Різдво вівці
Муракамі Харукі (нар. 1949 р.)
Проза
Літо було вповні, коли Чоловікові-Вівці доручили написати різдвяну мелодію. Вдягнені по-літньому, і він, і гість встигли упріти. Пережити цю пору року було надзвичайно складно: грошей на кондиціонер катастрофічно не вистачало, тому овечі вуха тріпотіли в такт повівам вентилятора.
- Я представляю Овечу Асоціацію, - промовив гість, дозволивши рятівній прохолоді потрапити під ледь послаблену застібку-блискавку. - Щороку музичний талант, якого ми визначаємо, тішить Святого Вівцю власною мелодією, котру виконує на Різдво. Вітаю - тепер обрали саме тебе.
- Не може бути! - здивувався Вівця.
- Зваж, що цього року минає знаменна дві тисячі п’ятисота річниця смерті Його Святості, тож і мелодія має бути надзвичайною, - вів далі гість.
- А й справді, - підтакнув Вівця, чухаючи за вухом.
І подумав, що до Різдва лишилося ще аж чотири з половиною місяці, а якщо щодень працювати, можна створити чудову овечу мелодію.
- Згода! Можете на мене покластися: пісня неодмінно вдасться, - із запалом запевнив він.
Але минув вересень, потім жовтень, почався листопад, а Вівці ніяк не випадало взятися за замовлену Асоціацією мелодію. Вдень він працював у крамниці бубликоподібних пончиків, тому часу на неї лишалося зовсім обмаль. А коли Вівці все ж таки вдалося сісти за своє старе піаніно, в двері одразу загрюкала господиня з першого поверху:
- Припини, бо вже терпець урвався! Через це неподобство телевізора не чути!
- Мені дуже прикро, але... чи не могли б Ви трошки зачекати - лише до Різдва? - наважився попросити Вівця.
- Дурниці! - вигукнула господиня.- Як щось не до вподоби, ніхто тебе не тримає. Мені й без того обридло бути загальним посміховиськом через таких підозрілих суб’єктів, як оце ти.
Вівця в розпачі втупився у календар. До Різдва лишалося всього чотири дні, а мелодія не просувалася ні на такт - піаніно знай мовчало.
І от, коли він похнюплено жував у парку обідні пончики, нагодився Професор-Вівця.
- Що сталося, Чоловіче-Вівця? - поцікавився він.- Погода підвела? Справді, й не скажеш, що незабаром Різдво.
- Та ні, погода тут ні до чого, проблема саме в Різдві, - зітхнув Вівця і незчувся, як розповів Професору-Вівці геть усе - від початку до кінця.
- Так-так, - промугикав той, погладжуючи вуса.- У такому разі я знаю, як тобі допомогти.
- Таке!? - не повірив Вівця.
Справа в тому, що Професор-Вівця досліджував лише овець, тому в місті про цього незвичайного вченого ходили дивні чутки.
- Приходь о восьмій вечора до мене додому, і я дам тобі корисну пораду. До речі, можна я візьму цей пончик?
І не встиг Вівця сказати ні «так», ні «прошу, будь ласка», той хутенько його ум’яв.
Увечері того ж дня Вівця, поклавши в паперовий пакунок шість пончиків, прийшов до професорового будинку, спорудженого з дуже старої цегли. Дерева в садку, дзвоник на дверях, колони на ґанку, доріжка - геть усе довкола мало обриси вівці. «Ти ба!» - присвиснув Вівця.
Професор із насолодою і чваканням умить проковтнув чотири пончики, решту дбайливо сховав у буфет, а потім, послинивши палець, зібрав зі столу розсипані крихти й злизав їх.
«От вони які - справжні любителі пончиків!» - захоплено подумав Вівця.
Тим часом Професор, усмак облизавши палець, дістав із книжкової полиці товстий фоліант із назвою «Історія овець» на обкладинці.
- Отже, Чоловіче-Вівця, - урочисто промовив він.- У цій книзі записано все про овець. Зокрема, й те, чому ти не можеш написати мелодію.
- Але ж, Професоре, я вже знаю причину, - нагадав Вівця.- Господиня, в котрої я винаймаю кімнату, не дозволяла мені грати на піаніно - та й годі. Аби я лише міг грати...
- Ось і ні, - похитав головою Професор. - Навіть якби з піаніно все було гаразд, ти б не написав мелодію. Тут глибша причина.
