Літературна імагологія: теорія та практика

Контекст

Імагологія, як напрямок компаративістики, виникла на межі XIX–XX століть, зосереджуючись на дослідженні того, як література однієї нації конструює художній образ іншої. Термін «імаго», що походить від латинського «imago» (образ), був запроваджений бельгійським дослідником Гуго Дизеринком. Початковою метою імагології було порівняння типологічних схожостей, відмінностей та взаємовпливів щонайменше трьох національних літератур, прагнучи гармонізувати різнокультурний європейський світ. Після Другої світової війни, в умовах деколонізації та значного припливу емігрантів до Європи, імагологія набула особливої актуальності, пропонуючи новий погляд на концепції «Іншого» та «Іншості». Жан Марі Карре та Марі-Франсуа Гюйяр ініціювали принцип дослідження «l’étranger tel qu’on le voit» (чужинець, яким його бачать), підкреслюючи, що національний імідж є міражем, стереотипом, а не достовірним відображенням реальності. Цей підхід відкрив шлях до міждисциплінарних досліджень, інтегруючи, зокрема, психоаналіз. Роман Вілли Кесер «Моя Антонія», опублікований у 1918 році, є знаковим твором американської літератури, що досліджує життя іммігрантів на Середньому Заході США, зокрема, вихідців зі Східної Європи, і слугує цінним матеріалом для імагологічного аналізу перших образів українців в американській прозі.

Аналіз

Теоретичні засади імагології

Центральні поняття імагології, сформульовані Гуго Дизеринком, включають імідж, образ та міраж. Ці іміджі не відображають реальних якостей нації, а є стереотипами, фікціями та міфами, створеними про певну спільноту як іншими (гетероіміджі), так і нею самою (аутоіміджі). Наприклад, Іван Франко відзначав заздрість як «найогиднішу рису українця», Остап Вишня іронічно зображував українське «якось то воно буде», а Микола Гоголь акцентував на гуморі. Отже, такі поняття, як національний характер, душа народу чи геній нації, розглядаються імагологами як міражі. Час існування та використання іміджів варіюється, що демонструє, наприклад, коливання між германофобією та германофілією у Франції. Дизеринк підкреслював релятивність національного мислення та вроджену потребу людини в прихистку (shelter need), яку вона знаходить через національну ідентифікацію, хоча сам виступав проти надмірного акцентування на національному аспекті.

Джоеп Леерссен розвинув імагологічну теорію, стверджуючи, що імаголог вивчає суб'єктивні конструкти, які виводяться на рівень інтертекстуальності. Це означає, що представлений у тексті імідж взаємодіє не стільки з реальністю, скільки з текстом-попередником. Леерссен протиставляє референційну сигніфікацію «текст-реальність» (Дизеринк) підходу «текст-текст», де репрезентація імагоструктури не залежить від політичних чи соціальних особливостей часу. Він виділяє чотири імагологічні закони: перша дихотомія — «північ» (прозаїчна, розвинена) проти «півдня» (відсталий, традиційний); друга дихотомія — «центр» (прогресивний, культурний) проти «периферії» (відсталий, позачасовий), де «третій світ» для європейців є глобальною периферією. Леерссен також зазначає, що мешканці однієї країни рідко мають єдиний стереотип, а країни, що становлять політичну чи економічну загрозу, часто описуються негативно, що призводить до ксенофобії. Звідси випливає, що культурну ідентичність неможливо окреслити як сталу сутність, оскільки вона завжди визначається через відмінності від іншої культури.

Імагологія, попри свою значущість, зустрічала критику. Рене Веллек сумнівався в її міждисциплінарних можливостях, вважаючи, що вона придатна лише як довідковий матеріал. Дукич висунув три ключові зауваження: по-перше, необхідно долучати до імагеми культурну імагему (контекст); по-друге, супранаціональне не існує, є лише індивідуально-національне; по-третє, есенціальність (незамінність) слід поєднати з імагологією, інтегруючи філософські та психологічні аспекти, що відображають прагнення індивіда пізнати правду про свою націю. Пригодій пропонує аналізувати формування конкретних образів через реконструкцію перцептивних моделей, що функціонують у певний історичний період. Наприклад, Росія у французькій літературі XIX століття часто асоціювалася з міфологемою «загрози російської навали» та архетипом «хаосу». Таким чином, імагологічні дослідження інтегрують різноманітні підходи, включаючи міфокритику, архетипну критику, феміністичну критику, психоаналіз та постколоніальні студії.

Імаготипи українців у «Моїй Антонії»

Роман Вілли Кесер «Моя Антонія» (1918) є одним із перших прикладів репрезентації українців в американській літературі, що дозволяє проаналізувати культурно-історичні імаготипи. На початку XX століття США переживали значне зростання населення (на 12 мільйонів), що було зумовлено притоком дешевої робочої сили. Це викликало конфлікти з місцевими робітниками та призвело до створення антиіммігрантських організацій, таких як «Незнайки». Імміграційний дискурс того часу виділяв три хвилі: «стара» (англійська, ірландська, французька, шотландська імміграція XVII–XVIII століть, що легко асимілювалася); «нова» (Східна, Південна Європа та Прибалтика, яка стикалася зі складнощами асиміляції та часто асоціювалася з криміналітетом); та «азійська». Згодом виникла концепція Multilayerpie, яка стверджувала, що іммігранти не повністю асимілюються, а додають власні елементи до національної культури США. Вілла Кесер, яка виросла в Небрасці серед іммігрантів, синтезувала панамериканський та іммігрантський досвід у своєму творі, що видно на прикладі братів Петра та Павла, які постають одночасно «красенями-титанами та гріховними злочинцями».

Сприйняття Жовтневого перевороту в американській свідомості було подвійним: підтримка повалення царського деспотизму поєднувалася з жахом перед кривавою розправою над царською родиною. У романі Кесер відсутній чіткий етнічний аспект українсько-російських відносин; Україна для неї є півднем Росії, що призводить до екстраполяції, коли злочинцями зображуються українці. Цей підхід також формувався під впливом популярних у США наприкінці XIX століття романів Федора Достоєвського. Кесер, будучи філологом та редактором часопису, була обізнана з міфемами «злочин-кара» та «злочин-спокута». Однак вона інтерпретувала ці твори суто по-американськи, завдяки впливу критика Вільяма Діна Хоуелса, який акцентував на новому психологізмі та «чорноті російської душі». У романі Кесер усі персонажі чинять зло, але найстрашніші вчинки приписуються українцям. Американцям, як молодій нації, така «чорнота» нібито не притаманна. Проте, на відміну від Зигмунда Фройда, який розглядав спокуту як лицемірство, Кесер, перебуваючи в рамках християнської моралі, дає своїм героям, зокрема Петру та Павлу, шанс на виправлення.

Образи і символи

Земля та Антеїзм

Образ землі є центральним у романі, втілюючи концепцію антеїзму – глибокої віри в те, що людина залишається сильною і прекрасною, доки стоїть на землі. Відірваність від землі, навпаки, призводить до загибелі. Ця ідея протиставляє природне, сільське життя, що символізує життєву силу та автентичність, урбаністичному середовищу, представленому містом Пітсбург, яке асоціюється з деградацією та втратою ідентичності. Для іммігрантів, які обробляють землю Небраски, зв'язок із ґрунтом стає джерелом їхньої стійкості та здатності до виживання, навіть попри труднощі.

Весільний обряд

Весілля в українському селі описане як діонісійська оргія, що має подвійну природу. З одного боку, цей обряд підносить людину до божественного, символізуючи єднання та життєву енергію. З іншого боку, він спотворює тих, хто не бере в ньому участі або не розуміє його глибинного, язичницького сенсу. Цей образ підкреслює синтез язичницьких вірувань (діонісійські обряди, святкування Пасхи) та християнства в українській культурі, що створює унікальний культурний код, який Кесер намагається осмислити.

Платонівський візник і коні

У романі Кесер простежується алюзія до платонівського образу візниці та двох коней з діалогу «Федр». Візник символізує розум, що гармонізує душу, тоді як два коні — надійний і буйний — уособлюють різні сторони людської душі: раціональну та ірраціональну, пристрасну. У Кесер конфлікт розгортається на рівні «візниць» (розуму), що призводить до «чорноти» душі персонажів. Це вказує на внутрішню боротьбу, де розум не завжди здатен контролювати первісні інстинкти та пристрасті, що призводить до трагічних наслідків.

Архетип вовка

За Карлом Густавом Юнгом, кінь символізує несвідоме, яке «осідлала» людська свідомість, тоді як вовк є афектом первісного жаху. У сцені бійки між візниками, що переростає у вибух найпростішого інстинкту, вивільнення несвідомого веде до саморуйнації. Цей архетип підкреслює небезпеку неконтрольованих пристрастей та інстинктів, які, вирвавшись на волю, можуть знищити як самого індивіда, так і його оточення. Вовк у цьому контексті стає символом дикої, небезпечної сторони людської натури.

Система персонажів

Петро і Павло

Брати Петро і Павло представлені як парадоксальні фігури: з одного боку, вони «красені-титани», що втілюють фізичну силу та природну велич, з іншого – «гріховні злочинці». Їхня історія є втіленням міфеми «злочин-кара» та «злочин-спокута», що пронизує твори Достоєвського, які вплинули на Кесер. Вчинене ними вбивство, що призводить до їхньої подальшої загибелі, розглядається в рамках християнської моралі, яка, на відміну від фройдівського скептицизму щодо спокути, дає шанс на виправлення. Вони символізують не лише індивідуальну провину, а й ширшу ідею порушення гармонії Космосу, що вимагає відновлення через спокуту-помсту згідно з античними віруваннями.

Антонія

Антонія Шимерда, хоча й не є безпосереднім злочинцем, виступає центральною фігурою, навколо якої розгортається мономіф. Вона є втіленням життєвої сили, стійкості та зв'язку з землею, що протиставляється деградації чоловічих персонажів. Її образ, як «сильнішої жінки», яка, за психобіографічним підходом, приноситься в жертву чоловіками-невдахами, відображає складні гендерні ролі та патріархальні уявлення. Антонія є символом виживання та адаптації іммігрантів, їхньої здатності до відродження навіть після численних випробувань.

