КАФКА, Франц - Біографія, життя і творчість письменника

КАФКА, Франц - Біографія, життя і творчість письменника

(1883 - 1924)

КАФКА, Франц - творчість письменника

КАФКА, Франц (Kafka, Franz — 03.07.1883, Прага — 03.06.1924, Кірлінґ, побл. Відня) — австрійський письменник.

Кафка народився в сім’ї, доволі типовій для єврейського середовища того часу. Його батько — Герман Кафка — спочатку був дрібним крамарем, згодом, завдяки наполегливості та вдалому одруженню, зумів розпочати власну справу у Празі (торгівля галантерейним крамом). Майбутній позов, який «діти» пред’являть своїм «батькам», полягатиме в наступному: батьки в гонитві за профітом втратили «єврейську ідентичність», «Прагер Тагеблатт» читають частіше, ніж Тору тощо. Деякі підуть ще далі: приміром, Карл Краус, відомий віденський журналіст і видавець, стверджував, що євреї своїм ідишем «корумпували» німецьку мову. У випадку з Кафкою конфлікт поколінь поглиблювався ще й особистими причинами. Самому йому більше подобалося вважати себе спадкоємцем материнської лінії, в якій були талмудисти, рабини, ексцентрики, візіонери, вихрести та безумці.

У 1893—1901 pp. Кафка відвідував гімназію, у 1901 р. вступив у Празький університет, спочатку вивчав хімію та германістику, потім — за наполяганням батька — переключився на юриспруденцію. У 1906 р. він закінчив університет і впродовж року практикував у суді. 1907 р. вступив на роботу у приватне страхове бюро, ще за рік перейшов у державну установу, яка займалася страхуванням робітників від нещасних випадків, де залишався практично до кінця життя. Функції Кафки полягали в написанні звітів та газетних статей (зокрема, 1911 р. він написав статтю «Страхування робітників і підприємці», опис апаратури, що загрожує травмами, — до певної міри передбачення страшної машини із оповідання «У виправній колонії»).

Було би помилкою вважати, що Кафка влаштувався у бюро через підвищену соціальну заангажованість; причини, радше, полягали в іншому: служба, яка закінчувалася о 14 годині, давала можливість займатися літературою. Не випадково початок діяльності Кафки-чиновника приблизно збігається з дебютом Кафки-письменника. «Вільним митцем» він так ніколи й не стане, хоча мріятиме про це постійно, зважуючи всі «за» і «проти» того чи іншого рішення. Варто зазначити, проте, що оригінальність його погляду на світ, своєрідність символіки не в останню чергу зумовлені досвідом, якого він набув на службі в бюро, в котрому Кафка повільно, але неухильно просувався по службі: у 1913 р. став «віце-секретарем» і займався обробкою юридичної кореспонденції; з 1920 р. він — шеф «відділу рефератів»; наступному просуванню перешкодила недуга.

Ще в гімназійні роки Кафка почав цікавитися літературою, читав Г. Ібсена, Ф. Ніцше, натуралістичну драму, Г. фон Гофмансталя й ін. Будучи студентом, поступово інтегрувався у літературне життя Праги, спілкувався з Ф. Верфелем, І. Урціділем, О. Баумом, О. Піком, М. Бродом та ін. Саме Брод буде першим, хто, ознайомившись із початківськими письменницькими спробами К., спонукатиме його до публікації своїх праць. Брод взагалі виявить дивовижну прозірливість: навчаючись в університеті курсом нижче за Кафки, він якось отримає від свого друга гектографічні відбитки лекцій з його помітками на полях, відріже ці краї та закладе тим самим, як він висловився, «базовий камінь» майбутнього зібрання творів класика XX століття.

Парадоксально, що ім’я Кафка вперше згадано у пресі, коли в нього не було ще надруковано жодного рядка, поруч з іменами Г. Манна, Ф. Ведекінда, Г. Майрінка (рецензія М. Брода на книгу Ф. Блая в газеті «Ді геґенварт» від 9.02. 1907). 1904 р. — рік перших серйозних праць Кафки, і це той рік, в якому відбувається дія «Улісса». Дж. Джойс сформулював поняття епіфанії: мить тотального споглядання, коли минуле концентрується в єдиному чуттєво-духовному переживанні. Про поезію як про одкровення писав і Г. фон Гофмансталь у праці «Про вірші» (1903), яка справила на Кафку велике враження. Кафка також написав декілька ліричних уривків, розкиданих по листах і фрагментах різних праць (1903, 1907-1908 pp.), які до шедеврів жанру, звісно ж, не зарахуєш. З іншого боку, деякі його коротенькі новели (сюди ж можна додати й окремі афоризми) традиційно включають в антології німецьких «віршів у прозі».

