Антон Павлович Чехов (1860 - 1904)

Каштанка

Народився Антон Чехов 17 січня 1860 року в Таганрозі в багатодітній родині. Навчався в грецькій школі, а коли йому виповнилося вісім років, вступив до Таганрозької чоловічої класичної гімназії. Хлопець наполегливо здобуває знання, захоплюється театром, пише свої перші твори.

У 1876 році сім’я Чехових переїздить до Москви. Проте Антон залишається в Таганрозі до закінчення навчання, заробляючи собі на життя репетиторством.

1879 року переїхав до Москви, щоб вступити на медичний факультет університету. У цей час на сторінках тогочасних альманахів з’являються перші твори молодого письменника, а пізніше побачили світ одна за одною збірки «Різнобарвні оповідання» (1886), «Невинні розмови» (1887) та ін.

Наприкінці ХІХ ст. творами Антона Павловича збагатилася й дитяча література. У зображенні світу дитини письменник продовжує традиції Л. Толстого, пов’язані з проникненням у психологію дитини, з розкриттям її духовного світу («Ванька», «Спати хочеться», «Утікач», «Хлопчики», «Дітвора» та ін.)

Сприйняттю дітей молодшого шкільного віку особливо близькими є оповідання й повісті про тварин («Каштанка», «Білолобий» та ін.) Автор переконаний, що вірність, терпеливість, щедрість тварин впливають на розум дитини позитивніше, ніж довгі повчання. У своїх творах Чехов висуває на перший план проблему виховання гуманного ставлення до тварин.

У 1897 році стан здоров’я письменника погіршився (він був хворий на туберкульоз), тому Чехов переїздить на південь. Він купує в Ялті ділянку землі й починає будувати будинок. У травні одружується з О. Л. Кніпер, відомою російською актрисою.

На початку 1904 року Антон Чехов разом з дружиною їде на лікування в Баденвейлер (Німеччина). 2 липня цього ж року великий російський письменник помирає. Йому виповнилося лише 44 роки. Тіло письменника було перевезено в Москву, 9 липня його поховали на Новодівичому кладовищі поряд з могилою батька.

Глава перша

ДУРНА ПОВЕДІНКА

Молода руда собака — помісь такси з дворняжкою — дуже схожа мордою на лисицю, бігала по тротуару туди й назад та неспокійно озиралася на всі боки. Іноді вона зупинялася і, плачучи, підводила то одну змерзлу лапу, то іншу, намагаючись зрозуміти: як це могло статися, що вона заблукала?

Вона добре пам'ятала, як провела день і як врешті-решт потрапила на цей незнайомий тротуар.

День почався з того, що її господар, столяр Лука Олександрич, надів шапку, взяв під пахву якусь дерев'яну штуку, загорнуту в червону хустинку, і крикнув:

«Каштанко, ходімо!»

Почувши своє ім'я, помісь такси з дворняжкою вилізла з-під верстата, де вона спала на стружках, солодко потягнулася і побігла за господарем. Замовники Луки Олександрича жили дуже далеко, так що перш ніж дійти до кожного з них, столяр повинен був по кілька разів заходити до шинку та підкріплюватися. Каштанка пам'ятала, що дорогою вона поводилася вкрай непристойно. Від радості, що її взяли гуляти, вона стрибала, кидалася з гавкотом на вагони кінної залізниці, забігала в двори і ганялася за собаками. Столяр раз у раз втрачав її з виду, зупинявся і сердито кричав на неї. Раз навіть він зі злістю на обличчі схопив її лисяче вухо, пошарпав і промовив:

«Щоб... ти... з... дох... ла, холера!»

Побувавши у замовників, Лука Олександрич зайшов на хвилинку до сестри, в якої пив і закушував; від сестри пішов він до знайомого палітурника, від палітурника до шинку, з шинку до кума і так далі. Одним словом, коли Каштанка потрапила на незнайомий тротуар, то вже вечоріло, а столяр був п'яний, як чоботар. Він розмахував руками і, глибоко зітхаючи, бурмотів:

«У гріху народженого мене матір’ю моєю! Ох, гріхи, гріхи! Тепер ось ми вулицею йдемо і на ліхтарики дивимося, а як помремо — в геєні вогняній горіти будемо...»

Або ж він впадав у добродушність, кликав до себе Каштанку і говорив їй:

«Ти, Каштанко, комаха і більше нічого. Проти людини ти все одно, що тесляр проти столяра...»

Коли він розмовляв з нею, раптом загриміла музика. Каштанка озирнулася і побачила, що вулицею прямо на неї йшов полк солдатів. Не переносячи музики, яка дратувала її, вона заметушилася і завила. До великого її здивування, столяр, замість того, аби злякатися і закричати, широко посміхнувся, виструнчився і віддав військове вітання. Побачивши, що господар не протестує, Каштанка ще голосніше завила і, не пам'ятаючи себе, кинулася через дорогу на інший тротуар.

Коли вона схаменулася, музика вже не грала і полку не було. Вона перебігла дорогу до того місця, де залишила господаря, але, на жаль! столяра вже там не було. Вона кинулася вперед, потім назад, ще раз перебігла дорогу, але столяр ніби крізь землю провалився... Каштанка стала обнюхувати тротуар, сподіваючись знайти господаря по запаху його слідів, але раніше якийсь негідник пройшов у нових гумових калошах, і тепер всі тонкі запахи змішувались з гострим каучуковим смородом, так що нічого не можна було розібрати.

