Оноре де Бальзак - Життя і творчість письменника

(1799—1850)

У травні 1799 року, коли Франція ще дихала порохом Революції, у Турі з’явився на світ хлопчик із простим селянським корінням і нечуваною жагу до висот — Оноре Бальзак. Пологи історії були буремними, і світ, що його зустрів, був світлом і темрявою водночас — з розтрощеною монархією, зголоднілою республікою і першими кроками Наполеона. Франція була країною, яка переглядала себе під мікроскопом, і саме в цьому напруженому періоді народився той, хто згодом перегляне й перепише її душу в рядках — без прикрас, але з любов’ю до деталей і доль.

Його батько, селянин за походженням, вибрав інший шлях — не землю, а папери, не орати — а писати, і тому влаштувався писарем, а згодом канцеляристом при королівській раді Людовіка XVI. Людина честолюбна, він навіть переробив своє прізвище Бальса на аристократичне Бальзак — майбутній письменник успадкує цю рису. Проте дитинство Оноре було не родинним гніздом, а радше тінню великого дерева, під яким йому не судилося знайти затишок. Мати віддала немовля не няні, а в «годівницю» — і це не метафора, а реальність. Селянка з околиць Тура стала першою жінкою, яка тримала його на руках. Можливо, саме ця втрата першого тепла пізніше перетвориться у його творах на нав’язливе прагнення до втраченої любові, до дому, якого не було.

І хоча Тур з його полями, пахощами, старовинними будівлями і готичними церквами залишиться назавжди у його пам’яті як первинна естетика життя, сам Бальзак вже з чотирьох років буде відданий до пансіону. Освіта — це була не ласкава розмова про латину біля каміна. Це була холодна дисципліна, кари, ізоляція і тиша, яку заповнюють лише сторінки книг. У Вандському колежі, закритому, суворому, керованому монахами, його били, карали, саджали в карцер. Але саме в цих стінах він навчився бути з собою і — головне — з книгою. В одній кімнаті з приниженням він жив із майбутньою пристрастю. Самотність не вбила його — вона стала його формою буття. Він вбирав тексти, як кисень, намагався писати — і його висміювали. Сміх — одна з перших відповідей світу на талант.

Хвороба рятує його з колежу. У п’ятнадцять років він переїздить із батьками до Парижа. Столиця не приймає його з розкритими обіймами — вона кидає виклик. Батько мріє бачити Оноре адвокатом чи нотаріусом — гідним, забезпеченим, передбачуваним. Хлопець вступає до Школи права, слухає лекції, стажується в адвокатській конторі, але щось у ньому росте попри все це — нестримне, неоформлене, небезпечне. Він ночами відвідує літературні лекції в Сорбонні, читає не кодекси, а тексти, мріє не про підписи, а про імена — власні імена у книжкових лавках.

І тоді — наче герой з романтичного роману — він кидає все. У двадцять років Бальзак каже батькам, що хоче стати письменником. Сімейна рада — це драма. Мати ридає, батько погрожує, але Оноре твердий. Йому дають два роки випробувального терміну. Його виганяють з дому. Він лишається сам у Парижі. Самець-дикобраз у маленькій холодній кімнаті на горищі, без грошей, без підтримки — але з мрією. І ця мрія дає енергію, якої йому вистачить на десятки років боротьби. У листах до сестри він не скаржиться — він дихає свободою, нехай навіть у злиднях.

Його перший твір — трагедія «Кромвель» — провалюється. Потім будуть десятки романів під псевдонімами, які не запам’ятає ніхто. Його мучить слава, що не приходить, і борги, що приходять завжди вчасно. Бальзак кидається в бізнес: друкує однотомні класичні видання — і прогоряє. Їде в Сардинію шукати срібло — і повертається з нічим. Грошей немає, зате з’являється дещо важливіше — рішучість. Його підприємницькі мрії палають і згоряють одна за одною, залишаючи по собі попіл, із якого постає письменник.

У цей період у його житті з’являється жінка — Лора де Берні, старша, втомлена, але добра. Її шість дітей, її змарноване життя і співчутливий погляд стають тією тишею, якої бракувало Бальзаку. Вона — перша, хто повірив у нього як у митця. Її підтримка — не блиск салону, а теплий чай в темну ніч. Вона прожила до 1836 року, і всі ці роки була його психологічною фортецею.

1829 рік — нарешті проблиск. Виходить роман «Останній Шуань». Читачі відгукуються, критики бурчать, але двері трохи прочиняються. А потім — вибух: «Шагренева шкіра», «Євгенія Гранде», «Батько Горіо», «Втрачені ілюзії». Бальзак перестає бути тінню — тепер він гігант. Він працює одержимо: пише по 15—18 годин на добу. Лягає після півночі, встає о шостій вечора. Пише, поки не тремтять пальці. Єдине паливо — кава. Не просто кава — а священний напій, який він готує сам і п’є літрами. Не для задоволення — для виживання.

Він не цікавився натхненням — лише роботою. Він не вірив у музу, вірив у дисципліну. Він створював літературну «Людську комедію» — енциклопедію Франції у характерах, спокусах і падіннях. Він став хронікером епохи, дослідником душ, анатомом суспільства. У його творах буржуа п’є дешеве вино, дворянин ховає злочин, священик грає в політику, повії мріють про порятунок. Це не просто література — це соціологія пристрастей.

