ось хто це! — сумно подумав він. — Отже, пропав я. Куди такому впоратися з лисом!»

А Нільс геть забув, що лис, коли захоче, може розчавити його однією лапою. Він біг по п'ятах за нічним злодієм і твердив сам собі:

— Тільки б наздогнати! Тільки б наздогнати!

Лис перестрибнув на берег — Нільс за ним.

Лис кинувся до лісу — Нільс за ним.

— Негайно відпусти гусака! Чуєш? — закричав Нільс. — А то я тебе так одлупцюю, що й сам себе не впізнаєш!

— Хто це там пищить? — здивувався Смірре.

Він був цікавий, як усі лиси на світі, й тому зупинився і повернув морду.

Спочатку він навіть нікого не побачив.

Тільки коли Нільс підбіг ближче, Смірре роздивився свого страшного ворога.

Лисові стало так смішно, що він ледь не упустив здобич.

— Кажу ж тобі, віддай мого гусака! — кричав Нільс.

Смірре поклав птицю на землю, притис передніми лапами і сказав:

— То це твій гусак? Тим краще. Можеш помилуватися, як я з ним упораюся!

«Цей рудий злодюга, здається, і за людину мене не вважає!» — подумав Нільс і кинувся вперед.

Обома руками він учепився за лисячий хвіст і смикнув що було сили.

Від несподіванки Смірре випустив гусака. Тільки на секунду. Але й секунди вистачило. Не гаючи часу, гусак рвонув угору. Він дуже хотів би допомогти Нільсові. Але що ж він міг зробити? Одне крило у нього було зім'яте, з другого Смірре встиг повисмикувати пір'я. До того ж у темряві гусак майже нічого не бачив. Може, Акка Кебнекайсе що-небудь придумає? Треба швидше летіти до зграї. Не можна ж залишати Нільса в такій біді!

І, важко змахуючи крильми, гусак полетів до озера.

Нільс і Смірре подивилися йому услід.

Один із радістю, другий зі злістю.

— Що ж! — прошипів лис. — Якщо гусак утік від мене, то тебе вже я не випущу. Проковтну як муху!

— Ну це ми ще побачимо! — сказав Нільс і ще міцніше стис лисячий хвіст.

І справді, зловити Нільса виявилося не так уже й просто.

Смірре стрибнув управо, а хвіст занесло вліво.

Смірре стрибнув уліво, а хвіст занесло вправо.

Смірре кружляв, як дзиґа, але й хвіст кружляв разом із ним, а разом з хвостом — і Нільс.

Спочатку Нільсові було навіть весело від цього шаленого танцю. Але скоро руки у нього затерпли, в очах замиготіло. Навколо Нільса здіймалися цілі хмари торішнього листя, його ударяло об коріння дерев, очі засипало землею.

«Ні! Довго так не протриматися. Треба тікати!»

Нільс розтулив руки і випустив лисячий хвіст.

І відразу, наче вихором, його відкинуло далеко убік і вдарило об товсту сосну. Не відчуваючи болю, Нільс став дертися на дерево — вище, вище — і так, без перепочинку, ледь не до самого вершка.

А Смірре нічого не бачив, — усе кружляло й мигтіло в нього перед очима, і сам він веретеном кружляв на місці, розмітаючи хвостом сухе листя.

— Годі тобі вже танцювати! Можеш трошки перепочити! — крикнув йому зверху Нільс.

Смірре став як укопаний і здивовано подивився на свій хвіст. На хвості нікого не було.

2

— Ти не лис, а ворона! Кар! Кар! Кар! — дражнився Нільс.

Смірре задер голову. Високо на дереві сидів Нільс і показував йому язика.

— Все одно від мене не втечеш! — сказав Смірре й усівся під деревом.

Нільс сподівався, що лис врешті-решт зголодніє і чкурне шукати собі іншу вечерю. А лис розраховував на те, що Нільса рано чи пізно здолає дрімота і він повалиться на землю.

Так вони й сиділи цілу ніч: Нільс — на вершку дерева, Смірре — внизу під деревом.

Страшно у лісі вночі! У густій темряві все довкруги ніби скам'яніло. Нільс і сам боявся поворухнутися. Ноги і руки в нього затерпли, очі злипалися… Здавалося, що ніч ніколи не закінчиться, що ніколи не настане ранок.

І все-таки ранок настав. Сонце поволі сходило далеко-далеко за лісом.

Але перш ніж показатися над землею, воно послало цілі снопи вогненного блискучого проміння, щоб вони розвіяли, розігнали нічну пітьму.

Хмари на темному небі, нічний іній, що покривав землю, застиглі гілки дерев — усе спалахнуло, яскраво засяяло.

Прокинулися лісові мешканці. Червоногрудий дятел застукотів дзьобом по корі. З дупла вистрибнула білочка з горіхом у лапках, усілася на сучок і розпочала сніданок. Пролетів шпак. Десь заспівав зяблик.

— Прокидайтеся! Виходьте зі своїх нір, звірі! Вилітайте з гнізд, птахи! Тепер вам нічого боятися, — промовляло сонце до всіх.

Нільс полегшено зітхнув і розпрямив затерплі руки і ноги.

Раптом із озера долинув крик диких гусей, і Нільс із вершка дерева побачив, як уся зграя знялася з крижини і полетіла над лісом.

Він крикнув їм, замахав руками, але гуси промайнули над головою Нільса і зникли за верхівками сосен. Разом із ними полетів його єдиний товариш, бідний гусак Мартін.

Нільс почувався таким нещасним і самотнім, що ледь не заплакав.

Він глянув униз. Під деревом і досі сидів лис Смірре, задерши гостру морду, і єхидно посміхався.

— Ей, ти! — крикнув Смірре. — Бачу, твої друзі не вельми тобою переймаються! Злізай краще, приятелю. У мене для дорогого дружка хороша місцинка приготовлена, тепленька, затишна! — І він погладив себе лапою по череву.

Але десь зовсім близько зашуміли крила. Серед густого віття поволі й обережно летів сірий гусак.

Наче не бачачи небезпеки, він летів прямо на Смірре.

Смірре завмер.

Гусак летів так низько, що, здавалося, крила його ось-ось зачеплять землю.

Наче відпущена пружина, Смірре підскочив догори. Ще трохи, і він схопив би гусака за крило. Але гусак вивернувся з-під самісінького його носа і безшумно, як тінь, промайнув до озера.

Не встиг Смірре схаменутися, як із гущавини лісу вже вилетів другий гусак. Він летів так само низько і так само повільно.

Смірре приготувався. «Ну, цьому вже не втекти!» Лис стрибнув. Всього майже на волосину не дотягся він до гусака. Ударом лапи він розітнув повітря, а гусак, як ні в чому не бувало, зник за деревами.

Через хвилину з'явився третій гусак. Він летів криво й косо, наче в нього було перебите крило.

Щоб не промахнутися знову, Смірре підпустив його зовсім близько — ось зараз гусак налетить на нього і зачепить крильми. Стрибок — і Смірре вже торкнувся гусака. Але той шуснув убік, і гострі кігті лиса тільки скрипнули по гладкому пір'ю. Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п'ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть збилася клаптями. Від злості й голоду він нічого вже не бачив, кидався на сонячні плями і навіть на власну тінь.

Смірре був немолодий, бувалий лис. Собаки не раз гналися за ним по п'ятах, і не раз мимо його вух зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не велося так зле, як цього ранку.

Коли дикі гуси побачили, що Смірре геть знесилів і, ледь дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили гру.

— Тепер ти надовго запам'ятаєш, як змагатися зі зграєю Акки Кебнекайсе! — прокричали вони на прощання і сховалися за лісовою гущавиною.

А в цей час білий гусак Мартін підлетів до Нільса. Він обережно підчепив його дзьобом, зняв із гілки і полетів до озера.

Там на великій крижині вже зібралася вся зграя.

Побачивши Нільса, дикі гуси радісно заґелґотали і залопотіли крильми. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед і сказала:

— Ти перша людина, від якої ми бачили добро, і зграя дозволяє тобі залишитися з нами.

Розділ п'ятий

ЧАРІВНА ДУДОЧКА

1

З усіх сторін Гліммінгенський замок оточений горами. І навіть дозірні башти замку здаються вершинами гір.

Ніде не видно ні входів, ані виходів. Товщу кам'яних мурів прорізають лише вузькі, як щілини, віконця, які ледь пропускають довгі промені в похмурі, холодні зали.

У сиву давнину ці стіни надійно захищали мешканців замку від набігів войовничих сусідів.

Але в ті дні, коли Нільс Хольгерсон подорожував у компанії диких гусей, люди вже не жили в Гліммінгенському замку і в його покинутих покоях зберігали тільки зерно.

Щоправда, це зовсім не означало, що замок був нежилий. Під його склепіннями поселилися сови і пугач, у старому розваленому огнищі оселилася дика кішка, кажани були кутовими мешканцями, а на даху збудували собі гніздо лелеки.

Не долетівши до Гліммінгенського замку, зграя Акки Кебнекайсе опустилася на уступи глибокої ущелини.

Років зо сто тому, коли Акка вперше вела зграю на північ, тут вирував гірський потік. А тепер на самому дні ущелини ледь пробивався тоненькою цівкою струмочок. Але все-таки це була вода. Тому мудра Акка Кебнекайсе й привела сюди свою зграю.

Щойно гуси облаштувалися на новому місці, як одразу ж до них завітав гість. Це був лелека Ерменріх, найстаріший мешканець Гліммінгенського замку.

Лелека — простакуватий птах. Шия і тулуб у нього дещо більші, ніж у звичайної домашньої гуски, а крила чомусь величезні, як у орла. А що за ноги в лелеки! Наче дві тонкі жердини, зафарбовані в червоний колір. І що за дзьоб! Довгий-предовгий, товстий, а прикріплений до зовсім малесенької голівки. Дзьоб так і тягне його голову донизу. Тому лелека завжди ходить похнюпивши носа, ніби завжди чимось стурбований і невдоволений.

Наблизившись до старої гуски, лелека Ерменріх підібгав, як годиться заради пристойності, одну ногу до самого черева і вклонився так низько, що його довгий ніс застряг у розщелині між камінням.