Каштанка бігала туди й назад, проте не знаходила господаря, а тим часом ставало темно. По обидва боки вулиці засвітилися ліхтарі, й у вікнах будинків з’явилися вогні. Йшов великий пухнастий сніг, фарбуючи в біле мостову, кінські спини, шапки візників, і чим більше темніло, тим білішими ставали предмети. Повз Каштанку, затуляючи їй поле зору і штовхаючи її ногами, безупинно туди й назад проходили незнайомі замовники. (Все людство Каштанка ділила на дві нерівні частини: на господарів і на замовників; між тими й іншими була істотна різниця: перші мали право бити її, а других вона сама мала право хапати за литки). Замовники кудись квапилися і не звертали на неї ніякої уваги.

Коли стало зовсім темно, Каштанкою оволоділи відчай і жах. Вона притиснулася до якогось під'їзду і стала гірко плакати. Цілоденна подорож з Лукою Олександричем натомила її, вуха і лапи змерзли, і до того ж ще вона була дуже голодна. За весь день їй довелося жувати лише двічі: поїла у палітурника трішки клейстеру та в одному з трактирів біля прилавка знайшла шкірку від ковбаси — от і все. Якби вона була людиною, то, напевно, подумала б:

«Ні, так жити неможливо! Потрібно застрелитися!»

Глава друга

ТАЄМНИЧИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ

Але вона ні про що не думала і лише плакала. Коли м'який пухнастий сніг зовсім обліпив її спину та голову, коли вона від знемоги занурилася у важку дрімоту, раптом парадні двері клацнули, запищали і вдарили її у бік. Вона схопилася. З відчинених дверей вийшов якийсь чоловік, що належить до розряду замовників. Оскільки Каштанка заскавчала і потрапила йому під ноги, то він не міг не звернути на неї уваги. Він нагнувся і запитав:

«Псино, ти звідки? Я тебе вдарив? О бідна, бідна... Ну, не сердься, не сердься... Винен.»

Каштанка подивилася на незнайомця крізь сніжинки, навислі на вії, і побачила перед собою коротенького і товстенького чоловічка з голеним пухким обличчям, у циліндрі й у розхристаній шубі.

«Чого ж ти скулиш? — продовжував він, збиваючи пальцем з її спини сніг. — Де твій господар? Мабуть, ти загубилася? Ох, бідна собачко! Що ж ми тепер робитимемо?»

Вловивши в голосі незнайомця теплу, душевну нотку, Каштанка лизнула йому руку і заскавчала ще жалісливіше.

«А ти хороша, смішна! — сказав незнайомець. — Зовсім лисиця! Ну, що ж, робити нічого, підемо зі мною! Можливо, ти і згодишся на що-небудь... Ну, гайда!»

Він цмокнув губами і зробив Каштанці знак рукою, який міг означати лише одне: «Ходімо!» Каштанка пішла.

Не більше як через півгодини вона вже сиділа на підлозі у великій світлій кімнаті й, схиливши голову набік, з розчуленням і з цікавістю дивилася на незнайомця, який сидів за столом і обідав. Він їв і кидав їй шматочки... Спочатку він дав їй хліба і зелену скориночку сиру, потім шматочок м'яса, півпиріжка, курячих кісток, і вона з голоду все це з'їла так швидко, що не встигла розібрати смаку. І чим більше вона їла, тим сильніше відчувався голод.

«Проте погано ж годують тебе твої господарі! — говорив незнайомець, дивлячись, з якою лютою жадібністю вона ковтала нерозжовані шматки. — І яка ти худа! Шкіра та кістки...»

Каштанка з'їла багато, але не наїлася, а лише сп'яніла від їди. Після обіду вона розляглася серед кімнати, протягнула ноги і, відчуваючи у всьому тілі приємну знемогу, завиляла хвостом. Поки її новий господар, розвалившись у кріслі, палив сигару, вона виляла хвостом і вирішувала питання: де краще — у незнайомця чи у столяра? У незнайомця обстановка бідна і негарна; окрім крісел, дивана, лампи і килимів, у нього нічого немає, і кімната здається порожньою; у столяра ж вся квартира заставлена речами; у нього є стіл, верстат, гора стружок, рубанки, стамески, пилки, клітка з чижиком, балія... У незнайомця не пахне нічим, у столяра ж у квартирі завжди стоїть туман і прекрасно пахне клеєм, лаком і стружками. Зате у незнайомця є одна дуже важлива перевага — він дає багато їсти, і, треба віддати йому належне, коли Каштанка сиділа перед столом і зворушливо дивилася на нього, він жодного разу не вдарив її, не затупав ногами і жодного разу не крикнув: «Пі-ішла геть, триклята!»

Викуривши сигару, новий господар вийшов і через хвилину повернувся, тримаючи в руках маленький матрацик.

«Ей ти, пес, іди сюди! — сказав він, кладучи матрацик у кутку біля дивана. — Лягай тут. Спи!»

Потім він загасив лампу й вийшов. Каштанка розляглася на матрацику й закрила очі; з вулиці почувся гавкіт, і вона хотіла відповісти на нього, але раптом несподівано її опанував смуток. Вона пригадала Луку Олександрича, його сина Федюшку, затишне містечко під верстатом... Пригадала вона, що довгими зимовими вечорами, коли столяр стругав або читав уголос газету, Федюшка зазвичай грався з нею... Він витягував її за задні лапи з-під верстата і виробляв з нею такі фокуси, що в неї зеленіло в очах і боліло в усіх суглобах. Він змушував її ходити на задніх лапах, зображував з неї дзвін, тобто сильно смикав її за хвіст, через що вона вищала і гавкала, давав їй нюхати тютюн... Особливо болісним був наступний фокус: Федюшка прив'язував на ниточку шматочок м'яса та давав його Каштанці, потім, коли вона ковтала, він з гучним сміхом витягував його назад з її шлунку. І чим яскравіші були спогади, тим голосніше скавчала Каштанка.