Кафка усвідомлював центральне місце поезії, але її сфера стала для нього чимось на кшталт втраченого раю, чимось, про що можна мріяти, але засобами самої поезії не втілити. Романи пишуть саме тому, що неможливий справжній, «абсолютний» вірш. Він говорить також, що метафора змушує його зневіритися у письменстві, випереджаючи тим самим чимало ідіосинкразій та синдроматику майбутнього постмодернізму. Власні його вподобання все ж стосуються радше XIX ст. Улюблені вірші: «Вдалині» А. фон Шліппенбаха, «Прощання» Й. Ейхендорфа, «Подорожній на тартаку» Т. Кернера. Крім того, як поети його цікавили Й.В. Ґете, Ф. Гельдерлін, В. Вітмен, Ф. Жамм, Ф. Верфель. Кафка також був пристрасним прихильником східної, зокрема китайської, поезії (невипадкова репліка Е. Канетті: єдиний за своєю суттю китайський поет, якого може уявити Захід, — Кафка), у його бібліотеці була збірка «Китайська лірика з XII ст. до н.е. до наших днів», перекладена та видана Г. Гайльманом 1905 р. Деякі її фрагменти і новели («Опис однієї боротьби», «Сусіднє село») містять в собі східні мотиви та ремінісценції.

З 1904 p. Кафка працював над оповіданнями, які згодом увійдуть до збірки «Споглядання» («Die Betrachtung», 1912). У червні 1912 р. письменник познайомився з видавцем Е. Ровольтом, котрий запропонував йому підготувати книгу оповідань. Процес цей супроводжувався з боку Кафки численними сумнівами щодо необхідності та правомірності публікації, про що свідчить запис, зроблений у щоденнику 7 серпня 1912 p.: «Тривалі муки. Врешті написав Максу, що не можу довести до пуття решту речей, не хочу себе примушувати, і тому книгу не видаватиму». Все ж 14 серпня 1912 р. надіслав рукопис у Лейпциг. Щоправда, через два дні він занотував у щоденнику: «Якщо б Ровольт відіслав оповідання назад, я б їх знову замкнув так, ніби нічого не трапилося, і був би нещасливим не більшою мірою, аніж раніше».

11 грудня в руках у Кафки була перша книга, яку він з присвятою подарував Феліці Бауер. У колі друзів книга знайшла розуміння та співчуття (М. Брод, О. Пік, А. Еренштайн). Друге видання вийшло 1915 p., розійшлося 400 примірників, а весь тираж був розкуплений лише в 1924 р. Деякі з творів, що увійшли до двох перших видань збірки «Споглядання», були опубліковані Кафкою раніше. Вісім з них опубліковано 1908 р. у журналі «Гіперіон»: «Купець», «Неуважний погляд у вікно», «Повернення додому», «Ті, що проходять повз», «Пасажир», «Сукні», «Відмова», «Дерева», а через два роки майже та ж добірка вийшла в додатку до журналу «Богемія».

Тема першої збірки — невпевненість спостерігача, втраченість «споглядача», який перебуває «зовні» й намагається проникнути в сум’яття речей, що його оточують. Щось тут нагадує ще віденський імпресіонізм зламу віків, щось є ще від аристократичної меланхолії Гофмансталя й Альтенберґа, від напівсерйозної гри у «невтішність», яку Кафка згодом визнає надуманою та штучною. Він не надто високо цінував свою першу збірку, а такі великі фрагменти, як «Опис однієї боротьби» та «Весільні приготування в селі», просто викликали в нього відразу (за життя не публікувалися).

1912 p. Кафка розпочав працю над своїм першим романом «Безвісти зниклий» («Der Ver-schollene»); Брод потім видасть його під заголовком «Америка». За шість тижнів він написав перші шість розділів, потім праця урвалася. 1913 р. він опублікував окремо перший розділ роману — «Кочегар», що сигналізуватиме начебто про відмову від надії на завершення книги. Однак у 1914 р. з’явилося ще декілька фрагментів, серед них заключний розділ — «Натуральний театр з Оклахоми». Проект згадується ще в 1917 p., але вже у формі остаточної відмови від нього. Кафка зізнавався, що в його наміри входило написати «діккенсівський» роман, передусім мається на увазі «Девід Копперфілд». Навряд чи є сенс говорити про наслідування англійського класика: Кафка радше знаходить тут власну манеру, демонструючи увесь спектр своїх поетичних і тематичних можливостей. 16-річного Карла Росманна, звабленого служницею, що народила потім від нього дитину, батьки вигнали з дому.

Він приїздить в Америку, зустрічає там свого дядька, багатого підприємця, спершу замешкує в нього вдома, а згодом, після не надто приємного конфлікту, опиняється на вулиці, тиняється, потрапляє в лабети пройдисвітів, працює ліфтером у готелі «Оксиденталь» тощо. Він чесно намагається інтегруватися в американське життя, але йому фатально не таланить; цьому не може перешкодити навіть зустріч із кількома хорошими людьми. Урешті-решт, без роботи, грошей і перспектив він вирішує винайнятися в трупу «Натурального театру з Оклахоми», що й стається. «Театр», попри всю можливу множинність інтерпретацій, швидше за все — метафора «потойбічного царства»: аби дістатися до нього, Карл спускається в підземку («володіння Харона»); на подіум перед входом на іподром, де відбувається вербування, сурмлять в сурми перевдягнені ангелами дівчата; вербувальні трупи театру роз’їжджають по цілому світу, він просто не знає кордонів; «Оклахома» індіанською — «прекрасна країна»; сам Кафка зазначав у щоденнику, що його герой знайде у підсумку працю, батьківщину і навіть батьків — таким чином відбудеться повернення до втраченого раю.

У «Безвісти зниклому» Кафка знайшов манеру зображення реальності, котра стане його «візитівкою»: зображення дійсності через свідомість персонажа, без жодного авторського коментаря; свідомість протагоніста використовується як перископ, можливості «підглянути» за тим, що відбувається, у якийсь інший спосіб у нас немає, звідси нерідко відчуття «зашореності»; психологізування відкидається цілковито, йому не дістається навіть ролі статиста («психологія востаннє», — записав якось Кафка у щоденнику). Два приклади: припливши у нью-йоркський порт, Россман бачить статую Свободи, яка замість смолоскипа тримає в руці меч; Карл влаштовується на роботу до готелю; коли він приходить туди вперше, готель видається йому не надто показним; після влаштування на роботу, ставши вже членом ієрархії, персонаж вбачає в готелі щось фантастично фешенебельне. Як же все було насправді, чим був насправді готель «Оксиденталь», що було в руках у Свободи — всі ці запитання залишаються без відповіді. Роман прикметний ще й тим, що це перше в німецькомовній прозі зображення сучасного мегаполісу (за всієї умовності його реалій: Кафка ніколи не був у Америці), страхітливої технізації життя, втраченості та занедбаності людини в цьому світі. М. Брод видав роман через три роки після смерті автора («Amerika», 1927).

Паралельно із працею над романом Кафка писав знамениті новели «Вирок», «Перевтілення» й «У виправній колонії». Вирок» («Das Urteil») написаний у ніч із 22 на 23 вересня 1912 р. і присвячений Ф. Бауер, 24 вересня відбулося перше публічне читання оповідання в Оскара Баума. У березні 1913 p. Кафка надіслав рукопис до видавництва К. Вольфа. «Вирок» вперше опублікований у червні 1913 р. в альманасі «Арка-дія» (видавець М.Брод, вийшов єдиний номер). Кафка мріяв про окреме видання оповідання, тому що «Вирок» — «...більше віршовий, аніж епічний, він потребує вільного простору навколо себе, аби чинити вплив» (з листа до видавця). У вересні 1916 р. таке видання побачило світ. Краще зрозуміти зміст оповідання, угледіти його автобіографічну основу дозволяє щоденниковий запис, зроблений письменником 11 лютого 1913 p.: «Читаючи коректуру «Вироку», я фіксував усі зв’язки, що стали зрозумілими для мене в цій історії, наскільки я їх зараз бачу перед собою. Це необхідно, адже оповідання вийшло з мене у світ, як при справжніх пологах, вкрите брудом і слизом, і лише моя рука може й хоче добратися до тіла. Друг — це зв’язок між батьком і сином, він — їхня найбільша спільність. Сидячи на самоті край свого вікна, Ґеорґ любострасно порпається в цьому спільному, гадає, що батько існує в ньому самому, і все, аж до перебіжної непевної замисленості, видається йому сповненим миролюбності. Але наступний розвиток історії показує, як від спільності, тобто друга, відокремлюється батько і виявляється протилежністю Ґеорга, що підсилюється іншими, менш важливими спільностями, наприклад, любов’ю, відданістю матері, вірністю її пам’яті, клієнтурою, котру батько все ж залучив колись до фірми. У Георга немає нічого; його наречену батько легко вигонить — адже вона існує в оповіданні лише завдяки зв’язку з другом, тобто зі спільним, і, позаяк весілля ще не відбулося, вона не може увійти в коло кревних зв’язків, котрі єднають батька і сина. Спільне зосереджене цілком в околі батька. Ґеорґ відчуває його як щось чуже, що набуло самостійності й не захищене ним достатньою мірою, кинуте на сваволю російської революції, і лише тому, що, крім споглядання батька, в нього нічого немає, вирок, який цілковито перекриває йому доступ до батька, так сильно впливає на нього. Ім’я Георга має стільки ж літер, скільки й Франц. У прізвищі Бендеманн закінчення «манн» — лише посилення «Бенде», зроблене задля виявлення прихованих можливостей оповідання. «Бенде» має стільки ж літер, скільки й «Кафка», і літера «є» розташована в тих самих місцях, що й «а» в «Кафка». «Фріда» має стільки ж літер, що й Ф. (мається на увазі Феліца Бауер. — В.Н.). І ту саму початкову літеру...» Це оповідання знаменує новий поворот у творчості письменника, коли використання фантастичних, казкових, параболічних і гротескних образотворчих форм починає відігравати у прозі конститутивну роль, а термін «кафкіанський» набуває своєї повноцінної семантики.

У ніч із 6 на 7 грудня 1912 р. він написав новелу «Перевтілення» («Die Verwandlung»), над якою працював, починаючи з 17 листопада. Разом з «Вироком» та «Кочегаром» вона мала скласти своєрідну трилогію під спільним заголовком «Сини». Росманн, Бендеманн і Замза як представники генерації, що конфліктує з поколінням «батьків». Тема, доволі популярна для тогочасної літератури, можна назвати драму В. Газенклевера «Син», п’єсу А. Броннена «Батьковбивство» та ін. Праця над «Перевтіленням « багато разів переривалася різними родинними та службовими обставинами. 24 листопада 1912 р. Кафка читав першу частину новели в Отто Баума. У квітні 1913 р. К.Вольф наполіг на тому, аби Кафка передав йому «клопічну історію», але автор відмовляється тим, що річ іще не завершена. 1914 p. Кафка надіслав оповідання у журнал «Нойе рундшау», але його відхилили, незважаючи на позитивний відгук редактора журналу Р. Музіля. Вперше опубліковане у жовтні 1915 р. у журналі «Вайсе блеттер», який видавав Р. Шікеле. Цього ж року К.Вольф видав новелу окремою книжкою в серії «Судний день», у якій зазвичай друкувалися експресіоністи. Кафка вникав у всі дрібниці, що стосувалися видання книги. Коли він дізнався, що художник О. Штарке, який ілюстрував книгу, хоче зобразити на обкладинці комаху, то запротестував, кажучи, що її не можна зображати навіть здаля. Кафка запропонував сценку «батьки й управитель».

Новела має автобіографічні джерела: Грегор згадує про невдале сватання до касирки капелюшного магазину (Ф. Бауер носила екстравагантні капелюшки і служила реєстраторкою на підприємстві). Після читання листів Г. фон Клейста Кафка проводить паралелі між його становищем в родині та своїм. У щоденнику є запис про те, що на певний час він відчув себе вкритим панцирем тощо. Серед літературних джерел називають «Метаморфози» Овідія та «Двійника» Ф. Достоєвського. Дія «Двійника» теж починається з пробудження героя, котрий невдоволений службою і не може збагнути, сон це чи ява. На балу Голядкін уявляє себе жуком поруч з молодим струнким офіцером. Ім’я героя Кафка, вочевидь, запозичив з роману Я. Вассермана «Історія юної Ренати Фукс», де діє персонаж на ім’я Грегор Замасса. Інсект з’являється вже у фрагменті «Весільні приготування в селі», де герой, котрому не хочеться їхати в село до своєї нареченої, уявляє, як туди вирушає його оболонка, а він сам в образі велетенського жука лежатиме в ліжку: тобто не стільки перевтілення, скільки набуття, прояв сутності — мотив, який присутній і в «Перевтіленні». Трансформація прихованого буття в реальне допомагає Замзі оволодіти знанням, яке в попередньому стані було б для нього недосяжним. Лише тепер він починає бачити в мистецтві, в даному випадку у музиці, можливий шлях до «пристрасно жаданої їжі» — момент, що посилює автобіографічний аспект оповідання. Вироком уражають кафківських «синів» невідворотно й жорстоко, але ці вироки проростають в них самих, незалежно від того, дійсно винен герой чи ні.

З 14 по 18 жовтня 1914 p. Кафка працював над новелою «У виправній колонії» («In der Straf-kolonie»), спочатку без наміру її публікувати. Коли видавництво К. Вольфа почало наполягати на виданні нової книги, Кафка відповів, що йтиметься або про зовсім інші речі, або про збірку «Покарання» («Strafen»), до якої він мав намір включити «Вирок», «Перевтілення» та «У виправній колонії». Задум цей не здійснився, видавець продовжував наполягати на публікації новели, і 1919 р. вона вийшла друком у Лейпцигу.

У гротескній і, на перший погляд, цілком фантастичній (найближче майбутнє покаже, що вона не настільки вже й фантастична) історії йдеться про тоталітарне суспільство «закритого типу», яке починає розгерметизовуватися і через це занепадає: культ убивства позбавлений колишньої пишноти, тепер ідеться лише про рутинно виконувану процедуру. Оповідання, мабуть, — головний кафківський «трилер», невипадково його автор сказав якось Г. Яноуху, що маркіз де Сад — «справжній патрон» нашого часу.

У тому самому 1914 p. Кафка розпочав працю над романом «Процес», який також залишився незакінченим. Перед заключним розділом мали бути описи ще деяких стадій таємничого процесу. Але позаяк процес, за усним зауваженням автора, взагалі не міг досягнути вищих інстанцій, роман у певному розумінні програмно незавершуваний, тобто переходить у нескінченність. Фрагмент виник між серпнем 1914 і січнем 1915 p., потрапив до Брода без заголовка, і він, згадуючи авторське виконання, взяв на себе сміливість розташувати розділи так, як їх читав Кафка, а також дав йому назву. Роман буде опубліковано лише через рік після смерті Кафки («Der ProzeB», 1925).

