Меню

Зарубіжна література - статті та реферати - 2021 Головна

Література Другої Половини ХХ Ст.

Західна Драматургія

Післявоєнне десятиліття кардинально переформатувало світовий театр, ознаменувавши відхід від традиційних форм та ідей. Цей період став ареною для появи радикально нових драматургічних течій, що прагнули осмислити змінену реальність, кризу цінностей та екзистенційні виклики епохи.

Контекст

Перше післявоєнне десятиліття, з 1945 по 1955 рік, стало переломним моментом для світового театру, віддзеркалюючи глибокі суспільні та філософські зміни. Цей період відзначився відходом з життя низки видатних драматургів, що формували обличчя європейської та американської сцени попередніх десятиліть: у 1946 році помер німецький драматург Гергарт Гауптман, у 1949 — бельгієць Моріс Метерлінк, у 1950 — ірландець Бернард Шоу, а у 1953 — американець Юджин О’Ніл. 1956 рік забрав життя Бертольта Брехта, одного з найвпливовіших теоретиків і практиків театру XX століття. Зникнення цих гігантів створило простір для нових голосів, які прагнули осмислити травматичний досвід війни, наслідки тоталітаризму та екзистенційну порожнечу, що охопила європейське суспільство. На зміну традиційним драматичним формам прийшли експериментальні течії, що кидали виклик усталеним театральним канонам і шукали нові способи вираження людського стану в світі, що втратив колишні орієнтири.

Аналіз

Інтелектуальна та екзистенційна драма у Франції

У Франції після війни продовжувала домінувати інтелектуальна драма, представниками якої були Жан Ануй та Жан Кокто. Їхні твори часто досліджували моральні дилеми, конфлікти між ідеалом та реальністю, долею та свободою вибору, використовуючи при цьому витончений діалог та складні сюжетні конструкції. На цьому ґрунті розвивався екзистенційний театр, що безпосередньо випливав із філософських ідей Альбера Камю та Жана-Поля Сартра. П'єси Камю, такі як «Калігула» (1944), та Сартра, зокрема «За зачиненими дверима» (1944), переносили на сцену ключові концепції екзистенціалізму: абсурдність існування, свободу вибору та відповідальність за нього, відчуження та пошук сенсу в безглуздому світі. Ці драматурги прагнули не просто розважити, а спонукати глядача до глибоких філософських роздумів про людське буття.

Феномен «Сердитих молодих людей» в Англії

На початку 1950-х років в Англії виникла нова літературна течія, відома як «сердиті молоді люди». Це угруповання об'єднало молодих драматургів та прозаїків, які виражали розчарування та гнів щодо соціальної несправедливості, класових бар'єрів та лицемірства британського суспільства. До ключових драматургів належали Джон Осборн з його знаковою п'єсою «Озирнись у гніві» (1956), Шейла Ділені («Смак меду», 1958), Брендан Біен («Заручник», 1958), Арнольд Уескер («Коріння», 1959) та Джон Арден («Живіть як свині», 1963). Прозаїки, такі як Джон Вейн («Поспішай донизу», 1953) та Кінгслі Еміс («Щасливчик Джим», 1954), також були частиною цього руху. Спільними рисами їхніх творів були: локація дії — часто англійська провінція, що підкреслювало буденність і сірість життя; авторська інтонація — особиста, іронічна, нерідко цинічна; прагнення до максимальної вірогідності в зображенні реальності. Центральною фігурою, що об'єднувала прозу та драматургію «сердитих», став новий літературний тип: молода людина, переважно плебейського походження, яка завдяки освіті пробилася до нового соціального середовища, але відчуває себе в ньому чужою та ворожою. Цей герой, розчарований буденністю, незадоволений своєю роботою, повстає проти суспільних норм, ненавидить істеблішмент і відкидає загальноприйняті моральні та інтелектуальні цінності.