Але скоро втома й теплота взяли верх над смутком... Вона стала засинати. В її уяві забігали собаки; пробіг, між іншим, і волохатий старий пудель, якого вона бачила сьогодні на вулиці, з більмом на очах і з клаптями шерсті біля носа. Федюшка, з долотом у руці, погнався за пуделем, потім раптом сам покрився волохатою шерстю, весело загавкав та опинився біля Каштанки. Вони добродушно понюхали один одного й побігли на вулицю...

Глава третя

НОВЕ, ДУЖЕ ПРИЄМНЕ ЗНАЙОМСТВО

Коли Каштанка прокинулася, було вже світло та з вулиці доносився шум, який буває лише вдень. У кімнаті не було ні душі. Каштанка потягнулася, позіхнула і, сердита, похмура, пройшлася по кімнаті. Вона обнюхала всі кутки та меблі, заглянула в передню і не знайшла нічого цікавого. Окрім дверей, які вели в передню, були ще одні двері. Подумавши, Каштанка подряпала їх обома лапами, відчинила й увійшла до наступної кімнати. Тут на ліжку, накрившись байковою ковдрою, спав замовник, у якому вона впізнала вчорашнього незнайомця.

«Рррр...» — забурчала вона, але, пригадавши про вчорашній обід, завиляла хвостом і почала нюхати.

Вона понюхала одяг і чоботи незнайомця та зрозуміла, що вони дуже пахнуть конем. Зі спальні вели кудись ще одні двері, теж зачинені. Каштанка подряпала ці двері, налягла на них грудьми, відчинила й негайно ж відчула дивний, дуже підозрілий запах. Передчуваючи неприємну зустріч, бурмочучи і озираючись, Каштанка увійшла до маленької кімнатки з брудними шпалерами і зі страху позадкувала назад. Вона побачила щось несподіване і страшне. Пригнувши до землі шию і голову, розчепіривши крила і шиплячи, прямо на неї сунув сірий гусак. Біля нього, на матрацику, лежав білий кіт; побачивши Каштанку, він схопився, вигнув спину в дугу, задер хвоста, наїжачив шерсть і теж зашипів. Собака злякалася не на жарт, але, не бажаючи видавати свого страху, голосно загавкала й кинулася до кота... Кіт ще сильніше вигнув спину, зашипів і вдарив Каштанку лапою по голові. Каштанка відскочила, сіла на всі чотири лапи та, протягуючи до кота морду, залилася гучним, верескливим гавкотом; у цей час гусак підійшов ззаду й боляче вдарив її дзьобом по спині. Каштанка схопилася та кинулася на гусака...

«Це що таке? — почувся гучний сердитий голос, і до кімнати увійшов незнайомець у халаті та з сигарою в зубах. — Що це означає? На місце!»

Він підійшов до кота, клацнув його по вигнутій спині та сказав:

«Федоре Тимофійовичу, що це означає? Бійку затіяли? Ах ти, стара каналія! Лягай!»

І, звернувшись до гусака, він крикнув:

«Іване Іваничу, на місце!»

Кіт покірно ліг на свій матрацик і закрив очі. Судячи з виразу його морди, він сам був невдоволений, що погарячкував та вступив у бійку. Каштанка ображено заскавчала, а гусак витягнув шию й заговорив про щось швидко, гаряче й виразно, але вкрай незрозуміло.

«Гаразд, гаразд! — сказав господар, позіхаючи. — Треба жити мирно й дружно». Він погладив Каштанку та продовжував: «А ти, рудий, не бійся... Це хороша публіка, не образить. Постривай, як же ми тебе звати будемо? Без імені не можна, брат».

Незнайомець подумав і сказав:

«Ось що... Ти будеш — Тітка... Розумієш? Тітка!»

І, повторивши кілька разів слово «Тітка», він вийшов. Каштанка сіла й почала спостерігати. Кіт непорушно сидів на матрацику та вдавав, що спить. Гусак, витягуючи шию та тупцюючи на одному місці, продовжував говорити про щось швидко й гаряче. Мабуть, це був дуже розумний гусак; після кожної довгої тиради він щоразу здивовано задкував назад і вдавав, що захоплювався своєю мовою... Послухавши його й відповівши йому: «Рррр...», Каштанка почала обнюхувати кути. В одному з кутів стояло маленьке коритце, в якому вона побачила мочений горох і розмоклий житній хліб. Вона спробувала горох — несмачно, спробувала хліб — і почала їсти. Гусак зовсім не образився, що незнайомий собака поїдає його корм, а навпаки, заговорив ще гарячіше й, щоб показати свою довіру, сам підійшов до коритця й з'їв кілька горошинок.

Глава четверта

ЧУДЕСА В РЕШЕТІ

Згодом знову увійшов незнайомець і приніс із собою якусь дивну річ, схожу на ворота й на букву «П». На перекладині цієї дерев'яної, грубо збитої «П» висів дзвін і був прив'язаний пістолет; від язика дзвона та від гачка пістолета тягнулися мотузки. Незнайомець поставив «П» посеред кімнати, довго щось розв'язував і зав'язував, потім поглянув на гусака й сказав:

«Іване Іваничу, прошу!»

Гусак підійшов до нього й завмер, очікуючи.

