Алан Александр Мілн (1882 - 1956)

Вінні-Пух та його друзі (Уривки)

Англійський письменник А. А. Мілн відомий і як драматург, і як есеїст, проте найбільший успіх принесли йому жартівливі вірші для дітей та книга «Вінні-Пух та його друзі», які з захопленням читають діти багатьох країн світу уже майже сто років.

Дитинство А. Мілна пройшло в Лондоні, де його батько працював у школі. Після закінчення школи Алан навчався в коледжі міста Кембриджа. Рано почав писати вірші, оповідання. Першим твором була пародія на пригоди відомого детектива Шерлока Холмса. Потім — статті, п’єси, казки, детективи, поезії.

«Коли ми були маленькими» (1924) і «Тепер нам уже шість» (1927) — збірки віршів Мілна для дітей. У поезіях переплітається англійська фольклорна традиція й гумористичний погляд на світ самого автора. Вони присвячені тому ж героєві, з яким пізніше маленькі читачі зустрінуться в казці про Вінні-Пуха — Крістоферу Робіну. Це справжнє ім’я сина письменника.

Казка про Вінні-Пуха побачила світ у 1926 році. Герой казки живе в уявному світі своїх іграшок — їхні пригоди склали основу сюжету: Вінні-Пух лізе на дерево за медом диких бджіл; Вінні-Пух провідує Кролика й так наїдається, що не може вилізти із нори; Вінні-Пух разом з поросятком Пацем іде на полювання й власні сліди приймає за сліди Буки; ослик Іа-Іа губить хвостика — Вінні-Пух знаходить його в Сови та повертає другові й т.п. Для мешканців лісу Крістофер Робін великий авторитет. Саме його кличуть на допомогу в складних ситуаціях, саме він — найрозумніший: він уміє писати, він винахідливий і знаючий, він придумує «ех-спотикцію» на Північний Полюс, про який звірі не мають жодного уявлення.

Письменник прекрасно знає дитяче сприйняття світу, видумку та розуміння значень слів дитиною, що допомагає авторові вести розповідь легко й радісно. Сюжетні дії у кожному розділі носять цілком самостійний характер. Це перетворює розділ у маленьку казочку, в якій немає драматичних ситуацій, боротьби добра й зла, вона оптимістична й весела.

******************

Пригода третя, в якій Пух та Паць пішли на лови і трохи-трохи не зловили Вову

Був у Пуха найкращий друг — таке собі крихітне поросятко, якого звали Пацем.

Паць мешкав у великій-превеликій хаті, у великому-превеликому дереві. Те дерево бук стояло в самій середині Лісу, хата була в самій середині бука, і Паць мешкав у самій середині хати.

А поблизу хати стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто умів хоч трохи читати, міг на ній прочитати: «Стороннім В», а більше нічого не міг прочитати ніякий тобі грамотій.

Якось Крістофер Робін спитав Паця, що там, на дошці, написано. І Паць умить відповів, що там написано ім'я його дідуся і що ця дошка з написом — їхня родинна реліквія, тобто найдорожча для їхнього сімейства річ.

Крістофер Робін сказав, що не може бути такого імені «Стороннім В», та Паць заперечив, що от і може, от і може, бо ж дідуся так звати! А «В» — це просто скорочено, бо повністю дідуся звали «Стороннім Віллі», хоч це також скорочено, бо повністю буде «Стороннім Вільям».

— Дідусь мав зразу аж два імені, — пояснив він, — на той випадок, якщо одне десь загубиться. Загубиться Вільям — буде Стороннім, загубиться Стороннім — буде Вільям…

— Знайшов чим хвастати! — зневажливо сказав Крістофер Робін. — У мене в самого два імені.

— От бачиш, я ж казав, — і в тебе так само! — закувікав Паць. — Виходить, моя-таки правда!

Був чудовий зимовий день. Паць старанно відгортав сніг перед своєю хатою, як раптом, підвівши голову, побачив Вінні-Пуха.

Уткнувшись поглядом собі під ноги, Пух обережно ступав по снігу, роблячи велике коло. Він був такий зосереджений і замислений, що, коли Паць покликав його, і не подумав зупинитися.

— Агов, Пуше! — закричав Паць. — Привіт! Що ти там робиш?

— Полюю, — відповів Пух.

— Полюєш? На кого?

— Когось висліджую! — таємниче відповів Пух.

— Кого ж ти висліджуєш?

— Оце мене й цікавить, — відповів Пух. — В тому вся штука: хто це?

— І що ж ти скажеш — хто воно такий?

— Доведеться почекати, доки я з ним зустрінуся, — відповів Вінні-Пух. — Глянь-но сюди. — Він показав на сніг перед себе. — Що ти бачиш?

— Сліди, — сказав Паць. — Відбитки лап! — Паць навіть кувікнув від хвилювання. — Ой Пуше! Ти гадаєш, це той… той страшний Вова?!

— Може бути, — сказав Пух. — Іноді начебто він, а іноді наче й не він. Хіба розберешся у цих слідах?

Він замовк і знову рушив на лови, а Паць, потупцявшись трохи, кинувся за ним і собі.

Раптом Вінні-Пух став мов укопаний і, зігнувшись, спантеличено втупився у загадкові сліди.

— Що таке? — запитав Паць.

— Неймовірна річ, — сказав Вінні-Пух. — Здається, тепер уже стало два звірі. До оцього — Невідомого Кого — прилучився інший — Невідомо Хто, і зараз вони йдуть парою. Знаєш що, Пацику? Ходімо зі мною, бо раптом виявиться, що це Злі Звірі?!

Паць хоробро пошкріб собі вухо і сказав, що до п'ятниці він зовсім вільний і з великою радістю піде з Пухом, а надто, якщо в Лісі бродить справжній Вова.

— Ти хочеш сказати, якщо там бродять Два Справжніх Вови? — Уточнив Вінні-Пух, та Паць сказав, що це все одно, бо до п'ятниці йому зовсім-зовсім нічого робити.

І вони пішли далі двійком.

Сліди вели навкруг маленького вільшаного гайка. Отже, Два Вови, якщо це були вони, теж простували навкруг гайка, і, ясна річ, Пух та Паць подалися й собі навкруг гайка.

Щоб було веселіше, Паць дорогою оповідав Вінні-Пуху різні пригоди, які траплялися з його дідусем «Стороннім В», наприклад, як дідусь лікував собі ревматизм після полювання, а на старості літ мучився від задишки, і такі інші цікаві історії.

А Пух сушив мозок над тим, який же з себе був той дідусь. І йому спало на думку: що, як раптом оце зараз вони полюють на Двох Дідусів, і що буде, коли вони спіймають цих Дідусів — чи зручно буде взяти хоча б одного додому й тримати в себе, й цікаво, що скаже на це Крістофер Робін, коли його запитати…

А сліди все йшли і йшли перед ними… Раптом Вінні-Пух знову прикипів на місці мов стій.

— Дивись! — прошепотів він стривожено і показав на сніг.

— Куди? — так само пошепки сказав Паць і аж підскочив від ляку. Та щоб показати, ніби він підскочив не від ляку, а просто так, Паць підскочив ще кілька разів, ніби йому закортіло поскакати.

— Нові сліди! — сказав Пух. — До тих двох приєднався ще третій звір!

— Пуше! — вереснув Паць. — Невже це ще один Вова?

— Ні, — сказав Пух, — бо сліди зовсім інші… Це може бути два Вови й один, ну, скажімо… скажімо, Вовчик… Або ж, навпаки, два Вовчики, й один, скажімо… ну, Вова… Та все одно, треба їх догнати…

І вони пішли далі, починаючи трохи хвилюватися, бо як-не-як, а ці три Невідомі Звірі могли виявитися Дуже Страшними Звірами.