«Документальна драма» Німеччини

У Федеративній Республіці Німеччина (ФРН) у 1960-х роках виникла «документальна драма», що мала на меті осмислити недавнє минуле країни. Цей напрям прагнув проаналізувати корені фашизму, умови виникнення психології конформізму та філософії людиноненависництва, використовуючи автентичні документальні матеріали. Серед найвідоміших п'єс: «Намісник» Рольфа Хоххута (1963), яка на основі історичних документів викривала роль Ватикану під час Голокосту, зокрема акції з ліквідації євреїв. Хайнер Кіппхардт у драмі «Справа Роберта Оппенгеймера» (1964) опрацював матеріали допитів американського фізика, пов'язаного з розробкою атомної бомби, порушуючи питання моральної відповідальності вчених. Танкред Дорст у п'єсі «Толлер» (1968) звернувся до біографії драматурга-експресіоніста Ернста Толлера, який очолював Центральну раду баварських робітників у 1918 році. Найвизначнішим представником німецького документального театру був Петер Вайс. Його п'єса «Марат-Сад» (повна назва: «Переслідування і вбивство Жана-Поля Марата, представлене акторською трупою психіатричної лікарні в Шарантоні під керівництвом маркіза де Сада», 1964) побудована у формі «театру в театрі», де пацієнти психіатричної лікарні розігрують історію вбивства діяча Великої Французької революції Марата, а його антагоністом виступає маркіз де Сад, що дозволяє обговорювати сенс революції та насильства. Драма Вайса «Дізнання» (1965) була створена на основі судового процесу над колишніми охоронцями Освенцима, присвячена ув'язненим фашистського концтабору і є спробою документального відтворення жахів Голокосту.

Виникнення та концепція «Театру абсурду»

На початку 1950-х років у Парижі зародився «театр абсурду», що став одним із найзначніших явищ театрального авангарду другої половини XX століття. Його виникнення пов'язують з прем'єрами п'єс Ежена Йонеско «Голомоза співачка» (1950) та Семюела Беккета «Чекаючи на Годо» (1953). Важливо зазначити, що «театр абсурду» не був організованим напрямом чи мистецькою школою; його представники не створювали спільних маніфестів і часто не спілкувалися між собою. Термін увійшов у літературний обіг після публікації однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна, перше видання якої з'явилося у 1961 році. У цій праці Есслін об'єднав драматургів різних країн та генерацій за кількома типологічними ознаками. Серед них: французькі митці Ежен Йонеско, Артюр Адамов, Семюел Беккет, Фернандо Аррабаль, Жан Жене; англійці Гарольд Пінтер і Норман Фредерік Сімпсон; американець Едвард Олбі; італієць Діно Буццаті; швейцарський письменник Макс Фріш; німецький автор Гюнтер Грасс; поляки Славомір Мрожек і Тадеуш Ружевич; чеський драматург-дисидент, а згодом президент Чехії Вацлав Гавел. Есслін визначив, що категорія абсурду в цих творах походить насамперед із філософії екзистенціалізму. Альбер Камю у своєму есе «Міф про Сізіфа» (1942) писав, що абсурд — це метафізичний стан людини у світі, що народжується із зіткнення людського бажання «бути щасливим і збагнути розумність життя» з «безмовною нерозумністю світу». Камю стверджував, що людина відчуває себе «чужою» у всесвіті, є вигнанцем у ньому. З ним перегукується Ежен Йонеско: «Абсурд — це те, що позбавлено мети... Відрізана від своїх релігійних, метафізичних і трансцендентальних коренів, людина є загубленою, а всі її дії стають безглуздими, марними, абсурдними».

Художні принципи та естетика абсурдизму

Драми «абсурдистів» свідомо нехтували драматичними канонами та застарілими театральними нормами, шокуючи як глядачів, так і критиків. Цей бунт був спрямований проти будь-якого регламенту, проти «здорового глузду» та нормативності. У творах абсурдизму фантастика змішується з реальністю, а жанрові межі розмиваються: з'являються «трагікомедія» («Чекаючи на Годо» С. Беккета), «трагіфарс» («Стільці» Е. Йонеско), «антип'єса» («Голомоза співачка» Е. Йонеско) та «псевдодрама» («Жертви боргу» Е. Йонеско). Жан Жене зауважував: «Я гадаю, що трагедію можна описати так: вибух реготу, що переривається риданням, яке повертає нас до джерела всякого сміху — до думки про смерть». Сюжети часто свідомо руйнуються, подієвість зведена до мінімуму. Замість природної драматичної динаміки на сцені панує статика, яку Йонеско називав «агонією, де немає реальної дії». Мова персонажів також зазнає руйнації: герої нерідко не чують і не бачать один одного, промовляючи «паралельні» монологи в порожнечу. Цим драматурги прагнули висвітлити проблему людської некомунікабельності. Багатьох абсурдистів хвилювали процеси тоталітаризму, передусім тоталітаризму свідомості, що веде до нівелювання особистості. Це проявляється у вживанні лише мовних штампів і кліше, як у «Голомозій співачці» Е. Йонеско, що в підсумку призводить до втрати людського обличчя та перетворення на жахливих тварин, як у п'єсі «Носороги» Е. Йонеско (1959).

