Казка, яка вчить дітей дружбі, добру, сміливості і відповідальності «Артур і мініпути» Люк Бессон
Коли я читав «Артур і мініпути», то спочатку думав, що це буде якась чергова казочка про маленьких істот і чарівні краї. Але щось у ній мене зачепило. Може, тому що сам Артур — просто звичайний хлопчик, як я. Ну, майже. Я, звісно, не лазив у чарівні світи і не зменшувався до розміру мурашки, але от це відчуття пригоди, коли все навколо стає дивним і трохи страшним — знайоме.
Артур мені сподобався з перших сторінок. Він не якийсь там супергерой, а нормальний хлопець. Трохи смішний, трохи впертий, але добрий. Мені подобається, що він не злякався, коли треба було допомогти бабусі. Я, наприклад, не знаю, чи б одразу зважився лізти в невідомість, навіть заради рідної людини. А він — пішов і зробив. Оце я називаю сміливістю, не такою, як у фільмах, де всі стріляють і літають, а справжньою, щоденною. Типу, коли стоїш за друга на перерві, навіть якщо проти тебе — восьмикласник з плечима, як у шафи.
А ще — дружба. Ну, така, знаєте, коли ти не просто граєш у футбол у дворі, а коли в пригоді — і разом, і смієтесь, і сваритесь, але ніколи не кидаєш один одного. От Артур з принцесою Селенією і її братом Барахлюшем — вони такі. Спочатку було смішно: вона така важлива, королівська вся, а він хлопчик з нашого світу. Але потім, якось непомітно, між ними виникла справжня команда. І навіть трохи романтики… ну, не прямо як у серіалі, але трошечки. Цікаво, а якби я опинився серед мініпутів, чи зміг би подружитись із принцесою? Хоча, чесно кажучи, я з дівчатами майже не говорю. Вони або сміються, або тікають.
Ще там був момент, коли Артуру довелося брати на себе відповідальність. Це слово я не дуже люблю, бо зазвичай його кажуть дорослі, коли ти щось зробив не так. Але тут — воно справді важливе. Йому не просто дали чарівну зброю і сказали «вперед». Він мав сам вирішити, що правильно, а що — ні. Мені здається, саме в цей момент він став не просто хлопчиком, а… ну, майже героєм. Без капців супермена, але з головою і серцем. І це круто.
І взагалі, я зрозумів, що книжка про мініпутів — це не просто казка, а трохи як життя, тільки менше й чарівніше. Бо там теж є труднощі, страх, злі дядьки (типу Малтазара), але є й друзі, бабусі, родина — і все це треба берегти. І якось воно стало мені ближче, ніж я думав.
Зізнаюсь, іноді я уявляв себе Артуром. Ну от прямо серйозно. В мене навіть вдома є старий сарай, і я собі думав: а раптом там десь є вхід у мінісвіт? Я навіть ліхтарик узяв і поліз шукати. Нічого не знайшов, тільки павуків, але було весело. Може, мініпути просто не вдома були, хто знає.
Ще прикольно, що в книзі є гумор. Ну, не такий, щоб я сміявся до сліз, але от Барахлюш, наприклад — той ще жартівник. Такий собі трошки дивакуватий, але смішний. І якби я з ним дружив, ми б точно щось накоїли. Він мені трохи нагадує мого друга Владка. Владко теж такий — то розіллє щось, то забуде рюкзак у спортзалі, але без нього нудно.
Я не знаю, чи можна сказати, що ця книжка навчила мене дружбі чи добру — це ніби вже й так усі знають. Але вона показала, що навіть маленька людина може змінити щось велике. І що не обов’язково бути дорослим, щоб допомагати або приймати важливі рішення.
Отже, ну, якщо чесно, мені було шкода, коли книжка закінчилася. Хочеться ще дізнатись, що буде далі. Бо світ мініпутів — як інший вимір, але десь зовсім поруч. І, можливо, якщо сильно повірити і мати чисте серце, можна туди потрапити.
А може й ні. Але вірити хочеться.