І Пацеві до плачу захотілось, щоб його любий дідусь «Стороннім В» був зараз тут, а не деінде. А Пух думав про те, як було б гарно, аби вони раптом, ну, зовсім-зовсім випадково зустріли зараз Крістофера Робіна — звісно, тільки тому, що він, Пух, так любить свого друга!…

Та ось зненацька Пух втретє застиг на місці й облизав кінчик свого носа, бо йому раптом зробилося нестерпно жарко.

Перед ними були сліди ЧОТИРЬОХ ЗВІРІВ!

Поглянь сюди, Пацику! Стало три Вови й один Вовчик! Ще один Вова до них приєднався!

Так воно, певне, й було! Щоправда, сліди подекуди плуталися, набігали одні на одні, та все ж таки це були сліди чотирьох пар лап.

— Знаєш що? — сказав Паць, облизавши й собі кінчик носа й упевнившись, що це мало допомагає. — Знаєш що? Здається, я щось згадав. Авжеж, так і є! Я згадав про одне діло, яке забув зробити вчора і не зможу зробити завтра… Словом, мені треба піти додому й зробити це діло!

— Давай зробимо його по обіді, — сказав Пух, — я тобі поможу.

— Та розумієш, це не таке діло, що його можна зробити по обіді, — квапливо сказав Паць. — Це таке суто ранкове діло. Його будь-що треба зробити ранком, найкраще — годині о… Як ти сказав, котра зараз година?

— Та десь, мабуть, дванадцята, — сказав Пух, глянувши на сонце.

— От бачиш, я так і сказав — годині о дванадцятій. Точніше — від дванадцятої до п'яти хвилин на першу. Так що ти, любий Пуше, на мене не ображайся, якщо я… Ой, ой! Хто там?

Пух подивився на небо, а потім, знову почувши свист, глянув на велике дерево і побачив когось на гілці.

— Та то ж Крістофер Робін! — сказав він.

— Ага, ну, тоді все гаразд, — сказав Паць. — З ним ти в цілковитій безпеці. Бувай!

І він щодуху задріботів додому, невимовно радіючи з того, що скоро опиниться поза всякими страхами. Крістофер Робін зліз з дерева.

— Дурненьке ведмежа, — сказав він, — і що ти ото робило? Я дивлюсь, а ти двічі обійшов довкола гайка спершу сам, далі Паць побіг за тобою, і ви стали ходити удвох… Зараз ви намірялись учетверте обійти ці дерева по власних слідах!…

— Помовч хвилинку, — сказав Вінні-Пух, піднявши лапку.

Він сів навпочіпки й задумався — глибоко-глибоко. Потім приклав свою лапку до одного сліду… Потім двічі почухав кінчик носа і звівся на рівні ноги.

— Так і є, — сказав Вінні-Пух.

— Тепер мені стало все ясно, — додав він.

— Це ж треба бути таким смішняком! — сказав Вінні-Пух. — У світі нема такого пустоголового ведмедя, як я!

— Ти зовсім не пустоголовий, — втішливо сказав Крістофер Робін. — Ти найкращий ведмідь у світі!

— Це правда? — з надією перепитав Вінні-Пух.

І раптом він весь аж засяяв.

— Що не кажи, а все-таки вже обідня пора, — сказав він.

І мерщій подався додому обідати.

Пригода четверта, в якій Іа-Іа губить хвіст, а Пух його знаходить

Підстаркуватий сірий ослик Іа-Іа стояв сам-саменький, мов палець, у зарослому будяччям закутку Лісу, широко розставивши передні ноги та похиливши голову набік, і думав про Серйозні Речі. Іноді він з сумом думав: «Чому?», іноді: «Для чого?», а іноді він думав навіть так: «Що з цього буде?» Отож не дивно, що час від часу Іа-Іа навіть сам переставав розуміти, про що ж він, власне, думає. І тому ще більше не дивно, що, зачувши важкеньку ходу Вінні-Пуха, ослик дуже зрадів: адже тепер можна було хоч на хвильку облишити думати і просто привітатися.

— Як ся маєш? — спитав він понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий.

— А як твоє здоров'ячко? — спитав Пух.

Іа-Іа помотав головою.

— Не дуже як! — сказав він. — Ба навіть зовсім ніяк. Мені здається, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як.

— Бідний-біднесенький! — сказав Вінні-Пух. — Мені так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну.

Іа-Іа понуро втупив очі в землю, а Вінні-Пух обійшов навколо нього.

— Еге, що ж це скоїлося з твоїм хвостом? — здивовано спитав він.

— А що з ним скоїлося? — спитав Іа-Іа.

— Його нема!

— Ти певен?

— Хвіст або є, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема!

— А що ж там є?

— Нічого.

— Зараз подивимося, — сказав Іа-Іа й повагом обернувся до того місця, де зовсім недавно був його хвіст. Проте, помітивши, що йому ніяк не щастить його наздогнати, він став крутитися назад, аж поки вернувся туди, звідки почав, а далі просунув голову між передні ноги, уважно подивився знизу й нарешті сказав, глибоко та сумно зітхнувши:

— Здається, справді нема.

— Авжеж, нема! — сказав Вінні-Пух.

— Цього і слід було чекати, — понуро мовив Іа-Іа. — Тепер усе ясно. Дивуватися нічого.

— Певне, ти його десь забув, — сказав Пух.

— Напевне, його хтось поцупив, — сказав Іа-Іа. — Знаю, чиї це штучки! — додав він після тривалого мовчання.

Пух відчув, що він мусить сказати щось підбадьорливе, корисне, але не міг придумати, що саме. І він надумав замість цього зробити щось підбадьорливе, корисне.

— Іа-Іа, — урочисто мовив він. — Я, Вінні-Пух, обіцяю знайти тобі твій хвіст!

— Дякую, Пуше, — сказав Іа-Іа.

— Ти справжній друг, — додав він.

— Не те, що інші, — закінчив він.

І Вінні-Пух пішов на розшуки хвоста.

Він виступив у путь через Ліс чудового весняного ранку. Маленькі пухнасті хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небі. Вони то наскакували на сонечко, ніби хотіли його заховати, а то хутенько тікали геть, щоби й іншим дати побавитися.

А сонечко собі світило та світило — гаряче, палко, сміливо — і не звертало на їхні пустощі ніякої уваги. І в його золотому промінні перша-ліпша сосна, що носила свої голки і влітку, і взимку, виглядала тепер старою та обшарпаною поруч з берізками, які зодяглися в нові мереживні шати.

Вінні бадьоро йшов поміж дубів і ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам'янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та стомлений, ступив у Дрімучий Праліс. Бо треба сказати, що саме тут, у Дрімучому Пралісі, жила Сова.

«А якщо хто-небудь знає що-небудь, — сказав собі в думці ведмедик, — то це, безперечно, Сова. Інакше я — не Вінні-Пух, — додав він. — А я — це я, Вінні-Пух, — сказав він. — Отже, все в порядку!»

Сова мешкала у старовинному замку «Каштани».

Авжеж, у неї була не якась там хата, а справжній замок невимовної краси. Принаймні саме так здавалося Вінні-Пуху, бо на дверях замку був і дзвоник з кнопкою, і дзвіночок з шнурком.

А під дзвоником висіла табличка:

ПРОСЮ НАТИЦЬНИ ВІТЧИНЯТЬ

А під дзвіночком висіла табличка:

ПРОСЮ ПО СМИКАЙ ВІТЧИНЯТЬ

Обидва ці оголошення довелося написати Крістоферу Робіну, через те що тільки він один на весь Ліс умів писати. Навіть Сова, хоч вона й була мудра, як світ, і хоч вона знала читати й підписувати власне ім’я — Сова, навіть вона не спромоглася б правильно написати таких довжелезних важчезних слів, як, скажімо, чи то ГІГІЄНА, а чи БУТЕРБРОТ.

