Тема самотності в творчості японського письменника X. Муракамі - СУЧАСНИЙ ПРОЦЕС. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ СТИЛІВ, НАПРЯМКІВ І ТЕЧІЙ

Тема самотності в творчості японського письменника X. Муракамі - СУЧАСНИЙ ПРОЦЕС. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ СТИЛІВ, НАПРЯМКІВ І ТЕЧІЙ

Новітня історія зарубіжної літератури

Японська література в світі загалом була майже не відома. На те були серйозні причини. Труднощі з вивченням мови, наявність культурного бар'єру, відмінність у ментальній та художній традиції не сприяли популяризації японської літератури.

Навіть якісно перекладені твори залишали в читачів враження, що втрачено щось важливе. Проте, література XX — XXI ст. почала рясніти темами й мотивами, що знищували межу нерозуміння між існуючими літературами, незалежно від традицій, мов, культур, ментальностей.

Маємо на увазі насамперед тему самотності, що стала об'єднуючим чинником як латиноамериканської, так і західноєвропейської та японської літератур.

Посилювалися процеси інтеграції, відчувалося тяжіння до східних елементів у культурі та філософії. Яскравим прибічником ідеї зближення Сходу і Заходу був японський митець Харукі Муракамі (1949 р.н.). У літературну тканину він ненав'язливо ввів філософські категорії цього процесу.

Так склалося, що до кінця 90-х років XX ст. сучасними японськими письменниками для українських та російських читачів залишались Кобо Абе та Кендзабуро Ое. Хоча найбільш відомі свої твори вони створювали впродовж 70-х років. Таким чином, тридцять років україномовні читачі і не уявляли, що японці читають, над чимось розмірковують, з приводу чогось сумують і над чимось сміються. Проте в 1997 році в Росії популярності набув роман «Полювання на Вівцю». Приблизно рік текст розповсюджувався російськомовною Мережею, і лише згодом, уже набувши певного визначеного бренду, з'явився на друкованому папері. Саме тому справедливо було б вважати Харукі Муракамі першим автором, який відкрив україномовному та російськомовному читачеві вікно до сучасної Японії і відповідно — перший у світі письменник, який «підкорив» своєю творчістю переважну більшість читачів країн колишнього Радянського Союзу через мережу Інтернет.

В український культурний простір Муракамі ввів перекладач І. Дзюб. До популяризації імені японського митця певною мірою долучилися й українські видання на зразок «Книжника — review», «Зеркала недели», «Киевских ведомостей». Тексти творів Муракамі було надруковано в журналах «Сучасність» та «Всесвіт». Проте, літературознавче й історико — літературне осмислення творчості митця залишалося прерогативою виключно російських дослідників: Д. Коваленіна, Т. Касаткіної, Г. Чхартішвілі, Е. Срмоліна.

Життя цієї людини до цього часу можна було називати цілком звичайним. Подробицями свого особистого життя Муракамі завжди ділився без особливого прагнення. «Всё, о чем я хотел сказати людям, я рассказываю в своих книгах», — саме так призупиняє письменник наступ журналістів та читацької аудиторії на фортецю власного приватного життя.

Народився майбутній письменник 12 січня 1949 року в давній столиці Японії Кіото. Його дідусь був буддистським священиком, утримував невеличкий храм. Батько викладав у школі японську мову та літературу, а у вільну годину займався буддистським просвітництвом.

У 1950 році родина переїхала до міста Асія, у передмісті порту Кобе (префектура Хього).

У 1968 році Харукі Муракамі вступив на відділ театральних мистецтв при університеті Васеда за спеціальністю класична (грецька) драма. Навчання особливої втіхи йому не приносило. Більшу частину часу він проводив у Театральному музеї університету, маючи нагоду ознайомитися із сценаріями американського кіно.

Протягом студентських років майбутній письменник брав участь у антивоєнному русі, виступав проти війни у В'єтнамі.

Успішно закінчивши університет Васеда, Муракамі отримав ступінь знавця сучасної драматургії.

У 1971 році він одружився зі своєю однокурсницею Еко, з якою живе до цього часу. Дітей не має.

У 1974 році Муракамі орендував приміщення і відкрив власний джаз — бар «Пітер Кет» у районі Кокубундзі, Токіо. У 1977 році він переїхав із баром у більш спокійний район міста Сендагая.

У квітні 1978 року Муракамі переглянув бейсбольний матч, у розпалі якого зрозумів, що спроможний написати роман. До цих пір письменник не знав, чому сталося це саме так. «Я просто зрозумів — і все». Він почав залишатися після закриття бару на ніч і писати тексти.

Протягом юнацьких років письменник читав переважно зарубіжну літературу. Ще з дитинства він відчував відразу до рідної японської літератури. Можливо, причиною тому було те, що його батько викладав літературу. Років до сімнадцяти російська література складала основне коло його захоплень, а потім, вивчивши англійську мову, він переключився на американців в оригіналі. Тому його стиль — це своєрідний «мікс», створений із впливів російської літератури XIX ст. та американської прози XX ст. Що стосується суто японської літератури, то можемо зробити висновок, що письменник її майже не читав.