— Рада вас бачити, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, відповідаючи поклоном на його уклін. — Сподіваюся, у вас все благополучно? Як здоров'я вашої дружини? Що поробляють ваші поважні сусідки, тітоньки сови?

Лелека намагався щось відповісти, але дзьоб його міцно застряг між камінням, й у відповідь пролунало лише якесь булькотіння.

Довелося порушити всі правила пристойності, стати на обидві ноги й, упершись міцно у землю, тягти свого дзьоба, як цвях зі стіни.

Нарешті лелека справився з цим клопотом і, клацнувши кілька разів дзьобом, щоб перевірити, чи він цілий, заговорив:

— Ох, пані Кебнекайсе! У лиху годину відвідали ви наші місця! Страшна біда загрожує цьому будинку…

Лелека сумно поник головою, і дзьоб його знову застряг між камінням.

Недаремно кажуть, що лелека тільки для того відкриває дзьоб, аби поскаржитися. До того ж він цідить слова так повільно, що їх доводиться збирати, наче воду, по краплині.

— Послухайте, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, — постарайтеся якось витягти ваш дзьоб і розповісти, що у вас там скоїлося?

Одним ривком лелека висмикнув дзьоба з розщелини і з відчаєм вигукнув:

— Ви питаєте, що скоїлося, пані Кебнекайсе? Підступний ворог хоче розорити наші житла, зробити нас убогими і бездомними, погубити наших дружин і дітей! І навіщо ж я вчора, не шкодуючи дзьоба, цілий день затикав усі щілини в гнізді! Та хіба мою дружину переконаєш? Їй що не кажи, все мов з гуски вода…

Тут лелека Ерменріх збентежено стулив дзьоба. І як це в нього зірвалося щодо гуски!

Але Акка Кебнекайсе пропустила повз вуха його слова. Вона вважала недостойним ображатися на пусте базікання.

— Що ж усе-таки скоїлося? — запитала вона. — Можливо, люди повертаються до замку?

— Ех, якби ж то! — сумно сказав лелека Ерменріх. — Цей ворог страшніший за всіх людей на світі, пані Кебнекайсе. Щурі, сірі щурі підступають до замку! — вигукнув він і знову поник головою.

— Сірі щурі? Що ж ви мовчали досі? — вигукнула гуска.

— Та хіба ж я мовчу? Я весь час тільки й тверджу про них. Ці розбійники не зважатимуть, що ми тут стільки років живемо. Вони що захочуть, те й зроблять. Пронюхали, що в замку зберігається зерно, ось і вирішили захопити замок. Адже такі хитрі, такі хитрі! Ви знаєте, звісно, пані Кебнекайсе, що завтра опівдні на Кулабергу свято? Так от, якраз сьогодні вночі полчища сірих щурів увірвуться в наш замок. І нікому буде захистити його. На сто верст навколо всі звірі та птахи готуються до свята. Нікого тепер не розшукаєш! Ох, яке нещастя! Яке нещастя!

— Годі лити сльози, пане Ерменріху, — строго сказала Акка Кебнекайсе. — Ми не повинні гаяти ні хвилини. Я знаю одну стару гуску, яка не допустить, щоб скоїлося таке беззаконня.

— А чи не збираєтеся ви, шановна Акко, вступити в бій з сірими щурами? — усміхнувся лелека.

— Ні, — сказала Акка Кебнекайсе, — але в мене в зграї є один хоробрий воїн, який справиться зі всіма щурами, хоч би скільки їх було.

- А чи можна подивитися на цього богатиря? — запитав Ерменріх, шанобливо схиливши голову.

- Що ж, будь ласка, — відповіла Акка. — Мартіне! Мартіне! — погукала вона.

Мартін прудко підбіг і ввічливо поклонився гостеві.

- Це і є ваш хоробрий воїн? — глузливо запитав Ерменріх. — Хороший гусак, жирний.

Акка нічого не відповіла й, повернувшись до Мартіна, сказала:

- Поклич Нільса.

За хвилину Мартін повернувся з Нільсом на спині.

- Послухай, — сказала Нільсові стара гуска, — ти повинен допомогти мені в одній важливій справі. Чи згоден ти полетіти зі мною до Гліммінгенського замку?

Нільс був вельми задоволений. Ще б пак, сама Акка Кебнекайсе звертається до нього по допомогу. Але не встиг він вимовити й слова, як лелека Ерменріх, наче щипцями, підхопив його своїм довгим дзьобом, підкинув, знову зловив на кінчик власного носа, знову підкинув і знову зловив…

Сім разів виконав він цей фокус, а потім посадив Нільса на спину старій гусці й сказав:

- Ну, якщо щурі дізнаються, з ким їм доведеться мати справу, вони, звичайно, розбіжаться зі страху. Прощавайте! Я лечу попередити пані Ерменріх і моїх поважних сусідів, що зараз до них завітає їх рятівник. А то вони геть перелякаються, коли побачать вашого велета.

І, клацнувши дзьобом, лелека відлетів.

2

У Гліммінгенському замку був переполох. Усі мешканці покидали свої насиджені місця і збіглися на дах кутової башти — там жив лелека Ерменріх зі своєю дружиною.

Гніздо в них було чудове. Лелеки влаштували його на старому колесі від воза, вистелили в кілька рядів пруттям і дереном, постелили всередині м'який мох і пух. А зовні гніздо обросло густою травою і навіть невисоким чагарником.

Тож лелека Ерменріх і його лелечиха пишалися своїм домом!

Зараз гніздо було битком набите мешканцями Гліммінгенського замку. У мирний час вони намагалися не попадатися одне одному на очі, але небезпека, що загрожувала замку, зблизила всіх.

На краю гнізда сиділи дві поважні тітоньки сови. Вони перелякано блимали круглими очима і навперебій розказували страшні історії про кровожерність і жорстокість щурів.

Здичавіла кішка сховалася на самісінькому дні гнізда, біля ніг пані Ерменріх, і тужливо нявкала, як маленьке кошеня. Вона була впевнена, що щурі загризуть її першу, щоб поквитатися зі всім котячим поріддям.

А по стінах гнізда, униз головою, висіли кажани. Вони були вкрай збентежені. Як-не-як, сірі щурі доводилися їм ріднею. Бідні кажани весь час відчували на собі підозрілі погляди, неначе це вони були в усьому винні.

Посеред гнізда стояв лелека Ерменріх.

- Треба втікати, — рішуче сказав він, — інакше ми всі загинемо.

- Атож, загинемо, всі загинемо! — запищала кішка. — Хіба в них є серце, у цих розбійників? Вони неодмінно відгризуть мені хвоста. — І вона з докором глянула на кажанів.

- Є за чим побиватися — за якимсь облізлим хвостом! — обурилася стара тітонька сова. — Вони здатні загризти навіть маленьких пташенят. Я добре знаю цих виродків. Усі щурі такі. Та й миші не кращі! — І вона злісно блиснула очима.

- Ох, що з нами буде, що з нами буде! — стогнала лелечиха.

- Йдуть! Йдуть! — ухнув раптом пугач Флімнеа.

Він сидів на кінчику баштового шпиля і, як дозорний, роззирався навсібіч.

Усі, наче по команді, повернули голови й од жаху заклякли.

Цієї миті до гнізда підлетіла Акка Кебнекайсе з Нільсом. Але ніхто навіть не глянув на них. Усі як зачаровані дивилися кудись униз, в один бік.

«Та що це з ними? Що вони там побачили?» — подумав Нільс і підвівся на спині гуски.

Унизу за фортечним валом тяглася довга дорога, вимощена сірим камінням.

На перший погляд — звичайнісінька дорога. Але коли Нільс придивився, то побачив, що дорога ця рухається, наче жива, ворушиться, стає то ширшою, то вужчою, то розтягується, то стискається.

- Так це ж щурі, сірі щурі! — закричав Нільс. — Швидше летімо звідси!

- Ні, ми залишимося тут, — спокійно сказала Акка Кебнекайсе. — Ми повинні врятувати Гліммінгенський замок.

- Та ви, мабуть, не бачите, скільки їх? Навіть якби я був хлопчик як хлопчик, і тоді я нічого не зміг би зробити.

- Якби ти був великим, як справжній хлопчик, ти нічого не зміг би зробити, а зараз, коли ти маленький, як горобець, ти переможеш усіх сірих щурів. Підійди-но до мого дзьоба, я повинна сказати тобі дещо на вухо.

Нільс підійшов до неї, і вона довго щось шепотіла йому.

- Оце славно! — засміявся Нільс і ляснув себе по коліну. — Затанцюють вони в нас.

- Цить, мовчи! — зашипіла стара гуска.

Потім вона підлетіла до пугача Флімнеа і вони про щось шепталися з ним.

І раптом пугач весело ухнув, зірвався зі шпиля і кудись полетів.

3

Було вже зовсім темно, коли сірі щурі підступили до стін Гліммінгенського замку. Тричі вони обійшли весь замок довкола, відшукуючи хоч якусь щілину, щоб пробратися всередину. Ніде не було ні лазівки, ні виступу, нікуди лапу просунути, нема за що вчепитися.

Після довгих пошуків щурі знайшли нарешті камінь, який трохи випирав зі стіни. Вони налягли на нього з усіх боків, але камінь не піддавався. Тоді щурі взялися гризти його зубами, дряпати кігтями, підкопувати під ним землю. З розгону вони кидалися на камінь і повисали на ньому всією масою.

Й от камінь задрижав, гойднувся і з глухим гуркотом відвалився від стіни…

Коли все стихло, щурі один за одним полізли в чорний квадратний отвір. Вони лізли обережно, раз у раз зупиняючись. У чужому володінні завжди можна наткнутися на засідку. Але ні, наче все спокійно — ні звуку, ні шереху.

Тоді щурі вже сміливіше ринули вгору східцями.

У великих покинутих залах цілими горами лежало зерно. Щурі були голодними, а запах зерна такий спокусливий! І все-таки щурі не чіпали жодного зернятка.

Можливо, це пастка? Можливо, їх хочуть захопити зненацька? Ні! Вони не клюнуть на цю хитрість! Поки вони не обшукають весь замок, годі думати про відпочинок та їжу.

