У статті досліджується еволюція концепту «скрутного становища» шотландського письменника, від його модерністського формулювання Едвіном Мюїром у 1936 році до переосмислення в сучасній шотландській літературній критиці. Аналізується вплив націоналізму та есенціалізму на формування уявлень про шотландську літературу протягом XX — початку XXI століття.
Контекст
У 1936 році шотландський письменник і критик Едвін Мюїр опублікував працю «Скотт і Шотландія: скрутне становище шотландського письменника» (Scott and Scotland: The Predicament of the Scottish Writer). Ця книга стала ключовою для розуміння модерністських уявлень про національну літературу Шотландії. Через майже пів століття, у 1982 році, видавництво Polygon Books перевидало її, що спровокувало широку дискусію серед шотландських літераторів та критиків. Наступного року, у 1983-му, журнал «Chapman» присвятив цілий номер обговоренню «скрутного становища», підтверджуючи актуальність проблеми не лише для літературної критики, а й для шотландського суспільства загалом. Перевидання Мюїра та послідовна дискусія припали на період глибокої культурної та політичної кризи в Шотландії 1980-х років, спричиненої провалом референдуму про самоврядування 1979 року та приходом до влади уряду Маргарет Тетчер. Цей історичний момент посилив потребу в переосмисленні національної ідентичності та її репрезентації в літературі.Аналіз
Теза Мюїра: мовна криза та "хибне становище"
У своїй праці «Скотт і Шотландія» Едвін Мюїр сформулював концепцію «скрутного становища» шотландського письменника, стверджуючи, що шотландська література досягла піку кризи. Мюїр вказував на культурну нездатність до самовираження єдиною автономною мовою як на іманентну особливість цієї кризи [12:8]. Він наполягав, що шотландський літературний Ренесанс 1920-1930-х років не є справжнім відродженням, оскільки шотландські письменники обмежені власною історією та не можуть використовувати «справжню» гельську мову. На його думку, це призводило до створення «меншовартісних» мовних версій, як-от синтетичний скотс Г’ю МакДаярміда. Отже, Мюїр бачив «скрутне становище» як безнадійність репрезентації в країні, яка не має власних засобів поетичного вираження. Він песимістично прогнозував подальше злиття шотландської літератури з англійською «Традицією», визначаючи сутність становища як проблему виживання в неадекватних політичних та історичних умовах, що він називав «false position» [12:36]. Мюїр прагнув повернення до більш холістичних форм націоналізму, які мали б зміцнити національну ідентичність та «врятувати» літературу країни, де люди «говорять мовою скотс, а думають англійською» [12:16]. Він вважав англійську мову нездатною забезпечити адекватні засоби вираження для шотландця, але не бачив виходу з цього становища, стверджуючи, що без власної мови Шотландія завжди буде прив'язана до англійської Традиції, а її письменники залишатимуться в нездоланному «скрутному становищі» [12:173].Модерністські основи: Еліотівська "Традиція"
Пошук «органічної» національної єдності та її літературних репрезентацій, що простежується у Мюїра, був поширеною літературно-критичною практикою першої половини XX століття. Цю риторику розробив і впровадив Т. С. Еліот у таких працях, як «Традиція та індивідуальний талант» (Tradition and the Individual Talent, 1919) та «Функції критики» (The Function of Criticism, 1923) [5]. Еліотівське уявлення про «Традицію» як цілісну, органічну сутність, що формує індивідуальний талант, стало домінантною критичною стратегією епохи модернізму. Його відлуння можна знайти у роботах Ф. Р. Лівіса (The Great Tradition, 1948) [9] та Джона Спеірза (The Scots Literary Tradition, 1940) [14], які також прагнули визначити єдину, неперервну національну літературну традицію.МакДаярмід: синтетичний скотс як шлях до єдності
Г’ю МакДаярмід, провідник шотландського Ренесансу 1920-1930-х років, мав суперечливі погляди щодо «скрутного становища» шотландського письменника, які значно відрізнялися від Мюїрових. Хоча обидва критики поділяли потребу в репрезентації Шотландії як органічної спільноти та есенціалістські уявлення для виходу з політичного й культурного «скрутного становища», МакДаярмід пропонував інше мовне рішення. Він був переконаний, що загальнонаціональне культурне використання синтетичної мови скотс є єдиним шляхом до культурного та політичного об’єднання нації [10]. МакДаярмід також стверджував, що шотландський письменник опинився в «скрутному становищі» через історичні обставини, які змушують його бути «містечковим писакою національних рис» [10:74]. Він критикував сентименталізм «школи kailyard» та романтичні образи Шотландії, сконструйовані Робертом Бернзом. Його слоган «Попередники, а не Традиція!» мав на меті відкинути ці міфологічні репрезентації, що призвели до інсулярної провінційності шотландської літератури XIX століття, та окреслити потребу в літературному Ренесансі [10]. Однак, у контексті XXI століття, погляди МакДаярміда викликають критику через витворення міфу про національний есенціалізм, що базувався на закликах до тотальної монолінгвальності (спочатку лалланс, потім гельська). Ця позиція ігнорує діалектичний характер мови та неможливість зведення шотландськості до однієї «есенціальної» мови.