«Ну, — сказав незнайомець, — почнемо із самого початку. Перш за все вклонися та зроби реверанс! Швидко!»

Іван Іванич витягнув шию, закивав на всі боки й човгнув лапкою.

«Так, молодець... Тепер помри!»

Гусак ліг на спину й задер доверху лапи. Виконавши ще декілька подібних неважких фокусів, незнайомець раптом схопив себе за голову, зобразив на своєму обличчі жах і закричав: - Небезпека! Пожежа! Горимо!

Іван Іванич підбіг до «П», схопив дзьобом мотузку та задзвонив у дзвін.

Незнайомець залишився задоволений. Він погладив гусака по шиї та сказав: - Молодець, Іване Іваничу! Тепер уяви, що ти ювелір і торгуєш золотом і діамантами. Ти приходиш до себе в магазин і застаєш там злодіїв. Як би ти вчинив у даній ситуації?

Гусак узяв у дзьоб іншу мотузку й потягнув, тієї ж миті пролунав оглушливий постріл. Каштанці дуже сподобався дзвін, а від пострілу вона прийшла в такий захват, що забігала довкола «П» і загавкала.

- Тітко, на місце! — крикнув їй незнайомець. — Мовчати!

Робота Івана Іванича не закінчилася стріляниною. Цілу годину потім незнайомець ганяв його довкола себе на корді й ляскав батогом, причому гусак повинен був стрибати через бар'єр і крізь обруч, ставати на диби, тобто сідати на хвіст і махати лапками. Каштанка не зводила очей з Івана Іванича, завивала від захвату й кілька разів починала бігати за ним, дзвінко гавкаючи. Натомивши гусака і себе, незнайомець витер з лоба піт і крикнув: - Маріє, поклич сюди Хавроню Іванівну!

Через хвилину почулося хрюкання… Каштанка забурчала, набрала дуже хороброго вигляду й на всякий випадок підійшла ближче до незнайомця. Відчинилися двері, у кімнату подивилася якась стара і, сказавши щось, впустила чорну, дуже негарну свиню. Не звертаючи уваги на бурчання Каштанки, свиня підняла вгору свій п'ятачок і весело захрюкала. Мабуть, їй було дуже приємно бачити свого господаря, кота й Івана Іванича. Коли вона підійшла до кота та злегка штовхнула його під живіт своїм п'ятачком, а потім про щось заговорила з гусаком, в її рухах, в голосі та в тремтінні хвостика відчувалося багато добродушності. Каштанка відразу зрозуміла, що бурчати й гавкати на таких суб'єктів марно.

Господар прибрав «П» і крикнув: - Федоре Тимофійовичу, прошу!

Кіт піднявся, ліниво потягнувся й нехотя, ніби роблячи послугу, підійшов до свині.

- Ну, почнемо з єгипетської піраміди, — почав господар.

Він довго пояснював щось, потім скомандував: «Раз… два… три!» Іван Іванич при слові «три» змахнув крилами й вискочив на спину свині… Коли він, балансуючи крилами та шиєю, закріпився на щетинистій спині, Федір Тимофійович мляво й ліниво, з явною зневагою та з таким виглядом, неначе він зневажає та ставить ні в гріш своє мистецтво, поліз на спину свині, потім нехотя піднявся на гусака й став на задні лапи. Вийшло те, що незнайомець називав «єгипетською пірамідою». Каштанка вискнула від захвату, але в цей час старий кіт позіхнув і, втративши рівновагу, повалився з гусака. Іван Іванич похитнувся й теж повалився. Незнайомець закричав, замахав руками й став знову щось пояснювати. Намучившись цілу годину з пірамідою, невтомний господар почав учити Івана Іванича їздити верхи на котові, потім став учити кота палити й тому подібне.

Навчання закінчилося тим, що незнайомець витер з лоба піт і вийшов, Федір Тимофійович гидливо пирхнув, ліг на матрацик і закрив очі, Іван Іванич попрямував до коритця, а свиня була відведена старою. Завдяки новим враженням день пройшов для Каштанки непомітно, а ввечері вона зі своїм матрациком була вже розташована в кімнатці з брудними шпалерами й ночувала в товаристві Федора Тимофійовича та гусака.

Глава п'ята

ТАЛАНТ! ТАЛАНТ!

Пройшов місяць.

Каштанка вже звикла до того, що її щовечора годували смачним обідом і звали Тіткою. Звиклася вона й до незнайомця та до своїх нових співмешканців. Життя потекло як по маслу.

Усі дні починалися однаково. Звичайно раніше всіх пробуджувався Іван Іванич і негайно ж підходив до Тітки або до кота, вигинав шию й починав говорити про щось гаряче й переконливо, але як і раніше незрозуміло. Іноді він піднімав вгору голову й виголошував довгі монологи. У перші дні знайомства Каштанка думала, що він говорить багато тому, що дуже розумний, але пройшло трохи часу, і вона втратила до нього всяку повагу; коли він підходив до неї зі своїми довгими промовами, вона вже не виляла хвостом, а третирувала його, як докучливого базіку, який не дає нікому спати, і без всякої церемонії відповідала йому: «рррр»…

Федір же Тимофійович був іншого роду пан. Цей, прокинувшись, не видавав жодного звуку, не ворушився й навіть не розплющував очі. Він охоче б не пробуджувався, тому що, як видно було, він недолюблював життя. Ніщо його не цікавило, до всього він відносився мляво й недбало, все зневажав і навіть, поїдаючи свій смачний обід, гидливо пирхав.

Прокинувшись, Каштанка починала ходити по кімнатах й обнюхувати кути. Лише їй і котові дозволялося ходити по всій квартирі: гусак же не мав права переступати поріг кімнатки з брудними шпалерами, а Хавроня Іванівна жила десь на дворі в сарайчику та з'являлася лише під час навчання. Господар прокидався пізно та, напившись чаю, негайно ж брався за свої фокуси. Щодня до кімнатки вносилися «П», бич, обручі, і щодня пророблялося майже одне й те ж. Навчання продовжувалися години три-чотири, так що іноді Федір Тимофійович від стомлення похитувався, як п'яний, Іван Іванич розкривав дзьоб і важко дихав, а господар ставав червоним і ніяк не міг стерти з лоба піт.

Навчання й обід робили дні дуже цікавими, вечори ж проходили нудно. Звичайно вечорами господар виїжджав кудись і забирав із собою гусака й кота. Залишаючись одна, Тітка лягала на матрацик і починала сумувати… Смуток підкрадався до неї якось непомітно й опановував її поступово, як сутінки кімнатою. Починалося з того, що у собаки пропадало всяке бажання гавкати, їсти, бігати по кімнатах і навіть дивитися, потім в її уяві з'являлися якісь дві неясні фігури, не то собаки, не то люди, з фізіономіями симпатичними, милими, але незрозумілими; при появі їх Тітка виляла хвостом, і їй здавалося, що вона їх колись бачила й любила… А засинаючи, вона відчувала, що від цих фігур пахне клеєм, стружками й лаком.

Коли вона зовсім вже звиклася з новим життям і з худої, кістлявої дворняжки перетворилася на ситу, випещену собаку, одного дня перед навчанням господар погладив її та сказав: - Пора нам, Тітко, справою зайнятися. Досить тобі бити байдики. Я хочу з тебе артистку зробити… Ти хочеш бути артисткою?

І він став учити її різним витівкам. На першому уроці вона вчилася стояти й ходити на задніх лапах, що їй дуже подобалося. На другому уроці вона повинна була стрибати на задніх лапах і хапати цукор, який високо над її головою тримав учитель. Потім вона танцювала, бігала на корді, вила під музику, дзвонила й стріляла, а через місяць могла з успіхом замінювати Федора Тимофійовича в єгипетській піраміді. Вчилася вона дуже охоче й була задоволена своїми успіхами; біг з висунутим язиком на корді, стрибання в обруч та їзда верхи на старому Федорі Тимофійовичу приносили їй найбільшу насолоду. Всякий фокус, що вдався, вона супроводжувала дзвінким, захопленим гавкотом, а вчитель дивувався, приходив теж у захват і потирав руки.

- Талант! Талант! — говорив він. — Безперечний талант! Ти матимеш успіх!

І Тітка так звикла до слова «талант», що як тільки господар виголошував його, схоплювалася й озиралася, неначе воно було її кличкою.

Глава шоста

НЕСПОКІЙНА НІЧ

Тітці приснився собачий сон, ніби за нею женеться двірник з мітлою, і вона прокинулася від страху.

У кімнаті було тихо, темно й дуже задушливо. Кусалися блохи. Тітка раніше ніколи не боялася темноти, але тепер чомусь їй стало страшно й захотілося гавкати. У сусідній кімнаті голосно зітхнув господар, потім трохи згодом у своєму сарайчику хрюкнула свиня, і знову все замовкло. Коли думаєш про їжу, то на душі легшає, і Тітка стала думати про те, як вона сьогодні вкрала у Федора Тимофійовича курячу лапку та заховала її у вітальні між шафою і стіною, де дуже багато павутини й пилу. Не завадило б тепер піти й поглянути: ціла ця лапка чи ні? Можливо, господар знайшов її та з'їв. Але раніше ранку не можна виходити з кімнатки — таке правило. Тітка закрила очі, аби скоріше заснути, оскільки вона знала з досвіду, що чим швидше заснеш, тим швидше настане ранок. Але раптом недалеко від неї пролунав дивний крик, який змусив її здригнутися та схопитися на всі чотири лапи. Це крикнув Іван Іванич, і крик його був не балакучий і переконливий, як звичайно, а якийсь дикий, пронизливий і неприродний, схожий на скрип воріт, що відчиняються. Нічого не розгледівши й не зрозумівши, Тітка відчула ще більший страх і пробурчала:

- Ррррр…

Пройшло трохи часу, скільки його потрібно на те, аби обгризти хорошу кістку; крик не повторювався. Тітка мало-помалу заспокоїлася й задрімала. Їй приснилися дві великі чорні собаки з клаптями торішньої шерсті на стегнах і на боках; вони з великої балії з жадібністю їли помиї, від яких йшла біла пара й дуже смачний запах; зрідка вони озиралися на Тітку, скалили зуби та бурчали: «А тобі ми не дамо!» Але з дому вибіг чоловік в шубі та прогнав їх батогом; тоді Тітка підійшла до балії та почала їсти, але як тільки чоловік пішов за ворота, обидві чорні собаки з ревом кинулися на неї, і раптом знову пролунав пронизливий крик.

- К-ге! К-ге-ге! — крикнув Іван Іванич.

Тітка прокинулася, схопилася і, не злазячи з матрацика, залилася виючим гавкотом. Їй вже здавалося, що кричить не Іван Іванич, а хтось інший, сторонній. І чомусь у сарайчику знову хрюкнула свиня.