Безпосереднім приводом для теми провини та «судово» забарвленого мотивування книги були, можливо, перші заручини Кафки з Ф. Бауер, які відбулися в Берлінському готелі «Асканішер Гоф» 12.07.1914 р. у присутності друзів та родичів. Якщо уявити готель як певну судову інстанцію, то самокритичне бачення автором своїх взаємин з нареченою, визначених категоріями підлеглості й покарання, неминуче, на рівні тексту, набуватиме форм «внутрішнього процесу» (про це писав Е. Канетті). До літературних джерел відносять також роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара», відомий Кафці, щонайменше з 1912 р., і його ж листи із в’язниці, котрі автор «Процесу» читав навесні 1914 р. Можливо, початок Першої світової війни також загострив тему провини. Принаймні роман, хоча його й вирізняє цілковитий відхід від будь-якої історичності, одними посиланнями на біографію автора не поясниш. Які не поясниш його з допомогою релігійно-метафізичних студій, запущених на орбіту кафкознавства з легкої руки М. Брода: Йозеф К. намагається пробитися до метафізичної загадки буття, і Закон в інтерпретаціях такого штибу синонімічний Богові.

Кількість версій у тлумаченні «Процесу» величезна, причому всі ці версії побудовані радше в запитальній інтонації, і повноцінної відповіді досі немає. Чи є роман Кафки передбаченням нацистського терору, концтаборів, убивств тощо? Чи провіщає процес тугу за втраченим душевним спокоєм, бажання звільнитися від космічної провини? Чи означає дійсність роману все земне буття, в тотальному, так би мовити, вимірі, коли провина розуміється як екзистенціальна провина, звільнення від якої можливе лише через визнання цієї провини? «Процес» — сон, кошмарне видіння, зображення цілковитої втоми цілісного духа? Чи відображений взагалі в «Процесі» предметний світ, чи це радше зображення світу як семантичної порожнечі? Кафка у «Процесі» застосовує той самий прийом, який він уже використовував у «Америці»: погляд на світ винятково через свідомість героя. Йозеф К. дає відповідь на будь-яку ситуацію або сам генерує її, є місця, де дія просто залежить від волі героя (наприклад, сам призначає собі термін з’явлення до суду і суддя саме в цей час чекає на нього тощо). Незалежність сцен і розділів нерідко видається гаданою, їхні межі відчуваються читачем як порожнини, які повинні заповнюватися раціональним поясненням.

Слід зазначити, що головний протагоніст романного фрагмента сприймається так само неоднозначно, як і всі решта в книзі. Це або герой –«мрійник», або декадент, типовий представник занепадаючої Австро-Угорської монархії, жертва її бюрократичної системи. Можливо, персонаж страждає манією переслідування, намагаючись компенсувати неадекватність своєї реакції на довкілля з допомогою спекулятивних роздумів: так, він говорить з чиновниками суду про такі поняття, як «правова держава», «ордер на арешт», «законність» тощо. Текст провокує раціональне мислення, пророкуючи йому одночасно — із вказівкою на параболічність того, що відбувається, — провал і невдачу. Зрозуміти «Процес», таким чином, не означає знайти істину в останній інстанції, але тільки усвідомити внутрішню необхідність тексту. Тобто роман провокує сенс і тут же його руйнує, демонструє читачеві марність категорій, доцільності, примарність меж категорій і понять (апорія, парадокс — «коник» К.). Тут є ще й елемент містифікації: роман ніби орієнтується на закони сприйняття, встановлені традиційною прозою XVIII—XIX ст., насправді ж підриває їх зсередини.

«Процес» — відображення суперечливої ситуації початку століття: конфлікт між просвітницько-ідеалістичним оптимізмом пізнання та новою реальністю (теорія відносності, феноменологія, психоаналіз тощо). Йозеф Кафка — втілення моделі цієї «розірваної» свідомості: про наявність вищого суду свідчить єдино жорстокість покарання, а на реальність закону натякає хіба що недвозначне здійснення страти. У 1919 р. вийшла друком збірка «Сільський лікар. Маленькі оповідання» («Ein Landarzt. Kleine Erzahlun-gen»), до якої переважно ввійшли твори 1-ої пол. 1917 p. План збірки Кафка надіслав видавцю К. Вольфу 20 серпня 1917 р. Чимало новел та оповідань було опубліковано в різних журналах та альманахах ще до виходу збірки: оповідання «Новий адвокат» було написане в лютому 1917 р., вперше опубліковане у журналі «Марсіас» в липні-серпні 1917 p.; у цьому ж році Кафка запропонував М. Буберу декілька маленьких оповідань, з яких для публікації в журналі «Дерюде» було відібрано два: «Звіт для академії» та «Шакали й араби». Своєрідність цих історій про тварин в тому, що маски зооморфних персонажів явно кореспондують з індивідуальністю автора. Тому, вочевидь, Кафка і протестував проти зображення їх на ілюстраціях. Взагалі тварини, які входять до кафківського бестіарію, автору вкрай несимпатичні. Оповідання, що дало назву збірці, вперше опубліковане в грудні 1917 р. в альманасі «Нова поезія». Сам Кафка, очевидно, досить високо поціновував цю новелу, що варіювала на свій лад мотив «Легенди про святого Юліана, гостинного до прочан» Г. Флобера, де йдеться про подвиг милосердя св. Юліана, котрий своїм тілом зігрів прокаженого.

Окрім названих, у збірку ввійшли новели: «Сусіднє село», «Королівське послання», «На гальорці», «Біля брами закону» та ін. Остання новела була опублікована як самостійний твір в альманасі «Фом юнґстен таґ» 1915 р. Г. Гессе так витлумачив цю притчу: «Вся трагедія його (Кафки — Ред.) — а він вельми і вельми трагічний поет — є трагедія нерозуміння, точніше, неправильного розуміння людини людиною, особистості — суспільством, Бога — людиною. В даному, першому, томі творів коротка прозова річ «Перед обличчям закону» розкриває цю проблематику чи не найбільш повно...» Знаменно, що автори франко-американської екранізації роману «Процес» (О. Веллс, О. Залкінд) використовували притчу («Біля брами закону») як своєрідний пролог до фільму, розгорнутий епіграф, що найчіткіше виражає головну думку роману — думку про недосяжність істини та справедливості. З огляду на це слід зазначити, що існує і театральна версія «Процесу» Жіда Ібарре (згідно з легендою, П. Клодель, будучи послом у Празі, сказав, подивившись цю постановку: крім Расіна, є тільки один великий письменник, перед яким він знімає шапку, — Кафкою), і навіть опера: її написав 1970 р. композитор Г. фон Ейне.

Типове для настрою письменника того часу — як вираження погляду на теперішнє — оповідання «Новий адвокат». Новий адвокат, який з’явився в конторі, — це Буцефал, легендарний кінь Олександра Македонського, тобто істота, яка брала участь у славних подіях легендарного минулого, котрого вже не повернути. Час великих полководців минув, і все, що залишається «доктору Буцефалу», — перегортати сторінки старих книг, намагаючись здобути втрачений сенс і призначення власного життя. Суперечливість між гаданим та існуючим, фікцією та реальністю — суть проблематики й інших оповідань збірки: «Звіт для академії», «На гальорці», «Сільський лікар» — свідчення зрослого інтересу Кафки до параболічної форми в період між 1916 і 1917 pp. Проте його притчі, на відміну від традиційних, вказують лиш на те, що незбагненне є незбагненним, тобто те, що відоме нам ніби апріорно. 1917 р. взагалі був насичений подіями: другі заручини з Ф.Бауер; студії С. К’єркеґора; праця над афоризмами. 4 вересня 1917 р. в нього виявили туберкульоз, відтоді Кафка братиме довготривалі відпустки у бюро й багато часу проводитиме в санаторіях і лікарнях. У грудні другі заручини були розірвані (тепер Кафка мотивував неможливість створити сім’ю через серйозне захворювання). В 1918 — 1919 pp. творча робота практично зведена до нуля, виняток — «Лист до батька» («Der Brief an den Vater»), написаний в листопаді 1919 р. Лист, який ніколи не дійшов до свого адресата, є дивовижним документом, в котрому традиційний конфлікт «батьків та дітей» піднятий на хвилі гамлетівської рефлексії до глобальної проблеми. Брод відносив текст до літературної спадщини письменника, вбачаючи в ньому спробу автобіографії, власного життєпису.

Перші підступи до останнього роману — «Замку» («Das SchloB»), який також залишився незакінченим, датуються приблизно 1920 р. Безпосередній же запис тексту, що дійшов до нас, відбувається між лютим та вереснем 1922 р. Автор, розуміючи, що і цей роман залишиться фрагментом, у 1923 р. передав рукопис М. Броду, котрий опублікував «Замок» 1926 р. у видавництві К.Вольфа. Дослідники вказують на такі літературні джерела роману: «Страх і трепет» С. К’єркеґора, «Бабуся» Б. Нємцової, «Інший бік» А. Кубіна, «Божественна комедія» Данте, «Міхаель Кольхаас» Г. фон Клейста, «Виховання почуттів» Г. Флобера, «У відкритому морі» А. Стріндберґа, «Вибіркова спорідненість» Й.В. Гете, «Містерії» К. Гамсуна й ін. Автобіографічні моменти: в дитинстві Кафка часто бував у селі Воссек, звідки був родом його батько і де був замок німця-поміщика; побутує думка, що взаємини землеміра та Фріди — до певної міри відображають взаємини К. й М. Єсенської; в образі Кламма біографи вбачають деякі риси чоловіка Мілени; Юлія Войричек — ніби прообраз Ольги.