- Але ж яка?
- Тебе проклято, - майже прошепотів дослідник овець.
- Проклято!?
- Саме так, - часто закивав той.- Це все одно заважало б тобі придумувати мелодію.
- І чому мені так не таланить! - простогнав Вівця.- За що мене проклято? Я ж не зробив нічого поганого!
Професор-Вівця швидко гортав сторінки.
- Ти 15 червня випадково не милувався місяцем?
- Ні, я вже п’ять років нічим таким не милувався.
- А у святвечір нічого дірчастого не їв?
- Та я щодня обідаю пончиками. І у святвечір, напевно, теж їх їв.
- Пончики з діркою?
- Авжеж - вони всі такі.
- Отож бо й воно, - мовив Професор і на підтвердження енергійно кивнув. - Тому тебе й проклято. Оскільки ти - вівця, маєш пам’ятати, що у переддень Різдва, 24 грудня, не можна їсти страв із діркою.
- Вперше чую, - здивувався Вівця. - А чому так?
- Ти що, не знаєш про Свято Святого Вівці? - ще більше здивувався Професор. - Отака вона, сучасна молодь! Вас же мали цього вчити в овечій школі!
- Воно-то так. Але, власне, я не був відмінником, - із почуттям провини зізнався Вівця, чухаючи потилицю.
- От через неуважність і вскочив у халепу. Так тобі й треба! Пончики - ключ до всього. Зараз поясню. Двадцять четвертого грудня збігаються святвечір і Свято Святого Вівці. Справа в тому, що ввечері саме цього дня Його Святість впав у яму й забився. Отож із давніх-давен встановлено сувору заборону не їсти в цей час нічого дірчастого: ні макаронів, ні печених рибних паличок, ні пончиків, ні порізану кружечками цибулю та креветки.
- А навіщо Його Святість десь увечері вештався і чому на дорозі виявилася яма?
- Цього я не знаю. А ти що хотів - з того часу минуло дві з половиною тисячі років! А традиція, проте, залишилася. І знаєш ти про цей закон чи ні - прокляття все одно накладається. Тоді вівця вже ніби й не вівця: ось чому ти не міг написати овечу мелодію.
- Оце то так... - розгублено пробурмотів Чоловік-Вівця. - А як же його зняти, це прокляття?
- Є один спосіб, - по-змовницьки відповів Професор. - Але він непростий. Подужаєш?
- Я готовий на все. Пояснюйте.
- Ти сам маєш впасти в яму.
- В яму? - здивовано перепитав Вівця. - А якою вона має бути? Чи будь-якою?
- Не мели дурниць! Усе має значення - і величина діри, і глибина ями. Зачекай хвильку, зараз дізнаємося.
І Професор-Вівця знову зашарудів сторінками - тепер уже старезної обшарпаної книги «Життєпис Святого Вівці».
- Так, так, так... Ось, знайшов. Його Святість впав у яму радіусом два й глибиною двісті три метри. Твоя має бути точнісінько такою.
- Та я ж не зможу її самотужки вирити! А якщо й зможу, то все одно заб’юся ще до того, як зникне прокляття.
- Не лізь поперед батька в пекло, тут є продовження. «Той, хто хоче зняти прокляття, може зменшити глибину ями в сто разів». Отже, тобі цілком вистачить двох метрів і трьох сантиметрів.
- Оце вже інша справа, - полегшено зітхнув Вівця. І додав: - Таке мені під силу - викопаю!
Позичивши в Професора книгу, Вівця повернувся додому. Про заповітну яму, що знімає прокляття, було написано дуже багато, тому він усе старанно занотував.
1. Держак лопати для копання має бути ясеневий: Святий Вівця ходив із ясеневою палицею.
2. У яму треба впасти о першій годині шістнадцять хвилин - тоді ж, коли і Його Святість.
3. Із собою треба мати бенто151 з їжею без дірки.
Перший і другий пункти питань не викликали. А от навіщо у двометрову яму брати бенто, Вівця ніяк не міг второпати. «Щось тут не те, - розмірковував він. - Але нічого не вдієш - доведеться виконувати все, як написано».
Отже, за три дні до Різдва лопатою з ясеневим держаком треба було викопати яму радіусом два та глибиною два метри й три сантиметри. До того ж Вівця відчував, що по самі вуха вплутався в щось дивне та незрозуміле.