Щурі обнишпорили всі темні кутки, всі закутки, всі ходи і переходи. Ніде нікого.

Очевидно, господарі замку злякались і втекли.

Замок належить їм, щурам!

Суцільною лавиною вони кинулися туди, де лежало купами зерно. Щурі з головою заривалися в сипкі гори і жадібно гризли золотисті пшеничні зерна. Вони ще й наполовину не наситилися, як раптом звідкись до них долинув тонесенький, чистий звук дудочки.

Щурі підняли морди і завмерли.

Дудочка замовкла, і щурі знову накинулися на ласий корм.

Але дудочка заграла знову. Спершу вона співала ледь чутно, потім дедалі голосніше й упевненіше. Й от нарешті, ніби прорвавшись крізь товсті стіни, по всьому замку покотилася дзвінка мелодія.

Щурі один за одним залишали здобич і бігли на звук дудочки. Найупертіші анізащо не хотіли йти — жадібно й похапцем вони догризали крупні міцні зерна. Але дудочка звала їх, вона наказувала їм покинути замок, і щурі не сміли її ослухатися.

Щурі скочувалися по східцях, перестрибували один через одного, кидалися униз прямо з вікон, наче поспішали якнайскоріше туди, у двір, звідки линула настирлива і заклична пісня.

Унизу, посередині замкового двору, стояв крихітний чоловічок і вигравав на дудочці.

Щурі щільним колом оточили його і, піднявши гострі морди, не зводили з нього очей. У дворі вже й ступити було нікуди, а із замку збігалися все нові й нові полчища гризунів.

Щойно дудочка замовкала, щурі ворушили вусами, вишкіряли пащі, клацали зубами. Ось зараз вони накинуться на маленького чоловічка і розтерзають його на шматочки!

Але дудочка грала знову, і щурі знову не сміли поворухнутися.

Нарешті маленький чоловічок зібрав усіх щурів і поволі рушив до воріт. А вони покірно йшли за ним.

Чоловічок насвистував на своїй дудочці і крокував усе вперед і вперед. Він обігнув скелі й спустився в долину. Він ішов полями й ярами, і за ним суцільним потоком тяглися щурі.

Уже зорі згасли на небі, коли маленький чоловічок підійшов до озера.

Біля самого берега, як човен на прив'язі, погойдувалася на хвилях сіра гуска.

Не перестаючи награвати на дудочці, маленький чоловічок стрибнув на спину гуски, і вона попливла на середину озера.

Щурі заметушилися, забігали уздовж берега, але дудочка ще дзвінкіше бриніла над озером, ще гучніше звала їх за собою.

Забувши про все на світі, щурі кинулись у воду…

4

Коли вода зімкнулася над головою останнього щура, гуска зі своїм сідоком піднялася в повітря.

- Ти молодець, Нільсе, — сказала Акка Кебнекайсе. — Ти добре впорався з ними. Бо якби в тебе не вистачило духу весь час грати, вони б загризли тебе.

- Так, зізнаюся, я сам цього боявся, — сказав Нільс. — Вони аж клацали зубами, ледь я переводив дух. І хто б повірив, що такою маленькою дудочкою можна приборкати ціле щуряче військо! — Нільс витяг дудочку з кишені й узявся розглядати її.

- Ця дудочка чарівна, — мовила гуска. — Усі звірі й птахи слухаються її. Шуліки, наче курчата, клюватимуть корм з твоїх рук, вовки, як дурні щенята, лащитимуться до тебе, щойно ти заграєш на цій дудочці.

- А де ж ви її взяли? — запитав Нільс.

- Її приніс пугач Флімнеа, — сказала гуска, — а пугачу дав її лісовий гном.

- Лісовий гном?! — вигукнув Нільс, і йому відразу стало ніяково.

- Атож, лісовий гном, — сказала гуска. — Чого ти так перелякався? Тільки в нього є така дудочка. Окрім мене і старого пугача Флімнеа ніхто про це не знає. Дивися, і ти не проговорися нікому. Та тримай дудочку міцніше, не упусти. Ще до сходу сонця пугач Флімнеа повинен повернути її гному. Гном і так не хотів давати дудочку, коли почув, що вона потрапить до твоїх рук. Уже пугач умовляв його, аж кланявся… Ледь умовив. І за віщо це гном так сердиться на тебе?

Нільс нічого не відповів. Він прикинувся, що не почув останніх слів Акки. Насправді ж він чудово все чув і дуже злякався.

«Отже, гном все ще пам'ятає про мою витівку! — похмуро роздумував Нільс. — Мало того, що я його в сачок зловив, та ще й так обдурив! Лише б він Акці нічого не сказав. Вона строга, справедлива, дізнається — одразу ж прожене мене зі зграї. Що зі мною тоді буде? Куди я такий подінуся?» — І він важко зітхнув.

- Чого це ти зітхаєш? — запитала Акка.

- Та я просто позіхнув. Щось спати хочеться.

Він і справді скоро заснув, та так міцно, що навіть не почув, як вони спустилися на землю. Уся зграя з шумом і криком оточила їх. А Мартін розштовхав усіх, зняв Нільса зі спини старої гуски і дбайливо заховав у себе під крилом.

- Ідіть, ідіть, — проганяв він усіх геть. — Дайте людині виспатися!

Але довго спати Нільсові не довелося.

Ще не зійшло сонце, а до диких гусей прилетів лелека Ерменріх. Він неодмінно хотів побачити Нільса і висловити йому подяку від свого імені та від імені всього свого сімейства.

Потім з'явилися кажани. У звичні дні удосвіта вони лягають спати. Ранок у них — увечері, а вечір — уранці. І ніхто не зуміє їх переконати, що це непорядок. Але сьогодні навіть вони облишили свої звички.

Услід за кажанами прибігла кішка, весело помахуючи уцілілим хвостом.

Усі хотіли подивитися на Нільса, усі хотіли привітати його — безстрашного воїна, переможця сірих щурів.

Розділ дев'ятий

БРОНЗОВИЙ І ДЕРЕВ'ЯНИЙ

1

Сонце вже сіло. Останнє його проміння згасло в оборках хмар. Над землею згущувалися вечірні сутінки. Зграю Акки Кебнекайсе вони застали в дорозі. Гуси втомилися. Вони махали крильми з останніх сил. А стара Акка неначе забула про відпочинок і летіла все далі й далі.

Нільс із тривогою вдивлявся в темряву.

«Невже Акка вирішила летіти цілу ніч?»

Ось уже показалося море. Воно було темним, як і небо. Тільки гребені хвиль, що набігали одна на одну, виблискували білою піною. І серед хвиль Нільс побачив якісь химерні кам'яні брили — величезні, чорні.

Це був цілий кам'яний острів.

Звідки тут це каміння?

Хто нагромадив його тут?

Нільс згадав, як батько розповідав йому про одного страшного велетня. Цей велетень жив у горах високо над морем. Він був старий, і часто спускатися крутими схилами йому було важко. Тому, коли бажав наловити форелі, він виламував цілі скелі й кидав їх у море. Форель так полошилася, що вистрибувала з води цілими зграями. І тоді велетень ішов униз, до берега, щоб підібрати свій улов.

Можливо, саме ось ці кам'яні брили, що височіють серед хвиль, і нагромадив велетень.

Але чому ж у провалах між брилами виблискують вогняні цятки? А що, коли це очі звірів на чатах? Ну звичайно ж! Голодні звірі так і нишпорять по острову, шукаючи собі здобич. Вони й гусей, імовірно, запримітили і чекають не дочекаються, щоб зграя спустилася на це каміння.

Ось і велетень стоїть на найвищому місці, здійнявши руки над головою. І чи не той це велетень, який любив поласувати фореллю? Можливо, і йому страшно серед диких звірів? Може, він кличе зграю на допомогу — тому й підняв руки?

А з дна моря на острів лізуть якісь чудовиська. Одні — тонкі, гостроносі, другі — товсті, опецькуваті. Й усі збилися до купи й ледь не душать одне одного.

«Швидше б уже пролетіти мимо!» — подумав Нільс.

І саме цієї миті Акка Кебнекайсе повела зграю униз.

- Не треба! Не треба! Тут ми всі пропадемо! — закричав Нільс.

Але Акка наче не чула його. Вона вела зграю прямо на кам'яний острів.

І раптом, наче за помахом чарівної палички, все навколо змінилося. Величезні кам'яні брили перетворилися на звичайнісінькі будинки. Очі звірів стали вуличними ліхтарями й освітленими вікнами. А чудовиська, що облягали берег острова, були звичайними кораблями на причалі.

Нільс навіть розсміявся. Як же він одразу не здогадався, що внизу під ними було місто. Адже це ж Карлскрона! Місто кораблів! Тут кораблі відпочивають після далекого плавання, тут їх будують, тут їх ремонтують.

Гуси спустилися просто на плечі велета з піднятими руками. Це була ратуша з двома високими вежами.

Акка Кебнекайсе ніколи б не зупинилася на нічліг поряд з людьми. Але цього вечора вибору в неї не було — гуси ледь трималися на крилах.

Втім, дах міської ратуші виявився дуже зручним місцем для ночівлі. Край її мав широкий і глибокий жолоб. У ньому можна було легко сховатися від сторонніх очей і напитися води, що залишилася від недавнього дощу. Одне зле — на міських дахах не росте трава і не водяться водяні жуки.

І все-таки зовсім голодними гуси не залишилися. Між черепицею на даху застрягло кілька хлібних кірок — залишок бенкету чи то голубів, чи то горобців. Для справжніх диких гусей це, звісно, не корм, але, у найгіршому разі, можна і сухого хліба поклювати.

Зате Нільс повечеряв на славу.

Хлібні кірки, висушені вітром і сонцем, видалися йому навіть смачнішими за здобні сухарі, якими славилася на весь Вестменхег його мати.

Щоправда, замість цукру вони були густо притрушені сірим міським пилом, але це невелика біда.

Нільс вправно зішкрябав пил своїм ножиком і, розрубавши кірку на дрібні шматочки, із задоволенням гриз сухий хліб.

