ФО, Даріо - Біографія, життя і творчість письменника

(нар. 1926)

ФО, Даріо (Fo, Dario — нар. 26.03.1926, Сан Джано) — італійський драматург, лауреат Нобелівської премії 1997 р.

Син робітника та селянки, Фо народився на півночі Італії у маленькому альпійському сільці Сан Джано провінції Варезе, де у ті часи ще побутували деякі форми усної народної творчості, близької за естетикою до італійського театру масок. Його батько, член соціалістичної партії, був залізничником, і вся сім’я сповідувала антифашистські ідеали. Змалку у Фо проявилася значна зацікавленість мистецтвом, і батьки прийняли нелегке для бідної сім’ї рішення — дати синові освіту. Із 1940 р. Фо навчався живопису на факультеті сценографії у міланській Академії Брера, а в 1945 р. вступив на факультет архітектури Політехнічного інституту.

У студентські роки Фо почав писати. Спочатку це були невеликі імпровізовані монологи, сатиричні скетчі, напівфантастичного змісту оповідання (схожі на ті, що він чув від народних оповідачів у своєму селі), які він виконував у колі друзів і знайомих-студентів Мілана. З часом він зажив популярності. У 1952 р. Фо запросили на радіо, де він із великим успіхом виконував свої гумористичні монологи.

У 1953 р. Фо кардинально змінив власне життя: він залишив інститут і цілковито віддався театру. Разом із акторами Ф. Паренті і Д. Дурано він створив театр-вар’єте, для якого написав і поставив два сатиричні твори-фарси «Пальцем в око»(1953) і «Зв’язати здорових» (1954), які незабаром закрила цензура. Професійному становленню Фо у ті роки сприяв французький мім і режисер Жак Лекок. У 1954 р. драматург одружився із акторкою Франке Раме, і відтоді вона стала його постійною партнеркою та першою артисткою його театру. У 1955—1957 pp. Фо написав сценарії для кіно, виступав як художник і виконавець у деяких фільмах, зокрема у режисера К. Лідзані. У 1959 р. він створив свій театр, названий «Трупа Даріо Фо — Франки Раме», для якого писав комедії. Поміж його найкращих тогочасних творів — трьохактна п’єса «Архангели не грають у фліпер» («Gli archangeli giocano a flipper», 1959), фарсова комедія, сатира на чиновницьку бюрократію у буржуазному суспільстві, і комедія «Ізабелла, три каравели і базікало» («Isabrella, tre caravelle e un cacciabelle», 1963) — про видатного мореплавця Христофора Колумба, його відкриття та нелегкі взаємовідносини з королівською владою Іспанії.

Політичні події у світі наприкінці 60-х pp., і перш за все війна у В’єтнамі, спонукали Фо зробити крутий поворот у своєму житті та кар’єрі. Драматург відмовився від ролі «блазня буржуазії», розірвав із комерційним театром і віддався боротьбі за соціальну справедливість і права народу, ставши найяскравішим в Італії представником «політичного театру» — руху, який переживав у ті роки в країнах Заходу свій розквіт. Фо організував новий театр «Нуова шена» за підтримки АРЦІ (ARCI), культурної організації італійської компартії. Його театр об’їздив усю країну, показуючи спектаклі у найвіддаленіших закутках, перед робітниками фабрик і заводів, виступаючи на площах і в трудових колективах. Фо написав і поставив декілька комедій про боротьбу пролетаріату з капіталом у стилістиці агітпропу, поміж яких особливої популярності зажила комедія «Робітник знає 300 слів, а хазяїн 1000. Через те він хазяїн» («L’operaio conosce 300 parole 1000 per queato lui e il padrone», 1969).

Театр Фо глибоко пов’язаний з національною театральною традицією комедії дель арте, його п’єси вирізняє імпровізаційність, фарсовий первень, відмова від психологізму, поєднання реальності та фантастики, гротесковість, буфонада, високий ритм, використання музики та пісень.