151 Бенто — сніданок у коробці, який беруть з дому або купують.
Ясеневу гілку він відпиляв у лісі, потім цілий день стругав ножем і нарешті зробив держак. А наступного дня на пустирі заднього двору почав копати яму.
Не знати звідки з’явилася господиня.
- Навіщо ти копаєш яму? - настирливо спитала вона.
- Для сміття, - пояснив Вівця, - так зручніше...
- Гм, та невже! Затям: якщо побачу щось підозріле, одразу повідомлю поліцію, - пригрозила господиня і повернулася в дім.
А Вівця тим часом, скориставшись рулеткою для вимірювання, вирив яму потрібного діаметру й глибини та, задоволений результатом, прикрив її дошкою.
У довгоочікуваний переддень Різдва він приніс із крамниці жменю пончиків, скручених у формі мотузки, - звісно, без дірки, - й запакував у рюкзак. За обсягом вийшло десь як у бенто - саме те, що треба. А в нагрудну кишеню Вівця завбачливо сховав гаманець із маленьким електричним ліхтариком і вжикнув застібкою- блискавкою - усе готово.
О першій годині ночі в сусідніх будинках світло вже загасили, тому на пустирі була непроглядна темрява. Ні місяця тобі, ні зірок. Навіть власних рук не видно. «Мабуть, так само темно було й тоді, коли Його Святість впав у яму», - бурмотів собі під ніс Вівця, присвічуючи ліхтариком у пошуках ями.
Але темрява ставала ще непрогляднішою, а він ніяк не міг натрапити на ляду. «От халепа! З хвилини на хвилину перша шістнадцять! Якщо я не знайду яму, доведеться чекати до наступного Різдва. Тільки не це...»
Аж раптом земля вислизнула з-під ніг - Вівця кудись упав. «Напевно, вдень хтось забрав дошку, - розмірковував він, падаючи. - Може, господиня? На це здатен хіба що той, хто мене дуже недолюблює».
Аж тут Вівця спохопився - за цей час можна було вже сто разів дістатися дна ями у два метри і три сантиметри. Урешті він у неї й гупнувся. Але, попри страшенну глибину, болю зовсім не відчув.
Він оглянувся довкола й хотів посвітити ліхтариком, але той десь зник - певно, загубився під час падіння.
- Казна-що, хай йому грець! - почувся голос із темряви.- Зараз лише чотирнадцять по першій. Ти аж на дві хвилини поквапився, хай йому грець! Ану давай піднімайся нагору і починай усе спочатку!
- Вибачте, будь ласка. Але було дуже темно і я помилково впав у яму, - пояснив Вівця. - А вилізти з такої глибини я все одно ніяк не встигну.
- Яке неподобство, хай йому грець! Ще трошки - і ти б мене розчавив. Я ж думав, що ти впадеш о першій шістнадцять, хай йому грець.
Чиркнув сірник, блимнув вогник свічки. З темряви виступив високий чолов’яга, який, однак, до плеча не відрізнявся від Вівці за зростом. Лише обличчя в нього було занадто видовженим і нагадувало скручений пончик.
- Сподіваюся, ти хоч бенто прихопив, хай йому грець? - поцікавився Скручений. - Якщо ні - погано, хай йому грець.
- Звісно, воно зі мною, - злякався Вівця.
- То діставай, чого чекаєш, хай йому грець! Я зголоднів!
Вівця відкрив рюкзак, дістав один пончик і запропонував Скрученому.
- Що це? - заволав той. - А-а-а-а, ти навмисно взяв такі пончики, щоби познущатися з мого обличчя, хай йому грець!
- Ні-ні, Ви неправильно зрозуміли, - почав виправдовуватися Вівця, стираючи з лоба піт,- Я працюю в крамниці пончиків, а з їжі без дірки там були лише такі, скручені.
- Міг би їх скрученими й не називати, хай йому грець! - схлипуючи відповів Скручений, а тоді взагалі присів навпочіпки й заридав ридма. - Ти думаєш, мені подобається чергувати в цілковитій темряві на дні ями, та ще й маючи таке обличчя, хай йому грець?
- Не переймайтеся, я ж просто обмовився: хотів сказати «пончики, скручені в формі мотузки».
- Пізно вибачатися, - бурчав крізь сльози Скручений.