Але почулося човгання туфель, і до кімнатки увійшов господар у халаті й зі свічкою в руках. Мигаюче світло застрибало по брудних шпалерах і по стелі та прогнало сутінки. Тітка побачила, що в кімнатці немає нікого стороннього. Іван Іванич сидів на підлозі й не спав. Крила у нього були розчепірені, дзьоб розкритий, і взагалі він мав такий вигляд, неначе дуже стомився й хотів пити. Старий Федір Тимофійович теж не спав. Мабуть, і він був розбуджений криком.

- Іван Іванич, що з тобою? — запитав господар у гусака. — Чого ти кричиш? Ти хворий?

Гусак мовчав. Господар торкнув його за шию, погладив по спині та сказав: - Ти дивак. І сам не спиш, і другим не даєш.

Коли господар вийшов і забрав із собою світло, знову настали сутінки. Тітці було страшно. Гусак не кричав, але їй знову почало здаватися, що стоїть хтось чужий. Найстрашніше було те, що цього чужого не можна було вкусити, оскільки він був невидимий, і в цю ніч неодмінно станеться щось дуже погане. Федір Тимофійович теж був неспокійний. Тітка чула, як він крутився на своєму матрацику, позіхав і струшував головою.

Десь на вулиці застукали у ворота, і в сарайчику хрюкнула свиня. Тітка заскавчала, протягнула передні лапи й поклала на них голову. Стукіт воріт, хрюкання свині, що чомусь не спала, темнота та тиша здалися їй такими тужливими і страшними, як і крик Івана Іванича. Все було тривожне й занепокоєне, але чому? Хто цей чужий, якого не було видно? Ось біля Тітки на мить спалахнули дві тьмяні зелені іскорки. Це вперше за весь час знайомства підійшов до неї Федір Тимофійович. Що йому було потрібно? Тітка лизнула йому лапу і, не запитуючи навіщо він прийшов, завила тихо і на різні голоси.

- К-ге! — крикнув Іван Іванич. — К-ге-ге!

Знову відчинилися двері, увійшов господар зі свічкою. Гусак сидів у тій самій позі, з роззявленим дзьобом і розчепіреними крилами. Очі у нього були закриті.

- Іване Іваничу! — покликав господар.

Гусак не ворухнувся. Господар сів перед ним на підлозі, хвилину дивився на нього мовчки й сказав: - Іване Іваничу! Що ж це таке? Вмираєш ти, чи що? Ах, я тепер пригадав, пригадав! — скрикнув він і схопився за голову. — Я знаю, чому це! Це через те, що сьогодні на тебе наступив кінь! Боже, Боже!

Тітка не розуміла, що говорить господар, але по його обличчю бачила, що й він чекає чогось жахливого. Вона протягнула морду до темного вікна, в яке, як здавалося їй, дивився хтось чужий, і завила.

- Він помирає, Тітко! — сказав господар і сплеснув руками. — Так, так, помирає! До вас у кімнату прийшла смерть. Що нам робити?

Блідий, стривожений господар, зітхаючи й похитуючи головою, повернувся до себе в спальню. Тітці страшно було залишатися в темноті, вона пішла за ним. Господар сів на ліжко й кілька разів повторив: - Боже, що ж робити?

Тітка ходила біля його ніг і, не розуміючи, чому це у неї така туга й чому всі так турбуються, стежила за кожним його рухом, прагнучи зрозуміти. Федір Тимофійович, який рідко покидав свій матрацик, теж увійшов до спальні господаря й став тертися біля його ніг. Він струшував головою, неначе хотів витрусити з неї важкі думки, і підозріло заглядав під ліжко.

Господар узяв блюдце, налив у нього з умивальника води й знову пішов до гусака. - Пий, Іване Іваничу! — сказав він ніжно, ставлячи перед ним блюдце. — Пий, голубчику.

Але Іван Іванич не ворушився й не розплющував очей. Господар пригнув його голову до блюдця і занурив дзьоб у воду, але гусак не пив, ще ширше розчепірив крила, і голова його так і залишилася лежати в блюдці.

- Ні, нічого вже не можна зробити! — зітхнув господар. — Все скінчено. Пропав Іван Іванич!

І по його щоках поповзли вниз блискучі крапельки, які бувають на вікнах під час дощу. Не розуміючи в чому справа, Тітка і Федір Тимофійович тиснулися до нього і з жахом дивилися на гусака.

- Бідний Іван Іванич! — говорив господар, сумно зітхаючи. — А я ж мріяв, що навесні повезу тебе на дачу й гулятиму з тобою по зеленій травичці. Мила тварина, хороший мій товариш, тебе вже немає! Як же я тепер обходитимуся без тебе?

Тітці здавалося, що й з нею станеться те ж саме, тобто що й вона ось так, невідомо чому, закриє очі, протягне лапи, вискалить рот, і всі на неї дивитимуться з жахом. Мабуть, такі ж думки блукали і в голові Федора Тимофійовича. Ніколи раніше старий кіт не був таким похмурим, як тепер.

Світало, і в кімнатці вже не було того невидимого чужого, який так лякав Тітку. Коли зовсім розвиднилось, прийшов двірник, узяв гусака за лапи й поніс кудись. А трохи згодом з'явилася стара й винесла коритце.

