Наприкінці XIX століття українське літературознавство переживало період інтенсивного становлення, формуючи власні методологічні засади в умовах жорстких імперських обмежень. Цей етап відзначився розвитком культурно-історичної, психологічної та компаративної шкіл, які заклали фундамент для подальшого вивчення національної літератури.
Контекст
Остання чверть XIX століття стала переломною для української культури, адже політичні репресії з боку Російської імперії суттєво обмежили можливості розвитку національного мистецтва на східноукраїнських землях. Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року та заборона національних театрів у 1884 році фактично паралізували публічне функціонування української мови та культури. У відповідь на ці обмеження, Галичина перетворилася на центр українського літературного життя, де наддніпрянські письменники та літературознавці знаходили можливість для публікації своїх праць у львівських виданнях. Саме в цей період, як зазначає П. Федченко, "Друга половина XIX ст. була періодом активного формування українського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям, філологічний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу". Це свідчить про інтенсивний пошук власних теоретичних підвалин, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини.Аналіз
Культурно-історична школа
В українському літературознавстві культурно-історичний напрям був представлений такими постатями, як Микола Дашкевич, Олександр Пипін та Микола Петров. Микола Дашкевич (1852—1908), професор Київського університету, хоча й не був прямим послідовником французького теоретика Іпполіта Тена, проте його праці, за словами М. Наєнка, "витримані в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи". Дашкевич активно застосовував історико-порівняльну методологію, ставши одним із найпослідовніших прихильників компаративістики в українському літературознавстві. Його праця "Постепенное развитие науки истории литературы" (1877) підтверджує приналежність до цього напряму. Дашкевич стверджував, що високохудожній твір може з'явитися лише тоді, коли письменник глибоко розуміє життя, а література має більший вплив на суспільне життя, ніж наука, слугуючи "мірою духовного, морального і розумового стану суспільства". Він також наголошував, що самобутня література є продуктом самобутнього суспільства, і для її визначення рекомендував саме порівняльний метод. Особливе місце у доробку Дашкевича посідає стаття "Отзыв о сочинении г. Петрова: "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия". Цей відгук, як зазначає М. Наєнко, був створений у період найвищого злету культурно-історичного напряму, коли він набув "крайнього (народницького) вираження", але водночас у ньому посилювався "філологічний акцент". Дашкевич приділяв значну увагу проблемі народності в українській літературі, підкреслюючи, що визначальною позицією її розвитку була "любов до своєї народності, прив'язаність до рідного слова". Він вважав Тараса Шевченка загальнонародним поетом, який умістив у своїх творах "загальнолюдські болі і думи", підкреслюючи, що такі генії з'являються в історії народів дуже рідко, готуючись "усім попереднім досвідом літератури". Методологія Олександра Пипіна була близькою до ідей І. Тена, проте Пипін висловлював сумніви щодо універсальності тенової тріади (раса, середовище, психологічний момент), вважаючи її недостатньою для початку вивчення літератури. Він розглядав літературу як невід'ємну частину духовності народу, яка "несе в собі риси племені, суспільних особливостей та ідеалів". Без цього, на його думку, література "мертва і не викликає ніякого інтересу". Пипін схилявся до того, щоб приписувати літературі переважно "службову роль культурно-історичної ілюстрації". Значний внесок у розвиток літературознавства зробив Михайло Драгоманов (1841—1895). Він наполягав на використанні історичного (соціологічного) та порівняльного методів у наукових дослідженнях. Драгоманов пропонував здійснювати порівняння в широкому спектрі аспектів: українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському, що відображало його розуміння контактів українського народу з іншими культурами. У своїх статтях, таких як "Література російська, великоруська, українська і галицька" та "Листи на Наддніпрянську Україну", Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні забезпечувати твору переконливість та пізнавально-виховну функцію. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, трактуючи її як історичну, динамічну категорію, що постійно розвивається й оновлює зміст і форму. Він рішуче боровся проти псевдонародності та провінційної обмеженості літератури. Драгоманов також був одним із перших у вітчизняному літературознавстві, хто розкрив особливості романтизму, підкреслюючи його увагу до народної творчості, етнографії та міфології.Психологічна школа