Тоді винуватець-Вівця дістав іще один скручений пончик, розкрутив його, випрямив і знову запропонував Скрученому.
- Вправність рук - і він уже прямий. Частуйтеся, дуже смачно!
Скручений узяв пончик, прицмокуючи з’ їв, але плакати не припинив. А Вівця тим часом, узявши свічку, роздивився довкола. Дно ями виявилося великою напівпорожньою кімнатою, в якій стояли лише ліжко та стілець Скрученого. «Якщо тут є сторож, значить, має бути і вхід, - подумав Вівця. - Адже якщо є вхід, його треба охороняти». Отак розмірковуючи, він помітив біля ліжка маленький бічний тунель і, прихопивши свічку, гулькнув у нього.
Тунель був дуже темним і звивистим.
- І понесло ж мене двадцять четвертого грудня минулого року пончики їсти! - нарікав сам на себе Вівця.- Якби не вони, не втрапив би в таку халепу.
Але минуло десять хвилин - і навколо почало яснішати. Вихід з тунелю був уже неподалік. Зверху яскраво світило сонечко. «Очам не вірю! Коли я впав у яму, було трохи пізніше за першу годину ночі. Вона не могла так швидко минути», - сушив собі голову Вівця.
Довкола розляглася пустка, лиш ген далеко височіли дерева. По небі пливли білі хмаринки, цвірінькали пташки.
- Ну, й що тепер робити? У книзі зрозуміло написано: прокляття знімається при падінні в яму. А про ці обставини - ні слова, - промимрив Вівця.
Він трохи зголоднів, тому вирішив присісти й підживитися пончиком. А поки їв, ззаду почулися голоси:
- Добрий день, пане Вівця!
- Добрий день!
Вівця озирнувся - за ним стояли дві дівчинки-близнючки. Футболку першої прикрашала наліпка «208», а другої - «209». Якби не вони, схожі як дві краплі води дівчата нічим би не різнилися.
- Так, це я, - озвався Вівця.- Хочете разом поласувати пончиками?
- Із задоволенням! - відповіла дівчинка-208.
- Певно, вони напрочуд смачні! - додала дівчинка-209.
- Аякже - це ж я їх готував, - запевнив Вівця.
Коли з солодощами було покінчено, 209-а сказала:
- Дякуємо за частунок!
- Уперше їм такі смачні пончики, - підтакнула 208-а.
- От і добре, - зрадів Вівця.- Розумієте, мене було проклято. Ви часом не знаєте, як цього позбутися? Я чув, треба тільки сюди потрапити...
- Співчуваю, - засмутилася 208-а.
- Це, мабуть, жахливо - бути проклятим! - співчутливо мовила 209-а.
- І не кажіть! - зітхнув Вівця.
- Треба піти до Кайри-тонкодзьобки, як думаєш? - звернулася 209-а до 208-ї.
- Справді, Кайра-тонкодзьобка має знати, - відповіла 208-а.
- Вона ж спец із проклять, - додала 209-а.
- То, може, ви б мене відвели до цієї - Ґайри? - попросив Вівця.
- Не Ґайри, - зауважила 208-а.
- А Кайри-тонкодзьобки, - виправила 209-а.
- Ґайра і Кайра-тонкодзьобка - зовсім різні речі, - підсумувала 208-а.
- Саме так, - підтвердила 209-а.
- Вибачте! Чи не відведете мене до Кайри-тонкодзьобки?
- Залюбки! - посміхнулася 208-а.
- Ходімо! - запропонувала 209-а.
Всі троє попростували лісною стежкою, і близнючки заспівали:
Якщо нас зустріне вітер,
Він піде на схід і захід.
Якщо вітер нас зустріне,
Вліво й вправо він піде.
За десять-п’ятнадцять хвилин ліс закінчився: вони вийшли до безкрайого - скільки око сягає - моря.
- На вершині он тієї скелі видно халупку. Там і живе Кайра-тонкодзьобка, - показала 209-а.
- Дуже шкода, але нам не можна виходити з лісу, - промовила 208-а.
- Щиро дякую! Ви мені дуже допомогли, - сказав на прощання Вівця і подарував дівчатам по одному пончику.
- І ми Вам вдячні, пане Вівця! - відповіла 208-а.
- Вдалого Вам зняття прокляття! - побажала 209-а.