Поки він уминав одну кірку, гуси встигли і поїсти, і попити, і приготуватися до сну. Вони розтяглися вервечкою по дну жолоба — хвіст до дзьоба, дзьоб до хвоста, — потім разом підібгали голови під крила і заснули. А Нільсу спати не хотілося. Він забрався на спину Мартіна і, перегнувшись через край жолоба, став дивитися вниз. Адже це було перше місто, яке він бачив так зблизька відтоді, як полетів зі зграєю гусей.

Час був пізнім. Люди вже давно лягли спати. Тільки зрідка поквапцем пробігав якийсь припізнілий перехожий, і кроки його гучно відлунювали в тихому, невагомому повітрі. Кожного перехожого Нільс довго проводжав очима, аж поки той зникав десь за рогом.

«Зараз він, напевне, прийде додому, — сумно думав Нільс. — Щасливий! Хоч би одним оком поглянути, як живуть люди!… Адже самому вже не доведеться…»

— Мартіне, агов, Мартіне, ти спиш? — позвав Нільс свого товариша.

— Сплю, — сказав Мартін. — І ти спи.

— Мартіне, годі спати. У мене є до тебе діло.

— Ну, що ще?

— Будь ласка, Мартіне, спусти мене вниз, на вулицю, — прошепотів Нільс. — Я погуляю трошки, а ти виспишся і потім прилетиш за мною. Мені так хочеться по вулицях прогулятися. Як усі люди гуляють.

— Іще чого! Нема інших турбот, як униз-угору літати!

І Мартін рішуче засунув голову під крило.

— Мартіне, та ти не спи! Послухай, що я тобі скажу. Адже якби ти був колись людиною, тобі б теж кортіло побачити справжніх людей.

Мартін пожалів Нільса. Він висунув голову з-під крила і сказав:

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Тільки запам'ятай мою пораду: на людей дивися, а сам їм на очі не показуйся. Щоб не сталося якоїсь біди.

— Ти не турбуйся! Мене жодна миша не побачить, — весело сказав Нільс і з радості навіть затанцював на спині у Мартіна.

— Обережніше, обережніше, ти мені все пір'я переламаєш! — забурчав Мартін, розпрямляючи втомлені крила.

За хвилину Нільс стояв на землі.

— Далеко не йди! — крикнув йому Мартін і полетів угору додивлятися вранішні сни.

2

Нільс повільно йшов вулицею, раз у раз озираючись і прислухаючись. Один за одним гасли вогники у вікнах. Вулиці були порожніми, тихими. Й усе-таки Нільс знав, що за кожною стіною, за кожними дверима живуть люди.

Ось попереду одне вікно освітлене. Нільс зупинився і довго стояв у яскравій смузі світла.

Якби можна було зазирнути крізь розсунену завіску!

Але вікно було дуже високо, а Нільс надто малий.

Він чув голоси, сміх. Слів розібрати він не міг, але все одно готовий був стояти і слухати хоч цілу ніч, — адже це говорили люди!

Можливо, він і простояв би до ранку, але світло у вікні погасло, і голоси стихли. Отже, й у самому домі лягли вже спати. Нільс побрів далі.

На розі, навпроти вуличного ліхтаря, він побачив вивіску. Великими буквами на ній було написано: АПТЕКА. От якби знайшлися такі ліки, від яких Нільс відразу б виріс! Хай би ці ліки були гіркі, як полин, — Нільс випив би, не скривившись, цілу пляшку. А при потребі випив би і дві пляшки! Тільки де такі ліки взяти?!

На іншому роздоріжжі була ятка, і над нею висів величезний золотий крендель. Нільс не міг відвести від нього погляду. Хоч би шматочок такого кренделя скуштувати! Та що там кренделя! Простого би хліба шматочок!

Нільс важко зітхнув і попрямував далі.

Він звертав з вулиці на вулицю, поки нарешті вийшов на великий майдан.

Напевно, це був головний майдан міста.

Нільс роззирнувся на всі боки. Цієї пізньої пори на майдані не було жодної душі, якщо не вважати за людину бронзову статую на високій кам'яній тумбі.

«Хто б це міг бути?» — гадав Нільс, ходячи навколо тумби.

Вигляд у Бронзового був дуже поважний — довгий камзол, черевики з пряжками, на голові трикутний капелюх. Одну ногу він виставив уперед, наче зібрався зійти з п'єдесталу, а в руці тримав товсту палицю. Мабуть, якби він не був із бронзи, то, напевне, давно б пустив у хід цю палицю. На обличчі в нього наче викарбувано, що він нікого не пошкодує: ніс гачком, брови насуплені, губи стиснені.

— Агов, страхопуде бронзовий! — крикнув йому Нільс. — Ти хто такий? Та не дивися на мене так сердито! Я тебе анітрохи не боюся…

Нільс навмисне говорив так сміливо, тому що насправді серце у нього завмирало від страху. Це спорожніле принишкле місто… Темні, наче сліпі, будинки… Цей Бронзовий, який, здавалося, не зводив з Нільса очей… Тут будь-кому стане ніяково!

І щоб трохи підбадьорити себе, Нільс вигукнув:

— Чого ж ти мовчиш? Ну гаразд, не хочеш розмовляти — і не треба. До побачення. Щасливо залишатися!

Нільс помахав Бронзовому рукою і рушив далі. Він обійшов майдан і звернув на широку вулицю, що вела до гавані.

І раптом він насторожився. Хтось поволі й важко йшов за ним. Кожен крок відлунював як удар ковальського молота об ковадло. Від кожного кроку здригалася земля і бриніли шибки в будинках.

«Бронзовий!» — здогадався Нільс.

І йому стало так страшно, що він кинувся бігти світ за очі. Він добіг до кінця однієї вулиці, потім звернув на другу, потім на третю…

На ґанку якогось будинку він сів, щоб трохи перепочити. Кроки тепер відлунювали десь удалині.

— І чого це я так злякався? — заспокоював себе Нільс. — Може, він просто гуляє. Набридло стояти, от він і пішов прогулятися. Що тут дивного? Та я йому нічого лихого й не сказав…

Нільс прислухався.

Тут за рогом наче вдарив набат — так гучно і дзвінко застукотіли по бруківці стопудові чоботи.

Бронзовий ішов прямо на Нільса. Він ішов, не згинаючи колін, не повертаючи голови, і застиглим поглядом дивився перед собою.

«Куди б сховатися? — думав Нільс, розгублено озираючись. — Куди б сховатися?»

Але всі двері в будинках були щільно замкнені, ніде сховатися, ніде врятуватися.

І раптом Нільс побачив через дорогу стару, напівзруйновану дерев'яну церкву. Від часу стіни її покосилися, дах з'їхав набік, і, напевно, вся церква давно б розсипалася, якби старі розлогі клени не підпирали її своїм розложистим гіллям.

«Ось де я сховаюся! — зрадів Нільс. — Залізу на самісіньку верхівку дерева, тоді мене хоч до завтра шукай — не знайдеш».

І Нільс зметнувся туди.

Він був уже майже біля самої мети і лише тепер побачив, що на паперті стоїть якась людина. Людина ця пильно дивилася на Нільса і підморгувала йому одним оком.

Нільс розгубився. Що тепер робити? Куди податися?

Назад бігти — Бронзовий його, наче муху, розчавить, вперед іти — може, ще гірше буде. Хто його зна, чому ця людина підморгує? Якби щось хороше замислив — по-хорошому б і розмовляв, а не моргав.

Цієї миті десь зовсім близько загриміли, загуркотіли бронзові чоботи.

Роздумувати було ніколи, і Нільс рушив уперед.

А чоловік на паперті усе ще стояв нерухомо. Він підморгував Нільсу то одним оком, то другим, кивав йому, але з місця не сходив. І щоразу, коли він нахиляв голову, лунав легкий скрип, наче хтось сідав на розсохлого стільця.

«Здається, він не такий уже й сердитий. Навіть наче усміхається, — подумав Нільс, підходячи до нього ближче. — Та що це! Він же дерев'яний!»

І справді, чолов'яга цей від ніг до голови був з дерева. І борода у нього була дерев'яна, і ніс дерев'яний, і очі дерев'яні. На голові у дерев'яного чоловіка був дерев'яний капелюх, на плечах — дерев'яна куртка, обперезана дерев'яним поясом, на ногах — дерев'яні панчохи і дерев'яні черевики.

Одна щока дерев'яного чоловіка була червоною, а друга сірою. Це тому, що на одній щоці фарба облупилася, а на другій ще трималася.

На дерев'яних його грудях висіла дерев'яна дощечка. Червоними літерами, оздобленими великими в'юнками, на ній було написано:

«Перехожий! На твоїй путі

Покірно я стою.

Монетку в кухоль опусти —

І будеш ти в раю!»

У лівій руці Дерев'яний тримав великий кухоль — теж дерев'яний.

«Он воно що! — подумав Нільс. — Він, отже, милостиню збирає. Тому-то він мене так зазивав! Добре, що в мене є монетка. Віддам її! Все одно вона мені ніколи не знадобиться».

І Нільс поліз у кишеню за воронячою монеткою.

Дерев'яний вмить здогадався. З протяжним скрипом і потріскуванням він нахилився і поставив перед Нільсом свій кухоль.

А важкі удари бронзових підошов гриміли вже просто за спиною.

«Пропав я!» — подумав Нільс.

Він з радістю сам заліз би в кухоль для монет. Та, як на лихо, отвір був завузьким навіть для нього.

А Дерев'яний наче зрозумів Нільса. Щось знову заскреготіло в нього всередині, і дерев'яна рука опустилася до самісінької землі.

Нільс вистрибнув на широку, наче лопата, долоню. Дерев'яний швидко підняв його і посадовив собі під капелюха.

І саме вчасно! З-за рогу вже крокував Бронзовий!

Примостившись на потилиці свого дерев'яного рятівника, Нільс із жахом чекав неодворотного.

Крізь щілини в старому, розсохлому капелюсі Нільс побачив, як підходив Бронзовий. Він високо закидав ноги, і від кожного кроку іскри вибивалися з-під його підошов, а бруківка глибоко втискалася в землю.

Бронзовий був дуже розлючений.