Вінні-Пух дуже уважно прочитав обидва оголошення, спочатку зліва направо, і ще раз — на той випадок, якщо він щось ненароком пропустив, — справа наліво. Після цього, для певності, він потицяв у кнопку дзвоника й посмикав її, потім посмикав шнурок і потицяв у сам дзвіночок, а потім голосно загукав:

— Сово, гей, Сово! Ану відчиняй! Ведмідь прийшов!

Двері розчахнулися, і Сова виглянула на білий світ.

— Здоров, Пуше! — сказала вона. — Які новини?

— Жахливі й сумні, — сказав Пух, — бо Іа-Іа, мій давній друг, загубив хвіст і дуже побивається за ним. Скажи, будь ласка, ну як мені його знайти?

— Та бач, — сказала Сова, кліпнувши булькатими очима, — в такім казусі процедурка буде нижчезазначена…

— Що значить «в такій пазусі дурка»? — не зрозумів Пух. — Ти не забувай, що в мене замість мозку в голові тирса і трудні слова мене тільки спантеличують.

— Ну, — взялася пояснювати Сова, — це значить, як треба діяти.

— Ага, якщо твоя дурка справді це значить, я проти неї нічого не маю, — примирливо сказав Пух.

— А діяти треба так: передусім оголосити через пресу, щоб…

«Будь здорова!» — сказав Пух, піднявши лапку. — «То що ми маєм зробити через цю — як ти сказала? Ти чхнула, коли зібралась сказати».

«Я не чхала».

«Ні, Сово, ти таки чхнула».

«Даруй мені, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув».

«Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли ніхто не чхав».

«Я тільки сказала: передусім оголосити через прес-с-су».

«От бачиш, і знову ти чхаєш! Будь здорова», — співчутливо сказав Вінні-Пух.

«Я кажу — о-го-ло-сити!» — криком закричала Сова. — «Дати в газету об'яву й пообіцяти винагороду. Тобто написати в об'яві, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвіст Іа-Іа».

«Ясно, ясно», — сказав Пух, киваючи головою. — «До речі, про це «багато-багато чогось», — замріяно мовив він. — «Я сам не проти «чогось», і не треба мені «багато-багато». Така вже, знаєш, у мене звичка — перехопити «чогось» саме в цей час», — і він з надією скосив очима на буфет, що стояв у кутку Совиної приймальні, — «скажімо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду…»

«Так от», — торочила своє Сова, — «ми, значить, напишемо об'яву і розклеїмо її по всьому Лісі».

«Ковточок меду», — пробурмотів собі під ніс ведмедик, — «або… або, у крайньому разі, обійдемось і без нього». — Він тяжко зітхнув і став старатися слухати те, що казала Сова.

А Сова говорила та говорила якісь довжелезні слова, і слова ті ставали все довшими й довшими… Нарешті вона повернулася туди, звідки почала, і взялася тлумачити, що написати цю об'яву повинен Крістофер Робін.

«Це ж він порозписував таблички у мене при вході. Ти їх бачив, Пуше?»

Пух вже давно заплющив очі й відповідав лише «так» та «ні» на все, що казала Сова. А через те, що останньою його відповіддю було: «так, так», то цього разу він сказав: «Ні, ніколи!» — хоч не мав навіть уявлення, про що саме йдеться.

«Як, ти їх не бачив?» — спитала Сова і трохи здивувалась. — «То ходімо подивишся».

І вони вийшли надвір.

Пух подивився спершу на дзвоник із кнопкою та на табличку під ним, далі він подивився на дзвіночок зі шнурком та на табличку під ним, і чим довше він придивлявся до шнурка на дзвіночку, тим глибше відчував, що десь уже бачив щось дуже й дуже схоже… Десь зовсім в іншому місці, колись раніше…

«Гарний шнурочок, га?» — сказала Сова.

Пух кивнув головою.

«Він мені щось нагадує», — сказав він, — «але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла?»

«Одного разу летіла я Лісом. А він висів на кущику. Я навіть подумала, що там хтось живе, і подзвонила. Проте нічого не сталося, і тоді я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився у мене в руці. А потім мені здалося, що він нікому не потрібен, і я взяла його собі, принесла додому й оце…»

«Сово, — сказав Пух урочисто, — ти помилилася. Він комусь дуже потрібен».

«Кому?»

«Іа. Моєму другові Іа-Іа. Він… він дуже любив його».

«Любив його?»

«Був міцно прив'язаний до нього», — з сумом промовив Вінні-Пух.

З цими словами він зняв шнурок з гачка й відніс його справжньому хазяїну, тобто осликові Іа-Іа. І коли Крістофер Робін прибив цвяшком хвоста на місце, Іа-Іа з вибриком подався до лісу і з таким щасливим захватом вимахував хвостом, що Вінні-Пуху залоскотало в усіх усюдах. Отож він і мусив чимдуж гайнути додому, щоб підкріпитися.

За півгодини, витираючи губи, він уже гордо співав:

Хто знайшов хвіст

Мого доброго друга?

Я, Вінні-Пух!

Була майже друга —

Саме обідня пора. Ура!

(Хоч справді була одинадцята)

Я знайшов хвіст!

******************

Пригода шоста, в якій Іа-Іа на день свого народження одержує два подарунки

Іа-Іа — підстаркуватий сірий ослик — стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.

«Трагічна картина», — сказав він нарешті. — «Ось як це зветься — трагічна картина».

Він обернувся і лінцем почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів двадцять, він перебрів ручай і так само лінцем почвалав назад протилежним берегом проти течії. Напроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.

«Я так і знав», — зітхнув він. — «З цього боку нітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина — ось як це зветься».

Нараз у заростях папороті-орляку затріщало, і звідти вигулькнув Пух.

«Доброго ранку, Іа», — сказав Пух.

«Доброго ранку, ведмедику Пуше», — невесело сказав Іа. — «Якщо ранок справді добрий. У чому я сумніваюсь», — додав він.

«Чого? Що трапилось?»

«Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш».

«Чого всі не можуть?» — перепитав Пух, потерши кінчик носа.

«Веселитися. Співати-танцювати й таке інше. Під вербою, під рясною».

«А-а, ясно!» — сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав: «Під якою вербою?»

«Під тією, на якій груші ростуть», — невесело вів далі Іа-Іа. — «Таночок, пісенька й таке інше. Я не жаліюсь, але так воно й є».

Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувальником, бо в голові в нього, як не кажіть, була тирса. І через те він на всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:

Різні на світі бувають дива,

Часом обертом йде голова.

Щойно я бачив: написано — РИС.

Вліво читаю — СИР об'явивсь!

Звідки той СИР і навіщо той РИС?

Спробуй у цьому ти сам розберись.

От я й кажу геть усім наперед:

Кращого в світі немає, як МЕД!

Це був перший куплет пісеньки. Коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалась йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав другий куплет:

Мешкає в дереві наша Сова,

Чув я від неї кумедні слова:

«ЗАМОК замкнула я на ЗАМОК.

Дощик пішов — і ЗАМОК мій ЗАМОК.

В ЗАМОК не втраплю — заржавів ЗАМОК,

Бо він під дощиком дуже ЗАМОК».

От я й кажу геть усім наперед:

Кращого в світі немає, як МЕД!

Іа-Іа й на цей раз мовчав, наче води в рот набрав, тому Пух перейшов до третього куплета:

Муха літає. Ластівка — теж.

Пташкою ж муху не назовеш.