Дістатися до помешкання Кайри-тонкодзьобки було нелегко. На стрімкій скелі від дороги лишилася одна подоба. До того ж пориви сильного вітру щомиті силкувалися скинути Вівцю.
- Добре Кайрі - вона літати вміє. А як же тим, хто дереться пішки? - нарікав він.
Урешті -решт Вівця добувся до вершини й постукав у двері Кайриного будинку.
- Хто там? По гроші за газети? - прогриміло у відповідь зсередини.
- Ні-ні. Мене звати Чоловік-Вівця...
- А в якій справі? - почувся голос, схожий на Кайрин.
- Так, нічого особливого. Відчиніть, будь ласка.
- Справді не по гроші?
Раптом двері з гуркотом розчинилися і виглянула Кайра - висока на зріст, із гострим, як мотика, кінчиком дзьоба.
- Близнючки сказали, що Ви розумієтеся на знятті проклять і можете все детально пояснити, - промовив Вівця, якого тіпало з переляку.
Лише один удар страшного Кайриного дзьоба був чи не смертельною загрозою. Кайра уважно та з підозрою оглядала Вівцю.
- Ну то заходь, поговоримо.
Всередині був цілковитий безлад. Підлогу вкривав товстий шар пороху, весь стіл був заляпаний соусом, а сміття вивалювалося з кошика.
Вівця розповів усе, що з ним сталося.
- Чесно кажучи, ситуація неприємна. Ти вийшов не з того виходу, - пояснила Кайра.
- Що ж робити? Повертатися?
- Ні, дороги назад уже немає, - похитала дзьобом Кайра. - Однак я можу доставити тебе на місце зняття прокляття.
- Це було б чудово! - зрадів Вівця.
- Хоча ти, мабуть, важкий, - обережно зауважила Кайра.
- Ні, лише сорок два кілограми, - запевнив Вівця, збрехавши на цілих три кіло.
- Тоді зробимо так: ти прибереш у цій кімнаті, а я відвезу тебе на потрібне місце.
- Згода.
Прибирання у будинку Кайри забрало чимало часу. Ще б пак - цього не робили принаймні місяць! Вівця відмив брудні плями на мисках і горнятках, витер стіл, вимив підлогу, поправ рушники, зібрав і виніс сміття. А по тому геть вибився із сил.
- От же ж хтось мені наврочив із цим прокляттям, - тихо бідкався Вівця, аби не почула Кайра.
- Ет, яка краса! - задоволено похвалила вона. - Усе як має бути!
- Можемо вирушати?
- Звісно, я обіцянок дотримуюсь. Залазь-но на спину!
Щойно Вівця сів, Кайра легко знялася в повітря. Вівця летів уперше, тож міцно вхопився за її шию.
- А ти таки важкий! І не стискай мені шию, дихати нічим! - закричала Кайра.
- Вибачте, будь ласка! - крикнув Вівця.
З висоти було видно все навколо. Доки сягало око, тягнувся зелений ліс і розливалося темно-синє море, обрамлене білим піщаним узбережжям, схожим на обі152. Чудовий краєвид!
152 Обі — широкий і довгий пояс для кімоно.
- Яка краса, - промовив Вівця.
- Якби ти бачив це кожен день, тобі набридло б, - розчаровано запевнила Кайра.
Тим часом, ніби випробовуючи силу крил, вона зробила пару кіл над будинком і сіла на поле, не віддалене від нього і на сто метрів.
- Що сталося? Вам погано? - занепокоєно спитав Вівця.
- Чого б це? - розминаючи шию, відповіла Кайра. - У цих краях я славлюся здоров’ям!
- Чому ж ми тут сіли?
- Бо це і є потрібне місце.
- Але ж звідси до Вашого будинку і ста метрів немає! - збентежено зауважив Вівця. - Простіше було пройтися, а не везти мене на спині.
- Але ж тоді хіба ти прибрав би у мене в хаті?
- Мабуть, ні.
- До того ж я не казала, що летіти далеко. Лише запропонувала сісти на спину.
- А й справді, - промимрив Вівця, так нічого й не зрозумівши.
Кайра засміялася, злетіла й попрямувала додому.
Вівця роззирнувся довкола й угледів велике дерево, яке самотньо бовваніло посеред поля. На його стовбурі висіла мотузяна драбина. Оскільки в полі більше нічого не було, Вівця вирішив на неї видертися.