Ключові концепти та архетипи

Концепція абсурду

Центральним концептом, що об'єднує значну частину післявоєнної драматургії, є філософська категорія абсурду. Вона виникає як відповідь на втрату традиційних релігійних та метафізичних орієнтирів, що були зруйновані війнами та науковими відкриттями XX століття. Альбер Камю у «Міфі про Сізіфа» (1942) визначає абсурд не як властивість світу чи людини окремо, а як результат їхнього зіткнення: людське прагнення до сенсу та ясності зустрічається з «безмовною нерозумністю» всесвіту. Ця напруга між бажанням зрозуміти та неможливістю зрозуміти породжує відчуття «чужості» та вигнання. У «театрі абсурду» цей концепт матеріалізується через руйнування логіки, мови та сюжету, де персонажі існують у безглуздих ситуаціях, що не мають розв'язки, як-от очікування Годо, який ніколи не приходить, у п'єсі Беккета.

Архетип «сердитого молодого чоловіка»

Архетип «сердитого молодого чоловіка» став знаковим для британської літератури 1950-х років. Цей персонаж, як правило, є представником робітничого класу або нижчого середнього класу, який завдяки післявоєнним соціальним змінам отримав університетську освіту, але зіткнувся з неможливістю реалізувати свої амбіції в застарілій, класово-орієнтованій системі. Джиммі Портер з п'єси Джона Осборна «Озирнись у гніві» (1956) є квінтесенцією цього архетипу: він інтелектуальний, але цинічний, сповнений гніву та розчарування, спрямованого проти «істеблішменту», його лицемірства та відсутності справжніх ідеалів. Його бунт часто виражається у вербальній агресії, сарказмі та відмові від будь-яких компромісів, що підкреслює його відчуження та нездатність знайти своє місце у суспільстві.

Документальна правда

У німецькій «документальній драмі» концепт «документальної правди» відіграє ключову роль. Це не просто використання реальних фактів, а свідоме звернення до автентичних матеріалів — протоколів допитів, судових звітів, свідчень очевидців — з метою аналізувати та осмислювати складні історичні події, зокрема злочини нацизму. У п'єсі Петера Вайса «Дізнання» (1965), заснованій на матеріалах судового процесу над охоронцями Освенцима, документальна правда стає інструментом для морального розслідування, що дозволяє не просто відтворити факти, а й поставити питання про природу зла, відповідальність та колективну пам'ять. Це прагнення до документальної точності є спробою протистояти забуттю та ревізіонізму, змушуючи глядача зіткнутися з неприємною правдою минулого.

Проблематика і теми

Головна проблема: Криза сенсу та комунікації

Центральною проблемою, що пронизує значну частину післявоєнної драматургії, є криза сенсу людського існування та тотальна некомунікабельність. Після двох світових воєн, Голокосту та загрози ядерного знищення, традиційні системи цінностей виявилися зруйнованими, а віра в прогрес та раціональність світу похитнулася. Драматурги, особливо представники «театру абсурду», як-от Семюел Беккет у «Чекаючи на Годо» (1953), демонструють безглуздість очікування, циклічність буття без мети, де персонажі не можуть знайти сенсу у своїх діях. Ця криза сенсу нерозривно пов'язана з проблемою комунікації: герої часто не чують один одного, їхні діалоги перетворюються на «паралельні монологи», що підкреслює неможливість справжнього взаєморозуміння та самотність людини у світі.

Другорядні теми

Соціальне розчарування та бунт

Тема соціального розчарування та бунту проти існуючого ладу є наріжною для руху «сердитих молодих людей». Їхні герої, як Джиммі Портер з «Озирнись у гніві» Джона Осборна (1956), відчувають глибоке незадоволення своїм місцем у суспільстві, лицемірством еліти та відсутністю перспектив. Цей бунт, хоча й часто виражений через вербальну агресію та іронію, є спробою відстояти індивідуальність та гідність перед обличчям соціальної несправедливості та класових обмежень.

Осмислення історичного минулого

Для німецької «документальної драми» центральною темою стало осмислення травматичного історичного минулого, зокрема періоду нацизму та його наслідків. Драматурги, такі як Петер Вайс у «Дізнанні» (1965), використовували документальні свідчення, щоб проаналізувати корені фашизму, психологію конформізму та моральну відповідальність за злочини. Це була спроба не просто засудити минуле, а зрозуміти механізми, що призвели до катастрофи, та запобігти їх повторенню.

Втрата ідентичності та тоталітаризм свідомості

«Театр абсурду» також активно досліджував тему втрати індивідуальної ідентичності та небезпеки тоталітаризму свідомості. Ежен Йонеско у п'єсі «Носороги» (1959) метафорично зображує, як люди поступово втрачають свою людяність, перетворюючись на бездумних носорогів, що символізує поширення конформізму та ідеологічного тиску. Цей процес нівелювання особистості, що веде до вживання мовних штампів та кліше, як у «Голомозій співачці» (1950), є попередженням про загрозу втрати критичного мислення та індивідуальної свободи.