Є такий кінь, називається МУЛ,

Він, коли схоче, то ляже у МУЛ.

Все це аж надто великі дива —

Їх не вміщає моя голова.

От я й кажу геть усім наперед:

Кращого в світі немає, як МЕД!

«Правильно. Ото ж бо й є», — сказав Іа-Іа. — «Співай, затягуй. Трам-там-там-трі-та-там! Ой гоп, ти-ни-ни. Веселись-розважайся!»

«Я веселюсь», — сказав Пух.

«Дехто може», — сказав Іа-Іа.

«Та що трапилось, скажи нарешті?»

«А хіба щось трапилось?»

«Ні, але в тебе такий сумний вигляд, Іа».

«Сумний? Чого б мені бути сумним? Адже сьогодні мій день народження. Найщасливіший день року!»

«Твій день народження?» — перепитав Пух, страшенно здивований.

«Атож. Хіба не бачиш? Поглянь на всі ці подарунки». — Він помахав передньою ногою, ніби справді на щось показував. — «Поглянь на іменинний пиріг! На цукерки й тістечка!»

Пух глянув — спершу направо, потім наліво.

«Подарунки?» — сказав він. — «Іменинний пиріг? Цукерки? Де?»

«Хіба ти їх не бачиш?»

«Ні», — сказав Пух.

«Я також», — сказав Іа. — «Це жарт», — пояснив він. — «Ха-ха!»

Пух почухав потилицю, зовсім збитий з пантелику.

«А сьогодні справді твій день народження?» — спитав він.

«Справді».

«Ой! Ну, щиро вітаю тебе й зичу тобі багато-багато щастя в цей день».

«І я щиро вітаю тебе й зичу тобі багато-багато щастя в цей день, ведмедику Пуше». -Але ж сьогодні не мій день народження. -Ні, не твій, а мій. -А ти ж кажеш: «Зичу тобі щастя в цей день». -То й що? Хіба ти хочеш бути нещасливим у мій день народження? -Ага, зрозумів, — сказав Пух.

-Досить вже того, — сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, — досить вже того, що я сам такий нещасний — ні подарунків, ні іменинного пирога, ні цукерок, і взагалі всі мене кинули й забули… А коли й інші будуть нещасні…

Цього Вінні-Пух не міг уже стерпіти.

-Постій тут! — гукнув він осликові й щодуху помчав додому.

Пух відчув, що мусить негайно подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь, а потім він матиме час подумати про Справжній Подарунок.

Біля своєї хатки він застав Паця, який підстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвінка.

-Драстуй, Пацю, — сказав Пух.

-Здоровенький був, дорогий Пуше, — сказав Паць.

-Що ти там робиш?

-Та намагаюся подзвонити, — сказав Паць. — Я оце йшов мимо і мені спало на думку…

-Давай я тобі допоможу, — люб'язно запропонував Пух. Він підійшов до дверей і натиснув кнопку. — А я щойно зустрів Іа-Іа, — почав він. — Бідолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогодні день народження, а всі про нього забули, і він так понурився, так понурився — ти ж знаєш, як він уміє… Ну от, він стоїть такий понурений, а я… Чого нам так довго не відчиняють? Невже тут живуть такі сплюхи? — і він подзвонив знову.

-Пуше, — сказав Паць, — та це ж твій власний дім.

-Ох! — сказав Пух. — А й справді, він і є. Тоді зайдімо.

Вони зайшли до кімнати. Пух відразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоїть там невеличке горнятко з медом, саме таке, яке йому треба. Горнятко стояло на місці, і Пух зняв його з полиці.

-Я однесу його Іа, — пояснив він. — У подарунок. А що ти збираєшся йому подарувати?

-Можна, щоб і я його подарував? — спитав Паць. — Буцімто від нас обох?

-Ні, — сказав Пух. — Це ти погано придумав.

-Ну, гаразд. Тоді я подарую Іа повітряну кульку. У мене зосталась одна від мого свята. Я зараз збігаю по неї, добре?

-Добре. Оце ти чудесно придумав! Бо Іа треба розвеселити. А з повітряною кулькою кожен розвеселиться. Ніхто не стане понуритись, коли в нього є повітряна кулька!

Отож Паць хутенько потрюхав додому, а Пух з горнятком меду пішов до струмка.

День видався спекотний, а йти було досить далеко. Не встиг Пух здолати й половину дороги, як раптом відчув у всьому тілі чудне лоскотання. Спершу йому залоскотало в носі, далі у горлі, далі засмоктало під грудьми, а далі опустилось аж до самісіньких п'ят. Так, ніби хтось у ньому всередині шепотів: «Знаєш, Пуше, зараз саме час чого-небудь трішечки…»

-Ого-го! — сказав Пух. — Я й не знав, що вже так пізно! Він сів на землю і здер покришку з свого горнятка.

-Добре, що я прихопив його з собою, — сказав він. — А більшість ведмедів у таку спеку навіть і не подумали б прихопити з собою те, чим можна трохи підкріпитись!

І він припав до меду.

-А тепер подумаєм, — сказав Пух, востаннє лизнувши денце горнятка, — подумаєм, куди ж це я збирався йти. А, так, до Іа-Іа!

І він неквапливо підвівся з землі.

Та раптом Пух усе пригадав. Адже він з'їв подарунок!

-Гай, гай! — скрушно похитав головою Пух. — Ну що тепер робити? Треба ж подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь! Ох-хо-хо!

Зопалу Пух навіть не знав, куди спрямувати свої думки. Та згодом він подумав:

-Все-таки це дуже гарне горнятко, хоча в ньому й немає меду. Якщо я вимию його та сполощу й попрошу когось написати збоку «Вітаю з днем народження», Іа зможе тримати в ньому що захоче. Це буде корисна річ!

У цей час Пух саме проходив через Дрімучий Праліс, де жила Сова, і вирішив завітати до неї в гості, бо про Сову ходила слава, що вона страх яка грамотійка.

-Доброго ранку, Сово! — сказав Пух.

-Доброго ранку, Пуше, — сказала Сова.

-Вітаю тебе з днем народження Іа і зичу тобі багато-багато щастя, — сказав Пух.

-Он як? — здивувалася Сова.

-Саме так. А що ти, Сово, хочеш йому подарувати?

-А ти, Пуше, що хочеш йому подарувати?

-Я несу йому в подарунок Корисне Горнятко, в якому можна тримати все, що захочеш. А тепер я хочу тебе попросити…

-Оце саме? — спитала Сова і взяла з Пухових лапок горнятко.

-Це саме, — сказав Пух. — І я хочу тебе попросити…

-В ньому щойно тримали мед, — сказала Сова.

-В ньому можна тримати що хочеш, — запевнив Вінні-Пух. — Це дуже, дуже корисна річ. І я хотів попросити тебе…

-А ти узяв би та й написав на ньому: «Вітаю тебе з днем народження».

-Так про це ж я й прийшов тебе попросити! — сказав Пух. — Бо моє правильнописання якесь кульгаве. Взагалі воно гарне правильнописання, тільки чогось трохи кульгає, і букви заскакують не на свої місця. Ти напишеш на ньому: «Вітаю з днем народження»? Дуже тебе прошу!

-Просто чарівне горнятко! — сказала Сова, обдивившись його з усіх боків. — А можна, я його теж подарую? Від тебе й від себе спільно?

-Ні, — сказав Пух. — Це ти погано придумала. Краще давай я спершу його помию, а потім ти все на ньому напишеш.

Пух добре вимив горнятко й насухо його витер, а Сова тим часом слинила кінчик свого олівця й думала, як пишеться «день народження».