Своїм улюбленим письменником Муракамі і на сьогодні вважає Ф. М. Достоєвського. Один із його неперевершених романів, на думку японського письменника, є «абсолютним» — це «Брати Карамазови». « "В " Братьях Карамазовых» есть всё, о чём когда-либо захочется написать, и всё, что когда-либо захочется прочитать. Я называю это «абсолютным романом». Вот что мне хотелось бы написать когда-нибудь».

У 1979 році Муракамі опублікував повість «Слухай пісню вітру» — першу частину «Трилогії Криси». Отримав за неї літературну премію «Гундзо Сіндзінсьо» — престижну нагороду, яку щорічно присуджував солідний журнал «Гундзо» японським письменникам — початківцям. Дещо пізніше — національну премію «Нома» відповідно за ті самі заслуги. Наприкінці року роман-призер був розкуплений нечуваним для дебюту тиражем — понад 150 тисяч екземплярів у цупкій обкладинці.

У 1980 році він побачила світ повість «Пінбол-1973» — друга частина «Трилогії Криси». Цього ж року письменник продав свій бар, а на життя почав заробляти виключно власними творами.

Роки, віддані джаз — бару, не пройшли для Муракамі даремно. Він навчився довіряти таланту і водночас зрозумів, що просто мати талант замало. Дуже важливо в житті — яким ти народжуєшся: талановитим чи ні. Якщо людина позбавлена таланту, то її життя — порожня витрата часу.

У 1982 році Муракамі закінчив свій перший роман «Полювання на Вівцю» — третю частину «Трилогії Криси». У тому ж році отримав за нього премію «Нома» для авторів — початківців, що присуджувалася літературним журналом «Бунгей сюндзю».

У 1983 році письменник опублікував дві збірки оповідань: «Повільним човном до Китаю» та «Найкраща погода для Кенгуру». Наступного року світ побачила збірка «Світлячок, Підпалити сарай та інші історії».

У 1985 році був опублікований роман «Країна Див без гальм та Кінець Світу», за який Муракамі отримав премію Танідзакі. Того ж року він випустив книгу дитячих казок «Різдво Людини — Вівці» з ілюстраціями Сасакі Макі та збірку оповідань «Смертельна лихоманка каруселі із кониками».

У 1986 році разом із дружиною письменник поїхав на проживання до Італії, звідки переїхав до Греції. У Японії на той час побачила світ збірка оповідань «Повторний напад на булочну».

Переїхавши жити до Лондона в 1987 році, письменник опублікував роман «Норвезький ліс». Знаходячись тут же, в Лондоні, він закінчив роботу над романом «Денс, денс, денс» — продовження «Трилогії Криси».

У 1990 році в Японії вийшла збірка оповідань «Удар телепузиків у відповідь».

У 1991 році Муракамі переїхав до Америки і став стажером — досліджувачем в університеті міста Прінстон, штат Нью-Джерсі. Японію він залишив через те, що успіх романів ускладнив його життя, письменнику фізично стало складно там знаходитися і писати далі. Він став відомим, а це дуже незручно у повсякденному житті. Тільки тут, в Америці, Муракамі не відчував своєї зайвості і несхожості у порівнянні з європейськими країнами, де його гнітило відчуття того, що він усім єством своїм тут чужий.

Саме тоді в Японії побачило світ 8-томне видання усього, що він написав протягом цього часу (1979—1989).

У 1992 році письменник отримав ступінь ад'юнкт — професора Прінстонського університету. Закінчив та опублікував цього ж року в Японії роман «На південь від кордону, на захід від сонця».

Переїхавши до Санта-Ана на території Каліфорнії, Муракамі читав лекції із сучасної (післявоєнної) літератури в університеті Уільяма Говарда Тафта. Відвідав цього ж року Китай та Монголію.

У 1994 році у Токіо побачили світ два томи гіпер — роману «Хроніки Заводного Птаха». У 1995 році був надрукований і третій том «Хронік». У Японії того часу відбулися дві значні трагедії: гіперземлетрус у Кобе та заринова атака секти «Аумсінрікьо». Муракамі відразу розпочав роботу над документальним романом «Підземка», відгукнувшись своєю творчістю на реалії життя.

На початку 90-х років Муракамі працював ведучим невеликого ток-шоу на одному із комерційних телеканалів Токіо, проводячи бесіди про західну музику та субкультуру. Випустив декілька фотоальбомів та путівників західною музикою, коктейлями та кулінарією. До цих пір полюбляв джаз, і хоча «останнім часом класики стало більше», відомий своєю колекцією із 40 джазових платівок.

У 1996 році світ побачила збірка «Привиди Лексінгтона». Після її опублікування письменник повернувся до Японії та оселився в Токіо, відтепер маючи можливість проводити зустрічі та інтерв'ю із жертвами та катами «заринового теракту». Робота над романом — двотомником «Підземка» була завершена у 1997 році.