У другій половині XIX століття в Україні заявила про себе психологічна школа, утвердження якої пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891) та його послідовників, серед яких Дмитро Овсянико-Куликовський, Борис Лезін, Володимир Харцієв, Тихон Райнов. Ця школа розвивала ідеї біографічного методу та культурно-історичної школи, але з акцентом на внутрішній світ митця та реципієнта. Її засновником вважається німецький фольклорист, психолог і філософ Вільгельм Вундт (1832—1920), який у праці "Основи мистецтва" (1910) стверджував, що у творчому процесі провідну роль відіграє психічний стан митця, оскільки "мистецтво виражає все те, що людина носить у собі як враження довколишнього світу і як свої власні душевні порухи". Вундт надавав особливого значення сновидінням та галюцинаціям як джерелам творчості. Незалежно від зарубіжних досліджень, Олександр Потебня, спираючись на теорію Вільгельма Гумбольдта про єдність мови і мислення, дійшов висновку, що художній твір є відображенням внутрішнього світу митця, який творить спершу для себе, а потім для читача. Для Потебні, художній образ є засобом вираження цього внутрішнього світу, він "багатозначний, не має постійного змісту, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст". Сприйняття художнього твору Потебня розглядав як продовження процесу творчості, особливості якого залежать від досвіду, рівня культури, психічних якостей, поглядів і смаків реципієнта. Він писав: "Мистецтво є мовою митця, — і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли вже закінчений) розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє". Потебня вважав читача співтворцем автора, акцентуючи на нетотожності авторського задуму та рецепції твору. "Слухач може, — писав він, — значно краще мовця зрозуміти, що приховано за словом, і читач може краще самого поета осягнути ідею його твору. Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, в невичерпно можливому його змісті... Оповідання живуть цілими століттями не заради свого буквального змісту, а заради того, який у них може бути вкладений". Згідно з концепцією Потебні, слово є окремим образом і окремим твором, що включає три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення/образ) та предмет. Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, слугуючи символом, за яким домислюється повне значення слова.Іван Франко: Синтез підходів
На рубежі XIX—XX століть значний внесок у розвиток літературознавства зробив Іван Якович Франко (1856—1916). Він простежив еволюцію теоретико-літературної думки від античності до свого часу, переконливо доводячи, що історія літератури завжди є результатом осмислення художньої практики. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії". Він пояснював зриви в розвитку літературознавчої думки абсолютизацією положень Арістотелевої "Поетики" та канонізацією вимог класицистів, що, на його думку, завдавало значної шкоди літературі. Франко вважав, що завданням літератури є не лише нагромадження фактів, їх аналіз та пояснення причин і наслідків, а й створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи". Він розумів літературну творчість як складну діяльність усього психофізіологічного апарату автора, як "діалектичну єдність свідомого та неусвідомлюваного, чи малоусвідомлюваного, психічного, чуттєвого та раціонального, як синтез вродженого дару й титанічної праці, задатків та виучки". У своєму трактаті "Із секретів поетичної творчості" Франко глибоко розкрив психологічну природу естетичних чуттів, показавши зв'язок зорових, запахових, смакових і дотикових "змислів" з різними видами мистецтва. Розмірковуючи над предметом творчості, він дійшов висновку, що для митця немає нічого ні гарного, ні бридкого; "не в тім річ, які явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі, і в цьому полягає весь секрет артистичної краси". Франко залишив помітний слід у поширенні та утвердженні психологічного напряму у вітчизняному літературознавстві, поєднуючи його з історико-культурним контекстом.Ключові концепції та терміни
Народність літератури