Він впритул підійшов до Дерев'яного і, стукнувши палицею, зупинився. Від удару важкої палиці задрижала земля, і Дерев'яний так захитався, що капелюх разом із Нільсом ледь не збився йому на потилицю.

— Хто ти такий? — прогримів Бронзовий.

Дерев'яний здригнувся, й у його старому тілі щось затріщало. Він віддав честь, потім витягся струнко і скрипучим голосом відповів:

— Розенбум, ваша величносте! Колишній старший боцман на лінійному кораблі «Дрістігхетен». У битві під Фербеліне двічі поранений. Після виходу у відставку служив церковним сторожем. У тисяча шістсот дев'яностому році помер. Згодом був вирізаний із дерева і виставлений замість кухля для милостині.

Біля цієї паперті святої

Стою на чатах. А мій прах

Під кам'яною ось лежить плитою.

Душа ширяє в небесах.

Дерев'яний знову віддав честь і виструнчився.

— Я бачу, ти славний солдат, Розенбуме. Шкода, що я не встиг представити тебе до нагороди, поки мене прилаштували на цій тумбі посеред майдану.

— Превелебно вдячний, — знову відрапортував Дерев'яний. — Завжди готовий служити вірою і правдою своєму королю та вітчизні!

«То це, виходить, король! — заціпенів од жаху Нільс і аж зіщулився під капелюхом. — А я його страховиськом обізвав!…»

— Чуєш, Розенбуме, — знову заговорив Бронзовий. — Ти повинен зіслужити мені ще одну, останню службу. Чи не бачив ти хлопчиська, який бігає тут вулицями? Сам він не більший за горобця, зате зухвалий не за зростом. Уяви лише, цей хлопчисько не знав, хто я такий! Треба його добряче провчити.

І Бронзовий знову стукнув палицею.

— Так точно, ваша величносте! — проскрипів Дерев'яний.

Нільс похолодів від страху. «Невже видасть?!»

— Так точно, бачив, — повторив Дерев'яний. — П'ять хвилин тому пробігав тут. Скорчив мені мармизку і зник. Я хоча й простий солдат, а все ж образливо.

— Куди ж він чкурнув, Розенбуме?

— Наважуся доповісти, побіг до старої корабельної верфі.

— Ти допоможеш мені розшукати його, Розенбуме, — сказав Бронзовий. — Ідімо швидше. Не можна гаяти ні хвилини. Ще до сходу сонця я повинен повернутися на свою тумбу. Відтоді, як я став пам'ятником, я можу ходити тільки вночі. Ідімо ж, Розенбуме!

Дерев'яний жалібно заскрипів усім тілом.

— Покірно благаю вашу величність залишити мене на місці. Хоча фарба ще де-не-де тримається на мені, та всередині я весь прогнив.

Бронзовий позеленів зі злості.

— Що! Бунтуєш? — загуркотів він і, замахнувшись, ударив Розенбума палицею по спині.

Тріски так і полетіли в усі сторони.

— Чуєш, не хитруй, Розенбуме! Бо гірше буде.

— Так точно, гірше буде, — скрипнув Розенбум і закрокував на місці, щоб розім'яти свої дерев'яні ноги.

— Кроком руш! За мною! — скомандував бронзовий король і затупотів по вулиці.

А за ним, потріскуючи і поскрипуючи, вирушив дерев'яний солдат.

Так простували вони через усе місто, аж до корабельної верфі: Бронзовий — попереду, Дерев'яний — позаду, а Нільс — у Дерев'яного на голові.

Біля високих воріт вони зупинилися. Бронзовий легесенько ударив по величезному висячому замку. Замок розлетівся на дрібні шматочки, і ворота з брязкотом відчинилися.

Крізь щілинку в старому, розсохлому капелюсі Нільс побачив стару верф. Це було справжнє корабельне кладовище. Старі, допотопні судна з пробоїнами в роздутих боках лежали тут, як викинута на сушу риба. На почорнілих від часу стапелях застрягли пошарпані бурею шхуни з обвислими рваними вітрилами, переплутаними, наче павутина, снастями. Скрізь валялися іржаві якорі, бухти напівзотлілих канатів, покручені листи корабельного металу.

У Нільса навіть очі загорілися — так багато тут було цікавого. Адже він бачив тільки те, що було справа, тому що в капелюсі, під яким він сидів, з лівого боку не було жодної щілинки.

— Послухай, Розенбуме, ми ж його не знайдемо тут! — сказав Бронзовий.

— Так точно, ваша величносте, не знайдемо, — сказав Дерев'яний.

— Але ми повинні його знайти, Розенбуме! — загримів Бронзовий.

— Так точно, повинні, — проскрипів Дерев'яний.

І вони рушили по хисткому помосту. Від кожного їх кроку поміст здригався, тріщав і прогинався.

По дорозі Бронзовий перевертав догори дном кожен човен, крушив корабельні щогли, з гуркотом розбивав старі ящики. Але ніде — ні під човнами, ні в ящиках, ні під помостом, ні на щоглах — він не міг знайти зухвалого хлопчиська. І не дивно, тому що хлопчисько цей спокійнісінько сидів під капелюхом на потилиці старого солдата Розенбума.

Раптом Бронзовий зупинився.

— Розенбуме, чи впізнаєш ти цей корабель? — вигукнув він і витягнув руку.

Розенбум повернувся всім корпусом направо, і Нільс побачив якесь величезне корито, обшите по краях залізом.

— Чи впізнаєш ти цей славетний корабель, Розенбуме? Помилуйся, яка благородна лінія корми! Як гордо поставлений ніс! Навіть зараз видно, що це був королівський фрегат… А пам'ятаєш, Розенбуме, як славно стріляли на ньому гармати, коли я ступав на його палубу?

Бронзовий замовк, мрійливо дивлячись на старий, розвалений корабель з розваленим носом і розбитою кормою.

— Так, багато він бачив на своєму віку, мій старий бойовий товариш, — сказав Бронзовий. — А тепер-от він лежить тут, як проста баржа, всіма покинутий і забутий, і ніхто не знає, що сам король ходив колись по його палубі.

Бронзовий важко зітхнув.

Сльози, великі, круглі, як кулі, повільно потекли з його бронзових очей.

І раптом він стукнув палицею, випростався, випнув колесом груди.

— Шапки долу, Розенбуме! Ми повинні віддати останню шану свідкові нашої минулої слави. — І широким величним порухом руки Бронзовий зняв свого трикутного капелюха. — Честь і слава загиблим! Ура! — громогласно закричав він.

— Урр-ра! — закричав Дерев'яний і зірвав з голови свого капелюха.

— Урр-ра! — закричав разом із ними Нільс і тупнув ногою по голові Розенбума.

Прокричавши тричі «ура!», Бронзовий з легким дзвоном надів свого капелюха і обернувся.

І тут його бронзове обличчя потьмяніло так, що стало схожим на чавунне.

— Розенбуме! Що у тебе на голові? — зловісно прошепотів він.

А на голові в Розенбума стояв Нільс і, весело пританцьовуючи, махав Бронзовому рукою.

Від люті слова застрягли у Бронзового в горлі, і він тільки рухав щелепами, намагаючись щось сказати. Втім, він міг розмовляти і без слів — у нього був хороший бронзовий кий. Його він і пустив у хід.

Страшний удар обрушився на голову Дерев'яного. З тріснутого лоба злетів цілий стовп пилу і трухняви. Ноги у Дерев'яного підкосилися, і він звалився на землю.

3

Коли все затихло, Нільс обережно виліз з-під купи трісок. Від Бронзового і слід простиг, а на сході крізь ліс щогл виривалося червоне проміння вранішнього сонця.

Нільс із сумом дивився на купу уламків — все, що залишилося від Дерев'яного.

«Отак, якби його величність не промахнувся, і моїм би кісточкам отут лежати, — подумав Нільс. — Бідний Розенбум! Якби не я, поскрипів би ти, напевно, ще якийсь рік-другий…»

Нільс дбайливо зібрав розсипані тріски і склав їх разом рівною гіркою.

Побудувавши пам'ятник своєму загиблому товаришеві, Нільс побіг до воріт.

«Не спізнитися б! — стурбовано думав він, поглядаючи на розвиднене небо. — Поки я розшукаю ратушу, сонце, мабуть, зовсім зійде. А раптом Мартін і справді полетить без мене?»

Він вискочив за ворота і побіг по вулицях, намагаючись пригадати, де він блукав уночі. Але вранішнє світло все змінило, усе виглядало тепер по-іншому, і Нільс нічого не впізнавав. Він звернув в один провулок, в другий і, сам того не сподіваючись, вибіг прямо до ратуші.

Не встиг він відсапатися, як перед ним уже стояв Мартін.

— Ну, сьогодні ти молодчина. Послухався мене, далеко не ходив, — похвалив його Мартін.

Нільс нічого не відповів. Він не хотів засмучувати свого друга.

Коли зграя пролітала над майданом, Нільс глянув униз.

На високому кам'яному постаменті стояв Бронзовий. Видно було, що він дуже поспішав і встиг на місце лише в останню хвилину. Камзол його був розстібнутий, капелюх збився на потилицю, а палиця стирчала під пахвою.

— Прощавайте, ваша бронзова величносте! — вигукнув Нільс.

Але Бронзовий мовчав.

Можливо, він не чув, а якщо й чув, все одно нічого не міг сказати. Ніч минула. Починався новий день.

Розділ шістнадцятий

УДАЧНИК І НЕВДАХА

1

Після перших же нічних заморозків Акка Кебнекайсе звеліла всім готуватися до відльоту.

Тепер зграя була майже втричі більшою, ніж навесні.

Двадцять два гусенятка мали здійснити свій перший переліт.

Напередодні відльоту Акка влаштувала гусеняткам іспит. Спершу кожне окремо показувало своє мистецтво, потім усі разом. Це було дуже важко: треба було разом злетіти і в строгому порядку вишикуватися клином. Десять разів Акка змушувала гусенят піднятися і спуститися, аж поки вони навчилися тримати відстань, не налітати одне на одного і не відставати.