Роман насправді вищою мірою автобіографічний, головний персонаж знову має ініціал Кафка. Існує навіть версія, що перші 42 сторінки книги в початковому варіанті були написані від першої особи. Таким чином, землемір К. з’являється в селі, яке прилягає до замку, і намагається отримати від замкових чиновників легітимацію своєї діяльності, але в підсумку не в стані інтегруватися навіть в село. За словами Брода, кінцівка повинна була бути такою: «Кафка помирає, не витримавши боротьби, і в цей момент приходить рішення, згідно з яким Кафка, котрий не мав юридичного права на проживання в селі, це право, як виняток, отримує». Існує чимало інтерпретацій і тлумачень роману. Згідно з Бродом, в основі книги — релігійна юдейська ідея: замок, куди Кафка не має доступу, символізує благодать, божественне керування людською долею (в даному випадку — «селом»). На Заході рецепція роману тривалий час визначалася саме Бродівським трактуванням: на першому плані — метафізична проблематика, кожен персонаж — алегорична постать тощо. Потім настає перелом, і центральною з цього огляду була робота X. Політцера, що вийшла в 1950 p., де алегоризуюча методологія називалася «прапомилкою», «першонещастям». Це означало повне зникнення рецидивів. Після 1945 р. Ж.П. Сартр увів Кафку у поле зору екзистенціалістів. Дехто добачав у ньому ілюстрацію філософських поглядів М. Гайдеггера. З групи соціологічних тлумачень можна виокремити думку Т. Адорно: землемір Кафка — жертва корупції та злочинної асоціальності суспільства фашистського штибу.

Від двох попередніх романів «Замок» відрізняє впадання в тотальний антиісторизм. В «Америці» К. ще намагався показати реальний час, у «Процесі» персонажі отримують реально співвідносні соціальні характеристики, дія ж «Замку» практично ніяк не кореспондує з дійсністю (згадування, скажімо, Південної Африки або Іспанії звучить тут як дисонанс і нонсенс). Змінюється і головний персонаж: він вже не чекає, як герой притчі «Біля брами закону», він активний, можна навіть сказати — хоча це не зовсім у стилі Кафки — борець. Але йому не спадає на думку поставити під сумнів чиновницьку систему, а будь-який з аборигенів відчуває щодо нього свою вищість, позаяк вони наділені «знанням».

Кафка, проте, також має свої переваги: будучи «чужинцем», «захожим», він бачить те, чого не помічають «місцеві», — абсурдність системи, апарату, який обслуговує лише себе самого. В тотально знеособленому світі землемір наділений «я», саме тому його поява в одній із приймалень одразу ж паралізує роботу чиновників. І все ж Кафка смішний: смішне те, що в кожній селянській дівчині йому ввижається таємниця замку; смішне те, що він ніяк не може добратися до своїх безпосередніх функцій. Втім, чи землемір він насправді? Де залишилися його помічники? В нього начебто є дружина та дитина, але чому він тоді хоче одружитися з Фрідою? Як і Йозеф К., у кожній людині він бачить тільки об’єкт, тільки інструмент своїх цілей (Фріда потрібна лише для того, аби досягти Кламма). Чи не полягає кардинальна суперечність його життя саме в тому, що його мета перебуває по той бік досяжного?

Здоров’я Кафки поступово погіршувалося, на початку жовтня 1921 р. він написав перший заповіт, де призначив М.Брода своїм духівником і просив його знищити всі рукописи. М.Єсенській він віддав щоденники, які вона повинна передати після смерті автора Броду для знищення. У 1923—1924 рр. Дора Дімант, остання наречена Кафки, спалить на його вимогу і в нього на очах частину рукописів. Ф. Бауер (1887-1960) поїде на початку Другої світової війни у США і вивезе із собою понад 500 листів Кафки; довго відмовлятиметься друкувати їх, хоча слава її колишнього нареченого росла, а разом з нею і ціна листів. І лише серйозно захворівши, продасть їх видавцю за п’ять тисяч доларів.

Остання збірка новел та оповідань Кафки, над якою він працював для берлінського видавництва «Ді шміде», буде називатися «Художник голоду» («Ein Hungerkiinstler»). Кафка читав коректуру майбутньої збірки, але за життя її не побачив. До збірки ввійшли оповідання «Перші страждання», «Маленька жінка», «Художник голоду», «Співачка Жозефіна, або Мишачий народ» (останній твір Кафки, написаний 1924 p.). Оповідання були написані в період між 1921 та 1924 pp. і, крім новели «Маленька жінка», публікувалися раніше в журналах. У 1925 р. Г. Гессе так відгукнувся про оповідання «Художник голоду»: «Художник голоду» — один із найпрекрасніших і хвилюючих творів Кафки, ефірний, як мрія, точний, як логарифм. Після «Сільського лікаря» й «У виправній колонії», цих шедеврів, які декілька років тому звернули до себе увагу, «Художник голоду» — мабуть, справжня, прониклива, духмяна річ цієї мрійливої та доброчинної людини, яка до того ж стала незбагненним майстром і повелителем царства німецької мови».