-Пуше, а ти вмієш читати? — спитала вона не без тривоги в голосі. — От, наприклад, у мене при вході висять таблички під дзвоником та під дзвіночком. На них усе Крістофер Робін написав! Ти можеш їх прочитати?

-Крістофер Робін сказав мені, що там написано, і тоді я вже зміг, — відповів Пух.

-Чудово! Я також скажу тобі, що тут, на горняткові, написано, і тоді ти зможеш прочитати!

І Сова взялася писати… Ось що вона написала:

«ВИТЯ ТЮ ТИ БЕ ЗИДНЕМ НАРО ДНЯ МНЯ ВНЯ!»

Пух з захопленням подивився на цей напис.

-Я тут написала: «Вітаю тебе з днем народження», — недбало пояснила Сова.

-Оце напис — всім написам напис! Та ще й який довгий! — з глибокою повагою сказав Пух.

-Ну, якщо вже тобі все сказати, то тут написано так: «Вітаю тебе з днем народження, бажаю щастя. Твій Пух». Я не пожаліла олівця, бачиш, скільки стерлося!

-Бачу. Ого! — сказав Пух.

Поки все це робилося-діялось, Паць встиг збігати до себе додому й узяти повітряну кульку для Іа. Він міцно обхопив її лапками, притис до грудей, щоб вітер не заніс її в небо, і чимдуж помчав до струмка, аби прибігти на місце раніше за Пуха. Йому страшенно кортіло найпершим піднести осликові подарунок, щоб усі подумали, ніби Паць згадав про день народження Іа сам, без сторонніх підказок. Отож він так поспішав і так замріявся, уявляючи, як зрадіє його подарункові Іа, що зовсім не дивився собі під ноги… і раптом Пацева ніжка потрапила в мишачу нірку, і сам він з усього маху заорав носом землю.

-Ба-бах!!!

Паць лежав ні живий ні мертвий, не тямлячи, що трапилось. І спершу він подумав, що, може, весь-весь білий світ злетів у повітря; згодом він подумав, що, може, в повітря злетів не світ, а тільки їхній улюблений Ліс; а ще трохи згодом він подумав, що, певне, лише він, Паць, злетів за хмари і лежить оце зараз десь на Місяці й ніколи-ніколи вже не побачить ні Крістофера Робіна, ні Пуха, ні Іа… Однак ще трохи-трохи згодом він подумав: «Нехай я й на Місяці, хай! Все одно не обов'язково лежати носом униз!»

І він обережно зіп'явся на ноги й оглядівся довкола.

Ні, довкола був той самий, їхній Ліс!

— Цікаво, просто чудасія! — подумав він. — А що ж то було за бабах? Адже не міг я сам наробити стільки шуму, коли спіткнувся й упав. І де поділася моя кулька? І звідки тут узявся оцей квачик?

Який жах! Той квачик, та гумова ганчірочка й була — саме була! — його повітряною кулькою.

— Ой мамо! — сказав Паць. — Ой мамонько, мамо, ой мамонько, мамонько, мамо! Ну що ж, тепер уже пізно. Додому вертатися нічого… Іншої кульки в мене немає. Та, мабуть… мабуть, Іа не дуже й любить повітряні кулі…

І він потрюхав далі, хоч, правду кажучи, біг тепер не так уже весело. Та все ж він скоро добіг до того місця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на своє віддзеркалення у воді.

— Доброго ранку, Іа! — ще здалеку загукав Паць.

— Доброго ранку, маленький Пацику, — відповів Іа-Іа. — Якщо цей ранок справді добрий, — сказав він. — У чому я сумніваюся, — додав він. — А втім, це байдуже, — закінчив він.

— Вітаю тебе з днем народження, — сказав Паць, підійшовши тим часом ближче.

Іа-Іа перестав дивитися на своє віддзеркалення у воді й, повернувши голову, витріщився на Паця.

— Ану, ану, повтори, що ти сказав, — сказав він.

— Вітаю те…

— Зажди хвилинку!

Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно підносити четверту до вуха.

— Я навчився цього ще вчора, — пояснив він, упавши тричі підряд. — Це дуже просто. І головне — так краще чути… Ну от, все гаразд. То як ти щойно сказав, повтори, будь ласка, — попросив він, наставивши вухо з допомогою копита.

— Вітаю тебе з днем народження, — повторив Паць.

— Мене?

— Авжеж, Іа-Іа.

— З моїм днем народження?

— З твоїм.

— Отже, у мене справжній день народження?

— Найсправжнісінький, Іа! І я приніс тобі подарунок.

Іа опустив праву ногу, повільно обкрутився на місці й, крекчучи від натуги, насилу дотягся до вуха копитом лівої.

— Я хочу послухати ще на це вухо, — сказав він. — Тепер говори.

— По-да-ру-нок! — проказав Паць голосно.

— Мені?

— Авжеж!

— На день народження?

— Атож.

— Отже, виходить, у мене таки справжній день народження?

— Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кулю!

— Повітряну кулю? — сказав Іа-Іа. — Ти сказав — повітряну кулю? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танки-співанки, гіп-гоп-гоп, тра-ля-ля!

— Саме так, саме так… Тільки, розумієш… мені дуже жаль… розумієш, Іа, коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кулю, я впав.

— Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?

— Ні, але куля… Ох, Іа, вона зовсім лопнула.

Запала довга-предовга мовчанка.

— Моя куля? — нарешті спитав Іа-Іа.

Паць кивнув.

— Мій чудовий деньнародженний подарунок?

— Так, Іа, — сказав Паць, підшморгуючи носом. — Ось він. Щиро вітаю тебе з днем народження.

І він подав Іа-Іа маленький гумовий квачик.

— Оце воно? — спитав Іа трохи здивовано.

Паць кивнув.

— Мій подарунок?

Паць кивнув ще раз.

— Повітряна куля?

— Так.

— Спасибі тобі, Пацику, — сказав Іа-Іа. — Пробач, будь ласка, — вів далі він, — але я хочу спитати, якого кольору була куля, коли… коли вона була кулею?

— Червона.

— Я про таку і мріяв! Червона!.. — пробурмотів собі під ніс Іа-Іа. Мій улюблений колір… А яка завбільшки вона була?

— Майже як я.

— Я про таку і мріяв!.. Завбільшки з Паця!.. — сумно пробурмотів Іа-Іа. — Мій улюблений розмір. Отак — куди не кинь, усюди клин.

Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, що йому й говорити. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та повсякчас вирішував, що саме цього казати й не слід. І раптом з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.

— Зичу тобі багато-багато щастя! — кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.

— Спасибі, Пуше, мені вже пощастило, — понуро відповів Іа-Іа.

— Я приніс тобі подаруночок! — радісно вів своє Пух.

— У мене вже є подаруночок, — відповів Іа-Іа.

Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихесенько шморгав носом.

— Ось він, — сказав Пух. — Це — Дуже Корисне Горнятко. А на ньому, знаєш, що написано? «Вітаю тебе з днем народження, бажаю щастя. Твій Пух». Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.

Глянувши на горнятко, Іа-Іа страшенно розхвилювався.

— Оце що треба! — вигукнув він. — Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!

— Ну що ти, що ти, Іа, — зупинив його Пух. — Повітряні кулі не можуть увіходити в горнятка. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кулю за мотузок…

— То інші кулі не ввіходять, а моя увійде, ще й як! — гордо сказав Іа-Іа. — Дивись, Пацику!

Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й поклав обережно її у горнятко, далі витяг і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами й поклав обережно у горнятко.

— Виходить! — закричав Пух. — Тобто, ввіходить!

— Ввіходить! — закричав Паць. — І виходить!

— Чудово виходить! — закричав Іа-Іа. — І ввіходить і виходить — просто краса!