У 1999 році Муракамі опублікував роман «Супутникове кохання», а наступного, 2000-го року, — збірку оповідань «Всі божі діти танцюють».

У січні 2001 року письменник переїхав у будинок на узбережжі у місті Оісо, де він проживає й зараз.

У серпні 2002 року Муракамі вперше дав інтерв'ю журналісту з Росії, а також написав передмову до книги, що незабаром мала з'явитися тут, — «Країна Див без гальм».

У вересні 2002 року він опублікував свій десятий за рахунком художній роман, двотомник «Кафка на узбережжі».

Крім власної письменницької творчості, Муракамі захоплювався перекладами. У лютому 2003 року він випустив свою версію роману Дж. Д. Селінджера «Над прірвою у житі». За останні 25 років він переклав японською мовою твори Фіцджеральда, Ірвінга, Селінджера, Капоте, О'Брайєна та ін.

Після закриття свого джаз — бару письменник кинув палити і розпочав займатися відразу декількома видами спорту. Два — три рази на рік він брав участь у марафонських забігах у різних містах світу — Нью-Йорку, Сіднеї, Саппоро тощо.

У 2002 році письменник організував із друзями клуб мандрівників «Токіо суруме», основне завдання якого — подорожі малодослідженими японцями куточками світу з наступними репортажами у глянцевих журналах. Публікувати власні фотокартки Муракамі не любив, щоб якомога рідше бути впізнаним там, куди він приїжджав неофіційно.

Протягом червня — липня 2003 року письменник разом із колегами з клубу мандрівників «Токійська сушена каракатиця» вперше відвідав Росію — побував на острові Сахалін. У вересні здійснив подорож до Ісландії. За повідомленнями з його офісу на даний момент він розпочав роботу над черговим масштабним твором.

Романи Муракамі були перекладені 16 мовами світу.

Однією із пристрастей письменника була сильна любов до музики. Припускали, що його колекція музичних записів нараховувала понад 40 000 екземплярів.

«Я редко возвращаюсь к своим книгам и перечитываю то, что написал», — говорив Харукі Муракамі — людина, яка намагалася писати по одному роману на рік.

Манера спілкування цього популярного японського письменника свідчила про відсутність «зіркової хвороби» та надмірної погорди. «В разговоре у него очень малоподвижное лицо, отчего мне сначала немного не по себе. Но чем больше он говорит, тем с ним уютнее. Как и в своих романах, о сложных вещах он говорит очень просто, повседневными словами, не эпатируя, вполголоса, глуховато» — такі враження після зустрічі із Харукі Муракамі залишились у російського журналіста Д. Коваленіна.

Харукі Муракамі — прозаїк, уподобання якого складали дві полярні художні форми: оповідання й роман. Майстерність письменника в кожній з них була підкреслено оригінальна. Він полюбляв заплутані інтригуючи сюжети й водночас надзвичайно спрощені оповідні прийоми.

Збірка «Привиди Лексінгтона». Центральна тема творів, вміщених у ній, яка стала провідною для творчості Муракамі, це тема самотності як природного стану людини у певні періоди життя. Самотність — постійна характеристика героїв семи новел збірки: самотній оповідач, що наглядав за покинутим будинком; самотній господар, який давно втратив батьків і друга; самотній товариш господаря, товариство якого, після смерті матері, складали лише зірки на небі. Здається, лише привиди не були вражені хворобою самотності. Героїв — оповідачів (у п'яти новелах — чоловіки, у решти двох — жінки) відрізняла хіба що відмінність темпераментів.

Самотність у тлумаченні автора мала різні прояви, причини і наслідки. Наприклад, в оповіданні «Тоні Такія» йшлося про самотність — приреченість. У післявоєнній Японії герой залишався в цілковитій самотності через дивну примху батька, що дав синові англійське ім'я. Визначена з дитинства самотність була постійною домінантою, своєрідним хрестом чужої спокути, не дивлячись на всі зусилля Тоні.

Жіночі образи японським письменником були зображені з не меншою виразністю. Надзвичайно рішучою була героїня оповідання «Зелений звір», яка сміливо й жорстоко знищила потворне чудовисько, що колись знайшло собі притулок у корінні дуба. Дружина «снігового чоловіка» з однойменного оповідання мала сили назавжди залишитися на північному полюсі самотності, на яку вона, закохавшись, сама себе прирекла.

Герой — підліток — образ, який набув особливої популярності в американській літературі, знайшов своє втілення і в творчості Муракамі. Свідченням цього став перший роман письменника про підлітків «Дослухайся пісні вітру» (1979), а також новели «Мовчання» та «Сьомий».

У новелі «Мовчання» було відтворено процес переходу юнака зі світу дитинства до світу дорослості.

