Романи Галини Пагутяк «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку» інтегровані спільною фабульною матрицею, що розгортається через мотив мандрів та оніричні образи. Ця прафабула, визначена як пошук істини та єдності «Я» у фрагментованому світі, реалізується за принципом дзеркального відображення на композиційному та образному рівнях.
Контекст
Наприкінці ХХ століття українська література збагатилася творами, що активно експериментували з формою та змістом, відгукуючись на постмодерністські тенденції. У цьому контексті творчість Галини Пагутяк посідає особливе місце, зокрема її романи «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку». Ці твори часто розглядаються як єдине ціле, об'єднане концепцією прафабули — терміна, введеного В. Єрофєєвим у статті «У пошуках втраченого раю» для аналізу романів В. Набокова [5, 175]. Прафабула визначається як фабульна матриця, що репродукується в серії творів, зберігаючи інваріантність у вирішенні певної проблеми при різноманітності сюжетних ходів. Вона є системою мотивів, які, реалізуючись відповідно до стійких авторських інтенцій, інтегрують окремі романи у надроманну структуру, або метароман. Дослідження метароману та прафабули набуло значної актуальності на межі ХХ–ХХІ століть, що підтверджується працями Е. Фесенко, О. Пуріна, Г. Ішимбаєвої, Є. Плотнікової. Романи Пагутяк, попри їхню очевидну взаємопов'язаність, досі не отримали цілісного аналізу саме в аспекті специфіки їхньої прафабули.Аналіз
Композиція
Сюжетно-композиційна подібність романів «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку» зумовлена їхньою спільною фабульною матрицею. Обидва твори вибудовані за ідентичною схемою: експозиція, що знайомить читача з Притулком та передісторією головного героя; зав'язка, яка виникає з приходом нових мешканців або прибульців, що порушує спокій героя і спонукає його до роздумів та мандрів; розвиток дії, що охоплює подорож героя землями Притулку; кульмінація, яка знаменує досягнення героєм певного висновку; та розв'язка — повернення до Воріт. Відмінність полягає у векторі руху: Антон, Писар Східних Воріт, прямує від Східних до Західних Воріт, тоді як Яків, Писар Західних Воріт, рухається у протилежному напрямку. Ця інверсія створює ефект дзеркального відображення, де події в одному романі є аналогічними до подій в іншому, але їхнє пізнання героєм відбувається у зворотному напрямку.Наратив
Концепція смерті автора, сформульована Р. Бартом у праці «Смерть автора» (1967) та розвинута М. Фуко і Ж. Дерріда, знаходить своє втілення в образах Антона та Якова. Барт стверджував, що «присвоїти тексту автора — це значить застопорити текст, наділити його кінцевим значенням, замкнути письмо» [1, 492]. Натомість, вводиться поняття скриптора, чия роль зводиться до компонування існуючих цитат у новий текст. Діяльність головних героїв — записування імен прибульців до Книги — є не творчим актом, а саме «scriptare», тобто перенесенням відомих зразків на новий ґрунт, колажним структуруванням тексту. Ця робота писаря відображає внутрішнє «Я» Антона і Якова, оскільки «Кожен, хто сюди приходить, знаходить собі якесь заняття. Дехто продовжує робити те, що робив у тому світі» [9, 14]. Письмо стає єдиним можливим простором їхнього існування; їхнє «Я» народжується разом із текстом, поза яким вони фактично не мають буття. Антон з'являється у Притулку новонародженим дитям, Яків стає писарем за внутрішнім покликом, що підкреслює їхнє існування як функцій тексту.Художні прийоми
