Джозеф Редьярд Кіплінг (1865 - 1936)

Ріккі-Тіккі-Таві

Дж. Р. Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в Бомбеї (Індія). Культурне середовище, в якому ріс Редьярд, сприяло всебічному розвитку дитини. Батько майбутнього письменника Джон Кіплінг захоплювався образотворчим мистецтвом, брав участь у багатьох художніх проектах. Мати, Аліса Макдональд, мала літературні здібності, займалася журналістською діяльністю. Одружившись, вони переїхали до Індії, де розбагатіли. А на час народження сина, батько був уже ректором і професором Бомбейської школи мистецтв.

Коли Редьярду виповнилося шість років, його разом з молодшою сестрою батьки відвезли до Англії, щоб діти отримали хорошу освіту. Їх віддали до пансіону сім’ї Холлоуей, що займалася вихованням дітей. На жаль, діти потрапили до рук недоброї, жорстокої жінки, виховання якої зводилося до покарань різкою. Ненависть до цього дому Кіплінг зберіг до кінця життя. Через кілька років мати приїхала провідати своїх дітей, вона була вражена побаченим і забрала їх до родичів у Лондон, де сама зайнялась їхнім вихованням.

У дванадцять років Кіплінга віддали у військову школу, в якій готували дітей офіцерів до вступу в престижну військову академію. Проте 1882 року Джозеф змушений був покинути школу й повернутися до Індії. Батько допоміг йому влаштуватися в «Громадянську і військову газету» на посаду молодшого редактора. Колонка, відведена для його віршів та оповідань, швидко стала популярною.

Наприкінці 1889 року Редьярд Кіплінг їде до Англії. На батьківщину він помандрував через Японію й США. Деякий час письменник живе в містечку Братлборо, штат Вермонд (США). Пізніше в якості кореспондента побував у Південній Африці та Новій Зеландії. На початку ХХ століття він переселяється в Англію остаточно.

Найкращі твори Кіплінга, що залишилися в історії світової дитячої літератури, засновані на фольклорних джерелах індійського, австралійського й африканського народів. Це дві «Книги джунглів» (1894—1895), уривки з яких добре відомі під назвами «Мауглі» та «Казки просто так» (1902).

Казкова книга «Мауглі» розповідає про людське дитинча, яке заблукало в джунглях і було прийняте вовчою зграєю. Хлопчик опановує закони природи, які викладають йому вчителі — пантера Багіра й ведмідь Балу: ніколи не вбивати заради вбивства, а тільки для вгамування голоду; поважати закони кожної зграї й мудрість тих, хто знає більше всіх; поважати того, з ким зустрічаєшся в джунглях…

У 1902 році побачила світ збірка Кіплінга «Казки просто так». Ці твори були написані спеціально для дітей. Майстерність автора досягається невичерпною фантазією письменника, тонким розумінням психології маленького читача, який любить гумор і неймовірні історії.

1907 року Нобелівський комітет присудив Редьярду Кіплінгу премію з літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант письменника». У цьому ж році автор «Книги джунглів» удостоєний почесних ступенів університетів Англії, вищих нагород Парижа, Страсбурга, Афін і Торонто.

Помер великий письменник 18 січня 1936 року, похований у куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

Ріккі до кубла примчав

І гадюці закричав

(Він хоробрий, хоч малий):

— Наг, виходить на смертний бій!

Скік — удар… І так весь час.

(Стережися, Наг!)

Нині хтось загине з нас!

(Як бажав ти, Наг!)

Вліво — круть, вправо — верть…

(Що, злякався, Наг?)

Ха, шугнула мимо смерть!

(Ось кінець твій, Наг!)

Це розповідь про те, як Ріккі-Тіккі-Таві переміг у двобої, що точився у ванній кімнаті великого бунгало в селищі Сеговлі. Дарзі, пташка-кравець, допомагав йому, і Чучундра, мускусна щуриха, що боїться вийти насередину кімнати, а завжди скрадається попід стінами, давала йому поради. Але бився Ріккі сам на сам.

Ріккі був мангуста. Ці звірки хутром і пухнастим хвостом схожі на котів, але голівка в них як у ласиці, та й звички в них ласячі. Очі й кінчик носа, що весь час ворушився, були у Ріккі рожеві, і він міг почухатися скрізь, де захоче, будь-якою лапкою, передньою чи задньою, а хвоста вмів розпушити так, що він ставав схожий на довгу щітку, якою миють пляшки. А коли він біг у високій траві, тоді лунав його бойовий поклик: «Ріккі-тіккі-тіккі-чк!»

Ріккі жив з батьком і матір'ю в норі над річкою; якось після рясної зливи річка розлилася, бурхлива вода підхопила бідолаху Ріккі й понесла його придорожнім рівчаком. Він борсався, молов лапками, а коли вгледів жмутик трави, то вчепився за нього й тримався щосили, поки не зомлів.