Спільний модерністський імператив: боротьба з сентименталізацією
Попри розбіжності в підходах, МакДаярмід і Мюїр на початку XX століття вперше кинули виклик трисотлітній тенденції сентименталізації шотландської літератури. Ця тенденція, що виникла після підписання Акту про Унію 1707 року, активно культивувала ностальгічні концепції національного минулого, перетворюючи шотландську літературу на другорядну, ретроспективну та периферійну. Обидва критики розглядали це як форму імперського контролю над Північною Територією через наратив. Модерністські теорії Мюїра та МакДаярміда, хоч і авторитарно встановлювали певні мовні та репрезентаційні рамки, були важливими, оскільки стимулювали рух шотландської літератури до міжнародного літературного процесу, кидаючи виклик стереотипам про її провінційність.Дискусія 1980-х: журнал «Chapman» та політичний занепад
У другій половині XX століття знаковою подією у шотландському літературознавстві став спеціальний випуск журналу «Chapman» 1983 року. Його вихід був приурочений не лише до перевидання роботи Мюїра, а й до дійсно «скрутного становища» Шотландії в культурному та політичному контексті. 1980-ті роки у Шотландії характеризувалися відчаєм, застоєм та безперспективністю, що стало наслідком провалу референдуму щодо самоврядування 1979 року та приходу до влади уряду консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер. Цей період посилив нав’язливі взаємовпливи культури і політики в контексті національного питання, як стверджує Джон Озмонд у дослідженні «Розділене королівство» (The Divided Kingdom, 1988): «What the referendum provoked as well was a crisis for Scottish culture. It is one thing to recognize the regressive and deformed characteristics of Tartanry and the Kailyard; it is quite another to find more authentic and representative images» [13:34].Постмодерна критика: Елеанор Белл та "уявлені спільноти"
Незважаючи на відносно недавній вихід номера «Chapman», Елеанор Белл у своєму дослідженні «Шотландія під питанням» (Questioning Scotland, 2004) стверджує, що на початок XXI століття більшість дописів у ньому виглядають «архаїчно» [2:28]. Це відчуття анахронізму виникає через контраст з постмодерними теоріями нації, зокрема з працями Гомі Бгабга «Нація і нарація» (Nation and Narration, 1990) [3] та Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти» (Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism, 1983) [1]. Белл зазначає, що ключовою хибною передумовою теорії Мюїра є ігнорування того факту, що Шотландія ніколи не була монолінгвальною країною, а отже, не може сприйматися як гомогенна сутність чи «органічна єдність» [2:16]. Відтак, поняття «скрутного становища», розроблене Мюїром в контексті еліотівської риторики «органічної цілісності», базується на апріорі помилкових передумовах. Постмодерне «скрутне становище» шотландського письменника та критика, на думку Белл, пов’язане з парадоксом: з одного боку, існує потреба культурних націоналістів у розгляді нації як «когерентної сутності», з іншого — така сутність ставиться під сумнів. Уникнення та розвінчання есенціалістських теорій національного має стати домінантною рисою шотландської літератури та критики у XXI столітті [2:29].Есенціалізм 1980-х: Болд, Воллас та стереотипи