Прийом дзеркального відображення пронизує не лише композицію, а й систему персонажів романів. Образи Антона та Якова, хоча й здаються ідентичними за функціональним призначенням у містичному світі Притулку, протилежні за своїм змістовим наповненням. Антон пов'язаний із символікою Сходу, що асоціюється з відродженням, початком нового життя, мудрістю відлюдника. Яків, навпаки, співвідноситься із Заходом — символом країни смерті, вигнання. Ця опозиція посилюється через другорядних персонажів, які виступають як образи-ідеї, що дзеркально доповнюють або контрастують з головними героями. Текст обох романів насичений сновидними образами та підпорядкований «логіці сну». Сфера сновидінь охоплює як прямі описи снів і візій персонажів, що формують їхній суб'єктивний «другий простір», так і оніричні перспективи самого Притулку, який існує ніби в іншому вимірі порівняно з «тим світом». Простір снів часто будується з топосів дому та саду. Сновидіння активізують у свідомості персонажів хворобливі спогади (сни Якова про брата) або спонукають до роздумів і пошуку істини (сон Бібліотекаря Лі про золоті двері). Якщо містичний простір Притулку є сонною візією персонажів, їхньою спробою втекти від реальності, то описувані сни стають реалізацією подвійного дзеркального відображення: Притулок як антисвіт, а сни його мешканців — як реакція на цей антисвіт. Ця подвійність наближає сон до обряду ініціації, де відмежування від матеріального світу (Притулок) веде до пізнання вищої істини (сни).Образи і символи
Образ Притулку
Притулок у романах Галини Пагутяк постає як своєрідний антисвіт, простір, протилежний реальності, що слугує втечею від її жорстокості та страждань. Це місце, де діють інші закони, де час і простір можуть бути деформовані, а мешканці обирають собі заняття «до душі», часто продовжуючи те, що робили у «тому світі» [9, 14]. Притулок є оніричним простором, що існує ніби в іншому вимірі, і його функція полягає у створенні умов для духовного пошуку та самопізнання, відмежовуючи героїв від матеріальних цінностей.Символіка Сходу і Заходу
Опозиція Сходу і Заходу є центральною для розуміння образів Антона та Якова. Схід, пов'язаний з Антоном, символізує відродження, початок нового дня або нового життя, а також асоціюється з мудрецем-відлюдником. Це напрямок, що обіцяє просвітлення та нові відкриття. Натомість, Захід, що накладається на образ Якова, традиційно є символом країни смерті, царства вигнання та мертвих. Ця символіка не просто вказує на географічний напрямок руху героїв, а й визначає їхні внутрішні прагнення та долі, підкреслюючи дзеркальність їхніх шляхів та пошуків.Золоті двері
Образ золотих дверей з'являється у снах Бібліотекаря Лі та чоловіка з шістьма пальцями, виступаючи як остання перешкода на шляху духовного вдосконалення. Ці двері символізують межу між досягнутим рівнем просвітлення та наступним етапом, що вимагає подолання внутрішніх бар'єрів. Їхнє бачення саме цими персонажами, які вже досягли певного рівня трансформації (Лі здатний мандрувати в часі та змінювати зовнішність, чоловік з шістьма пальцями відмежувався від тілесної оболонки), підкреслює їхню роль як провідників у сфері духовного пошуку, що відповідає антропософському вченню про звільнення внутрішніх сил.Система персонажів
Антон, Писар Східних Воріт
Антон є центральним персонажем роману «Писар Східних Воріт Притулку». Його соціальна роль — писар, що записує імена прибульців до Книги, що, як зазначалося, відповідає концепції скриптора. Психологічно Антон інтровертний, схильний до візій та віщих снів, що вказує на його здатність до сприйняття інших реальностей. Він з'явився у Притулку новонародженим дитям мертвої матері і ніколи не залишав Східних Воріт до початку подій роману, що підкреслює його існування, тісно пов'язане з текстом. Його функція — розпочати шлях пошуку істини, рухаючись у напрямку Західних Воріт, що символізує перехід від початку до завершення, від народження до смерті або трансформації.Яків, Писар Західних Воріт
Яків є двійником Антона і головним героєм роману «Писар Західних Воріт Притулку». Його роль також пов'язана з писарством, що підкреслює його природу скриптора. Яків, як і Антон, має схильність до візій та віщих снів, але його психологія обтяжена «хворобливими спогадами», зокрема снами про брата. Він став писарем за покликом внутрішнього голосу, що вказує на його глибинний зв'язок з Притулком. Його шлях пролягає від Західних до Східних Воріт, що є дзеркальним відображенням подорожі Антона, символізуючи повернення до витоків, до початку після пройденого шляху.Бібліотекар Лі