Це також було нелегко - драбина постійно сіпалась і гойдалася з боку в бік. На Вівці вже зійшов сьомий піт, аж ось на рівні тридцятої чи сорокової сходинки він почув з-поміж гілок веселий голос:
- Гей, ти! Як справи?
- Вибачте, я прийшов, аби зняти прокляття. Вам щось про це відомо? - звернувся Вівця у той бік, звідки линув голос.
- А, прокляття! Ха-ха-ха! Заходь! - відповів голос.
Аби не послизнутися, Вівця розсунув гілки, ступив і побачив дупло, в якому розташувалась невеличка кімнатка. На порозі сидів Скручений і великою бритвою голив підборіддя.
- Оце так-так! А я не Вас бачив на дні ями? - поцікавився Вівця.
- А от і ні, не мене, ха-ха-ха-ха! - крізь сміх відповів Скручений. - А мого старшого брата! Дивись - я закручений праворуч, а він - ліворуч. Старший брат тільки що - одразу плаче й свариться, фу-фу-фу!
Скручений-праворуч хихотів і майстерно голився, дивлячись праворуч, а підборіддя повернувши ліворуч.
- Брати - а які різні характери! - захоплено зазначив Вівця.
- Отож. А що поробиш: праве та ліве - повна протилежність, фу-фу-фу-фу, - зауважив Скручений-праворуч, голячи за вухом.- Фу-фу-фу-фу-фу.
- А як з прокляттям... - нагадав Вівця.
- Нічого я не пояснюватиму, хе-хе-хе. Побудь іще проклятим, хе-хе-хе-хе-хе!
Вівця розсердився і спустився з дерева. «Що за неприємне місце! Скручений-праворуч і Скручений-ліворуч - обидва із нестерпними характерами, норовлива Кайра-тонкодзьобка», - розмірковував він, крокуючи дорогою, яку бачив перед собою. Ішов довго - аж ось побачив чудове джерельце. Тут Вівця попив води і з’їв пончик. А з’ївши пончик, відчув, що хоче спати, ліг на траву і вирішив подрімати.
Коли Вівця прокинувся, вже почало сутеніти, на небі заблимали зірки. Де-не-де чувся свист вітру, до нього долучалося завивання вовків.
- Кепські справи. Я невідомо де, збився з дороги й досі не зняв прокляття, - гомонів сам до себе Вівця.
- Е-е, як я розумію, у Вас проблеми з прокляттям, - раптом почувся несміливий голос із темряви.
- Хто Ви? І де? - здивовано запитав Вівця.
- Е-е, у мене немає імені, - сором’язливо відповів голос.
Вівця роззирнувся, але було темно й він нікого не побачив.
- Не шукайте мене, будь ласка, - попросив голос. - Я - нікчемне казна-що.
- А може, з’їмо разом по пончику? - спробував запросити Вівця. - Мені одному сумно.
- Е-е, мені направду й пончика не варто давати, - сказав Казнащосик. - Досить і слів.
- Пончиків у мене багато. Якщо соромитеся, я відвернусь, а Ви підходьте - поласуйте.
- Тоді мені половинку найменшого.
Вівця поклав на траву пончик і відвернувся. Незабаром хтось тихенько підійшов і, голосно чвакаючи, почав жувати.
-Як смачно, справді смачно! - мугикав Казнащосик. - Не оглядайтеся, будь ласка!
- Я й не оглядаюся. Але як знаєте щось про прокляття, може, розповісте, - попросив Вівця.
- Знаю, знаю, чвак-чвак, про прокляття. Яка смакота, чвак-чвак!
- А куди треба йти, щоб його зняти?
- Треба просто пірнути в це джерело, чвак-чвак.
- Та ж я не вмію плавати!
- Цим не переймайтеся. Усе буде гаразд. І все ж таки - яка смакота!
Вівці вже було все одно. Він підійшов до джерела й пірнув. Але
поки Вівця пірнав, вода зникла, і він боляче вдарився головою. В очах іскри засвітилися.
- Ой, вибач, - сказав хтось. - Як я міг знати, що ти пірнатимеш головою!
Вівця розплющив очі й побачив маленького дідуся, зріст якого не перевищував ста сорока сантиметрів.
- Боляче, - простогнав Вівця. - А хто Ви?
- Я - Святий Вівця, - привітно усміхаючись, пояснив старий.