Наступного дня удосвіта зграя покинула Сірі скелі. Попереду летіла Акка Кебнекайсе, а за нею двома рівними вервечками тяглася ціла зграя — вісімнадцять гусей справа і вісімнадцять гусей зліва розмірено змахували крильми.

Нільс, як завжди, сидів верхи на Мартінові. Час від часу він обертався назад, щоб перелічити гусенят — чи не відстав хто? Чи всі на місці?

Гусенятка старалися як слід.

Вони відчайдушно били крильми об повітря і покрикували одне на одного:

— Тримайся правіше!

— Куди ти виліз?

— Ти мого хвоста зачіпаєш!

Лише Юксі був усім невдоволений. Не минуло й години, як він жалібно запищав:

— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! У мене крила втомилися!

— Пусте, відпочинеш уночі, — крикнула Акка.

Але Юксі не вгамовувався.

— Не хочу вночі, хочу зараз! — пищав він.

— Помовч, помовч! — зашипів на нього Мартін. — Ти ж найстарший! Як тобі не соромно!

Юксі стало соромно, і він замовк. Але за годину він знову забув, що він старший, і здійняв пискіт:

— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! Я хочу їсти!

— Зачекай! — вигукнула Акка. — Прийде час, усі їстимуть і ти поїси.

— Не хочу чекати, хочу негайно! — пищав Юксі.

— Не ганьби батьків, — зашипіли Мартін і Марта. — Ось довередуєшся, що Акка вижене тебе зі зграї. Що тоді робитимеш? Адже пропадеш сам.

Юксі й сам знав, що пропаде, і замовк.

Одна за одною залишалися позаду засніжені гори.

— Дивіться і запам'ятовуйте! — казала Акка гусенятам. — Ця гора називається Сар'єчокко, а поряд — Порсочокко. Ось цей водоспад називається Зьофаль, а цей Ристо. А гірське озеро під нами…

Але тут гусенятка захвилювалися.

— Акко! Акко! — закричали вони. — У нас в голові не поміщається стільки назв. Вони такі складні…

— Нічого, — відповіла Акка. — Чим більше вкладати у ваші голови, тим більше в них залишиться місця!

— А як називається он та гора, найвища? — запитав Нільс.

— Вона називається: Ке-бне-кайсе! — урочисто проказала стара гуска.

«То он воно що! — подумав Нільс. — Справді, Акка народилася тут. Тому її й називають Аккою Кебнекайсе. Ну звісно ж, така знаменита гуска, як наша Акка, мала народитися не де-небудь, а біля найвищої гори!»

І Нільс з іще глибшою пошаною поглянув через голови гусей на вожака зграї.

Лопарі теж ішли на зиму подалі від суворих гір. Нільс бачив, як вони сходять униз цілими стійбищами, з оленячими стадами, з домашніми пожитками. Навіть житла з собою забирають.

Нільс дивився уважно — може, десь із гуртом кочівників іде дівчинка, що пригостила його коржиком? Невже він так і не попрощається з нею?

Але зграя летіла надто високо і швидко. Де вже тут побачиш маленьку лопарку!

«Що ж, якщо вже з нею не можна попрощатися, то попрощаюся зі всією Лапландією», — подумав Нільс. І він голосно заспівав:

<em>Лаплан, Лаплан, Лапландіє,</em>

<em>Тебе здаля ще видно!</em>

<em>Прощай, прощай, Лапландіє,</em>

<em>Країно дивовижна!</em>

<em>З небес привіт останній</em>

<em>Тобі шлють дикі гуси,</em>

<em>Можливо, до Лапландії</em>

<em>Я знову повернуся.</em>

Ось і гір уже не видно.

Знов, як навесні, кланяються гусям берізки — кивають головами, махають гілками, щось шепочуть. Вони далі за інших проводжали зграю на північ і тепер перші зустрічають її.

2

Зграя летіла на південь тим самим шляхом, яким весною летіла на північ.

«Тут я згубив черевичок, — згадував Нільс. — Як на мене Мартін сердився! Але якби я не згубив черевичка, Мартін не знайшов би Марту!..»

«А десь тут мої ведмеді живуть. От би побачити Мурре і Брумме, які вони тепер стали. Їх мурлика, мабуть, і впоратися не може зі своїми синочками…»

«А тут Бронзовий має стояти. Та он він і стоїть! Геть позеленів зі злості… Шкода, що Дерев'яного більше немає. Бідолашний добрий Розенбум!»

Нільс навіть зітхнув, пригадавши свого дерев'яного друга.

«А де ж ми тепер летимо?»

Цього місця Нільс ніяк не міг пригадати.

Тут було все, що тільки можна побажати, неначе тут зосередилася краса всієї країни. Ліси принесли сюди свій зелений наряд, річки простягли свої притоки, долини нагородили зеленими луками, низовини розстелили килими з моху і папороті, море прикрасило шхерами і фіордами, гірські схили поділилися скелями і плоскогір'ями, а поля обдарували родючою ріллею.

Тут, у цьому дивовижному краю, де зійшлися північ і південь, захід і схід, зграя Акки Кебнекайсе влаштувала привал.

Хто хотів — чалапав по болоту; хто хотів — плескався поряд у річці; кому подобалося — гуляв по лісу. Усе тут було під боком.

Нільс сидів на узліссі під корінням сосни і маленькою паличкою розгрібав опалу хвою.

Над головою у нього з гілки на гілку перестрибнула білка і кинула йому горішок.

Зайченя проскочило мимо і поклало йому до ніг морквинку.

З кущів вибіг їжак і зупинився перед Нільсом. Він настовбурчив усі свої голки, і на кінчику кожної були настромлені стиглі брусниці.

«Ось скільки у мене друзів!» — подумав Нільс. А зарадити його лихові ніхто не міг…

Раптом Нільс почув знайомий каркаючий голос:

— Здр-р-растуй! Здр-р-растуй! Здр-р-растуй!

Нільс підняв голову. Та це Фумле-Друмле! Отаман воронячої зграї!

— Р-р-розшукав-таки ж тебе! — викрикнув Фумле-Друмле, лопочучи крильми. — Кр-р-ружляв по небу, кр-р-ружляв і р-р-розшукав.

Нарешті Фумле-Друмле сів біля Нільса.

— Ми з тобою стар-р-рі др-р-рузі, — сказав Фумле-Друмле, — а др-р-руг др-р-руга завжди вир-р-ручить. Я вже по-стар-р-рався, р-р-розвідав, як тобі на людину пер-р-ретвор-р-ритися!..

Нільс нічого не відповів. — Чому ж ти не р-р-радієш? — крикнув ворон. Нільс знову нічого не відповів. Потім зітхнув і тихенько забурмотів:

— Стань переді мною,

Як миша перед горою,

Як сніжинка перед тучею,

Як сходинка перед кручею,

Як перед місяцем зоря.

Бурум-шурум, Крути-верти.

Хто ти? Хто я?

Був — я, став — ти.

— А ти звідки це знаєш? — запитав Фумле-Друмле, й очі у нього заблищали від образи, що не він перший відкрив цю таємницю Нільсові.

— Мені орел Горго сказав, — відповів Нільс. — Та що з того що знаю? Все одно мені нікому заспівати цю чаклунську пісеньку.

— Твій Гор-р-го дурень, — каркнув Фумле-Друмле. — А ось я тобі по-справжньому допоможу. Я вже р-р-розшукав того, хто р-р-радий із тобою помінятися.

— Правда, Фумле-Друмле? Невже правда? — вигукнув Нільс. — Хто ж це? Хто?

— Не тр-р-реба поспішати. Дізнаєшся, але не до пор-р-ри, — сказав Фумле-Друмле. — Забир-р-райся на мене.

І Фумле-Друмле підставив Нільсові своє крило. Нільс, як по містках, вибіг на спину Фумле-Друмле, і вони полетіли.

— Мартіне! Мартіне! Акко! Почекайте мене! Я повернуся! — встиг попередити Нільс.

Усі гуси здивовано дивилися йому услід, але Нільс уже був далеко.

Скоро він побачив гостроверхі криті дахи старовинного міста Упсала.

Фумле-Друмле покружляв над будинками і нарешті сів на дах, який його чимсь привабив. Вітер перекочував по черепиці аркуш паперу. Через віконце маленької мансарди було видно кімнату.

Біля столу сидів хлопець і пильно стежив за тим, як вітер шарпає папір.

— Знову цей ворон, — сказав хлопець, коли Фумле-Друмле опустився на дах. — Ну що йому від мене треба? Яку ще біду мені накаркає?

«Справді, одна біда з ним вже трапилася», — подумав Нільс.

І Нільс вгадав.

3

Біда почалася ось із чого.

Жили в місті Упсала два студенти.

Одному в усьому таланило. Так міцно поріднилася з ним удача, що ніколи його не полишала, — хоч що би він задумав, хоч би за яку справу взявся. Ось і був він завжди веселий, завжди задоволений, зі всіма привітний. І його всі любили. Екзаменатори не скупилися для нього на п'ятірки, товариші душі в ньому не чули, і жилося йому на світі дуже легко.

Його так і називали — Удачником. Та йому жодне інше ім'я й не підходило! Він навіть сам забув, як його звали батько з матір'ю.

А другий студент був відлюдько, непримітний, біда за ним так і ходила слідом, ані на крок його не відпускала. Від людей він ховався, та й з ним ніхто не дружив. Товариші навіть імені його не знали, а просто називали його Невдахою. Та й іншого імені йому годі було наректи!

Й от одного разу, коли Удачник, весело наспівуючи, ішов складати останній іспит, двері відчинилися, й увійшов Невдаха. У руках у нього був якийсь великий згорток.

— Я прийшов до тебе з проханням, — боязко сказав він Удачникові. — Цілі п'ять років я трудився над одним твором і ось тепер закінчив його. Я й сам не знаю, що в мене вийшло. Але твоєму слову повірю.

Удачник сказав:

— Давай, я прочитаю.

І подумав про себе: «От як усі мене люблять. Навіть цей відлюдько прийшов до мене».

А Невдаха простягнув йому згорток і сказав:

— Мені дуже соромно давати тобі таку мазанину, але в мене немає грошей, щоб найняти переписувача. Та, щиро кажучи, я боюся будь-кому віддавати мій твір. Адже якщо його загублять — уся моя робота пропала.