У 1969 р. Фо створив свій найкращий твір — «Містерію-буфф» («Misted Buffo», 1969), комічну містерію за сюжетами Євангелія та середньовічних хронік Італії й інших європейських країн. П’єса складається з окремих сцен: «Воскресіння Лазаря», «Народження комедіанта», «Боніфацій VIII» та ін. Створюючи «Містерію...», Фо спирався не на канонічні, а на апокрифічні євангелія. Він ставився до Письма як до фольклору, брав із нього добре відомі всім сюжети й інтерпретував їх на свій лад. У п’єсі дуже багато дійових осіб, але, за задумом автора, її виконує один актор як моноспектакль. Уперше Фо показав «Містерію-буфф» у 1969 р. Відтоді зміст п’єси надзвичайно розширився: щоби виконати її всю, потрібен не один вечір. П’єса має відкриту структуру, вона може прийняти і приймає нові сюжети, нові сцени, при цьому її структура не порушується, а залишається стійкою. Власне ігровий сюжет легко і вільно переходить у пряме спілкування із залом. Фо підштовхує до розмови про проблеми сучасної політики і використовує навіть найменший привід, щоби розпочати із залом бесіду. Маючи акторську свободу і тонке відчуття залу, він імпровізує й інколи несподівано навіть для своїх колег вводить у спектакль нові, незаплановані раніше сцени. Не існує двох однакових спектаклів за «Містерією-буфф», та й опубліковані варіанти п’єси відрізняються один від одного. Від спектаклю змінювалась аудиторія Фо, змінювався із плином літ сам автор, змінювався і світ за стінами театру. Так серед персонажів цієї п’єси свого часу побували (поряд із власне персонажами комедії) всі провідні політики Італії і всього світу останніх трьох десятиліть.

Сатира Фо була спрямована не лише проти правлячих буржуазних партій, а й проти політичної лінії італійської компартії. У 1970 р. після тривалих дискусій стався розрив: Фо і Раме вийшли із трупи «Нуова шена» і того самого року створили новий театральний колектив «Ла Комуне», незалежний політично й економічно та зорієнтований на позицію ультралівих.

Однією із найкращих, найвикінченіших і досконалих комедій Фо, яку частіше від інших виконують у театрах різних країн, є «Випадкова смерть анархіста» («Morte accidentale di un anarchico», 1970) — яскравий, сценічний, сповнений гумору твір. За формою і жанром — це фарс, стрімкий, гострий, чудово розроблений. За змістом — своєрідне розслідування загадкової смерті людини, котра «випадково випала з вікна» поліцейської дільниці за загадкових обставин. Водночас це твір і про владу мистецтва над людьми (одна з улюблених тем театру Фо).

У 1977 р. Фо реалізував серію телевізійних проектів, зокрема багатосерійну телеверсію спектаклю «Містерія-буфф». У 1982 р. драматург створив моноспектакль за матеріалами класичних стародавніх фарсів «Непристойна байка», який мав успіх. Із кінця 70-х pp. для своєї дружини Фо написав декілька п’єс, присвячених проблемам жінки у сучасному суспільстві. Поміж них п’єса «Увесь дім, постіль і церква» (1977) і комедія, що спричинила особливо великий резонанс, «Вільна пара»(ШЗ). У 1997 р. Фо присудили Нобелівську премію з літератури. Проте на думку багатьох, премію він отримав за свою діяльність у цілому. Як пояснював сам Фо, «це визнання слова, виконуваного зі сцени». Представляючи нового лауреата, постійний секретар шведської Академії С. Аллен сказав: «Даріо Фо — одна із центральних постатей європейського театру останніх десятиліть. Він наслідує середньовічних блазнів, відважно критикуючи та захищаючи пригноблених. Він відкриває нам очі на зловживання можновладців і суспільні несправедливості» .

В. Іваненко