Цей невеликий за обсягом твір насправді порушував велику кількість проблем. Одна з них — це взаємовідносини людини й натовпу, проблема маніпуляцій людською свідомістю. Окреслена проблема не була новою у світовій літературі, але, безумовно, зберігатиме свою актуальність безвідносно до часових і просторових меж. Літературна спадщина XX ст. відтворила кризові стани людини: Т. Манн «Маріо й чарівник», А. Камю «Чума», М. Булгаков «Майстер і Маргарита», Е. Йонеско «Носороги», П. Зюскінд «Запахи», Й. Бродський «24 грудня 1972 року», Г. Белль «Мовчання лікаря Мурке», X. Муракамі «Хроніки Заводного Птаха» тощо. Тема самотності й неприйняття особистості натовпом — була однією з центральних у всіх названих творах. Однак тільки два з них містили у своїх назвах образ мовчання — це оповідання Генріха Белля «Мовчання лікаря Мурке» та новела «Мовчання» Харукі Муракамі.

Одзава — головний герой новели — прагнув щосили кричати про проблеми самотності, однак мовчання натовпу ховало цей крик у холодній воді забуття, відчуження, нерозуміння.

Лікарю Мурке серед тотальної говірливості оточуючих найціннішим даром видавалося мовчання як можливість чути, слухати і бути почутим.

Головному герою новели «Сьомий» лише через сорок років вдалося звільнити підсвідомість від дитячого кошмару: на його очах під час тайфуну загинув товариш. Пережите нещастя, всеохоплююче почуття провини стояли на заваді формуванню комунікативних зв'язків із соціумом, звужували коло соціальних контактів героя.

Таким чином, у невеликих за обсягом жанрових формах найбільшою мірою проявилася майстерність письменника оповідати будь-яку історію так, щоб вона не втрачала своєї захоплюючої інтриги. Найчастіше загадкові події руйнували межу між реальним і потойбічним.

На особливу увагу заслуговував роман «Країна Див Без Гальм і Кінець Світу». Його було закінчено в 1985 році. В основі роману — невелика повість «Місто із стіною — примарою», написана п'ятьма роками раніше.

Тема, порушена у творі, надзвичайно цікавила автора, однак він тривалий час не міг знайти прийнятного варіанту для її повноцінного вираження.

Роман складався із двох окремих історій — «Кінець Світу» та «Країна Див без Гальм». Перша з них була написана за мотивами вище названої повісті. Головною метою автора було створення чогось цілісного з двох різних історій. Вони відбувалися в цілком різних місцях і розвивалися за різними канонами — однак врешті-решт спліталися в єдине ціле. Яким чином вони перетиналися і чим саме були об'єднані — читачеві не повинно бути відомим, аж поки він не досягне фіналу.

Композиція твору водночас спонтанна, химерна і врівноважена. Усі парні розділи — це «Кінець Світу», а всі непарні — «Країна Див без Гальм». Можна припустити, що під час написання твору письменник керувався прагненням відобразити різні аспекти власної свідомості.

Наприклад, світ «Кінця Світу» був надзвичайно тихим і врівноваженим. У маленькому містечку, огородженому височенною стіною, все відбувалося за усталеними нормами і доволі спокійно. Люди були стримані, небагатослівні, звуки — притишені. На відміну від цього світу, «Країна Див без Гальм» поставала надзвичайно активною. Там можна було знайти швидкість, насилля, комізм ситуацій, картини божевільних буднів величезного мегаполіса.

До Країни Див потрапив оповідач. Його увагу привернули чудернацькі звірі, що вдень залишали місто, а вночі поверталися. Ними опікувався Вартовий, надзвичайно кремезний і законослухняний. Він запевняв оповідача, що подібна цікавість до звірів у нього незабаром мине і з'являтиметься в основному на початку весни, коли звірі ворогуватимуть між собою. Прояви одвічного інстинкту давали про себе знати і звірі знищували одне одного. Однак, спливаючи кров'ю, земля давала початок новому порядку та новому життю.

З-поміж зачинених і мертвих на вигляд будинків за порадою Вартового оповідач знайшов бібліотеку — приміщення, що жодним своїм виглядом не нагадувало подібної установи. Тут, як це не дивно, новоприбулий мав змогу читати старі сни. Відтепер оповідач мав постійну посаду — Читач Снів — і його знаходження тут не обтяжувало мешканців міста. Однак Читач Снів повинен був попрощатися із денним світлом — саме тому Вартовий проводив нескладну на перший погляд операцію, проколюючи віки новоприбульцю.

Герой — оповідач іншої частини — «Країни Див без Гальм» — у самому центрі Токіо зустрівся із зовсім нетиповими та незрозумілими для пересічної японської людини речами: спершу величезний ліфт без особливих ознак, потім молода повновида дівчина без голосу, слова якої герой читав за рухами губ, а згодом сходи, що вели із шафи, вміщеної в одному з кабінетів хмарочосу, прямо в безодню. Читачеві стало зрозумілим, що головний герой — конвертор, він кодував інформацію, яку намагалися від когось приховати. Ті люди, які були спроможні розкодувати певну частину інформації, називалися квакерами. Заволодівши чужою інформацією, вони продавали її на чорному ринку і отримували шалену винагороду.