— Я дуже щасливий, — сказав радісно Пух, — що здогадався подарувати тобі Корисне Горнятко, в яке можна класти всілякі речі.

— Я дуже щасливий, — сказав радісно Паць, — що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти в це Корисне Горнятко!

Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горнятко, то витягав її назад, і було видно, що він таки посправжньому щасливий…

— А я хіба нічого йому не подарував? — спитав Крістофер Робін засмученим голосом.

— Як же нічого? Звісно, подарував! — сказав я. — Пригадай лиш, ти подарував йому… подарував таку маленьку-маленьку…

— А, вже згадав! Я подарував йому велику-велику коробку, повнісіньку фарб, якими що захочеш можна намалювати.

— Еге. Саме так.

— Тільки чого я не віддав йому подарунок з самого ранку?

— Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для нього був і іменинний пиріг, і цукерки, й морозиво…

— Еге, тепер я вже все згадав, — зітхаючи сказав Крістофер Робін.

******************

Пригода восьма, в якій Крістофер Робін веде «ех-спотикцію» на Північний Полюс

Одного чудового дня Пух чалапав на другий кінець Лісу, щоб провідати Крістофера Робіна та з'ясувати, чи не забув той взагалі про існування ведмедів. Уранці під час сніданку (сніданок був дуже скромний — трохи повидла, намащеного на стільники з медом) Пухові зненацька закрутилася в голові нова пісенька. Вона починалася так:

Славно бути ведмедем. Ура!

Слава Пухові! Тричі — ура!

Придумавши ці рядки, Пух почухав потилицю і сказав сам до себе: «Початок просто чудовий, але де взяти продовження?» Він спробував ще кілька разів повторити «Ура!», та це не допомогло. «Може, вийде краще, — подумав він, — якщо я співатиму: „Славно бути ведмедем. Ого!“?» І він заспівав «Ого!». Але й так пісня не зрушила з місця. «Ну що ж, гаразд, — сказав він, — тоді я проспіваю перші два рядки ще двічі, і, може, якщо я співатиму дуже швидко, то й сам незчуюся, як доберуся й до третього, а там і до кінця, і в мене вийде гарна пісенька. Ну, почали:

Славно бути ведмедем. Ура!

Слава Пухові! Тричі — УРА!

Не страшні мені буря і град,

Ні тумани, ані зорепад,

Ні холодні дощі заливні, —

Тільки б меду побільше на носик мені.

Крізь хурделицю-злюку, найглибший замет

Я сміливо піду хоч куди уперед,

Все вперед, та вперед, та вперед, —

Тільки лапки гарненько вмочіть мені в мед.

Хай живе Вінні-Пух! Гей, ура!

Слава Пухові! Тричі ура!

Добре він попоїв, трам-тара…

Йому так сподобалась ця пісенька, що він співав її всю дорогу, поки йшов через Ліс.

«Але якщо я співатиму її довше, — раптом подумав він, — то саме настане час для чогось смачненького, і тоді останній рядок буде неправильний». Тому він став мугикати пісеньку без слів.

Крістофер Робін сидів на порозі й натягав свої Похідні Чоботи.

Як тільки Пух побачив Похідні Чоботи, він враз зрозумів, що має статися Пригода, і він хутенько злизав з писка рештки меду й підтягнувся, як тільки міг, щоб показати, що він готовий до всього.

— Доброго ранку, Крістофере Робіне! — загукав він.

— Привіт, Вінні-Пуше. Ніяк не натягну оцей чобіт.

— Кепська справа, — сказав Пух. ¶¶P¶P¶ — Ти, будь ласка, упрись мені в спину, а то я можу потягти так сильно, що перекувицьнусь догори ногами.

Пух сів і міцно-міцно вперся лапками в землю, а спиною міцно-міцно вперся у спину Крістоферу Робіну; в свою чергу Крістофер Робін міцно-міцно вперся у спину Пуху і став міцно-міцно тягти-натягати свій чобіт, аж поки, нарешті, той добре натягся.

— От і готово, — сказав Пух. — Що будемо робити далі?

— Підемо в експедицію. Всі, — сказав Крістофер Робін, звівшись на ноги та обтрушуючись. — Дякую, Пуше.

— Підемо в ех-спотикцію? — з цікавістю перепитав Пух. — Здається, такого я ще не бачив, не чув і не їв. А де вона, ця ех-спотикція?

— Експедиція, дурненьке ведмежа. Не «ех», а е-к-с», розумієш, «ки-си»!

— А-а, — сказав Пух. — Ясно.

Та насправді йому нічого не було ясно.

— І в експедиції нам слід не спотикатися, а шукати й відкрити Північний Полюс.

— А-а! — знову сказав Пух. — Ясно. А що воно таке — Північний Полюс? — спитав він.

— Ну, це така штука, яку відкривають, — недбало сказав Крістофер Робін, який і сам не дуже знав, що ж то воно за штука.

— А-а, ясно, — сказав Пух. — А ведмедям можна його відкривати?

— Авжеж, можна. І Кроликові, і Кензі, і всім, усім, усім. Бо ж це експедиція. Експедиція — це ось що значить: всі йдуть один за одним, як на параді. Ти б краще попередив усіх, щоб збиралися, поки я почищу рушницю. І ще треба не забути провізію.

— Про кого не забути?

— Не про кого, а те, що їдять.

— А-а! — сказав Пух зраділо. — А мені почулось, ніби ти сказав про якусь візію. Тоді я піду та попереджу їх усіх.

І він почалапав геть.

Першим, кого зустрів Пух, був Кролик.

— Привіт, Кролику, — сказав Пух. — Це ти?

— Давай гратися, ніби це не я, — сказав Кролик. — Подивимося, що з того вийде.

— Я маю до тебе доручення.

— Гаразд, я передам його Кроликові.

— Ми всі вирушаємо в ех-спотикцію разом з Крістофером Робіном.

— І Кролик теж? А що таке… ну оте, що ти сказав?

— Ну, такий собі парад, чи що, — сказав Пух.

— Он як? Парад!

— Угу. І ми повинні відкрити Поляск… чи, може, Болість? Одне слово, щось там відкрити.

— Відкрити? Всі ми? — сказав Кролик.

— Всі, всі. А головне, не забути про… ну, про те, що їдять. Бо раптом нам їсти захочеться!.. Тепер я подамся до Паця, а ти перекажи все Кензі, гаразд?

Пух попрощався з Кроликом і заквапився до Пацевої хатки.

Паць сидів під призьбою і, заплющивши очі, гадав на ромашці, аби точно дізнатися — любить, не любить, плюне чи поцілує. Вийшло, що плюне, і тепер він силкувався згадати, на кого ж він загадав, сподіваючись, що то не Пух. У цю мить перед ним і вигулькнув Пух.

— Гей, Пацику! — захекано сказав Пух. — Ми йдемо в ех-спотикцію. Всі, всі. І беремо про… про… їзію… Одне слово, харчі. Треба щось там відкрити.

— Що відкрити? — злякано спитав Паць.

— Та щось таке, що відкривають.

— Не дуже люте?

— Крістофер Робін нічого не говорив про лютість. Він тільки сказав, що в нього є, як його… е… е… ки… си…

— Киси я не боюся, — запевнив Паць. — Я боюся тільки вовка. Та якщо з нами йде Крістофер Робін, тоді я зовсім нікого не боюся!

Невдовзі всі вже зібралися біля порога Крістофера Робіна, і «ех-спотикція» почалася. Попереду виступали сам Крістофер Робін і Кролик, за ними Паць та Пух, далі Кенга з Крихіткою Ру в кишені й Сова, ще далі — Іа, а в самому кінці, розтягнувшись довгим ланцюжком, тюпали всі Кроликові Родичі та Знайомі.