Концепція народності літератури стала центральною для багатьох українських літературознавців кінця XIX століття. Микола Дашкевич вбачав у "любові до своєї народності" та "прив'язаності до рідного слова" визначальну позицію розвитку української літератури. Він підносив Тараса Шевченка як "загальнонародного поета", що увібрав у себе "загальнолюдські болі і думи", тим самим поєднуючи національне з універсальним. Михайло Драгоманов розвинув цю ідею, трактуючи народність не як статичну категорію, а як "історичну" концепцію, що "постійно розвивається, оновлюючи зміст і форму". Його боротьба проти "псевдонародності" та "провінційної обмеженості" свідчить про прагнення до глибокого, автентичного відображення національного духу, вільного від штучних обмежень.Художній образ за Потебнею
Олександр Потебня радикально переосмислив природу художнього образу, відійшовши від його розуміння як простого відображення дійсності. Для нього художній образ є "багатозначним", не має "постійного змісту" і функціонує як "символ, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст". Ця концепція підкреслює активну роль реципієнта у формуванні значення твору. Потебня розглядав слово як окремий образ, що складається з трьох елементів: зовнішньої форми (звук), внутрішньої форми (значення, що вказує на одну ознаку предмета) та самого предмета. Внутрішня форма, будучи символом, дозволяє читачеві домислювати повне значення слова, уявляючи предмет у всій його багатогранності.Читач як співтворець
Однією з найпрогресивніших ідей Олександра Потебні було твердження про читача як активного "співтворця" художнього твору. Він наголошував на "нетотожності задуму автора і рецепції художнього твору", стверджуючи, що "слухач може значно краще мовця зрозуміти, що приховано за словом, і читач може краще самого поета осягнути ідею його твору". Ця позиція переносить акцент з авторської інтенції на динамічний процес сприйняття. "Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, в невичерпно можливому його змісті", — писав Потебня, підкреслюючи, що твори живуть століттями не заради буквального змісту, а заради того, який "у них може бути вкладений" кожним новим поколінням читачів.Проблематика і теми
Головна проблема: Формування методологічних засад
Центральною проблемою українського літературознавства кінця XIX століття було формування власної, самобутньої методологічної бази в умовах інтенсивного розвитку європейської філологічної думки та одночасного тиску імперських цензурних обмежень. Дослідники, такі як Микола Дашкевич, Олександр Потебня та Іван Франко, прагнули не просто адаптувати західні теорії (культурно-історичну школу І. Тена, психологічні концепції В. Вундта, лінгвістичні ідеї В. Гумбольдта), а й створити оригінальні підходи, що відповідали б специфіці української літератури та її історичному контексту. Це виявлялося у розробці компаративної методології для визначення самобутності літератури (Дашкевич), у глибокому осмисленні психології творчості та сприйняття (Потебня), а також у синтезі цих підходів з історичним аналізом (Франко).Другорядні теми
Крім основної методологічної проблеми, українське літературознавство цього періоду активно розробляло низку інших важливих тем:- Взаємозв'язок літератури та суспільства: Микола Дашкевич стверджував, що література є "мірою духовного, морального і розумового стану суспільства" і має більший вплив на суспільне життя, ніж наука. Олександр Пипін розглядав літературу як частину духовності народу, що "несе в собі риси племені, суспільних особливостей та ідеалів". Ці погляди підкреслювали соціальну функцію мистецтва.
- Психологія творчості та сприйняття: Олександр Потебня зосередив увагу на внутрішньому світі митця як джерелі художнього твору, а також на активній ролі читача у формуванні змісту. Його ідея про те, що "зміст... розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє", стала новаторською. Іван Франко продовжив ці роздуми, аналізуючи літературну творчість як складну психофізіологічну діяльність, що поєднує свідоме та неусвідомлюване, чуттєве та раціональне.
- Роль компаративістики: Микола Дашкевич рекомендував використовувати порівняльний метод для визначення самобутності літератури. Михайло Драгоманов розширив цю ідею, вимагаючи порівнянь у різних аспектах – українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському, що відображало його розуміння широких культурних контактів українського народу.
- Національна ідентичність у літературі: Микола Дашкевич підкреслював, що "любов до своєї народності, прив'язаність до рідного слова" є визначальною позицією в розвитку української літератури. Михайло Драгоманов розробив динамічну концепцію народності, борючись проти її провінційної обмеженості, що свідчило про прагнення до формування сильної та самодостатньої національної літератури.