Бібліотекар Лі, найближчий товариш Антона, є яскравим репрезентантом образу мудреця-відлюдника. Його мудрість має книжне походження, що підкреслюється його професією. Лі асоціюється зі стихією повітря, що символізує легкість думки та здатність швидко пізнавати суть речей. Він наділений здатністю мандрувати в часі та просторі, а також змінювати свою зовнішність, що робить його ключовою фігурою у розкритті теми духовної трансформації. Лі виступає як ментор, провідник, що допомагає Антону у його пошуках.Симеон
Симеон є постійним співрозмовником та розрадником Якова. Він мешкає неподалік озера, з яким має містичний зв'язок: постійно відчуває потребу бути поряд з ним, сумує взимку, коли не може побачити своє відображення у водному плесі. Образ озера та води, одного з чотирьох символічних елементів, уособлює спокій та розважливість у роздумах. Симеон втілює принципи даоського вчення, закликаючи бути подібним до води, шукаючи істину через спілкування з природою. Він є контрастом до книжної мудрості Лі, пропонуючи інший шлях до пізнання.Взаємодія персонажів
Взаємодія персонажів у романах Пагутяк побудована на принципах дзеркальності та доповнення. Антон і Яків є двійниками, що проходять паралельні, але інвертовані шляхи, кожен з яких веде до самопізнання. Їхні подорожі, хоч і розходяться у фізичному просторі Притулку, сходяться у спільній прафабулі пошуку істини. Бібліотекар Лі та Симеон виступають як два типи мудреців, що пропонують різні шляхи до знання: книжний, інтелектуальний шлях Лі та природний, інтуїтивний шлях Симеона. Ці взаємодії не лише рухають сюжет, а й поглиблюють філософську проблематику творів, демонструючи множинність шляхів до єдності «Я» у фрагментованому світі.Проблематика і теми
Головна проблема
Центральною проблемою романів Галини Пагутяк є пошук істини та єдності з власним «Я» у фрагментарному постмодерному світі. Ця проблема розгортається через мотив мандрів головних героїв та численні картини сновидінь. Герої, рухаючись Притулком, не просто змінюють локації, а здійснюють внутрішню подорож, що веде до глибинного самопізнання. Сновидіння, у свою чергу, стають простором, де розмиваються межі реальності, дозволяючи персонажам зіткнутися зі своїми підсвідомими страхами, спогадами та прагненнями, що є ключовим для інтеграції розрізнених частин їхньої особистості.Другорядні теми
Романи Пагутяк розкривають кілька важливих тем:- Втеча від реальності та створення антисвіту. Сама письменниця зазначає, що ідеї та сюжети приходять до неї уві сні: «Розумієте, мені це сниться. Першого разу теж так снилося. Ідея приходить перед сном або уві сні. Сниться ідея, сюжет» [11, 4]. Ця авторська інтенція на втечу від дійсності у світ фантазій і мрій есплікується в образі Притулку як протилежного реальному світу, де персонажі шукають прихисток від зла та страждань [7, 24].
- Концепція смерті автора та роль скриптора. Через образи писарів Антона і Якова, чия діяльність зводиться до «нетворчого перенесення відомих зразків на новий ґрунт», Пагутяк реалізує постмодерністську ідею про загибель автора як творчої індивідуальності, замінюючи його функцією скриптора, що компонує старі цитати у новий текст [1, 492].
- Духовне вдосконалення та антропософія. Картини сновидінь, якими насичений текст, формують простір для трансформації людської душі. Перебування у Притулку та переживання снів інтерпретуються як обряд ініціації, що передбачає відмежування від матеріального світу та рух до пізнання вищої істини. Це перегукується з антропософським вченням, що перекладало давні буддійські доктрини на сучасну мову, акцентуючи на звільненні внутрішніх сил та зміні тілесної оболонки через духовні вправи.
- Інтертекстуальність як спосіб творення тексту. Романи демонструють органічну єдність «свого» тексту та елементів «чужих» творів (термін М. Бахтіна). Хоча Пагутяк заявляє про несвідоме «пригадування» побаченого уві сні, що виключає свідоме компонування претекстів, її твори ближчі до модерної інтертекстуальності, де «письменники намагалися асимілювати інтертекст у своєму тексті, вплавити його у себе до повного розчинення» [13, 31], на відміну від постмодерної, де фрагменти претекстів не приховуються.