Автор змушував читача замислитись над існуванням іншого світу, що знаходився всередині нашого тіла. Ми, люди, перебували у постійній залежності як від внутрішньої свідомості, так і від зовнішнього світу. Саме така подвійна залежність змушувала нас хворіти, страждати, руйнувала наше дорогоцінне «я».

Герої захоплюючих і дивних романів Харукі Муракамі не відповідали стереотипному образу сучасних японців як «невпинних трударів». Це мрійники, інтроверти, уподобання яких складала класична та поп-культура. Вони тяжіли до зв'язків із загадковими жінками та до участі в потойбічних інтригах.

Наприклад, Тору Окада, головний герой роману «Хроніки Заводного Птаха», майже половину часу оповіді проводив, насолоджуючись станом безробітного — готував на кухні обіди, прибирав, читав книги, плавав у басейні, час від часу зустрічаючись із дивакуватими людьми, які розповідали йому свої трагічні історії.

В основі твору останнім часом доволі типове явище — зникнення людини. Поступово розплутуючи таємницю зникнення своєї дружини Куміко, Окадасан почав зазирати в нетрі власної душі. Це зникнення стало початком нового етапу в житті героя, в якому відтепер поруч із ним дивні створіння, на зразок Заводного Птаха, який щоранку заводив кожній людині пружину її життя; дивакуваті люди, що невідомо звідки з'являлися і не менш загадково зникали, залишаючи після себе незакінчені розмови, нез'ясовані думки, уривчасті враження.

Як зізнавався сам письменник, «повернення до витоків», тобто до специфіки власне японського способу мислення, розпочалося у період його чотирирічного перебування у Прінстоні, коли створювались «Хроніки Заводного Птаха». Крім вражаючого прогресу в опануванні англійською мовою, перебування в Америці дало Муракамі можливість відчути величезний емоційний заряд, описати який він не в змозі навіть тепер, коли минув час після його повернення до Японії.

Муракамі — письменник використовував інтернаціональну форму оповіді, однак наповнював її власними фантазіями, власним матеріалом, залишаючись при цьому власне японським письменником. Традиційно в Японії розповсюдженим був «сісьо-сецу» — жанр, аналогічний щоденниковим нотаткам, «роману про себе». Коли Муракамі написав свій перший твір, більшість японців були шоковані. Його історії занадто відрізнялися від «сісьо-сецу». Лише декілька критиків визнали його існування як письменника. Більшість же й до цього часу не в захваті від творів японського реформатора. Сам письменник задоволений, що він знайшов свого читача і має змогу відверто з ним спілкуватися.

Роман «Хроніки Заводного Птаха» відповідав усім реформаторським канонам творчості письменника.

На запитання про те, як виникла ідея написання роману, письменник відповів, що в основі був, скоріше, образ, а не чітко визначена ідея. Тридцятирічний чоловік готував собі на кухні спагеті, і раптом задзвонив телефон. Ось і все. Саме ця простота і привабила письменника. Незважаючи на первісну простоту, роман надзвичайно ускладнений через ту загадковість, яку він становив для читача. Події були настільки заплутаними, непередбачуваними, химерними, що людина, яка спостерігала за ходом їхнього розвитку, втратила здатність пояснювати їх за допомогою шаблонної логіки. Спадало на думку, що письменникові до вподоби писати саме таким чином: він ніби й сам не мав гадки, як будуть розгортатися ті чи інші події і, заплутуючи їх, отримував задоволення.

У цьому романі Муракамі порушив нові для нього теми. Один із героїв розповідав надзвичайно жахливі речі, що мали місце під час Другої світової війни. Важко пояснити, що змусило письменника звернутися до цієї теми, адже події відносного минулого відкривали перед нами обличчя Японії не з кращого боку. Описи жахів війни давалися Муракамі нелегко. Стиль оповіді цього японського письменника важко було порівняти із стилем письменників — класиків воєнної тематики. Частково завісу відкривали відомості з біографії Муракамі. Як відомо, Японія — країна із надміру відчутними зв'язками спорідненості, що не тільки визначали походження людини та певною мірою її статус, а й тримали людину на цьому світі як міцне незникаюче коріння.

Війна — це історія батька Муракамі, який був представником покоління, яке воювало протягом 40-х років. Ще в дитинстві майбутній письменник чув, але небагато, від батька про ті події, однак його завжди цікавило, що сталося потім з тими, хто пережив все це так само, як і його батько або й гірше за нього. Такі спогади — це свого роду спомин. Хоча, за словами самого письменника, все, що мало місце в книзі, було вигадане від початку і до кінця ним самим. Без сумніву в основу сміливої вигадки була покладена ґрунтовна обізнаність письменника із відповідними фактами історії. Проживаючи в Прінстоні, він мав можливість опрацювати матеріали величезної місцевої бібліотеки. Саме там він дізнався про те, що насправді відбувалося на кордоні між Монголією та Маньчжурією. Монголію письменник відвідав уже після того, як було написано роман. Це ще раз підтвердило, наскільки для цього письменника важливою була власна уява.

