До історії однієї повісті

Валер'ян Підмогильний (1901–1937) — центральна фігура українського модернізму, чия творчість стала глибоким аналізом людської психіки та соціальних трансформацій доби. Його проза, що вирізнялася тверезістю бачення та екзистенційною гостротою, розкриває трагедію індивідуальності в умовах тоталітарного експерименту, що зрештою призвів до його власної загибелі в Соловецькому таборі.

Контекст

3 листопада 1937 року, на 37-му році життя, Валер'яна Підмогильного розстріляли в числі 1111 в'язнів Соловецького табору особливого призначення. Ця подія, приурочена до 20-ї річниці Жовтневої революції, стала одним із тисяч епізодів «Великого терору» та символом трагедії «Розстріляного Відродження» — покоління українських митців, знищених радянським режимом. Епоха 1920-х років в Україні, позначена сміливими соціальними експериментами та ідеологічними трансформаціями, водночас обернулася гуманітарною катастрофою. Декларовані ідеї рівності та братерства на практиці призводили до маргіналізації та фізичного знищення людини, яка мала б посідати центральне місце в новій системі цінностей. Саме в цей період, сповнений психологічної непевності та класової боротьби, творчість Підмогильного набула особливої гостроти, ставши віддзеркаленням екзистенційного пошуку людяності в дегуманізованому світі.

Аналіз

Творчий метод і тематичний фокус

Валер'ян Підмогильний вирізнявся серед своїх сучасників «особливою нещадністю й тверезістю бачення», як зазначав Юрій Шевельов у праці «Людина і люди» (1998). Ця риса визначила його підхід до зображення дійсності: він не уникав тем страждання, самотності та внутрішніх конфліктів. Письменник свідомо зосереджувався на індивідуальній долі, а не на колективному «ми», що було домінуючим наративом доби. Петро Єфремов, викладач Підмогильного, ще на початку його кар'єри підкреслював, що автор «на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радости людини і веде свого читача до «миршавих жовтяків», в «оточення гнилих людей»» («Поет чарів ночі», 1921). Цей гуманістичний фокус на внутрішньому світі особистості, її психологічній непевності та прагненні віднайти опору в умовах соціальних катаклізмів, став наріжним каменем його прози.

Еволюція стилю

Творчий шлях Підмогильного розпочався з ранніх «пінкертонівських» оповідань, які він публікував у студентському журналі під псевдонімом «Лорд Лістер». