Література другої половини ХХ століття
Постмодернізм
Патрік Зюскінд (нар. 1949 р.)
Німецький письменник Патрік Зюскінд народився у сім’ї письменника у місті Амбах. Він отримав музикальну освіту, вивчав історію в Мюнхенському університеті та в Ексі (Прованс). Перед тим як присвятити себе літературній діяльності Зюскінд змінив ряд професій. Він був журналістом, тапером у танцювальному барі, тренером по настольному тенісу, працював у фірмі «Сіменс», редагував реферативний журнал.
Популярність Зюскінд здобув моноп’єсою «Контрабас»(1980), яку поставили в кількох німецькомовних театрах. 1985 року в Цюріху вийшов роман «Запахи. Історія одного вбивці». Книга відразу стала бестселером і була перекладена багатьма мовами (український переклад роману опубліковано у журналі «Всесвіт», 1993, № 11-12, а російський - в журналі «Иностранная литература», - 1991. - № 8 ). Зюскінду належать також оповідання («Історія пана Зоммера», «Голубка») і телевізійні сценарії (довгий час він працював на західнонімецькому телебаченні).
Запахи. Історія одного вбивці (1985). Назва роману Зюскінда прикметна. Адже в основі твору лежить метафора запаху як універсального всеохоплюючого зв’язку між людьми. Як відзначає російський перекладач роману Е.Венгерова, «метафорами такого масштабу в німецькомовній прозі можуть похвалитися хіба що Т.Манн (хвороба А.Леверкюна) або Г.Гессе (гра в бісер)». В книзі П.Зюскінда представлена ціла палітра запахів, як божественно-приємних, так і пекельно-огидних.
Головний герой роману «Запахи» — Жан-Батіст Гренуй, найгеніальніший парфюмер усіх часів та народів. Він живе у Франції ХVІІІ століття і належить «до найгеніальніших і найогидніших постатей» цієї епохи. Автор із самого початку розповіді ставить свого героя в один ряд із іншими «геніальними потворами» — маркізом де Садом, Сен-Жюстом, Фуше і Бонапартом. Проте, на відміну від них, ім’я Гренуя тепер забуто, але лише тому, що «його геній і єдине його шанолюбство було обмежене сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів».
Гренуй «був монстр від самого початку». Йому довелося народитися у місці, де панував найнестерпніший сморід — на паризькому Кладовищі невинних. Його матір було засуджено до смертної кари за багаторазове дітоубивство. У дитини змінилося кілька годувальниць, що відмовлялися від неї. «Воно від диявола!», - говорить одна з них священику Тер’є, - «...воно зовсім не пахне». Малого Гренуя здають у притулок мадам Гайяр, де він вижив «через свою впертість і злість». Автор порівнює його з лінивим, впертим, бридким кліщем, самотнім, зосередженим на собі, маленьким і непомітним. Діти уникали його, «гидували ним, як гладким павуком». Лише у три роки Гренуй став на ноги, у чотири промовив перше слово. Він пізнавав світ за допомогою запахів, предмети й явища «нагромаджував у собі як нюхові поняття», вивчав і відчував все своїм геніальним нюхом.
Роками вчення Гренуя було не тільки перебування у чинбарні Грімаля, де він вижив, тяжко працюючи і перехворівши сибірською виразкою, але й «полювання» за різними запахами. Його цікавили невідомі ще запахи, на які він «полював із пристрастю й терпінням рибалки, колекціонуючи їх у собі». Одного разу Гренуй зіткнувся з ароматом дівчини, що був «справжньою красою». «Сотні тисяч запахів , порівняно з цим одним були, здавалося, нічого не вартими. Цей один запах являв собою найвищий принцип, за яким мали бути впорядковані решта запахів». Гренуй зрозумів: якщо він не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу. І він скоює вбивство дівчини, аби увібрати її запах і запам’ятати його назавжди. Греную було зовсім байдуже, що в основі цієї «краси» лежав злочин — головне, що він зміг знайти свій «абсолют».
Згодом Гренуй зі своїми феноменальними здібностями став учнем знаменитого паризького парфюмера Джузеппе Бальдіні. Він вивчає парфюмерну науку і створює десятки нових запахів, котрі метр Бальдіні видає за свої. Він став фахівцем у мистецтві дистилювання, просиджував місяцями за перегінним апаратом, намагаючись здобути «радикально нові аромати, яких у концентрованому вигляді не бувало ще ніде на землі». Але Гренуй зазнав поразки, і усвідомивши це, мало не помер. Він залишає Бальдіні, дім якого після уходу геніального учня завалився в Сену (на цьому закінчується перша частина роману).
Гренуй вирушив на південь, він уникає людей та їх запахів, стає затворником. Сім років він живе усамітнено, існуючи у своїй «внутрішній імперії», куди він «закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав». Гренуй став тим, ким і хотів бути — «Месником і Творцем світів». Він живе у світі фантазій, засіваючи свій всесвіт найрізноманітнішими ароматами і знищуючи міазми минулого. Однак відлюдник Гренуй переживає внутрішню катастрофу. Він не міг відчути свого власного запаху, «повністю утопаючи в ньому, він ні за що в світі не міг його понюхати!» Страх власного запаху і виганяє його з добровільного затворництва.
За ці роки він постарів, здичавів і був схожим чи то на «помісь людини й ведмедя», чи то на»дикуна-індіанця». Гренуй зустрічається з маркізом-філософом Тайяд-Еспінассом, котрий мріяв вивести абсолют — флюїд смерті. Він випробовує свою «флюїдальну теорію» на Гренуї, але сам маркіз, подібно Бальдіні, канув у порожнечу, від нього не залишилось «жодного сліду — жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки».
Третя частина роману присвячена життю Гренуя в Грасі, де він зіткнувся з ароматом 15-річної дівчини, як колись у Парижі. Але тепер він хоче привласнити аромат дівчини «по-справжньому; зняти його з неї, мов шкіру, й перетворити у свій власний аромат». Два роки він мав, щоб навчитися це робити. І ось у Грасі одне за одним відбуваються таємничі вбивства. Двадцять п’ять міських красунь стали жертвами Гренуя, який має витягти з їх тіл необхідні компоненти есенцій, як парфюмери добувають із квітів. Нарешті вбивцю було впіймано. Підсудний зізнався у скоєних злочинах. Було призначено страту, до якої громадяни готувалися, як до великого свята.
Але сталося диво. Кілька краплинок магічних парфумів примусили десятитисячний натовп, не тільки виправдати ненависного вбивцю, але й схилитися перед ним. Аромат дав Греную владу над світом і «планована страта найогиднішого злочинця свого часу перетворилася на найбільшу вакханалію, яку бачив світ...» А Великий Гренуй стояв і посміхався, переживаючи найбільший тріумф у своєму житті.
Проте тріумф видався йому жахливим. Він усвідомив, що «ніколи не знаходив задоволення в любові, а завжди тільки в ненависті, тільки ненавидячи і викликаючи ненависть». І хоча Гренуй і був замаскований найкращими в світі парфумами, «під цією маскою не мав обличчя, лише абсолютний брак запаху». Маленька скляна пляшечка з парфумами давала не лише владу над людьми, але й відчуття абсолютної безглуздості його життя.
Остання, четверта частина роману присвячена смерті героя. «Він хотів повернутися до Парижа й померти». Він тримав у руці пляшечку з парфумами - владу над світом. «Владу, що була сильнішою, ніж влада грошей, чи влада терору, чи влада смерті: невідпорна змога викликати в людей любов. Тільки одного не могла дати ця влада — людського запаху. Хай навіть перед цілим світом він, завдяки своїм парфумам, явиться Богом, - якщо ж не має власного запаху, то й сам ніколи не довідається, хто він є насправді, відтак йому на все наплювати — на світ, на себе, на парфуми».
Гренуй дістався до місця свого народження — до Кладовища невинних. Він опинився вночі біля вогнища, навколо якого сиділа «всіляка потолоч: злодії, вбивці, розбійники, проститутки, дезертири, неповнолітні злочинці». Вони кинулися на Гренуя, «позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп’яли кігті й зуби в його м’ясо, напавши на нього, мов гієни»... Після цього акту канібалізму розбійники «надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові».
В образі Гренуя можна вбачати парадигму митця ХХ століття — митця, захопленого своїм талантом і бажанням володарювати над світом. «Чи не є цей роман, - запитує Б.Бігун, - іронічною оповіддю про долю митця, з його вихідною «пустотою» і незакріпленістю в людському світі; з його феноменальністю, що дозволяє «відчувати на дотик» сутність явищ і розглядати зовнішній світ як об’єкт підкорення, як поле матеріалізації творчих фантазій; з його нерозв’язними внутрішніми конфліктами?»
Постмодерністський роман П.Зюскінда розвінчує класичну модель модерністського мистецтва, його міф про можливості мистецтва і митця. В «Запахах» іронічно подається, за словами Б.Бігуна, «ідеальна модерністська ситуація»: «парфюмерне мистецтво тут символізує мистецтво взагалі, а Гренуй — того «ідеального» митця, що зміг би з’явитися на світ, якби хтось, слідуючи модерністським рецептам, вирощував би такого собі гомункулуса, в якому сполучалися б основні вимоги модерністської естетики, що висувалися до творчої особистості. Це, по-перше, природна геніальність, по-друге, маргіналізм, відсутність будь-якого бажання вписатися в соціальне життя, і. Нарешті, по-третє, свобода від оков всюдисущого «культурного безсвідомого», повне несприйняття соціальних стереотипів, передусім у сфері моральності». Постмодерніст Зюскінд створює свій «антиміф» про мистецтво: творчій геній — зло, породження всесвітнього сморіду; він перебуває не в гармонії зі світом, а в опозиції до нього; шлях мистецтва є антигуманним, бо пошуки митця знаходяться по той бік моральності; геній приречений на свій крах у світі.