Коли Ріккі опритомнів, то побачив, що він лежить під палючим сонцем на доріжці в чиємусь садку, а над ним схилився хлопчик і каже:

— Мамо, ось мертва мангуста. Поховаймо її.

— А може, вона ще жива, — відказала хлопчикові мати. — Віднесімо її додому, хай обсохне й відігріється.

Ріккі-Тіккі принесли в бунгало, і там Високий Чоловік узяв його двома пальцями, подивився й сказав, що він не мертвий, а тільки задубів від води. Отож Ріккі вгорнули у вату, щоб відігрівся. І ось Ріккі-Тіккі розплющив очиці й чхнув.

— Тихо, — сказав Високий Чоловік (він був англієць і недавно оселився в бунгало). — Не злякайте його, побачимо, що він робитиме далі.

Та злякати мангусту — це, мабуть, найтяжча в світі річ, бо ці звірятка від носика й до кінчика хвоста пройняті цікавістю. І гасло всієї їхньої породи — «Біжи подивися!» Ріккі глянув на вату, понюхав її й зміркував, що їсти її не можна, тоді оббіг кругом столу, сів на задні лапки, пригладив на собі шерсть, почухався й стрибнув хлопчикові на плече.

— Не бійся, Тедді, — засміявся Високий Чоловік — хлопчиків батько. — Це він хоче з тобою подружити.

— Ой, він мені шию лоскоче! — скрикнув Тедді.

Ріккі-Тіккі зазирнув хлопчикові за комір, потім обнюхав йому вухо, сплигнув додолу й почав терти лапкою носик.

— І оце дике звірятко! — здивувалася хлопчикова мати. — Мабуть, він того такий ручний, що ми з ним ласкаві.

— А мангусти всі ручні, — відповів батько. — Якщо Тедді не мучитиме його, не смикатиме за хвіст, не саджатиме в клітку, то він буде отакий довірливий і житиме в нас… Даймо йому щось їсти.

Ріккі дали шматочок сирого м'яса, і він з великим смаком з'їв його, а потім вибіг на веранду, сів на сонці й розпушив на собі шерсть, щоб просушити її. Аж як він зовсім обсох, йому стало справді гарно.

«Та тут же краще, ніж удома, в норі! — подумав він. — Тут стільки всякої всячини, скільки мої тато й мама за весь вік не бачили. Житиму тут, поки не розвідаю всього».

Цілий день він нишпорив по всіх закутках бунгало. У ванні Ріккі мало не втопився; на письмовому столі вмочив рожевий носик у чорнильницю, а тоді обпік його об кінчик сигари, що стирчала з рота у Високого Чоловіка, коли вискочив йому на коліна, щоб побачити, як люди пишуть. Увечері він забіг до спальні Тедді подивитись, як засвічують лампу, а коли Тедді ліг спати, теж видерся на хлопчикове ліжко. Проте він виявився дуже неспокійним сусідою: тільки-но десь щось шелесне, схоплювався й біг довідатися, що там таке.

Мама й тато зайшли до спальні сказати Тедді добраніч і побачили на подушці Ріккі.

— Це мені не подобається, — сказала мама. — Ще вкусить малого.

— Нізащо в світі, — відказав тато. — Навпаки, це звірятко охоронятиме Тедді краще від собаки. Як залізе сюди змія…

Але мама й подумати боялась про таке страхіття.

Вранці Ріккі-Тіккі вчасно з'явився до сніданку — в'їхав на веранду, сидячи на плечі у Тедді. Йому дали трохи банана і крутого яйця, і він, дякуючи за те, посидів хвилинку на колінах у всіх. Кожна добре вихована мангуста сподівається колись жити в людському домі й бігати по кімнатах, тож його мати (вона колись жила в генеральському домі в Сеговлі) навчала його, як йому поводитись, коли стрінеться з білими людьми.

Після сніданку Ріккі-Тіккі побіг у садок — подивитися, що там є. Садок був чималий; у доглянутій частині його росли великі трояндові кущі — такі, що хіба за дванадцять великих кроків кругом обійдеш, — і апельсинові та лимонні дерева, весь рік укриті і квітками, й плодами. Далі були цілі хащі з бамбуку та високої трави. Ріккі ласо облизався.

— О, тут є де пополювати, — сказав він, і хвіст його, тільки-но він подумав про полювання, враз розпушився й став схожий на ту щітку, що нею миють пляшки. А потім він оббігав сад, принюхуючись до всього, і врешті почув чиїсь жалібні голоски в колючому кущі. То плакали Дарзі — пташка-кравець — і його жіночка. Вони зробили собі чудове гніздечко з двох великих листків — зшили їх стеблинками, а всередині намостили пуху та вати. Гніздо гойдалось, а вони сиділи на його краю й плакали.