На жаль, тема війни та жорстокості, на яку здатна людина, не вичерпала себе й донині. Можливо, саме тому письменник був прихильником руху вперед з обов'язковим спомином про минуле. Зовсім не обов'язково бути зв'язаним цим минулим як міцним ланцюгом, проте пам'ятати про нього варто.

Герой цього роману нагадував самого автора. Все життя після закінчення університету Муракамі жив сам, ні від кого не залежав. Ніколи за своє життя він не належав до певної компанії чи системи. Жити в Японії саме так не просто, оскільки там людину оцінювали за тим, у якій фірмі вона працювала або до якої системи належала. Тому для більшості японців це було надзвичайно важливо. Останнім часом молодь країни намагалася жити вільно, не залежачи від певних стереотипів. Молоді люди взагалі нічому не довіряли. Вони вільні, а значить, природні, що, на думку письменника, найважливіше за усталені штучні маски. Муракамі тішила думка, що його історії дійсно були співзвучні природнім бажанням бути вільними та незалежними людьми.

У »Хроніках Заводного Птаха» був один цікавий персонаж — Нобору Ватая. Він депутат, «вчений муж», досить впливова і авторитетна людина, продукт і витвір мас-медіа, який досить промовисто і ефектно розмірковував з екрана телевізора про політику та економіку, однак сам насправді був цілковито зневірений. Більшу частину його промов складало те, що на даний момент було стратегічно вигідним. Замислившись, ми, сучасні читачі, легко впізнали б у ньому традиційний типаж сучасного політика та суспільного діяча безвідносно до місцезнаходження країни, яку він представляв. Він був надзвичайно красномовним, зовні привабливим, однак його сутність спорожніла. Най дивніше, що ми могли глузувати з людей такого типу, однак це не зменшувало їхньої небезпеки.

Харукі Муракамі писав містичні історії, хоча в житті він був реалістом. Його ніколи не приваблювали міфи «Нової Ери» на зразок реінкарнацій, снів, таро, гороскопів тощо. Дивно, але чим серйозніші проблеми порушував письменник на сторінках своїх творів, тим більшою містикою вони були огорнені. Муракамі як письменника цікавила сфера підсвідомого, тільки він, на відміну від діагностиків цієї сфери, не збирався її аналізувати. Він намагався сприймати об'єкт цілісно. Можливо, саме тому читач поступово втрачав бажання дізнатися причину того, чому автор час від часу змушував головного героя спускатися до сухої криниці. Це настільки незвично і водночас після кількаразових повторів реально, що читач змушений визнати: кожне рішення і кожна думка повинна була мати цілком логічне пояснення.

Центральна тема книг письменника— самотність споглядання можливостей у світі, який до них сліпий. Герої розповідали свої історії, і ця оповідь їх лікувала. «Хроніки Заводного Птаха» в цьому плані — це зібрання історій, розказаних різними персонажами. Вони розповідали і зцілювали одне одного. Цей роман — це своєрідна книга зцілення. Сам письменник так говорив про цілющу властивість книг: «Когда ты выбит из колеи появлением другого мира, новыми горизонтами — любовь исцеляет тебя. И я думаю, рассказывание хороших историй — это проявление любви. Наверное, поэтому я пишу книги. Я хочу исцелиться».

На думку самого письменника, «Хроніки Заводного Птаха» — крок у напрямі до абсолютного роману. Ймовірно, Муракамі тільки-но розпочав наближатися до художнього світу Ф. Достоєвського, і попереду в нього довгий шлях, головне, щоб вистачило часу.

Починаючи з «Полювання на Вівцю», продовжуючи «Денсом», письменник все менше звертав свою увагу на 60-ті роки і торкався в основному тих проблем, які були характерними для Японії епохи розвинутого капіталізму. В цілому Муракамі оцінював те, що відбувалося, досить негативно — мовляв, усе це багатство та зовнішній добробут корумпували суспільство, завдавали загрозу духовного зубожіння тощо. Герої залишалися самотнімі, незважаючи на те, що були володарями численних матеріальних благ.

Оскільки письменник не приховував схожості своїх героїв із ним самим, неважко було повірити, що в себе на батьківщині він дуже довго відчував себе чужим навіть серед однодумців — письменників. Проте останнім часом його все більше цікавила саме Японія та доля її «маленької людини». Особливо яскраво це проявилося після публікації його інтерв'ю з жертвами газової атаки секти Аум у Токійському метро 1995 року — матеріалів, які він збирав більше року. Вони були опубліковані у 1996 році під загальною назвою «Андеграунд» («Підземка»),