Риторика національного есенціалізму, що простежується у дописувачів номера «Chapman» 1983 року, створює відчуття анахронізму, оскільки «уявлені спільноти» підміняються прагненням асимілювати вибіркові прояви культури у цілісну закриту систему. У передмові до номера Джой Гендрі пише, що «становище Шотландії, Держава Шотландія — це турбота внутрішня, інтровертна» [8:2], визнаючи її «нездоровою», але не бачачи інших шляхів подолання «скрутного становища» [8]. Алан Болд у статті «Відкритий лист щодо замкненого менталітету» (An Open Letter on the Closed Mind, 1983) озвучує свої погляди щодо «природи типового шотландця» 1980-х років [4]. Його уявлення вражають архаїчністю: типовий шотландський письменник у Болда виключно чоловічої статі, який перебуває у нездоланному «скрутному становищі»: «The Scot – the typical Scot, the average Scottish writer – is marvelous at making all about him miserable. That is one of his grimmest duties, one taken very socially indeed. He does not really believe that literature can alter the individual and yet that is the great quality of all art. Scottish writers qua typical Scots (and obviously I’m speaking for, and on behalf of, men here) are people who embody a destructive attitude to concepts like individuality and artistic integrity. Suspicious of everything they become failures but even these failures have flashes of the sensitive soul trying to get out» [4:41]. Болд спирається на урбаністичні маскулінні образи романів 1980-х років таких письменників, як Джеймс Келман, Вільям МакІлвані або Джеф Торрінгтон, але не ставить під сумнів їхню стереотипність. Зображення шотландця у ключі меншовартості, хоч і було домінантною тематикою шотландського роману 1950-1980-х років, не повинно сприйматися есенціально. Ґевін Воллас у статті «Голоси у пустих будинках: роман понівеченої ідентичності» (Voices in Empty Houses: The Novel of Damaged Identity, 1989) стверджує, що політична та національна незадоволеність не просто живить шотландський роман, а й видається об’єктом його пристрасті у 1980-ті роки. Воллас пов'язує цю незадоволеність із голосом шотландського романіста: «To find the cracked and strangled Scottish voice and lend it healing speech will take the Scottish novelist on a journey through a mental landscape disfigured by all the ’horrors’ of self- inflicted silences. But no matter where it is finally heard, the sound of that new-found voice will always be recognized as unmistakably ours» [15]. Воллас фактично намагається представити травму невдалого референдуму як домінантну рису шотландського менталітету, не ставлячи під питання, ким є ці «ми».Грей і Ґелловей: заклик до подолання інтроверсії
Відома шотландська письменниця Дженіс Ґелловей розкритикувала бажання літературних критиків зводити все розмаїття шотландської літератури до есенціалістських націоналістичних узагальнень: «Who... lumps London writers together because they live in London? But isn’t there a tendency among Scottish critics to do this with her and her West of Scotland contemporaries? Laziness. We have. a lazy critical tradition in this country. These are very limited perceptions, perceptions, which avoid having to read and critically appraise writers for what they have to say as individuals» [6]. Аналогічно, один із культових шотландських письменників сучасності, Аласдер Ґрей, у статті «Скромна пропозиція оминути «скрутне становище»» (A Modest Proposal for By-Passing a Predicament, 1983), що увійшла до номера «Chapman», закликав уникати обсесивних націоналістичних трактувань. Ґрей стверджував, що форми одержимості національним та постійна інтроверсія обмежують творчий потенціал шотландських письменників [7]. Він заперечував написання текстів виключно для шотландської публіки і пропонував «by-pass» (оминути) будь-які редукуючі поняття національного й історичного. На думку Ґрея, національна одержимість з’являється, коли країни, як Шотландія, не мають самоврядування, вдаючись до безкінечної саморефлексії. Він наполягав, що така інтровертність веде до нарцисизму та вузьколобості, а створені стереотипи увічнюють почуття меншовартості: «It is very queer that a small nation which has bred so many strongly local writers of worldwide scope still bickers and agonises over the phoney old local versus international doublebind. Why? The fact that Scotland is governed from outside itself, governed against the advice of the three Parliamentary Commissions and against the wishes of most Scots who voted on the matter, cannot be used to explain our lack of talent because that lack is no longer evident» [7]. Позиція Ґрея була однією з небагатьох конструктивних у 1980-ті роки, її відкритість загубилася серед домінантного пошуку трансцендентної національної сутності.Ідеологічний зсув 1990-х: від "про Шотландію" до "з Шотландії"
