П’єр Ронсар «До того, як любов у світ прийшла…»
До того, як любов ступила на цей світ, усе було немов би в тумані. Світ — величезний, могутній, сповнений сил, але ще не зібраний до купи, не сформований. Щось було, але не мало форми, не мало обличчя. Планети пливли у темряві, наче примари без тіла, і нічого ще не мало значення. То був хаос — глибокий, безодневий, беззвучний. Не було ні напрямку, ні руху, ні мети. Лише тиша і змарнована енергія.
Саме в такому стані була й душа поета. Вона існувала, але ніби бездомна. Блукала десь у глибинах серця, без світла, без дороги. Життя йшло — день за днем, але не жилося, бо не було тієї іскри, яка б пробудила все до життя. Душа дрімала в собі, не знаючи, для чого вона є, куди йде, навіщо б'ється серце.
І ось одного разу, з’явилася Вона. Тиха, світла, мов світанок. У її очах — полум’я, але не спопеляюче, а лагідне, зігріваюче. В її погляді — щось неземне, щось, що одразу змінює все довкола. І з цим поглядом прийшла Любов. Та сама Любов, що творить світ, що з безладу робить гармонію, що вдихає душу в мертву матерію.
Коли поет побачив Її, коли в його душу влився той сяючий потік любові, щось у ньому раптом проросло. Ні, не просто проросло — вибухнуло, мов вулкан, якого століттями стримували глибинні пласти мовчання. Душа, що блукала без цілі, раптом знайшла свій дім. Очі Її стали тим вікном, крізь яке у нього ввірвався світ — новий, ще не знаний, але вже рідний.
І він упав перед цією силою. Не буквально — душею, серцем, духом. Він скорився, як скоряється ніч світанку, як тиша поступається пісні. Та це була не поразка, а дивовижна перемога — бо переможений любов’ю не стає рабом, а народжується наново. Він відчув, як його думки спалахують — одна за одною, мов зорі на нічному небі. У нього з’явилось щось більше, ніж просто пристрасть — то була осяяна присутність любові в усьому.
Цей вогонь, цей внутрішній пломінь не спалював, а грів. Він розтопив лід у серці, розігнав туман у душі, розставив все по своїх місцях. І тепер світ мав сенс, бо в ньому була Вона. Бо в ньому була любов.
Ніби все довкола лиш тепер стало справжнім. До того жити — то було просто існування. А тепер — це життя з великої літери, наповнене, яскраве, до країв налите почуттям, яке важко вмістити в слова.
Він почав бачити світ інакше. Сонце стало теплішим, бо нагадувало її усмішку. Дощ — мов ніжні доторки її рук. Навіть вітер — то був її подих. І скрізь, куди б не глянув, він бачив її образ — не тільки зовнішність, а її суть, її світло, її присутність.
І не треба було нічого іншого. Тільки вона, тільки ця любов, яка з хаосу зробила всесвіт, з пустоти — симфонію. Вона була його альфою й омегою, першим промінцем ранку і останнім відблиском сутінків.
Те, що він відчував, не здавалося йому чимось буденним чи звичайним. Навпаки — це було диво. Він, як стародавній міфічний герой, що раптом дізнався: його існування має мету. І ця мета — любити, оспівувати, творити через любов.
Любов стала його мукою і натхненням, болем і насолодою. Вона зробила його слабким і, водночас, всемогутнім. Бо хіба не в цьому суть справжнього почуття? У повному злитті, у втраті себе — аби знайти себе наново, вже іншим, новим, чистішим.
І поет, який до того, можливо, лише блукав у словах, раптом відчув — тепер він говорить справжньо. Тепер його вірші — не вигадка, не гра у рими, а сама душа, оголена до останнього нерву. У кожному слові — вона. У кожному рядку — його нове серце, створене її любов’ю.
Та любов не лише гріла. Вона — як полум’я: лагідна, але й така, що може обпалити. І він це знав. Знав, що бути скореним любов’ю — значить бути вразливим. Але це його не лякало. Бо ця вразливість — найвища мужність. Коли не боїшся впасти, бо знаєш: навіть якщо впадеш, то тільки в її обійми.
І от він живе — кожним подихом, кожним рухом, кожною миттю, в якій живе любов. І дякує долі, що в мороці хаосу, в безодні тиші знайшовся той світлий вогник — Її погляд. Що саме завдяки цьому вогникові його душа не загубилася, не зів’яла, а навпаки — розцвіла.
Так і народжуються світи — не з вибуху і не з тьми, а з любові. Бо любов — це початок усього. І душа, охоплена любов’ю, вже не така, як була до того. Вона більше не шукає себе в темряві. Вона знає, хто вона, бо відчула — любить. І в цьому — її вічне сонце.