— Ти можеш не турбуватися, — сказав Удачник, — у мене не пропаде жоден аркуш.

Невдаха пішов. А Удачник визирнув у вікно, щоб глянути на баштовий годинник. До іспитів часу залишалося ще багато, знав він усе напам'ять, робити поки нічого, і він вирішив подивитися, що за твір приніс йому Невдаха.

Він розв'язав згорток. Перед ним лежав стосик аркушів, списаних уздовж і впоперек.

На першій сторінці великими літерами було виведено: «Історія міста Упсала».

«І про що це він міг стільки написати?» — подумав Удачник.

Він прочитав одну сторінку, другу, третю і забув про все на світі, сидячи над цими пошарпаними аркушами.

Щодня проходив він мимо міського собору і нічого не знав про нього.

А зараз цей собор немов ожив. Ожили королі, поховані під його кам'яними плитами. Ожили люди, які його побудували, хоч і минули відтоді століття.

Без собору не можна було навіть уявити собі міста. Та хіба могло що-небудь статися з цим кам'яним громаддям? Адже колись собор був зруйнований пожежею. Удачникові видалося, що зі сторінки рукопису, над якою він схилився, лине тривожний набат і здіймається вогняна заграва.

І бібліотеку, до якої Удачник ходив чи не щодня, він побачив неначе уперше в житті. З яких лише країн потрапляли сюди книги, в палітурках зі шкіри і з різьбленого дерева, із застібками і без застібок!

Щороку, в лютому, він блукав по ярмарку і купував у ятках усякі дрібниці. Адже ярмарок цей міг би вже втрьохсоте відсвяткувати свій день народження. Й Удачникові, поки він гортав сторінки, здавалося, що він сам співає і танцює разом із веселою юрбою в старовинному одязі на першому ярмарку, який вирував тут рівно триста років тому.

Тільки бій баштового годинника змусив його пригадати, що йому пора збиратися на іспит.

Удачник схопився, кинувся до комірки, де висів його найкращий костюм, потім у передпокій — там стояли його нові черевики, знову забіг до кімнати за своєю студентською шапкою… і раптом зупинився на порозі як укопаний.

Поки він метушився і бігав туди-сюди, вітер відчинив вікно, переплутав, перемішав усі аркуші рукопису і поніс їх над дахом.

Забувши про свій парадний костюм, Удачник кинувся наздоганяти вітер. Добре ще, що його кімната була на самому горищі! Він гайнув через підвіконня і був уже на даху. А вітер наче потішався над бідним Удачником: то підкине аркуші, то закрутить, то раптом подме, та так, що біла паперова зграя розлетиться в усі сторони.

Удачник аж із сил вибився, а зловив тільки дві або три сторінки.

Він повернувся у свою кімнату, ледь не плачучи.

І раптом прямо проти його вікна на дах усівся ворон — величезний, чорний, очиці злі, лукаві. Сів і закаркав.

У невдачливого Удачника защеміло серце.

Адже ворон каркає не до добра. Одне лихо вже звалилося на нього. А за першим і друге не забариться. Так і сталося.

Він ледь не спізнився на іспит. На всі питання відповідав невлад, і закінчилося все тим, що він одержав двійку.

Поволі чвалав нещасний Удачник додому.

Невдаха вже чекав його біля воріт.

— Ти ще не прочитав? — запитав він з тривогою.

— Мені не до тебе було, я готувався до іспиту. Адже не всі такі нероби, як ти, — сказав Удачник.

Він навмисне сказав так грубо, щоб швидше позбутися товариша. Як він зізнається йому, що скоїлося таке лихо, якого навіть цей Невдаха ніколи не зазнав? А Невдаха подумав: «Напевне, мій твір ані на що годиться, ось він зі мною і не хоче розмовляти. Ні, ні в чому, видно, немає в мене удачі!»

Наступного дня, щойно злощасний Удачник вийшов із дому, його зустрів Невдаха.

— Ти що, підстерігаєш мене? — сердито запитав Удачник. — Коли прочитаю, сам до тебе прийду, а ходити за мною слідом — зась.

— Ні, ні, я не кваплю тебе. Я тільки ось що хотів сказати, — боязко промовив Невдаха, — якщо ти побачиш, що мій твір нікудишній, ти можеш викинути його або спалити.

Удачник нічого не відповів і пройшов мимо. А Невдаха тепер не сумнівався, що вся його робота була пустим гайнуванням часу.

«І говорити про неї — тільки час гаяти!» — скрушно подумав Невдаха.

Третього дня Удачник зовсім не виходив з дому.

Слова, сказані Невдахою, звучали в його вухах: «Якщо ти побачиш, що мій твір нікуди не годиться, ти можеш викинути його або спалити». А якщо сказати, що я так і вчинив?.. Ніхто нічого не взнає… І сам Невдаха не дізнається…»

Він цілий день ходив з кутка в куток по своїй кімнаті, і щоразу, коли він піднімав голову, бачив ворона, який нерухомо сидів навпроти його вікна.

— Ох, який я нещасний, який нещасний! — вигукнув Удачник. — Мусі й тій живеться краще, ніж мені! От якби стати мухою! Або коником… Ким завгодно, тільки б позбутися лиха.

— Кар-р-р! Кар-р-р! — закричав раптом ворон і, важко змахуючи крильми, полетів геть.

Минув іще один день, а нещасний Удачник не міг ні на що зважитися.

«Ні, найкраще сказати правду, — думав він. — Але ж цей Невдаха не повірить мені. Він неодмінно вирішить, що я тільки з жалості хвалю його твір, а що насправді — він нікуди не годиться, і я спалив його. І що історію про вітер я просто вигадав… А якщо він навіть повірить — так буде ще гірше. Адже його праця, яка могла б прославити його, загинула назавжди. Тож, можливо, краще йому думати, що його твір тільки того й вартував, щоб його спалили? Але як же я скажу це?.. Ох, що ж мені робити? Що робити?» — думав у відчаї Удачник.

І думки його бігли по тому самому колу. Обдурити — не можна. Сказати правду — неможливо. Не повірить йому товариш — зле. Повірить — іще гірше.

Він метався по кімнаті, як звір у клітці, то сідав, то спохоплювався, то знову сідав і невидящими очима дивився у вікно.

Надвечір він почув скрипуче каркання.

— Знову цей ворон! — печально мовив Удачник. — Ну що йому від мене треба? Яку ще біду він мені накаркає!

А ворон злетів на підвіконня, і зі спини його — прямо на стіл — зіскочив маленький, наче іграшковий, чоловічок.

Удачник так здивувався, що на мить забув про всі свої невдачі.

— Агов! Хто ти такий? Може, ти гном? Але ж гноми бувають тільки в казках!

— Якби лише в казках! — тихо сказав Нільс, зітхаючи. — Адже я був звичайною людиною, ось таким, як ти, просто хлопчиком. А справжній гном зачаклував мене. Відтоді я так і живу — і не людина, і незрозуміло хто…

— Де ж ти живеш? — запитав Удачник.

— А я з птахами живу. Мене гусяча зграя до себе взяла.

— Який ти щасливий! — вигукнув Удачник. — Ех, якби я міг стати таким, як ти! Якби і мене понесли звідси перелітні птахи!

Тут ворон, який досі мовчав, підштовхнув Нільса крилом і радісно каркнув:

— Говор-р-ри! Говор-р-ри! Скор-р-ріше говор-р-ри!

«Он воно що! Ось навіщо Фумле-Друмле приніс мене сюди! — подумав Нільс. — Невже я зараз знову стану людиною!..»

Він відкрив рота і, завмираючи від хвилювання, почав:

<em>— Стань переді мною,

Як миша перед горою…</em>

І раптом замовк. Неначе забув усі чаклунські слова.

— Говор-р-ри! Говор-р-ри далі! — закаркав Фумле-Друмле. Але Нільс тільки відмахнувся від нього.

А Удачник, який ні про що і не здогадувався, нахилився над Нільсом і сказав:

— Ну говори ж, говори далі! Я ніколи не чув таких віршів!

— І добре, що не чув, — сказав Нільс.

— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закаркав Фумле-Друмле.

— Помовч! — знову нагримав на ворона Нільс.

Потім знову повернувся до Удачника і запитав:

— А ти чому хочеш стати таким, як я?

— Тому що я найнещасніша людина на світі! — вигукнув Удачник. — Ти тільки послухай, що зі мною трапилося.

І він розповів Нільсу, нічого не втаюючи, про свою біду.

— Так, тут будеш радий на край світу відлетіти, — погодився Нільс. — Але ж Невдасі від цього не стане легше!.. Послухай, я, здається, зможу зарадити твоєму горю.

Він підбіг до ворона і щось зашепотів йому на вухо.

— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закаркав у відповідь йому Фумле-Друмле.

А Нільс усе умовляв і умовляв ворона. Потім забрався до нього на спину, і вони полетіли — ворон і маленький чоловічок.

— Що це? — пробурмотів Удачник, стенувши плечима. — Напевно, я спав і мені наснився сон?

Поки він розмірковував над цим, хтось кинув у його вікно кілька аркушів зниклого рукопису.

І перед Удачником промайнули чорні воронячі крила.

Цілий вечір, до пізньої ночі, збирали Нільс і Фумле-Друмле розвіяні вітром аркуші й по одному приносили Удачникові. Вони підбирали їх на дахах і горищах, на гілках дерев і на садових доріжках, серед сміттєзвалища і на дзвіниці собору. Куди лише не зазирнули ворон і хлопчик!

Одного аркуша Нільс витягнув із собачої будки. Фумле-Друмле вирвав якийсь списаний аркуш прямо з рук торговця, коли той згортав з нього кульок для горіхів.

А щасливий Удачник розпрямляв, розгладжував кожну сторінку і складав їх за порядком.

— Ось усе на місці! — сказав він нарешті. — Спасибі тобі, маленький чоловічку! І тобі спасибі, вороне! Я гадав, ти мені біду накаркаєш, а ти мені ось яке щастя приніс!

Він схопив рукопис і, не зважаючи на пізню годину, побіг до Невдахи. Хай і щасливий Невдаха порадіє своєму успіху!