Місце в літературному процесі

Післявоєнний театр, представлений різноманітними течіями, зайняв унікальне місце в літературному процесі, знаменуючи радикальний розрив із реалістичною та натуралістичною традиціями попередніх десятиліть. Хоча інтелектуальна та екзистенційна драма у Франції ще зберігали певні зв'язки з класичною драматургією через фокус на діалозі та філософських питаннях, вони вже відійшли від психологічного реалізму, надаючи перевагу символізму та алегорії. Рух «сердитих молодих людей» в Англії, навпаки, повернув на сцену соціальну гостроту та реалізм, але це був реалізм нового типу — жорсткий, іронічний, що не боявся показувати непривабливі сторони життя та бунтівний дух нового покоління, відкидаючи буржуазні умовності. Вони стали спадкоємцями соціально-критичної традиції, але з оновленою естетикою та героєм. Найбільш радикальним кроком став «театр абсурду», який повністю відмовився від традиційних елементів драми: сюжету, логічної послідовності подій, психологічно вмотивованих персонажів та раціонального діалогу. Цей напрям, що виник під впливом філософії екзистенціалізму (зокрема ідей Камю про абсурд) та сюрреалізму, став частиною широкого авангардного руху, що прагнув відобразити роздробленість та безглуздість сучасного світу через відповідну форму. Він перегукувався з експериментами Альфреда Жаррі та його «Убю Королем» (1896), а також з дадаїстськими та сюрреалістичними перформансами, але надав цим експериментам глибокого філософського підґрунтя. «Документальна драма» в Німеччині, хоч і спиралася на факти, також відійшла від традиційного реалізму, використовуючи сцену як трибуну для аналізу та морального суду, а не просто для відтворення життя. Ці течії спільно формували новий театральний ландшафт, що віддзеркалював постмодерністську чутливість, ставлячи під сумнів саму можливість єдиної, об'єктивної істини та цілісного наративу.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Прем'єри п'єс «театру абсурду» на початку 1950-х років, зокрема «Голомоза співачка» Ежена Йонеско (1950) та «Чекаючи на Годо» Семюела Беккета (1953), викликали шок та нерозуміння у значної частини критиків та глядачів. Їхні твори, що свідомо руйнували усталені драматичні канони, часто сприймалися як безглузді, провокаційні та позбавлені художньої цінності. Відсутність традиційного сюжету, логічного розвитку подій та психологічно вмотивованих персонажів суперечила очікуванням публіки, вихованої на реалістичній драмі. Мартін Есслін у своїй монографії «Театр абсурду» (1961) зазначав, що під назвою «театр абсурду» не існує «ні організованого напряму, ні мистецької школи», і сам термін, за його словами, є лише «робочою гіпотезою», має «допоміжне значення», оскільки лише «сприяє проникненню у творчу діяльність, не дає вичерпної характеристики, не є всеохоплюючим і винятковим». Це свідчить про початкову складність класифікації та прийняття цього нового явища.

Пізніша оцінка та спадщина

Незважаючи на початковий опір, «театр абсурду» поступово здобув міжнародне визнання. Класичним періодом його розквіту вважаються 1950-ті — початок 1960-х років. Кінець 1960-х ознаменувався офіційним визнанням «абсурдистів»: Ежена Йонеско обрали до Французької академії, а Семюел Беккет у 1969 році здобув Нобелівську премію з літератури, що стало остаточним підтвердженням їхнього внеску у світову культуру. Хоча багато з піонерів цього руху, як-от Жене, Беккет, Йонеско, вже пішли з життя, їхні послідовники, такі як Гарольд Пінтер, Едвард Олбі, Славомір Мрожек та Фернандо Аррабаль, продовжують творити, розвиваючи та трансформуючи ідеї абсурдизму. Йонеско вважав, що «театр абсурду» існуватиме завжди, оскільки абсурд заповнив собою реальність і сам здається реальністю. Ця думка підкреслює не лише актуальність, а й пророчий характер їхніх творів, які продовжують резонувати з сучасними викликами, пов'язаними з кризою сенсу, комунікації та ідентичності.
Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 20 червня 2026

Пошук на сайті

📚 Асистент з літератури
Вітаю! Я допоможу вам розібратися з творами зарубіжної літератури — аналіз, образи героїв, біографії авторів. Просто напишіть наприклад назву твору чи автора. Про що запитаєте?
✦ ШІ‑Асистент