— Чого ви? — спитав Ріккі-Тіккі.

— Ой, велика біда! — відповідав Дарзі. — Учора одне наше пташенятко випало з гнізда, і Наг проковтнув його.

— Гм… — гмукнув Ріккі-Тіккі. — Справді, дуже прикро. Але хто такий Наг? Бачте, я тут недавно й ще не знаю, хто живе в цьому садку.

Дарзі та його жіночка вмить сховались у гніздечко і не відповіли, бо в густій траві за кущем щось засичало — так виразно, гостро й грізно, що Ріккі-Тіккі відскочив на два фути назад.

А потім із трави показалася голова з розпущеним каптуром, а за нею довге чорне тіло. То й був Наг — велика, п'ять футів завдовжки, чорна кобра. Піднявши сторч третину свого тіла, Наг став погойдуватися сюди й туди, втупивши у Ріккі-Тіккі злі очі, що завжди мали той самий вираз, хоч би які думки були в Наговій голові.

— Хто такий Наг? — перепитав він, висунувши роздвоєний язик. — Подивись на мене. Це я — Наг. Великий Брахма ласкаво наділив нас своїм знаком за те, що перша кобра каптуром прикрила Бога від палючого сонця, коли він спав. Дивись на мене й тремти!

Він ще ширше розпустив каптур, і Ріккі-Тіккі побачив зверху на ньому знак, схожий на окуляри. Ріккі справді злякався — на одну мить, але зразу пригадав, що він мангуста. Хоч він досі ще не бачив живої кобри, але мати годувала його мертвими, і він знав: мангусти для того й живуть на світі, щоб винищувати змій. Наг теж це знав, і, хоч погляд його був непроникно-крижаний, у глибині його холодного серця ворушився страх.

— Пусте! — сказав Ріккі. — Знак чи не знак, а маленьких пташенят, що випали з гнізда, сором ковтати.

Наг мовчав і пильно дивився в траву позаду Ріккі-Тіккі. Він знав, що як оселиться в садку мангуста, то раніше чи пізніше і йому, і всій його родині буде кінець, а тому вдався до хитрощів. Присипляючи пильність Ріккі, він трохи опустив голову й схилив її набік.

— Побалакаймо спокійно, — сказав він. — Адже ти їси яйця. Чому ж мені не можна ковтати пташенят?

— Озирнися! — раптом боязко цвірінькнув Дарзі.

Але Ріккі-Тіккі зрозумів, що озиратися вже пізно. Він підстрибнув якомога вище, і в ту мить під ним стрілою шугнула голова Нагової дружини. Змія голосно, розлючено засичала: вона підкралась до Ріккі-Тіккі, щоб убити його. Ріккі впав на неї зверху; якби він був дорослий, то зараз умить перекусив би їй хребет. А так він, боячись, що вона встигне обернутись і вжалити його, швидко куснув змію гострими зубками, але не так сильно, як треба, і відстрибнув убік. А змія аж скрутилася від болю.

— Дарзі! Негіднику! — засичав Наг і потягся вгору, до пташки. Але Дарзі спорудив гніздо так високо, що ніякі змії не могли його дістати, і воно тільки гойднулось на галузці.

Ріккі-Тіккі сів на задні лапки й хвіст, мов невеличкий кенгуру. Очі в нього зовсім почервоніли — так буває з мангустами, коли вони злі, — і він, сторожко озирнувшись на всі боки, погрозливо зацокотів.

Та Наг і Нагайна вже шурхнули в траву. Коли кобра схибить, вона ніколи не показує, що хоче зробити далі.

Ріккі-Тіккі не мав охоти гнатись за втікачами в хащі, бо не наважувався почати бій з двома ворогами відразу. Він побіг до будинку й сів на посипаній рінню доріжці — подумати. Бо думати таки було про що.

У старих книжках можна прочитати, що мангуста, коли її в бою вкусить кобра, лікується якимось зіллям. Та це вигадка. В такому бою вирішує тільки бистре око й моторність. У кобри — удар, у мангусти — стрибок. Хто ж має такі бистрі очі, щоб устежити за блискавичним рухом кобриної голови? Тільки мангуста, і тому бій мангусти з коброю — це справжнє диво, ще більше диво, ніж будь-яке чудодійне зілля.

Ріккі-Тіккі знав, що він молодий і недосвідчений, і тому ще більше пишався, що зумів ухилитись від підступного нападу ззаду. Так пишався, що, коли прийшов Тедді й погладив його, Ріккі сприйняв це як заслужену данину.

Та саме як Тедді нахилився, в піску щось ворухнулось і тоненький голосок промовив:

— Стережіться! Я — смерть!