— Я їх не запрошував, — ніби між іншим пояснив Кролик. — Вони самі взяли та й прийшли. Вони завжди так. Нехай собі спотикаються в самім кінці, за хвостом Іа.

— Мушу сказати, — озвався Іа, — що це розгардіяш. Ось що це таке! Я взагалі не збирався йти в цю… е… е… скопитцію… чи як там Пух її назвав. Я прийшов тільки з почуття обов'язку. Та все ж, бачте, я тут, і якщо я змушений іти в кінці е… е… зкопитії — ви розумієте, про що я кажу, — то й дозвольте мені йти в кінці. А коли я щоразу, як мені захочеться трохи посидіти й відпочити, матиму клопіт розчищати собі місце від цієї дрібноти — Кроликових Родичів та Знайомих, то це вже буде не е… е… ступиція — чи як там на неї кажуть — а просто метушня й мішанина. Ось що я мусив сказати, коли вже зайшла про це мова.

— Я розумію Іа-Іа, — сказала Сова. — Якщо ви мене спитаєте…

— Я ніколи ні про що не питаю, — перебив її Іа-Іа. — Навпаки, я сам усе всім пояснюю. Можете шукати Північний Полюс, а можете гратися в крем'яхи на мурашнику. Мені байдуже.

Та тут з переднього ряду колони залунали вигуки.

— Вперед! Вперед! — кричав Крістофер Робін.

— Вперед! — гукали Пух і Паць.

— Вперед! — підгухкувала їм Сова.

— Рушили! — сказав Кролик. — Я мушу бігти.

І він пострибав наперед «ех-спотикції», щоб крокувати поруч Крістофера Робіна.

— Ну що ж, — сказав Іа-Іа. — Рушили. Я так і знав. А на кому окошиться?

Так вони вийшли в похід до Полюса. І по дорозі всі весело гомоніли про се та про те, всі, окрім Пуха, який у цей час складав пісню.

— Ось і початок, — сказав він Пацеві, коли початок був готовий.

— Початок чого?

— Моєї пісні.

— Якої пісні?

— Цієї самої.

— Якої?

— Якщо ти послухаєш, то все почуєш.

— А звідки ти знаєш, що я не слухаю?

На це Пух не знайшов, що сказати, і тому почав співати:

На Полюс в ЕХ-СПОТИКЦІЮ

Всі рушили зрання, —

І Кенга, й Ру, і Кролик,

І вся його рідня.

Вперед крокує Робін

І, звісно, також Я.

І Паць, а далі знову

Вся Кролика рідня.

До Полюса, до Полюса

Всі йдуть, аж спотикаються,

Тому-то ЕХ-СПОТИКЦІЯ

Парад цей називається.

І всім нам в ЕХ-СПОТИКЦІЇ

Кортить мерщій узнать:

Який же він той Полюс

І з чим його їдять.

— Т-с-с! — сказав Крістофер Робін, обернувшись до Пуха. — Ми якраз наближаємось до небезпечного місця!

— Т-с-с! — сказав Пух, хутенько обернувшись до Паця.

— Т-с-с! — сказав Паць Кензі.

— Т-с-с! — сказала Кенга Сові, а Крихітка Ру кілька разів підряд сказав «Т-с-с!» самому собі.

— Т-с-с! — сказала Сова Іа-Іа.

— Цитьте! — сказав Іа-Іа страшним голосом усім Кроликовим Родичам та Знайомим, і ті стали квапливо казати одне одному «Цить!», аж поки дійшло до останнього.

А останній (найменший з Кроликових Родичів та Знайомих) так перелякався, подумавши, що вся «ех-спотикція» тільки йому каже «Цить!», що вмить зарився у землю і просидів там униз головою два дні, поки найпевніше упевнився, що небезпека минула.

А через два дні він чимдуж подався додому й більше ніколи не витикався з-під маминої спідниці.

Його звали Кузьчин Синок.

«Ех-спотикція» доспотикала до річки, яка весело крутилася й перекидалася поміж високих скелястих берегів, і Крістофер Робін враз розпізнав, яка тут могла критися небезпека.

— Саме підхоже місце, — пояснив він, — для засад.

— За який сад? — шепнув Пух Пацеві. — Може, там малина росте?

— Мій любий Пуше, — поблажливо сказала Сова, — невже ти не знаєш, що таке засада?

— Сово, — сказав Паць, суворо зиркнувши на неї, — адже Пух шепочеться зо мною, а не з тобою, і зовсім ні до чого тобі…

— Засада, — сказала Сова, — це свого роду несподіванка.

— Так само іноді й малина, — сказав Пух.

— Засада, як я збирався пояснити Пухові, — сказав Паць, — це свого роду несподіванка.

— Якщо на тебе зненацька наскочать, це буде засада, — сказала Сова.

— Засада, Пуше, буде тоді, коли на тебе зненацька наскочать, — пояснив Паць.

Пух, який тепер точно знав, що таке засада, сказав, що якось малиновий кущ наскочив на нього зненацька, коли він, Пух, падав з дерева, і потім йому довелося цілих шість днів витягати звідусіль колючки.

— Та ніхто ж не говорив про малину, — сварливо сказала Сова.

— А я говорив, — сказав Пух.

Вони дуже обережно посувалися берегом річки, долаючи скелю за скелею, і незабаром вийшли на те місце, де кручі відступали від води, лишаючи місце ясно-зеленим смужкам м'якої трави, на якій так і кортіло посидіти та відпочити. І як тільки вони ступили на траву, Крістофер Робін скомандував: «Стій!» — і всі посідали відпочити.

— По-моєму, — сказав Крістофер Робін, — нам треба зараз з'їсти всю провізію, щоб далі легше було йти.

— З'їсти все наше що? — спитав Пух.

— Все, що ми принесли, — сказав Паць, перейшовши від слів до діла.

— Це добра думка, — сказав Пух і теж заходився плямкати.

— Всі мають що їсти? — спитав Крістофер Робін з повним ротом.

— Усі, крім мене, — сказав Іа-Іа. — Як завжди. — Він сумно подивився навкруги. — Гадаю, ніхто з вас не сидить на будяках?

— Здається, я сиджу, — сказав Пух. — Ой! — він скочив на рівні ноги й озирнувся. — Авжеж, сидів! Я так і відчував.

— Дякую, Пуше. Якщо вони тобі більше не потрібні, то я… — Іа-Іа перейшов на місце Пуха й почав їсти.

— До речі, будякам не на користь, коли на них сидять, — заговорив Іа-Іа, на хвильку переставши жувати. — Вони втрачають всяку поживність і свіжість. Іншим разом не забувайте про це, мої друзі. Ніколи не завадить виявити трохи поваги, тобто уваги до свого ближнього. Точніше, треба дбати не тільки за себе, ось що хотів я сказати.

Як тільки Крістофер Робін покінчив зі своїм сніданком, він щось прошепотів Кроликові, а Кролик сказав: «Так, так, авжеж!» — і вони відійшли трохи вбік.

— Мені не хотілося говорити при всіх, — почав Крістофер Робін.

— Цілком слушно, — сказав Кролик, набундючившись від гордості.

— Розумієш… я хотів… та ні, певне, й ти, Кролику, цього не знаєш… Цікаво, який він є, Північний Полюс?

— Ну, — сказав Кролик, хвастовито погладжуючи вуса, — треба було раніше про це мене запитати.

— Раніше я й сам знав, а тепер трохи забув, — недбалим голосом сказав Крістофер Робін.

— Дивна річ, — сказав Кролик, — зараз я теж трохи забув, хоч раніше напевне знав.

— По-моєму, там проходить земна вісь. І її ввіткнуто в землю. Правда?

— Авжеж, там є вісь, — сказав Кролик, — і, безперечно, її ввіткнуто в землю, бо більше її нікуди ввіткнути, та й недарма ж її звуть «земляною».

— Ото ж бо. І я так гадаю.

— Та справа не в цьому, — сказав Кролик. — Вся справа в тому, де її ввіткнуто, ту вісь!

— О, це ми скоро знайдемо, — впевнено сказав Крістофер Робін.

Вони повернулися до гурту. Паць лежав горілиць на траві й мирно собі хропів. Ру плюскався в річці, миючи писок та лапки, і Кенга, сповнена гордості, пояснювала всім по черзі, що її Крихітка Ру оце вперше в своєму житті вмивається самостійно, а Сова розповідала Кензі дуже цікаву історію, пересипану довжелезними й труднючими словами, такими як «енциклопедія», «рододендрон», хоч Кенга її зовсім не слухала.

— Не до душі мені всі ці вмивання, — бурчав Іа-Іа. — А надто ота нова безглузда мода — мити за вухами. Як ти на це дивишся, Пуше?

— Ну, — сказав Пух, — я дивлюсь так…

Та ми ніколи не дізнаємось, як на це дивився Пух, бо нараз від річки почувся сплеск, а далі тоненький писк Ру і зляканий крик Кенги.

— Довмивався! — сказав Іа-Іа.

— Крихітка Ру впав у воду! — закричав Кролик і побіг слідом за Крістофером Робіном на порятунок.

— Дивіться, як я плаваю! — пропищав Крихітка Ру. Він був уже далеко від берега, посеред плеса, і течія прудко несла його до водоспаду.

— Ру, любий мій, ти не потонув? — стривожено гукала Кенга.

— Ні! — відповів Ру. — Дивись, як я пла… Буль, буль! — і він надовго зник під водою, випірнувши посеред наступного плеса.

Кожен, як міг, намагався допомогти йому, всі прагнули вирятувати його з біди.

Паць, хутенько прочумавшись від сну, підстрибував на місці й верещав: «Ой, ой! Що тепер буде?» Сова пояснювала, що в разі раптового занурення під воду найголовніше — це тримати голову над водою. Кенга величезними стрибками мчала вздовж берега, не забуваючи питати: «Ру, любий мій, ти справді не потонув?», а Ру, долаючи плеса й водоспади, повсякчас відповідав на це: «Дивіться, як я плаваю!» Іа-Іа обернувся задом до річки й опустив хвіст у воду, саме на те місце, куди перед цим упав Крихітка Ру; і так він сидів, спиною до всього, що творилося навколо, стиха щось бурмочучи собі під ніс та примовляючи: «Бач, до чого призводять вмивання! Та ти тільки хапайся за мій хвіст, Крихітко Ру, і все буде гаразд». А Крістофер Робін з Кроликом бігли понад берегом та підбадьорювали всіх.

— Ру, тримайся, я йду до тебе! — гукав Крістофер Робін.

— Гей, ви там, хлопці, перекиньте що-небудь через річку, отам трохи нижче, — командував Кролик.

Та Пух і без нього вже щось надумав. Він стояв за два плеса нижче від того, де зараз борсався Ру, і тримав у лапах довгу тичку. Мить — і Кенга теж була біля нього. Схопивши тичку за другий кінець, вона одним махом перестрибнула на той бік ріки; по тому вони разом опустили тичку до самої води, і невдовзі Ру, який все ще захоплено булькав: «Дивіться, як я плаваю!» — вчепився за неї і вибрався на берег.

— Ну що, бачили, як я плаваю? — пищав з гордістю Крихітка Ру, не звертаючи уваги на те, що Кенга сварить його, витираючи. — Пуше, ти бачив, як я плаваю? Оце називається плавати! Кролику, ти бачив, що я робив? Я плавав! Гей, Пацику! Чуєш мене? Як, по-твоєму, що я робив? Я плавав! Крістофере Робіне, ти бачив, як я…

Але Крістофер Робін нічого не чув і не бачив. Він дивився на Пуха.

— Пуше, — сказав він, — де ти знайшов оту вісь?

Пух глянув на тичку, яку все ще тримав у лапах.

— Ну, йшов і знайшов, — сказав він. — То це — вісь? А я гадав — проста собі палиця, може, на щось знадобиться. Бачу — стирчить у землі, я її й висмикнув.

— Пуше, — урочисто сказав Крістофер Робін. — Експедицію закінчено. То — Земна Вісь. Ти відкрив Північний Полюс!

— Та ну?! — сказав Пух.

Коли всі повернулися на лужок, Іа все ще сидів на тому самому місці, де його залишили, і мочив у воді свій хвіст.

— Скажіть вже хто-небудь Крихітці Ру, нехай він там швидше, — попросив Іа-Іа. — У мене дубіє хвіст. Я б не став про це говорити, та правди не приховаєш. І я зовсім не скаржуся, хоча це правда. Хвіст мій добряче змерз.

— А я вже ось! — пропищав Ру.

— Ах, он де ти!

— Ти бачив, як я плаваю?

Іа витяг хвоста з води і помахав ним.

— Я так і знав, — сказав він. — Нічого не відчуває. Затерп і занімів. Он до чого дійшло! Зовсім задуб. Та коли це нікому не завдає клопоту, значить, так воно й мусить бути.

— Бідненький мій Іа! Я його зараз витру, — сказав Крістофер Робін. Він витяг носовичок і став витирати ослику хвіст.

— Дякую тобі, Крістофере Робіне. Ти тут єдиний, хто розуміється на хвостах. Всі інші не здатні мислити. В цьому їхня біда. Вони не мають уяви. Для них хвіст — це не хвіст, а просто якась собі китиця позад спини.

— Не журись, Іа, — сказав Крістофер Робін, щосили розтираючи хвіст. — Тепер йому краще?

— Та тепер він начебто відчуває себе хвостом. Відчуває, що він комусь належить. Якщо ти тямиш, про що я мовлю.

— Привіт, Іа, — сказав Пух, підходячи до них зі своєю віссю.

— Моє шанування, Пуше. Дякую за увагу. Але остаточно я зможу ним володіти лише через день, через два.

— Чим володіти? — спитав Пух.

— Тим, про що ми говорили.

— Я ні про що не говорив, — сказав Пух, не розуміючи, в чім справа.

— Тоді я знов помилився. Мені здалося, ніби ти сказав, як тебе прикро вразила пригода з моїм задубілим хвостом, і спитав, чи не міг би ти чимось допомогти.

— Ні, — одверто признався Пух. — То був не я. — Він подумав трохи й, бажаючи вияснити непорозуміння, додав: — Певне, то був хтось інший.

— Ну що ж, тоді подякуй йому від мене, коли ви здибаєтесь.

Пух розгублено подивився на Крістофера Робіна.

— Пух знайшов Північний Полюс, — сказав Крістофер Робін. — Здорово, правда? Ось Земна Вісь. Пух скромно опустив очі.

— Оце? — спитав Іа-Іа.

— Так, — сказав Крістофер Робін.

— То ми оцю штуку шукали?

— Саме її, — сказав Пух.

— Гм, — сказав Іа-Іа. — Ну що ж. Принаймні дощу не було, — додав він.

Вони встромили Вісь у землю, і Крістофер Робін прив'язав до неї дощечку з написом:

ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС.

ВІДКРИТИЙ ПУХОМ.

ПУХ ЙОГО НАШОВ.

Після цього всі розійшлися по домівках. І здається, хоч я не зовсім у цьому певен, Крихітці Ру довелося прийняти гарячу ванну й одразу лягти спати. А Пух так пишався своїм подвигом, що, опинившись у власній хаті біля власного буфета, мусив перш за все добренько підкріпитися.