Наслідки тетчеризму та політичного занепаду 1980-х, а також «виписування шотландськими письменниками Шотландії з відчаю», як зазначає Ліам МакІлвані [11], вже в середині 1990-х років призвели не лише до «сучасного літературного Ренесансу» в Шотландії, а й до політичної Деволюції (відновлення Шотландського Парламенту у 1999 році). Шотландська література 1980-х років здебільшого писалася «про Шотландію», тоді як література 1990-х і найсучасніша література пишеться «з Шотландії». Цей ідеологічний зсув позначився відходом від інтровертності національної літератури. Якщо «скрутне становище» 1980-х вимагало інкорпорувати Шотландію та політичні рефлексії до текстів, то вже в 1990-ті роки критика «дозволила» письменникам відійти від цих установок. Для багатьох сучасних авторів (А. Л. Кеннеді, Алі Сміт, Джеймс Робертсон та інші) це стало бажаним способом вирватися за межі встановлених критиками рамок «дому». Цей зсув пов’язаний з процесами глобалізації та постмодерними теоріями нації, що поширилися у 1990-ті роки. В умовах глобалізації містечкові есенціальні уявлення про націю втрачають свою значущість. Сучасна Шотландія сприймається як синтетичний конструкт, динамічний процес, що характеризується співіснуванням, перехрещенням та взаємовпливом різних культурних факторів.Проблематика і теми
Головна проблема: "скрутне становище" як екзистенційна дилема
Центральною проблемою, що обговорюється в шотландській літературній критиці протягом XX — початку XXI століття, є «скрутне становище» шотландського письменника. Ця дилема виникає з напруги між прагненням до національної самоідентифікації та відсутністю єдиної, «органічної» мови чи культурної традиції. Мюїр визначав її як нездатність до адекватного самовираження в умовах політичної та культурної підпорядкованості англійській традиції [12:36]. МакДаярмід, хоч і пропонував синтетичний скотс як рішення, також визнавав «скрутне становище» як результат історичних обставин, що змушують письменника бути «містечковим писакою» [10:74]. У постмодерну епоху «скрутне становище» трансформується в парадокс: потреба в когерентній національній сутності протиставляється скептицизму щодо її існування, змушуючи критиків та письменників уникати есенціалізму, який водночас активно форсується [2:29]. Це постійне балансування між пошуком ідентичності та відмовою від її фіксованих форм становить екзистенційну дилему для шотландського літературного процесу.Другорядні теми
Лінгвістична ідентичність проти єдності: Дискусія про мову є наріжним каменем «скрутного становища». Мюїр оплакує відсутність «справжньої» гельської мови та вважає синтетичний скотс «меншовартісною» версією [12:8]. МакДаярмід, навпаки, бачить у синтетичному скотсі шлях до національного об’єднання [10]. Сучасні критики, як Елеанор Белл, вказують на історичну багатомовність Шотландії, заперечуючи можливість монолінгвальної «органічної єдності» [2:16]. Ця тема підкреслює складність визначення національної ідентичності через мову в багатокультурному суспільстві.
Націоналізм проти універсалізму: Модерністські критики, такі як Мюїр і МакДаярмід, прагнули зміцнити національну ідентичність через літературу, протиставляючи її англійській «Традиції» [12:173]. Однак їхні підходи часто призводили до есенціалістських та неінклюзивних інтерпретацій шотландськості. На противагу цьому, Аласдер Ґрей закликає «оминути» національну одержимість, стверджуючи, що вона обмежує творчий потенціал і веде до нарцисизму, перешкоджаючи участі шотландських письменників у глобальному літературному процесі [7]. Ця тема відображає напругу між збереженням унікальності та інтеграцією у світову культуру.
Роль критики у формуванні літератури: Стаття висвітлює, як літературна критика не лише аналізує, а й активно формує уявлення про національну літературу. Модерністські критики, такі як Мюїр і МакДаярмід, встановлювали певні мовні та репрезентаційні рамки, в які заганяли шотландського письменника [10; 12]. У 1980-ті роки критики, як Алан Болд, продовжували створювати фіксовані, стереотипні уявлення про «типового шотландця» [4:41]. Сучасні письменники, як Дженіс Ґелловей, критикують цю «ліниву критичну традицію», яка узагальнює та обмежує індивідуальний голос [6]. Це показує, як критичний дискурс може як стимулювати, так і стримувати розвиток літератури.
Політичний контекст та літературний дискурс: Політичні події, такі як Акт про Унію 1707 року, провал референдуму 1979 року та Деволюція 1999 року, безпосередньо впливали на літературний дискурс. Після 1707 року література культивувала ностальгічні концепції минулого, перетворюючись на «другорядну» [13:34]. У 1980-ті роки політичний занепад сприяв нав’язливим взаємовпливам культури і політики, де література ставала об’єктом пристрасті до національної незадоволеності [15]. Зсув у 1990-ті роки від «писання про Шотландію» до «писання з Шотландії» відображає зміну політичного ландшафту та відхід від інтровертності. Це демонструє нерозривний зв'язок між літературною творчістю та соціально-політичними змінами.