То був Карайт, невеличка землисто-сіра змійка, що має звичку ховатись у дорожній пилюці. Вона ще небезпечніша за кобру — так само отруйна, але непомітна, бо малесенька.

Очі у Ріккі-Тіккі знов загорілися червоними вогниками. Він рушив до Карайта, пританцьовуючи й погойдуючись, — така ото хода в мангуст. Дуже кумедна хода, але вона дає мангусті змогу в будь-яку мить стрибнути вперед, назад чи вбік. З Карайтом битись страшніше, ніж із Нагом чи Нагайною, бо Карайт маленький і повертається так моторно, що, як мангуста схибить, він миттю вкусить її в око чи в губу. Та Ріккі цього не знав і сміливо прискакував та відскакував — примірявся, куди вгородити зуби. Карайт перший метнувся до нього. Ріккі відскочив убік, тоді стрибнув уперед, але Карайт устиг обернутись, і маленька сіра голівка ледь не ковзнула по плечу мангусти. Ріккі довелося перестрибнути через змійку, а вона знов обернулась до нього.

— Мамо! Тату! — захоплено крикнув Тедді. — Наша мангуста вбиває гадючку!

Мати Тедді перелякано закричала, а батько вибіг із дому з товстою палицею в руці. Карайт у цю мить кинувся на Ріккі втретє, але знову схибив. А Ріккі стрибнув уперед, притиснув змійку лапками до землі, куснув її гострими зубками в спину зразу за головою і відкотився геть. За мить Карайт був неживий, і Ріккі-Тіккі вже хотів його з'їсти, починаючи з хвоста (за звичаєм усіх мангуст), але враз пригадав, що від ситного обіду стаєш важкий, млявий, а щоб битися зі зміями, треба весь час лишатися легким і моторним. Тому він тільки покачався під рициновим кущем, а тоді став несхвально дивитись, як батько Тедді б'є мертвого Карайта палицею.

«Нащо? — думав Ріккі. — Адже він уже мертвий!»

— Любий мій Ріккі, — зі сльозами на очах промовила мама Тедді й узяла звірятко на руки. — Ти врятував мого синочка від смерті! — і пригорнула його, сміючись і плачучи. Високий Чоловік теж похвалив Ріккі, а Тедді дивився на нього великими від ляку очима. Ріккі-Тіккі було трохи чудно, він не розумів, через віщо така метушня, але він радів.

Коли посідали обідати, Ріккі дозволили гуляти по білій скатерці між тарілками та склянками, і він міг би тричі об'їстися самими ласощами; але він пам'ятав про Нага і Нагайну, і хоч йому було дуже приємно, що його раз у раз гладять та пестять, а Тедді садовить собі на плече, проте час від часу очі в нього червоніли, і він гнівно кидав свій бойовий поклик: «Ріккі-тіккі-тіккі-чк!»

Тедді взяв його до себе в ліжко й поклав біля шиї. Ріккі-Тіккі був добре вихований і не пручався, та як тільки хлопчик заснув, він схопився й подався в нічну подорож по всьому бунгало. У темряві Ріккі наткнувся на Чучундру, мускусну щуриху, що скрадається попід стінами й весь час жалібно повискує, ніби у неї серце рветься.

— Не вбивай мене! — почала благати Чучундра. — Любий Ріккі-Тіккі, не вбивай мене.

— Не скигли, — зневажливо кинув Ріккі. — Невже ти думаєш, що переможець змій нападе на щуриху?

— Хто вбиває змій, той від змії й загине, — промовила Чучундра ще сумніше. — Та й хіба не може Наг у темряві сплутати мене з тобою?

— Не бійся, — сказав Ріккі-Тіккі. — Адже Наг живе в садку, а ти туди й не потикаєшся.

— Наг усюди, Ріккі-Тіккі! Моя тітка, пацючиха Чуа, розповідала… — почала Чучундра й умовкла.

— Ну, кажи!

— Тс-с! Тихо! Наг усюди… Сходи сам до Чуа, розпитай її.

— А де ж я її знайду? Ні, розкажи ти! Швидше, бо вкушу!

Чучундра сіла й гірко заплакала. З вусів у неї закапали сльози.

— Я стара, я нещасна, — хлипала вона. — Я боюся й посеред кімнати вибігти, то як же я розкажу про таке страхіття? Тс-с-с! Чуєш, Ріккі-Тіккі?

Ріккі прислухався. В домі було тихо-тихо, та ось… почувся ледве чутний шурхіт: шурх… шурх!.. То шурхотіла по цеглі зміїна луска.

«О! Це або Наг, або Нагайна, — подумав Ріккі. — Таки треба було б поговорити з тією Чуа!»