Для всіх було дивиною, коли письменник написав цю книгу. Для нього ж — це щось природне. У романі порушено проблему внутрішнього та зовнішнього космосів. Сьоко Асахара, лідер секти Аум, вказав на коридор, який поєднував ці два світи для віруючих. Ті були шоковані. Саме це використав їхній ватажок, щоб зробити з них рабів. Це було дуже небезпечно. Щоб застерегти від подібного, від наслідків захоплення схожими історіями, письменник взявся за роботу над цим романом. Однак звична оповідна манера не була обрана ним через те, що історія теракту, одягнена у традиційний сюжет, відгуків у свідомості читачів могла б і не знайти. Саме тому письменник брав інтерв'ю у жертв та катів, зібрав докупи їхні свідчення й зробив книгу. Він розмовляв із 63-ма постраждалими, які того дня були там, у метро. Окрім свідчень про події того дня, Муракамі намагався якомога більше дізнатися про їхнє дитинство, перше кохання тощо. Зрозуміло, це викликало непорозуміння (мовляв, яке відношення це має до трагедії), проте на думку автора, важливим було все і його в першу чергу цікавило, що це за люди, в чому полягали персональні трагедії кожного з них. «Если бы я сам ехал в том поезде, я бы, наверное, их ненавидел. Но когда я слушал их истории — я их любил. Это хорошие люди. Мы понимаем друг друга. Они очень много работают и любят свои семьи. Они не чувствуют себя счастливыми, когда набиваются в электричку и едут на работу, где потом выкладываются на всю катушку— но они верят, что так и должно быть. И я люблю этих японских работяг. Но в то же время чувствую, что если бы их отправили на войну — например, в Китай — они убили бы много китайцев, потому что они очень, очень организованны, вы знаете. Они так много и так тяжело работают...», — сказав Муракамі в одному з інтерв'ю з приводу публікації «Підземки».

Переважна більшість героїв Муракамі — самотні люди. Проте вони мали свій стиль і прагнення вижити. А це вже багато значило. Вони не знали, з якою метою жили і якими повинні були бути їхні цілі, однак їм все ж таки доводилося жити. Це своєрідний стоїцизм — виживати тільки за рахунок своєї одержимості. Іноді це релігійність. Іноді таку позицію асоціювали із постмодерністським поглядом на життя — проживати безглузде життя виключно за власним смаком, за власним стилем.

«Після сутінок». Цей роман японського письменника розповідав про життя, в якому все було підпорядковане чітко встановленим законам. Ким вони були вигадані — невідомо, однак прагнення не коритися ним не виникало у жодного з героїв. Саме тому читача не залишало відчуття, що сюжет роману розвивався сам собою, без стороннього втручання.

Тому тим більше дивувало, що саме буденність з її галасливим примітивізмом, впорядкованим хаосом породжувала мудрість, а нічим не примітні люди, що зустрілися, за волею автора, у токійському кафе, перетворювалися на символи чогось великого і значного. Вони просто спілкувалися: молода дівчина, що читала книгу в метушливому нічному закладі, де так важко зосередитися, і молодий чоловік із тромбоном, якого сюди привело бажання втамувати голод перед нічною репетицією. Життя зіштовхнуло людей і розвело, роз'єднувало долі і єднало, здавалось би, не поєднане, життя було швидкоплинним і водночас могло сповнити невеликий проміжок часу надзвичайно знаменними подіями. Саме про це роман Муракамі, дія якого розгорталася протягом так званого періоду afterdark, часу, що наступав відразу після сутінок і закінчувався з приходом світанку.

«Под нами огромный город. Мы видим его с высоты птичьего полета. Отсюда город напоминает живой организм. Или даже несколько организмов, сплетенных в единое тело» — так розпочинався роман «Після сутінок». Автор дав можливість читачеві споглядати нічне місто — нічне життя великого мегаполісу. Нічне місто — цілковита протилежність тому, як виглядав мегаполіс вдень. Протягом дня місто було занурене в себе, заклопотане своїми проблемами. Воно не звертало уваги на своїх мешканців. Вночі, навпаки, місто прискіпливо споглядало за тими, хто не спав, хто за власним бажанням або з примусу змінив тепло і затишок власної оселі на галас і небезпеку нічного життя. Перебували під наглядом міста і персонажі роману. Однак, погляд міста, спрямований на них, не можна було назвати ворожим. Він проникливий і об'єктивний, всеохоплюючий і стрімкий. Найголовніше — він непомітний: мешканці міста навіть не підозрювали про його присутність.

Марі Асаї провела ніч у кафе, тому що її сестра Ері Асаї ось уже протягом двох місяців спала вдень і вночі, не бажаючи прокидатися. Тецуя Тахакасі — студент-юрист і музикант теж не спав. Вночі він разом з друзями в одному з підвальних приміщень шукав себе у музиці. Вимушена не спати і Каору — охоронець і одночасно управляюча будинком побачень, так званим «лав-готелем». У її закладі цієї ночі невідомий клієнт жорстоко побив дівчину — китаянку. Саме тому вона шукає Марі, щоб та допомогла їй порозумітися з побитою дівчиною, яка не розмовляла японською мовою. Не спали Кашка і Букашка — помічниці — прибиральниці Каору. Не спала китайська мафія, що контролювала життя таких нелегалів, як Го Дон-лі. Не спав Сіракава — відвідувач «лав-готелю» «Альфавіль», який не так давно побив дівчину — китаянку. Він проводив решту ночі в офісі перед монітором. Не спали кафе й супермаркети, комп'ютери, телефони й телевізори. Камери відео спостереження теж не спали вночі, щоб вранці було про що розповісти своїм власникам. Усі разом вони утворювали особливий нічний світ, зовсім не схожий на світ денний, але від того не менш реальний.