«Запахи» — це й роман-попередження. З одного боку, він примушує переглянути формулу «геній і злодійство - дві речі несумісні», попереджає про злочини, що приховуються у розриві з природою, у насильстві над нею, у прагненні людства привласнити і поглинути її красу, в ненаситному марнославстві володіння, притаманній нашій цивілізації. З іншого ж, Зюскінд зачіпає і проблему тоталітаризму. Гренуй, що вбиває необхідних для його парфюмерної справи красунь стає, за словами А.Якимовича, «попередником тих, хто став убивати людей заради користі справи й заради науки, а також використовувати тіла вбитих, у тому числі в парфюмерній індустрії». А монстри, що заволодівають душами людей не тільки у постмодерністських романах, але й у реальному житті (про що свідчать більшовизм і фашизм ХХ ст.), вирощуються, на думку російського критика, в пансіоні мадам Байяр, у цьому «царстві Розуму», у цій «реторті войовничого Просвітництва», де винищуються усі ознаки людського «нерозумства»: «тут немає ні пристрастей, ні почуттів, ні іронії, ні гри. Це й є найважливіша, якщо не вирішальна стадія розвитку» гомункулусів, дикунів, моральних потвор.
Роман П.Зюскінда, як і усі твори постмодернізму, інтертекстуальний. Рекомендуємо звернути увагу на його зв’язок із повістю-казкою Е.Т.А.Гофмана «Малюк Цахес». Н.Білоцерківець відзначає: «Поза сумнівом, «мотив» чи «схема Цахеса» є вирішальною в постмодерністській системі «Запахів». Автор нагадує про це навіть такими вторинними, здавалося б, паралелями, як образ батечка Тер’є (пастор у Гофмана) чи власниці сирітського пансіону мадам Гайяр (фея-патронеса подібного притулку в «Малюку Цахесі») тощо. За ними, втім, простежується взагалі паралель між гофманівським князівством Керепес де, ніби віспу «сільським телепням», повсюди прищеплено дух освіти й порядку, та добою Просвітництва. Яку обирає тлом для свого героя Патрік Зюскінд. І гумористична смерть (вислів Гофмана) малюка Цахеса переливається в ритуально-моторошну, а проте й комічну сцену розривання і поїдання Бога-Гренуя злочинцями-бомжами на Цвинтарі Невинних». Гренуй — така ж морально огидна і нікчемна людина, як і гофманівська потвора, хоча й герой Зюскінда досягнув могутності без допомоги фей чи магічних волосинок. Він «сам зробив себе улюбленим, Богом, володарем душ .. і не втішився, як Цахес а жахнувся, побачивши, чого варта любов усіх тих нормальних звичайних, милих, людяних, слухняних перед законом людей» (Н. Білоцерківець).
Серед інших інтертекстуальних зв’язків роману П.Зюскінда відчутними є також відсилання до французьких просвітителів (образ маркіза Тайяр-Еспінасса є пародією на героїв Дідро і Руссо), Гюго (зображення паризького життя), Діккенса (герой — сирота-байстрюк, дитинство в притулуку, знущання в підмайстрах), французького реалізму Бальзака і Золя (опис парфюмерної крамниці Бальдіні чи паризького Кладовища невинних), Достоєвського (проблема злочину і права на нього), творів німецької літератури ХХ століття (Г.Манн, Т.Манн, Л.Фейхтвангер, Б.Брехт), в яких відбито реакцію на фашизм. Окрім цього, роман містить майже наукові викладки із сфери парфюмерії, і відгомін філософських теорій тоталітаризму, і віддзеркалення «масової» літератури. Адже «Запахи» можуть бути прочитані не як зразок постмодерністського роману, а й як такий собі «історичний детектив». Це зближує його з іншим визначним витвором постмодернізму — романом У.Еко «Ім’я троянди».
Запитання і завдання:
Охарактеризуйте образ головного героя роману «Запахи» Гренуя.
Що символізують в романі «Запахи» парфуми?
Яким чином роман Зюскінда зачіпає проблему тоталітаризму?
Прослідкуйте інтертекстуальні зв’язки роману. Зверніть увагу на його зв’язок з гофманівським «Малюком Цахесом».
Доведіть, що твір Зюсінда належить до постмодерністської літератури.
Рекомендована література.
Білоцерківець Н. Геніальна компіляція //Всесвіт. — 1993. - № 11-12;
Бегун Б. Превратности парфюмерного искусства, или Апология и крах маргинализма //Вікно в світ. — 1999. - № 2;
А.Якимович. Пансион мадам Гайяр, или Безумие разума //Иностранная литература. — 1992. - № 4.
Посилання на схожі матеріали:
Дата останньої редакції: 10 березня 2026