Він обережно вернувся до умивальні Тедді, але там не було нікого. Тоді він прослизнув до ванної кімнати Теддіної матері. Там в одному кутку над самою підлогою була вийнята зі стіни цеглина, щоб стікала вода. І крізь ту дірку Ріккі почув, як надворі перешіптуються Наг із Нагайною.

— Коли в домі не житимуть люди, тоді й він піде звідси, і весь сад буде наш, — казала Нагайна Нагові.

— Залізь потихеньку всередину, та гляди, щоб першим укусив Високого Чоловіка, що вбив Карайта. А тоді вилазь надвір, і ми вдвох упораємося з Ріккі-Тіккі.

— А ти певна, що нам добре буде, коли ми повбиваємо людей? — спитав Наг.

— Авжеж. Чи були в саду мангусти, коли дім стояв порожній? Ні. Тоді ми тут були як цар і цариця. І не забувай, що скоро — може, й завтра — з яєць вилупляться наші діти, і тоді нам треба буде спокою і простору.

— Твоя правда. Я про це й не подумав, — сказав Наг. — Я вб'ю чоловіка й жінку, а коли пощастить, то й хлопця, і втечу. А про Ріккі-Тіккі тоді можна буде не турбуватись. Як дім спустіє, він піде звідси сам, і нам не доведеться з ним битися.

Ріккі аж затіпався з люті, почувши те. Аж ось крізь стічний отвір просунулась голова Нага, і за нею повільно вповзло все холодне п'ятифутове тіло. Хоч який лютий був Ріккі, він ужахнувся, побачивши так близько величезну кобру. Наг згорнувся, підвів голову й став прислухатись у темряві. Ріккі бачив, як холодно блищать його очі.

«Коли я нападу зараз, — міркував Ріккі-Тіккі, — Нагайна почує й приповзе йому на допомогу. А як чекатиму, він може вбити Високого Чоловіка. Що ж мені робити?»

Наг погойдав головою туди й сюди, тоді напився з глека, яким наливали воду у ванну.

— У Високого Чоловіка є палиця, що нею він убив Карайта, — просичав він. — Та коли він уранці прийде сюди митись, то, певне, палиці з собою не візьме. Я дочекаюсь його тут. Чуєш, Нагайно? Я чатуватиму тут у холодку до ранку.

Нагайна не відповіла, і Ріккі-Тіккі зрозумів, що вона вже поповзла геть. Наг тим часом обвився кільцями навколо великого глека з водою, і Ріккі-Тіккі затамував дух. Він не важився ворухнутись і тільки за годину почав помалу скрадатись уперед. Наг спав, а Ріккі пильно дивився на нього, приміряючись, де краще вкусити. «Коли я не перекушу йому хребта зразу, — думав він, — тоді прощавай, Ріккі!»

Він зміряв оком, яка завтовшки шия зразу за каптуром, — ні, товсто, не прокусиш до хребта. А вкусити нижче — тільки розлютиш Нага.

Лишалась голова: треба вчепитись у неї над каптуром і нізащо не пускати.

І Ріккі-Тіккі стрибнув. Нагова голова лежала долі біля глека, і тому Ріккі вчепився у неї зубами, зміг упертися в глек спиною. А тоді його підхопило й рвучко заметляло на всі боки, немов пацюка, яким бавиться собака. Наг бив і товк його об підлогу, об стіни, об металеву ванну, але в очах у Ріккі жаріла лють, і він не розціплював зубів. Не зважаючи на удари, Ріккі стискав зуби все міцніше: він волів загинути, але не зганьбити свого роду. Йому вже паморочилось у голові, а тіло наче розривалося на шматочки, коли раптом у ванній сяйнула блискавка, загримів грім, гарячий вихор забив Ріккі дух, а червоний вогонь присмалив шерсть. То Високий Чоловік, прокинувшись від грюкоту, прибіг, вистрілив у Нага з обох стволів рушниці і влучив його нижче каптура.

Ріккі-Тіккі заплющив очі, бо думав, що і його вбило, але не розціплював зубів. А Наг сіпався в останніх корчах.

Високий Чоловік підняв Ріккі й гукнув:

— Алісо! Знов це звірятко. Цього разу воно врятувало від смерті нас із тобою.

Прийшла мати Тедді, бліда як крейда, і втупила очі в те, що лишилось від Нага.

А Ріккі поплентався до Теддіної спальні й насилу видряпався на ліжко. На м'якій подушці він до ранку облизував себе та обмацував — чи не поламав йому Наг усіх кісточок.

Уранці, хоч усе тіло в Ріккі було ніби затерпле, він почував велике задоволення. «Лишається ще побороти Нагайну, — міркував він. — А її буде важче вбити, ніж п'ять Нагів. Та ще й діти її можуть щохвилини вилупитись — вона сама сказала. Ні, треба скоріше поговорити з Дарзі».

Ще перед сніданком Ріккі-Тіккі побіг до куща, на якому Дарзі виспівував у ранковій тиші пісню перемоги. Звістка про Нагову смерть уже розійшлась по садку, бо слуга викинув його труп на смітник.

— Гей ти, дурний жмутику пір'я, — сердито гукнув Ріккі. — Ще рано співати!

— Наг помер, помер, помер! — заливався Дарзі. — Відважний Ріккі-Тіккі схопив його зубами за голову й не випустив. А Високий Чоловік приніс громову палицю, зробив нею «ба-бах!» — і Наг розпався на дві половини. Більше він не ковтатиме моїх діток!

— Авжеж, авжеж! Але де Нагайна? — спитав Ріккі й пильно озирнувся довкола.

— До дірки в стіні приповзла Нагайна й покликала Нага, щоб вийшов негайно, — виспівував Дарзі. — Та вже неживий був її чоловік — його виніс на палиці чорний служник. Слава ж вогненноокому героєві Ріккі, великому переможцеві змій! — і Дарзі роздув горлечко, щоб завести пісню знову.

— Якби я міг добратись до твого гнізда, я б тебе навчив! — гукнув Ріккі-Тіккі. — Дурний співун. Тобі там угорі безпечно, а мені тут, унизу, треба воювати! Стули свій дзьоб хоч на хвилинку, Дарзі!

— Задля великого, славного Ріккі-Тіккі я все зроблю! — сказав Дарзі. — Що накажеш, переможцю страшного Нага?

— Де Нагайна? Я вже вдруге питаю!

— На смітнику, біля мертвого Нага. Слава Ріккі-Тіккі, білозубому Ріккі-Тіккі!

— Облиш! Краще скажи, де вона сховала свої яйця. Може, знаєш?

— На грядці, де дині, отам під парканом — там, де зранку найдужче сонце пече. Там, під широким листям, уже три тижні лежать вони…

— І ти досі не сказав мені? На грядці з динями, кажеш?

— Невже ж ти поковтаєш їх, Ріккі?

— Та ні, не поковтаю. Коли в тебе, Дарзі, є хоч крихта розуму, лети зараз на смітник, там прикинься, ніби в тебе зламане крило, і замани Нагайну сюди, до кущів. Мені треба на ту грядку, а як я бігтиму повз смітник, вона мене побачить.

Дарзі був відважний, але не дуже розумний: у його голівці не вміщалося більше однієї думки. Він знав, що Нагайнині діти вилуплюються з яєць, як і його власні, і йому здавалося, що нищити їх негарно. Але його жіночка була розумніша й знала, що з кобриних яєць вилуплюються кобри. Тому вона випурхнула з гнізда й лишила Дарзі гріти яєчка та доспівувати пісню про Нагову смерть. Дарзі був такий, як усі чоловіки.

А його жіночка полетіла до смітника і там жалібно-жалібно заквилила, безпорадно стрибаючи перед очима в Нагайни:

— Ох, крильце в мене перебите! Хлопчак із бунгало пожбурив у мене камінцем!

І застрибала ще безпорадніше.

Нагайна підвела голову й засичала:

— А! Це ти? Це ти остерегла Ріккі-Тіккі, коли я хотіла його вбити. Погане ж ти вибрала місце, щоб стрибати з перебитим крильцем!

І поповзла до пташки.

— Злий хлопчак поцілив мене каменюкою! — плакала та.

— Ну, потішся хоч тим, що я, з'ївши тебе, розквитаюся з хлопцем. Уранці мого Нага викинули на цей смітник мертвого, та ще до вечора хлопець у будинку лежатиме так само неживий. Нащо ти втікаєш? Однаково я тебе проковтну. Глянь на мене, дурненька!

Та жіночка Дарзі добре знала, що цього робити не можна: пташка, що гляне в очі змії, застигає від жаху і не може ворухнутись. Мала хитрунка стрибала далі й далі, жалібно попискуючи, але не злітаючи, і Нагайна погналася за нею.

Ріккі-Тіккі почув, що вони віддаляються від стайні доріжкою, і прожогом гайнув до грядки з динями. Там він розшукав біля паркана двадцять п'ять яєць — завбільшки з невелике куряче, але вкритих не шкаралупою, а білястою шкіркою.

— Саме вчасно прибіг, — сказав він, бо під тією шкіркою вже видніли малесенькі змійки, а мати колись навчала його, що юні кобри, тільки-но вилупляться, вже здатні вбити мангусту чи й людину. Він хутенько прокушував яйця й душив юних кобр, а тоді, перевертаючи їх на всі боки, ретельно перевіряв, чи не пропустив якого. Нарешті цілих лишилося тільки троє. Він зловтішно засміявся, та раптом почув, що жіночка Дарзі злякано зацвірінькала:

— Ріккі-Тіккі! Нагайна поповзла за мною до будинку, а там шаснула на веранду… Ой, швидше, Ріккі!.. Вона там людей повбиває!

Ріккі прокусив ще двоє яєць, ухопив у зуби третє й помчав до веранди. Там сидів за сніданком Тедді з батьком і матір'ю, але Ріккі зразу побачив, що вони не їдять. Вони були неначе скам'янілі, а обличчя мали білі, як крейда. Нагайна лежала біля самого стільця Тедді, вона щомиті могла вкусити його за голу литку. Розгойдуючись, кобра співала пісню помсти.

— Ти, син Високого Чоловіка, що вбив мого Нага, — сичала вона. — Сиди тихо. Я ще не зараз уб'ю тебе. Почекай ще хвилинку. Сидіть тихо, всі троє, не ворушіться. Як ворухнетесь, я вкушу хлопця, а як і не ворухнетесь — однаково пропали ви. Це вам помста за мого Нага.

Тедді прикипів очима до батька, а той шепнув:

— Сиди й не ворушись, Тедді, чуєш? Не ворушись! Сиди тихо, Тедді!

І раптом у жахливій тиші пролунав голос Ріккі:

— Озирнись, Нагайно! Я тут! Захищайся!

— На все свій час, — відказала кобра, не повернувши голови. — І твоя черга настане. Глянь на своїх друзів, Ріккі-Тіккі! Бач, які вони бліді! Вони перелякались, вони бояться ворухнутись, а якщо ти підійдеш хоч на крок, я вкушу хлопця.

— Піди краще глянь на свої яйця на грядці з динями, під парканом, — сказав Ріккі-Тіккі. — Піди подивися, що там, Нагайно.

Кобра трохи обернулась і побачила на підлозі своє яйце.

— С-с-с! — засичала вона. — Ой лихо! Віддай його мені!

— А який буде викуп? За кобрине яйце? За юну кобру, царівну-кобру? За останню, найостаннішу з двадцяти п'яти? Решту вже їдять мурахи на грядці.

Нагайна забула все на світі. Вона блискавично обернулась до Ріккі. Тоді батько Тедді через стіл, перекидаючи весь посуд, потяг хлопця до себе, де кобра вже не могла дістати його.

— Обдурив! Обдурив! Обдурив! — захихотів Ріккі-Тіккі. — Хлопчик урятований. І це я, я вночі вхопив Нага за голову й перекусив йому хребет. Я, Ріккі-тіккі-тіккі-чк! — і підстрибнув усіма чотирма лапками. — Він метляв мною на всі боки, але не міг струснути з себе. Він був уже мертвий, коли Високий Чоловік перебив його надвоє. Це я вбив його, Ріккі-тіккі-тіккі-чк! Іди-но сюди, Нагайно! Іди сюди й бийся, недовго вже тобі лишатися смутною вдовою!

Нагайна побачила, що Тедді вже не дістане, а яйце й досі в лапках у Ріккі-Тіккі.

— Віддай мені яйце! Віддай мені моє останнє яйце, і я піду звідси й більше не вернусь, обіцяю тобі! — благально сказала вона, смиренно згорнувши каптур.

— Авжеж, ти підеш звідси — на смітник, до свого Нага. Готуйся до бою, бідна вдово! Високий Чоловік уже пішов по свою рушницю. Бийся зі мною, Нагайно!

Ріккі-Тіккі стрибав навколо кобри, мов шалений, але на безпечній відстані. І його очі світились, мов жаринки. Нагайна підняла голову й кинулась на нього. Але Ріккі-Тіккі відскочив назад. Знов і знов кидалась на нього кобра, але щоразу її голова глухо стукалась об підлогу. А Ріккі, пританцьовуючи, кружляв довкола неї, щоб напасти ззаду, і вона звивалась, повертаючись головою до нього, а хвіст її шелестів по маті, наче сухе листя під вітром. Нагайна підкрадалась ближче й ближче до яйця: Ріккі-Тіккі в запалі бою забув про нього. Ось він перевів дух, щоб стрибнути знов, а змія раптом схопила яйце пащею, сходами сковзнула з веранди й стрілою помчала по доріжці. Рятуючи життя, кобра може рухатися швидко, мов батіг, що падає на кінську спину.

Ріккі метнувся за нею, бо знав: коли вона втече, все почнеться заново.

Кобра повзла просто до колючого куща, щоб сховатись у густій траві під ним. А на кущі Дарзі вже знову виспівував свою дурну тріумфальну пісню. Та його жіночка була куди розумніша. Тільки-но вгледівши Нагайну, вона випурхнула з гнізда й залопотіла крильцями над головою в кобри. Якби Дарзі їй допоміг, вони, може, затримали б Нагайну в дорозі; а так Нагайна спинилась тільки на мить і поповзла далі. Та саме за цю мить Ріккі-Тіккі наздогнав її, і, коли вона шугнула в щурячу нору, де жила з Нагом, він уп'явся їй білими зубами в хвіст. Не кожна мангуста, навіть доросла й досвідчена, наважиться полізти за коброю в кубло, але Ріккі не думав про небезпеку. В норі було зовсім темно, і Ріккі не міг бачити, де вона поширшає настільки, що Нагайна зможе обернутись і вкусити його. Проте він не випускав хвоста, а лапки розставив так, щоб упиратися ними в теплу, вологу земляну стінку нори і по змозі притримувати кобру.

Ось трава навколо нори перестала колихатись, і Дарзі сумно сказав:

— Не побачимо вже ми нашого відважного Ріккі-Тіккі! Заспіваймо жалобну пісню. Хоробрий Ріккі-Тіккі загинув. Нагайна, певне, вбила його там, під землею.

Тоді, сидячи на галузці біля гнізда, заспівав жалобну пісню, що сама лилась із його засмученого серця. Та коли він дійшов до найзворушливішого місця, трава біля нори знов заколихалась, і з нори виліз Ріккі-Тіккі, весь умазаний у землю. І Дарзі урвав свою пісню. А Ріккі чхнув і почав обтрушуватись.

— Ну, все, — сказав він. — Удова більш не вилізе.

І руді мурахи, що живуть у траві, почули це й відразу побігли в нору — розвідати, чи правду він сказав. А Ріккі згорнувся на траві й заснув. Він спав, поки не звечоріло, бо таки натомився за той день. А прокинувшись нарешті, позіхнув і сказав:

— Піду додому. Дарзі, перекажи коваликові, що Нагайна мертва, — хай оголосить у всьому садку.

Ковалик — то пташка, чий голос дуже схожий на удари молоточком об мідний казанок. Тому в індійських садах і в усіх джунглях він, як оповісник, повідомляє всі новини. Біжачи доріжкою до будинку, Ріккі-Тіккі почув ззаду коваликів голос:

— Дінг-донг-ток! Наг помер! Донг! Нагайна померла! Дінг-донг-ток!

І відразу всі пташки радісно заспівали, і жаби голосно закумкали, — адже Наг і Нагайна поїдали не тільки пташок, а й жабенят.

Коли Ріккі-Тіккі прибіг до будинку, всі — Тедді, його тато й мама, ще й досі бліда, — кинулись йому назустріч, трохи не плачучи з радості. Увечері його донесхочу нагодували всякими ласощами, а потім він у Тедді на плечі поїхав до Теддіної спальні й там ліг спати коло Тедді.

Пізно-пізно ввечері тато й мама зайшли до спальні, й мама сказала, побачивши Ріккі-Тіккі:

— Це ж наш рятівник! Подумай лишень: він урятував і Тедді, й тебе, й мене.

Ріккі прокинувся, бо мангусти сплять дуже чутко.

— А це ви! — сказав він. — Не хвилюйтеся! Кобри вже мертві, а коли ще й є де жива, то я ж тут.

Хоч Ріккі мав право пишатися, але він не дуже загордився. При ньому в сад не поткнулася жодна кобра, бо він добре знав своє діло, і навіть великі кобри тремтіли, чуючи з далини його бойовий поклик:

— Ріккі-тіккі-тіккі-чк!

Урочиста пісня перемоги, яку пташка-кравець Дарзі співав на честь Ріккі-Тіккі-Таві:

Я і кравець, і співак,

Є чим пишатися мені —

Шити хатки я мастак,

В небі співати пісні.

Так і живу я — шию-майструю

І в небі співаю пісні.

Подруго ніжна, радій:

Дітки твої будуть жити!

Ворог підступний і злий

Онде у смітті лежить!

Смерть, що ховалась в Трояндах прекрасних,

Мертва у смітті лежить!

Хто ж рятівник наш, скажіть?

Ріккі, хоробрий вояк! — Ймення його назовіть!

Тіккі з вогнем у очах!

Ріккі-Тіккі-Таві,

Герой наш великий,

Наш вогнеокий вояк!

Гей, соловейку, співай:

— Слава безстрашним очам!..

Ні, постривай, постривай,

Я вже співатиму сам.

Слава безстрашному нашому Ріккі,

Зубам його білим,

І кігтям сміливим,

І вогненножарим очам!

(На цьому пісня уривається, бо Ріккі-Тіккі-Таві не дав Дарзі доспівати).

Переклад Ю. Лісняка Казки зарубіжних письменників: Збірник. — К., 2009.