Нічний світ був сповнений звуків, вони не галасливі і не лякали своїм надмірним шумом — вони були саме такими, які не потребували надмірної уваги і не відволікали від чогось важливого. Героям не заважали звуки, а якщо вони й були присутні, то створювали відчуття затишку.

Крім того, персонажів об'єднувала топографія: один із кварталів Токіо, у просторі якого вони опинились однієї ночі.

Хронологія подій надміру проста. Зазвичай вночі ті, хто спав, бачив сни, а ті, хто не спав, ці сни переживали в реальному житті. Можливо, все те, що мало місце в романі, і скидалося на сон, однак воно було справжньою дійсністю.

Один із персонажів роману, як і годилося, вночі спав. Це Ері Асаї. Її сон — це той стан, у якому опинилася дівчина за власним бажанням і в якому перебувала ось уже два місяці. Ані її сестра, ані батьки не в змозі зрозуміти, чому одного разу вона вирішила лягти спати і більше не прокидалася. Час від часу Ері прокидалася, але ніхто цього не бачив.

За Ері, точніше за тілом дівчини, що знаходилося в стані тривалого сну, спостерігав читач із автором — оповідачем, а також Людина Без Обличчя, що знаходилася по той бік телевізійного екрану. Якщо припустити, що монітор телевізора — це скло, що слугувало своєрідною межею між двома світами, то можна було за будь-якої нагоди скористатися можливістю відчути інший світ.

Ері опинилася в залі, дуже схожій на ту, у якій працював Сіракава. Окремі деталі наштовхнули читача на думку, що за екранний світ — це світ, у якому жили насправді усі персонажі роману, окрім Ері.

Виникало питання: яка реальність була справжньою? На нього автор відповіді не давав. Було дві сестри: Ері й Марі. Одна вродлива, інша розумна. Одна покірна, інша самостійна. Одна спала, інша проводила ніч у роздумах. Вони надзвичайно різні, однак водночас рідні. Можна сказати, що вони дві частинки єдиного цілого, як день і ніч. Тому не так і важливо, хто з них втілював день, а хто — ніч, головне, щоб одне приходило на зміну іншому, бо так призначено природою.

Дотримуючись традицій власне японської літератури, Муракамі вводив до сюжетної лінії роману легенду про трьох братів, які опинилися на безлюдному острові. Кожному з них була дана можливість обрати місце для життя, але перед цим затягти на гору величезний важкий камінь. Те місце, де зупинявся кожен із них, ставало їхнім притулком назавжди. Один із братів зупинився неподалік від підніжжя гори. Море близько, рибу можна ловити. Другий зупинився трохи далі — фрукти та овочі навкруги — жити можна. І лише третій брат зумів докотити камінь до вершини гори. Там було прохолодно і не було їжі, однак тільки звідси він міг бачити увесь світ і його неповторну красу.

Відповідно до цієї легенди, всі персонажі роману знаходилися на різній висоті однієї гори під назвою «Життя».

Програміст Сіракава, повернувшись додому на світанку, переглядав по телевізору передачу про мешканців підводного світу.

Такахасі нікуди було втікати. Про це йому повідомляли китаянки по телефону, знайденому ним на полиці супермаркету, який залишив там Сіракава. Марі поверталася додому і заснула поряд із Ері. На її обличчі нічого не змінилося, лише час від часу ледь помітно стискалися губи. День поступово приходив на зміну ночі. Мешканці міста поступово готувалися до початку нового дня їхнього життя. «Для кого-то он не будет отличаться от тысяч таких же, а кому-то запомнится на всю жизнь. Но пока и для тех и для других этот день — лист белой бумаги, на котором ещё ничего не написано».


Майстерність Харукі Муракамі:

• книга — це засіб духовного-зцілення;

• герої — найчастіше люди самотні, на деякий час позбавлені чітко визначених життєвих орієнтирів;

• письменник і читач писав, і читав, і в процесі написання й читання відповідно дізнавався про те, що мало відбуватися далі;

• спроба переказати оповідання приречена на фіаско. Сюжетно письменник дійсно вражав такою приголомшливою порожнечею своїх новел, що пробирав страх;

• загадковість подій стирала межу між реальним та потойбічним. Ірреальне було викладено як таке, з яким можна співіснувати, як щось абсолютно рядове, що не викликало жодних заперечень чи застережень.

• оповідь у творах велася виключно від першої особи; причина не в тому, що герої мали занадто багато схожого із постаттю самого автора; така манера розповіді сприяла передбаченню того, про що думали та чим жили його герої;

• прагнення змінити японську літературу зсередини, а не зовні, для цього письменник винайшов свої власні правила.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.