- То це Ви наклали на мене прокляття? Чому? Я ж нічим не завинив! А тепер геть виснажений, та ще й ґулю на голові набив, - пожалівся Вівця, показуючи її Його Святості.
- Ай-ай-ай, вибач іще раз. Однак ти думаєш про погане, а причини різні, - зауважив старий.
- Хотілося б почути, які!- сердито відповів Вівця.
- Усе в свій час. А зараз ходи-но сюди. Хочу тобі дещо показати.
І Святий Вівця поспішив углиб печери. Вівці лишалося тільки йти за ним, хитаючи головою. Аж ось Його Святість зупинився перед дверима й одразу відчинив їх.
- Вітаємо з Різдвом! - закричали всі: Скручений-праворуч зі Скрученим-ліворуч, 208-а з 209-ою, Кайра-тонкодзьобка й Казнащосик. Його виказали крихти пончика навколо рота. Ззаду Вівця помітив навіть костюм Професора.
У кімнаті стояла велика прикрашена ялинка, а під нею лежала гора подарунків, запакованих і перев’язаних стрічками.
- Що це означає? Чому ви всі тут зібралися? - вражено допитувався Вівця.
- А ми на Вас чекали, - відповіла 208-а.
- Дуже довго чекали, - додала 209-а.
- Бо я вирішив запросити тебе на святкування Різдва, - пояснив Святий Вівця.
- Але ж я проклятий... - зауважив Вівця.
- А прокляття наклав, щоб привести сюди, - відповів Його Святість. - Ти трішки похвилювався, зате всі розважилися.
- Ще й як! - підтакнула Кайра-тонкодзьобка.
- Було цікаво, хай йому грець! - спохопився Скручений-ліворуч.
- І весело, фу-фу-фу-фу! - додав Скручений-праворуч.
- А як смачно, чвак-чвак! - закінчив Казнащосик.
Обведений навколо пальця Вівця, звісно, дуже розсердився, але в компанії мало-помалу повеселішав, адже обличчя усіх навколо світилися щастям.
- Хай буде так, - скрушно погодився він.
- Може, Ви заграли б на піаніно? - запропонувала 208-а.
- Ви ж добре граєте! - підхопила 209-а.
- А тут є піаніно? - поцікавився Вівця.
- Аякже! - запевнив Його Святість і раптом зірвав тканину.
Під нею виявилося біле-білісіньке піаніно з обрисами вівці.
- Ми приготували його для тебе. Можеш грати, скільки забажаєш!
Цього вечора Вівця був дуже щасливий. Піаніно з обрисами вівці
звучало дивовижно, а в голові одна за одною зринали красиві й веселі мелодії.
Скручений-праворуч зі Скрученим-ліворуч співали дуетом, 208-а з 209-ою танцювали, Кайра-тонкодзьобка літала кімнатою, Святий Вівця з Професором влаштували пивний турнір, а Казнащосик веселився й качався клубком по підлозі.
Згодом між усіма розділили різдвяний пиріг.
- Смакота, чвак-чвак! - примовляв Казнащосик, з’ївши цілих три шматки.
- Нехай у світі овець завжди панують мир і щастя! - побажав Його Святість.
Прокинувся Вівця на ліжку у своїй кімнаті. Усе, що відбулося вчора, здавалося сном. Але сном не було - Вівця це знав напевне. На голові залишилася ґуля, ззаду - пляма від олії, старе піаніно зникло, а замість нього стояло біле-білісіньке у формі вівці. Йому нічого не наснилося.
За вікном падав сніг. Усе було білим - і гілля дерев, і поштові скриньки, і паркани.
Під вечір Вівця вирішив навідатися до будиночка Професора на околиці міста. Але на його місці була пустка. Зникло все - і овечі дерева в саду, і колони на ґанку, і доріжка.
«Отже, я більше не побачу всіх, - засмутився Вівця. - Ні двох Скручених, ні близнючок 208-у з 209-ою, ні Кайру-тонкодзьобку, ні Казнащосика, ні Професора-Вівцю, ні Його Святість». Вівця заплакав - усі вони припали йому до душі.
Повернувшись додому, Вівця знайшов у поштовій скриньці різдвяну листівку з овечим зображенням. У ній було написано: «Нехай у світі овець завжди панують мир і щастя!»
(Листопад 1985 року)
(Переклад Д. Купко)