Взаємодія персонажів

Взаємодія персонажів у романі часто характеризується конфліктами, що виникають на рівні «візниць» – тобто розуму та контролю над пристрастями. Бійка між візниками, що переростає у вибух найпростішого інстинкту, ілюструє вивільнення несвідомого, яке веде до само- та взаємної руйнації. Цей конфлікт підкреслює внутрішню боротьбу людини з її первісними бажаннями та нездатність раціонального начала повністю підкорити ірраціональне. Відносини між іммігрантами та місцевими жителями також відзначені напругою, що відображає ширший соціальний конфлікт асиміляції та збереження культурної ідентичності.

Проблематика і теми

Головна проблема

Головна проблема роману «Моя Антонія» полягає у дослідженні формування національного іміджу як стереотипу та його подальшого переосмислення через індивідуальний досвід. Кесер показує, як уявлення про «інших» (українців, росіян, східноєвропейців) формуються під впливом історичних подій (Жовтневий переворот), літературних традицій (Достоєвський) та соціальних упереджень (антиіммігрантські настрої). Проте, через призму конкретних доль персонажів, авторка намагається подолати ці стереотипи, демонструючи складність та багатогранність людської природи, що не вкладається в спрощені імагологічні рамки.

Другорядні теми

У творі розкривається тема асиміляції та мультикультуралізму, що відображається у концепції Multilayerpie. Іммігранти не розчиняються повністю в американській культурі, а додають до неї власні елементи, збагачуючи її. Це видно на прикладі збереження українських звичаїв та вірувань у родині Шимерда. Тема злочину і спокути, запозичена з Достоєвського, але переосмислена в рамках християнської моралі, пронизує долі Петра і Павла, яким Кесер дає шанс на виправлення, на відміну від фаталізму російського письменника. Синтез язичництва та християнства в українській культурі є ще однією важливою темою, що проявляється у весільних обрядах та святкуванні Пасхи, підкреслюючи глибинний зв'язок з природою та давніми традиціями. Нарешті, ідея мономіфу, розроблена Джозефом Кемпбеллом та адаптована Слоковером (едем, падіння/злочин, мандри, повернення/загибель), проектується на життєвий шлях Антонії, а також на «пораненого героя» в американській літературі, як це досліджував Ф. Янг, що дозволяє синтезувати аутоімідж та гетероімідж українців.

Місце в літературному процесі

Роман Вілли Кесер «Моя Антонія» посідає важливе місце в американській літературі початку XX століття, будучи одним із перших творів, що репрезентують образи українців. У контексті імагології, цей роман слугує прикладом того, як національні іміджі формуються під впливом культурно-історичних, соціальних та літературних чинників. Кесер вписується в традицію американського реалізму, але водночас виходить за його межі, інтегруючи елементи європейського психологізму, зокрема, через вплив Федора Достоєвського. Її звернення до античних джерел, таких як Вергілій (епіграф роману), та міфологічних конотацій, свідчить про глибоку обізнаність з класичною спадщиною, що збагачує наратив. Роман також є частиною ширшого іммігрантського дискурсу в американській літературі, що досліджує теми адаптації, асиміляції та збереження культурної ідентичності в новому світі. На відміну від ранніх, часто спрощених зображень іммігрантів, Кесер пропонує складніші, багатогранніші образи, що передують подальшим дослідженням мультикультуралізму та етнічної різноманітності в американській прозі.

Автобіографічний контекст

Життєвий досвід Вілли Кесер значною мірою вплинув на формування образів та проблематики роману «Моя Антонія». Вона народилася у Вірджинії, але виросла в Небрасці, серед численних іммігрантів зі Східної та Центральної Європи. Цей безпосередній контакт з різними культурами дозволив їй синтезувати панамериканський та іммігрантський досвід у своєму творі, надаючи йому автентичності та глибини. Кесер була фаховим античником, що пояснює використання епіграфа з Вергілія та міфологічних конотацій у романі. Її філологічна освіта та робота редактором часопису також сприяли глибокому розумінню літературних традицій, зокрема російської прози кінця XIX століття.

Психобіографічний підхід розкриває ще один пласт впливу на творчість Кесер. З дитинства вона демонструвала риси, характерні для хлопчика, і лише згодом її анімус поступився анімі. Кесер ніколи не виходила заміж, все життя прожила з товаришкою, що, за деякими інтерпретаціями, могло вплинути на зображення чоловічих персонажів як «невдах», таких як Петро і Павло, які приносять у жертву сильнішу жінку. Цей аспект також ілюструється через «кастраційний комплекс» авторки, що проявляється у «боязні пеніса», підсвідомому відчутті жіночої недосконалості та водночас зачарованості фалосом, що виливається у поетизацію чоловіків. Так, у романі Кесер, попри її прагнення до об'єктивного зображення, простежуються особистісні проекції, що додають твору додаткових психологічних вимірів.