Тітка пішла у вітальню й поглянула за шафу: господар не з'їв курячої лапки, вона лежала на своєму місці, у пилу і павутині. Але Тітці було нудно, сумно та хотілося плакати. Вона навіть не понюхала лапки, а пішла під диван, сіла там і почала скулити тихо, тонким голоском: - Ську-ську-ську…

Глава сьома

НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ

Одного прекрасного вечора господар увійшов до кімнатки з брудними шпалерами і, потираючи руки, сказав: - Ну…

Щось він хотів ще сказати, але не сказав і вийшов. Тітка, що добре вивчила під час уроків його обличчя й інтонацію, здогадалася, що він був схвильований, заклопотаний і, здається, сердитий. Трохи згодом він повернувся та сказав:

-Сьогодні я візьму з собою Тітку й Федора Тимофійовича. У єгипетській піраміді ти, Тітка, заміниш сьогодні покійного Івана Іванича. Чортзна-що! Нічого не готово, не вивчено, репетицій було мало! Осоромимося, провалимося!

Потім він знову вийшов і через хвилину повернувся в шубі та в циліндрі. Підійшовши до кота, він узяв його за передні лапи, підняв і заховав його на грудях під шубою, причому Федір Тимофійович здавався дуже байдужим і навіть не розплющив очі. Для нього, мабуть, було все одно: чи лежати, чи бути піднятим за ноги, чи валятися на матрацику, чи покоїтися на грудях господаря під шубою…

—Тітко, підемо, — сказав господар.

Нічого не розуміючи і виляючи хвостом, Тітка пішла за ним. Через хвилину вона вже сиділа біля ніг господаря на санях і слухала, як він, знизуючись від холоду та хвилювання, бурмотав:

—Осоромимося! Провалимося!

Сани зупинилися біля великого дивного будинку, схожого на перевернуту супницю. Довгий під'їзд цього будинку з трьома скляними дверима був освітлений дюжиною яскравих ліхтарів. Двері з дзвоном розчинялися і, як роти, ковтали людей, які снували біля під'їзду. Людей було багато, часто до під'їзду підбігали й коні, але собак не було видно.

Господар узяв на руки Тітку й сунув її на груди, під шубу, де знаходився Федір Тимофійович. Тут було темно й задушливо, але тепло. На мить спалахнули дві тьмяні зелені іскорки — це відкрив очі кіт, стурбований холодними жорсткими лапами сусідки. Тітка лизнула його вухо і, бажаючи всістися зручніше, неспокійно засовалася, зім'яла його під себе холодними лапами й ненавмисно висунула з-під шуби голову, але відразу ж сердито забурчала й пірнула під шубу. Їй здалося, що вона побачила величезну, погано освітлену кімнату, повну чудовиськ; з-за перегородок і ґрат, які тягнулися по обидва боки кімнати, виглядали страшні пики: кінські, рогаті, довговухі й якась одна товста, величезна пика з хвостом замість носа й з двома довгими обгризеними кістками, що стирчали з рота.

Кіт сипло занявкав під лапами Тітки, але в цей час шуба відкрилася, господар сказав «гоп!», і Федір Тимофійович з Тіткою стрибнули на підлогу. Вони вже були в маленькій кімнаті з сірими дощатими стінами; тут, окрім невеликого столика з дзеркалом, табурета й ганчір'я, розвішеного по кутах, не було інших меблів, і, замість лампи або свічки, горів яскравий віялоподібний вогник, прироблений до тумбочки, прибитої до стіни. Федір Тимофійович облизав свою шубу, пом'яту Тіткою, заліз під табурет і ліг. Господар, все ще хвилюючись, і потираючи руки, став роздягатися… Він роздягся так, як звичайно роздягався у себе вдома, готуючись лягти під байкову ковдру, тобто зняв все, окрім білизни, потім сів на табурет і, дивлячись у дзеркало, почав виробляти над собою дивні штуки. Перш за все він надів на голову перуку з проділом і з чуприною, схожою на роги, потім густо намазав обличчя чимось білим і поверх намалював ще брови, вуса і рум'янці. Та це ще був не кінець. Вимастивши обличчя і шию, він став одягатися в якийсь незвичайний костюм, якого Тітка раніше ніколи не бачила ні в будинках, ні на вулиці. Уявіть собі щонайширші панталони, зшиті з ситцю у великі квітки, який використовують у міщанських будинках для завісок і оббивки меблів, панталони, які застібаються під пахвами; одна панталонина зшита з коричневого ситцю, інша — з яскраво-жовтого. Потонувши в них, господар надів ще ситцеву курточку з великим зубчастим коміром та золотою зіркою на спині, різноколірні панчохи й зелені черевики…

У Тітки зробилося строкато в очах і в душі. Від білолицьої мішкуватої фігури пахло господарем, голос у неї був теж знайомий, господарський, але бували хвилини, коли Тітку мучили сумніви, і тоді вона готова була бігти від строкатої фігури і гавкати. Нове місце, віялоподібний вогник, запах, метаморфоза, що сталася з господарем, — все це вселяло в неї невизначений страх і передчуття, що вона неодмінно зустрінеться з якимось жахом, на зразок товстої пики з хвостом замість носа. А тут ще десь за стіною далеко грала ненависна музика і чувся часом незрозумілий рев. Одне лише заспокоювало її — це незворушність Федора Тимофійовича. Він спокійнісінько дрімав під табуретом і не розплющував очі, навіть коли рухався табурет.

Якийсь чоловік у фраку і в білому жилеті заглянув у кімнатку і сказав:

—Зараз вихід міс Арабели. Після неї — ви.

Господар нічого не відповів. Він витягнув з-під столу невелику валізу, сів і став чекати. По губах і по руках його було помітно, що він хвилювався, і Тітка чула, як тремтіло його дихання.

—М-г Жорж, прошу! — крикнув хтось за дверима.

Господар встав, три рази перехрестився, потім дістав з-під табурета кота та сунув його у валізу.

—Ходімо, Тітко! — сказав він тихо.