Попри це, у житті Бальзака була сторінка, яка видається парадоксальною. 1850 року, коли йому вже було понад п’ятдесят, він несподівано одружився з Евеліною Ганською — польською аристократкою, з якою листувався багато років. Весілля відбулося в Бердичеві, — це мало не звучить як парадокс, як містифікація, вигадка якогось гротескного персонажа з його ж романів. Але це правда: Бердичів — місто, де переплелись дольові нитки Бальзака й Ганської, де, серед подиху українських вітрів і дзвону костелів, Оноре де Бальзак нарешті почув те омріяне слово «так». Тільки от час не подарував йому довгого подружнього щастя.

Його здоров’я, підточене десятиліттями каторжної праці, недосипу, кавового безумства й постійної гонитви за кредиторами, почало невблаганно здавати. Тіло, яке роками було інструментом для створення цілої нової Всесвіту — «Людської комедії», — почало тріщати, як стара машина, що надто довго працювала без зупинки. У Парижі, куди молодята повернулися після весілля, він вмирає через кілька місяців. 18 серпня 1850 року. Йому лише п’ятдесят один. Але цей вік — як століття. Він прожив кілька життів.

Оноре де Бальзак був не просто письменником. Він був алхіміком реальності, мовчазним архітектором внутрішнього устрою епохи, портретистом людських пристрастей, який творив не фарбами, а кров’ю й потом. Його «Людська комедія» — не просто цикл романів, це мозаїка душ, це соціологія й містика, анатомія бажань і хроніка амбіцій, розпачу й піднесення.

Кожен персонаж — як нервова клітина Франції XIX століття, кожна сцена — як знімок із рентгена, що показує, що ховається під масками пристойності, під вишуканими фраками, під оксамитовими шторами віталень буржуа. Його Париж — не той, що на листівках. Це Париж підземний, з його вуличками, що пахнуть потом і борщем, з його схованими борделями, похмурими редакціями газет, нотаріальними конторами й салонами, де гниль змішалася з блиском.

Сам Бальзак — як та сама шагренева шкіра з його роману, що зменшується з кожним бажанням. Його бажання були нестерпні: бути славним, бути багатим, бути визнаним, бути коханим. І все це він мав — і все це водночас вислизало з рук, залишаючи лише втому, борги й гору рукописів. Він писав так, як інші божеволіють. Він пив каву не чашками, а відрами, готуючи її за власним рецептом, густу, міцну, чорну, мов ніч над Сеною. Його друкарі й редактори тремтіли від його правок, які він надсилав до типографій вже після верстки, виправляючи не абзаци — а цілі долі своїх героїв.

У своїй творчості він передбачив Зигмунда Фройда, Карла Маркса, й навіть Ніцше. Адже його персонажі — це не тільки типажі, це філософські метафори. Євгенія Гранде — трагедія жіночої жертви, Батько Горіо — метафора батьківської любові, яка вбиває, Люсьєн де Рюбампре — образ митця, що гине під вагою амбіцій і компромісів. У «Втрачених ілюзіях» він буквально передбачає кінець романтизму, деградацію преси, продажність слова — усе, що ми бачимо й сьогодні.

Але при всій цій прозірливості, Бальзак не був циніком. Ні. Він був безнадійним мрійником, що до кінця боровся за любов, за ідеали, за мистецтво. Його жага до життя — не просто літературний пафос, а справжня екзистенційна потреба. Він міг прокидатися серед ночі з ідеєю нового сюжету, писати десятками годин, забуваючи їсти, пити воду, жити «як слід». Його життя було постійним експериментом — із літературою, з фінансами, з жінками, з власним тілом.

І що цікаво: він, син селянина, без капітітула і «de» в паспорті, сам створив власний герб — вигаданий, героїчний, трохи смішний. Але хіба не в цьому його сутність? Він сам себе написав, сам себе перетворив на персонажа. Оноре Бальзак — це також і вигаданий герой, який сам себе вигадав.

Його смерть не стала трагедією для всіх. Для боржників — полегшенням. Для ворогів — приводом для сарказму. Для читачів — шоком. Але час усе розставив на свої місця. Його твори досі читають. Його герої досі живуть. Його Париж досі пульсує між сторінками «Комедії», яка — хоч і людська — давно вже стала надлюдською.

Його могила на Пер-Лашезі — місце паломництва. Але справжній Бальзак не там. Він — у погляді старого адвоката, який чекає марного спадку. Він — у затиснутій долоні дівчини, що читає любовного листа. Він — у мрії студента, який сподівається підкорити столицю, і у втомленому зітханні матері, яка прощає своїх невдячних дітей. Він — у нас, бо ми всі — частина цієї божевільної, невгамовної, чарівної «Людської комедії».

Посилання на схожі матеріали:

• Балашші, Балінт - Біографія, життя і творчість письменника — Біографія
• Роберт Льюіс Стівенсон - Життя і творчість письменника — Біографія
• Шекспір, Вільям - Біографія, життя і творчість письменника — Біографія
• Оноре де Бальзак «Гобсек» — Переказ
• Двоїстий характер грошей: рушійна й руйнівна сила особистості та держави “Батько Горіо” Оноре де Бальзак — Шкільний твір
• Оноре де Бальзак - Життя і творчість — Реферат
• ГОБСЕК - ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК (1799-1850) - РЕАЛІЗМ - Хрестоматія — Хрестоматія
• ГОБСЕК (1830-1835) - ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК 1799-1850 - РЕАЛІЗМ — Підручник
• Оноре де Бальзак «Гобсек». Повість «Гобсек» у структурі «Людської комедії» — Розробки уроків
• Оноре де Бальзак «Гобсек» — Дидактичні матеріали
• Оноре де Бальзак «Гобсек» - XIX СТОЛІТТЯ - підготовка до ЗНО та ДПА — ЗНО