Остання збірка Кафки — певне підбиття підсумків, центральна тема цих оповідань — роздуми про місце і роль митця у світі, про суть мистецтва. У листі до Брода від 1922 p. Кафка говорить про своє письменництво як про «службу дияволу», позаяк в його основі лежать «суєтність» і «жадоба насолод», йдеться про «сонячну систему суєтності». Водночас, погляд на власну творчість стає в останні роки більш спокійним і об’єктивним, що зумовлено, вочевидь, остаточною втратою ілюзій. Прикметне з цього погляду оповідання «Перші страждання»: «художник трапеції» проводить все своє життя високо під склепінням цирку, фанатично вдосконалюючи свою майстерність і ні з ким не контактуючи. Здається, цілком звична річ — цирк як метафора буття. Але за ходом дії ми парадоксальним чином дізнаємося, що артист не бере участі в спектаклі, що він тільки відволікає увагу публіки від вистави, яка під ним відбувається. І ми розуміємо — Кафка описує свій власний випадок: лише одна поперечина в руках, хіба це життя? На дитяче чоло «художника трапеції» лягають перші зморшки, але в оповіданні є ще імпресаріо, котрий стурбований цим нападом рефлексії.

Нікчемність митця, непристосованість, ефемерність і проблематичність його місця в соціумі — одна з тем оповідання «Дослідження однієї собаки»(вперше опублік. 1931 р.). В ієрархії собачого царства собаки-митці — це ті химеричні створіння, які витають в повітрі і чиї функції надзвичайно важко ідентифікувати. Мистецтво «найвеличнішого художника голоду всіх часів» перебуває в цілковитій суперечності до життя, оскільки містифікує її, бо фактично культивує смерть. Випадок обтяжується ще й тим, що «художник голоду», на відміну від «художника трапеції», перейнятий завоюванням паблісіті, хоч і відчуває свою потребу в суспільному визнанні як щось гріховне. Він би наївся донесхочу, якби знайшов їжу до смаку, але такої немає, тому летальний кінець художника синонімічний перемозі мистецтва.

Таким же мізерабельним є становище «співачки Жозефіни», і її трагедія є лише «маленьким епізодом» у одвічній історії «Мишачого народу», який, звісно ж, упорається з цією втратою. «Народ» ставиться до творчості Жозефіни вельми стримано, позаяк сумнівається у правомірності її претензій на особливе становище. Але сила Жозефіни також в тому, що вона спілкується однією мовою зі своїми товаришами, висловлюючи їхні несміливі надії і тривоги. Але — і тут знову створюється парадоксальна ситуація — той факт, що вони її слухають, усуває взагалі будь-який натяк на можливість мистецтва. Врешті-решт Жозефіна, за повної байдужості «народних мас , змушена замовкнути и розчинитися в забутті, як це вже траплялося незчисленну кількість разів.

На щастя, пророцтва Кафки справджувалися не завжди. Його власна творчість знайшла вдячного читача, а естетичний і екзистенціальний досвід празького письменника можна сміливо назвати надособистісним і епохальним. Ще одна творча іпостась Кафки — жанр афоризму. Що стосується історії виникнення першого циклу, то він писався разом з «маленькими оповіданнями» між жовтнем 1917 і лютим 1918 p., коли письменник лікувався після першого нападу хвороби легень. Всього їх в кінцевому підсумку виявилося 109. Тематика оповідань широка й різноманітна, але всі вони присвячені одному феномену — самому авторові. Прикметно, що деякі афоризми наближаються за своїм характером до «віршів у прозі» чи вільних віршів. Реалізується тут і ще одна якість Кафки, часто недооцінювана, — його безсумнівний гумор. Між серпнем і жовтнем 1920 p. Кафка переписує афоризми в зошит (за порядком їхнього виникнення), нумерує, але обнародувати не збирається. М.Брод дасть їм згодом заголовок «Роздуми про гріх, страждання, надію та про істинний шлях» (доволі вдала назва) і опублікує вперше 1931 р. у книзі «При побудові Китайської стіни» («Beim Bau der Chine -sichen Mauer»). Потім вони вийдуть у 1953 p. у збірці «Весільні приготування в ceлі» («Hochzeit-svorbereitungen auf dem Lande»). Другий цикл афоризмів отримав назву «Він. Нотатки 1920 року». Ця серія виникла між січнем і лютим 1920 р. і знову була пов’язана з написанням коротких новел. Вперше опублікована в книзі «При побудові Китайської стіни» (1931). «Він» — безумовно, сам Кафка, це його екзистенціальну ситуацію трактують афоризми.

Рецензія творчості австрійського письменника буде неповною, якщо винести за дужки його щоденники. Писав їх Кафка (щоправда, нерегулярно) починаючи з 1910 р. Останній запис датований 12 липням 1923 р. Щоденники, окрім усього іншого, цікаві також тим, що деякі записи практично є готовими новелами. До них примикають подорожні щоденники (нотатки про поїздки до Італії, Франції тощо). Уривки з них вперше опубліковані у 1937 р.

Помер Франц Кафка 3 липня 1924 р. у санаторії Кірлінг під Віднем, похований у Празі.

В Україні окремі твори Кафки переклали Є. Попович, І. Кошелівець та ін.

В. Никифоров



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.