Фумле-Друмле і Нільс залишилися самі на даху.

— Ну що ж, треба повертатися назад, — сказав ворон Нільсу. — Проґавив своє щастя, на себе й нарікай.

— Та ти не сердься, Фумле-Друмле, — сказав Нільс. — Надто вже мені жалко і Удачника і Невдаху.

Розділ сімнадцятий

УДОМА

1

Й ось нарешті Нільс побачив рідне село.

— Дивися, дивися, — вигукнув він Мартіну, — он вулиця наша! Ген наш дім! Попросимо Акку спуститися.

Але Акку не треба було просити. Адже вона була розумною гускою і сама розуміла, як хочеться Нільсові побачити рідний дім.

Вона запримітила за селом занедбаний ставок і наказала зграї спускатися. Нільсу кортіло негайно побігти додому. Але він боявся зустрітися з кимось на вулиці й вирішив почекати до вечора.

Коли вже зовсім стемніло, він вирушив у село.

Мартін зі своїм сімейством теж пішов з ним. Він хотів показати дружині і дітям пташник, у якому провів свою молодість.

— Ми тільки глянемо разок і повернемося, — сказав Нільс старій гусці.

На щастя, вони нікого не зустріли, поки йшли селом. Ось і знайомий двір. Вони обережно прошмигнули через хвіртку.

У дворі було тихо. Всі кури і гуси давно вже спали. Тільки з будинку долинали неясні голоси. Двері були прочинені, і звідти вузькою смужкою пробивалося світло.

Нільс зазирнув у щілину.

У кімнаті все було як і раніше: біля вікна — стіл, біля печі — скриня, і навіть сачок на старому місці, між вікном і шафою.

Мати з батьком сиділи за столом біля лампи. Мати щось плела, а батько штопав рибальську сітку. Під столом, згорнувшись калачиком, лежав кіт і тихенько муркотав.

— Де ж зараз наш синочок? — важко зітхала мати. — Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..

Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.

— А може, його і на світі вже немає, — знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.

«Та я живий! Я тут!» — ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.

— Ти вже таке вигадаєш! — сердито одказав батько. — Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.

Але мати тільки схлипнула у відповідь.

— Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… — говорила вона крізь сльози. — Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий — що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.

— Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?

— Та я легесенько, з любові…

— А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки — невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку — це ще зрозуміло. Собака — друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.

— Як це не товариш? Ще й який товариш! — вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.

— Хто це там пищить? — сказала мати, озираючись. — Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!

Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.

А Нільс тим часом ні живий ні мертвий стояв за цебром з водою. Він боявся поворухнутися, боявся дихнути.

А що, коли кіт і справді сприйме його за мишу? І Нільс відразу уявив собі, як кіт кидається на нього, хапає і тягне в зубах до матері.

У нього аж піт на лобі виступив від страху та сорому.

Але кіт, не виявивши нічого підозрілого, загрозливо нявкнув у темряву і повернувся на місце.

Нільс переждав якусь мить, потім тихесенько вибрався зі свого сховку і поволі побрів по двору.

Біля пташника стояло старе корито, з якого мати завжди годувала курей і гусей. Гусенятка обступили корито з усіх боків і жадібно підбирали залишені на дні зернятка.

— Це зерно ячмінне, — пояснював Мартін своїм дітям. — Таке зерно домашні гуси клюють щодня.

— Дуже смачне зерно, — сказав Юксі. — Може, залишимося і будемо домашніми гусьми!

Тут до них підійшов Нільс.

— Що ж, Мартіне, мені пора йти, — сумно сказав він. — А ти, якщо хочеш, залишайся.

— Ні, — сказав Мартін, — я тебе не покину. З тобою я б залишився, а так — це не діло… Ну, полетіли! — скомандував він гусеняткам.

— Не хочу нікуди летіти, — запищав Юксі. — Хочу тут жити! Набридло мені все літати та літати.

— Якщо батько велить тобі летіти, то треба летіти, — строго сказав Нільс.

— Атож, легко тобі базікати, — знову запищав Юксі. — Сидиш собі на батьковій шиї і пальцем не поведеш. Спробував би сам політати! Ех, якби я став таким же маленьким, як ти! Мене б тоді теж усі на спині носили. От було б добре!

— Дурненький! — сказав Нільс. — Невже ти, Юксі, й справді хочеш бути маленьким?

— А що ж тут такого? — відповів Юксі. — Про маленьких усі піклуються, маленьких нічого не змушують робити… — Гусеня уперто тупнуло лапкою і запищало щосили: — Хочу бути маленьким! Хочу бути маленьким! Хочу бути таким, як Нільс!

— От клопіт із цим Юксі! — сказав Мартін. — Недаремно кажуть — нема роду без вироду. Провчити б його, залишити б назавжди маленьким!…

— То й що, я б не заплакав, — пиндючився Юксі.

«То ось ти який! — подумав Нільс. — Тоді й жаліти тебе нічого!»

І Нільс повільно проказав уголос:

— Стань переді мною,

Як миша перед горою,

Як сніжинка перед тучею,

Як сходинка перед кручею,

Як перед місяцем зоря.

Бурум-шурум, Крути-верти.

Хто ти? Хто я?

Був — я, став — ти.

І що ж! Щойно Нільс промовив останнє слово, Юксі ніби стиснувся в грудочку. Він став не більшим за горобця! Таким він був, коли лише вилупився з яйця!

Юксі здивовано озирався довкола. Він не розумів, що це з ним скоїлося.

А Мартін із Мартою заґелґотали, залопотіли крильми, забігали по двору.

«Напевно, вони злякалися за Юксі, — подумав Нільс. — А чому вони самі теж стали неначе меншими?»

— Мартіне! Чуєш, Мартіне! — позвав Нільс свого друга.

Але Мартін шарахнувся в сторону, а за ним — Марта і всі гусенята.

Цієї миті хлопнули двері, і з дому з ліхтарем у руках вибігла мати.

— Хто це там гусей випустив? Агов, хлопчику, що ти тут робиш? — запитала вона і підбігла до Нільса.

Раптом ліхтар випав у неї з рук.

— Нільс, синочок мій! — вигукнула мати. — Батьку, батьку, йди швидше! Наш Нільс повернувся.

2

Наступного дня Нільс прокинувся ще удосвіта. Він сів на ліжку й озирнувся. Де він? Замість високого неба — над ним низька стеля. Замість кущів — гладесенькі стіни. Так він удома! У себе вдома!

Нільс ледь не закричав від радості.

І раптом він пригадав: «А як же Акка Кебнекайсе! Невже вона відлетить зі своєю зграєю, і я ніколи її вже не побачу?»

Нільс спохопився і вибіг в двір.

«Мабуть, і Мартін хоче попрощатися зі зграєю Акки Кебнекайсе», — подумав він і прочинив двері пташника. Мартін спав поряд із Мартою, оточений гусенятами.

— Мартіне! Мартіне! — покликав Нільс. — Прокинься!

Мартін розплющив очі, витягнув шию і зашипів.

— Мартіне! Що з тобою? Адже це я, Нільс!

Мартін недовірливо глянув на нього, але шипіти перестав.

— Мартіне! Підемо попрощаємося з Аккою! — сказав Нільс.

— Ґе-ґе-ґе! — відповів Мартін.

Але що він хотів цим сказати, Нільс не зрозумів.

— Ну, не хочеш — не треба!

Нільс махнув рукою і сам пішов до ставка.

Він іще не звик до того, що в нього такі великі руки і ноги. Тому він старанно обійшов перший же камінь, що трапився йому на шляху.

— Та що це я! — спохопився Нільс і навіть розсміявся.

Він зумисне повернувся назад, переступив через камінь, та ще й підважив його носком черевика.

На краю села Нільс побачив, як з дому з відрами в руках вийшла якась жінка. Нільс притиснувся до тину. І знову розсміявся. Навіщо йому ховатися? Адже він тепер хлопчик як хлопчик.

І він сміливо рушив далі.

Ранок видався тихий, ясний. Раз у раз у небі лунали веселі пташині голоси. І щоразу Нільс задирав голову — а чи не його це зграя летить?

Нарешті він підійшов до ставка.

У кущах перелякано заворушилися дикі гуси.

— Не лякайтеся, це я, Нільс! — вигукнув хлопчик.

Почувши чужий голос, гуси геть сполошилися і з шумом знялися в повітря.

— Акко! Акко! Почекай! Не відлітай! — кричав Нільс.

Гуси зметнулися ще вище, а потім вишикувалися рівним клином і закружляли над головою Нільса.

«Отже, впізнали мене! — зрадів Нільс і помахав їм рукою. — Прощаються зі мною!»

А одна гуска відділилася від зграї і полетіла прямо до Нільса. Це була Акка Кебнекайсе. Вона сіла на землю біля самісіньких його ніг і стала щось ласкаво говорити:

— Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа!

Нільс нахилився до неї і ніжно погладив її по жорстких крилах. Ось яка вона тепер маленька поряд із ним!

— Прощай, Акко! Спасибі тобі! — сказав Нільс.

Й у відповідь йому стара Акка розпростерла крила, неначе хотіла на прощання обійняти Нільса.

Дикі гуси закричали над ними, і Нільсові видалося, що вони звуть Акку, кваплять її в путь.

Акка ще раз ласкаво поплескала Нільса крилом по плечу…

Й ось вона знову в небі, знову попереду зграї.

— На південь! На південь! — дзвенять у повітрі пташині голоси.

Нільс довго дивився услід своїм недавнім друзям. Потім зітхнув і поволі побрів додому.

Так закінчилися дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми.

Нільс знову пішов до школи.

Тепер у його щоденнику поселилися лише п'ятірки, а двійкам туди було годі пробратися.

Гусенята теж вчилися чого слід: як клювати зерно з дерев'яного корита, як чистити пір'я, як вітатися з господинею. Скоро вони переросли Мартіна з Мартою. Тільки Юксі залишився на все життя маленьким, наче щойно вилупився з яйця.

Переклад зі шведської А. Любарської, З. Задунайської

Переклад з російської В. Германа

Лагерлеф С. Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми: Повість-казка. — К., 2007.