Тітка, нічого не розуміючи, підійшла до його рук; він поцілував її в голову й поклав поряд з Федором Тимофійовичем. Відтак настали сутінки… Тітка топталася по котові, дряпала стінки валізи й від жаху не могла виголосити ні звуку, а валіза погойдувалася, як на хвилях…

—А ось і я! — голосно крикнув господар. — А ось і я!

Тітка відчула, що після цього крику валіза ударилася об щось тверде і перестала гойдатися. Почувся гучний рев: після нього когось ляскали, і цей хтось, ймовірно пика з хвостом замість носа, ревів і реготав так голосно, що затремтіли замки у валізі. У відповідь на рев пролунав пронизливий, верескливий сміх господаря, яким він ніколи не сміявся вдома.

—Га! — крикнув він, прагнучи перекричати рев. — Поважна публіко! Я зараз лише з вокзалу! У мене померла бабуся й залишила мені спадок! У валізі щось дуже важке — мабуть, золото… Га-а! А раптом тут мільйон! Зараз ми відкриємо й подивимося…

Клацнув замок валізи. Яскраве світло осліпило Тітку; вона стрибнула геть із валізи і, оглушена ревом, швидко забігала довкола свого господаря й залилася дзвінким гавкотом.

—Га! — закричав господар. — Дядечко Федоре Тимофійовичу! Дорога Тіточко! Милі родичі, біс би вас узяв!

Він впав животом на пісок, схопив кота і Тітку та почав їх обіймати. Тітка, поки він тискав її у своїх обіймах, мигцем оглянула той світ, у який занесла її доля, і, вражена його грандіозністю, на хвилину завмерла від здивування й захоплення, потім вирвалася з обіймів господаря й від гостроти враження, як дзиґа, закрутилася на одному місці. Новий світ був великий і повний яскравого світла; куди не поглянеш, усюди, від підлоги до стелі, видно було одні лише обличчя, обличчя, обличчя й більше нічого.

—Тіточко, прошу вас сісти! — крикнув господар.

Пам'ятаючи, що це означає, Тітка вискочила на стілець і сіла. Вона подивилася на господаря. Очі його, як завжди, дивилися серйозно і лагідно, але обличчя, особливо рот і зуби, були знівечені широкою нерухомою посмішкою. Сам він реготав, стрибав, смикав плечима та вдавав, що йому дуже весело у присутності тисячі облич. Тітка повірила його веселості, раптом відчула всім своїм тілом, що на неї дивляться ці тисяча облич, підняла вгору свою лисячу морду й радісно завила.

—Ви, Тіточка, посидите, — сказав їй господар, — а ми з дядечком потанцюємо.

Федір Тимофійович в очікуванні, коли його змусять робити дурниці, стояв і байдуже поглядав на всі боки. Танцював він мляво, недбало, похмуро, і видно було по його рухах, по хвосту й по вусах, що він глибоко зневажав і натовп, і яскраве світло, і господаря, і себе… Протанцювавши свою партію, він позіхнув і сів.

—Ну, Тіточко, — сказав господар, — спочатку ми з вами заспіваємо, а потім потанцюємо. Добре?

Він вийняв з кишені дудочку й заграв. Тітка, не виносячи музики, неспокійно засовалася на стільці й завила. З усіх боків почулися рев і оплески. Господар вклонився і, коли все стихло, продовжив грати… Під час виконання однієї дуже високої ноти десь угорі серед публіки хтось голосно ахнув.

—Татко! — крикнув дитячий голос. — Адже це Каштанка!

—Каштанка і є! — підтвердив п'яненький тенорок. — Каштанка! Федюшко, це, Бог покарай, Каштанка!

Хтось на гальорці свиснув, і два голоси, один — дитячий, інший — чоловічий, голосно покликали:

—Каштанко! Каштанко!

Тітка здригнулася і поглянула туди, де кричали. Два обличчя: одне волохате, п'яне і таке, що посміхається, інше — пухке, червонощоке й перелякане, ударили по її очах, як раніше ударило яскраве світло… Вона пригадала, впала зі стільця й забилася об пісок, потім схопилася й з радісним виском кинулася до цих облич. Пролунав оглушливий рев, пронизаний наскрізь свистом і дитячим криком:

—Каштанко! Каштанко!

Тітка стрибнула через бар'єр, потім через чиєсь плече, опинилася у ложі; аби потрапити у наступний ярус, потрібно було перескочити високу стіну; Тітка стрибнула, але не дострибнула й поповзла вниз по стіні. Потім вона переходила з рук в руки, лизала чиїсь руки й обличчя, посувалася все вище й вище і, нарешті, потрапила на гальорку…

Через півгодини Каштанка йшла вже по вулиці за людьми, від яких пахло клеєм і лаком. Лука Олександрич погойдувався й інстинктивно, навчений досвідом, прагнув триматися подалі від канави.

— Безодня гріховна у нутрі моєму… — бурмотав він. — А ти, Каштанко, — непорозуміння. Проти людини ти все одно, що тесляр проти столяра.

Поряд з ним крокував Федюшка у батьковому картузі. Каштанка дивилася їм обом у спини, і їй здавалося, що вона давно вже йде за ними й радіє, що життя її не обривалося ні на хвилину.

Пригадала вона кімнатку з брудними шпалерами, гусака, Федора Тимофійовича, смачні обіди, навчання, цирк, але все це їй уявлялося тепер, як довгий, переплутаний, важкий сон…

Переклад Н. Комарівської

Чехов А.П. Собрание сочинений: У 12-и т. — М., 1955.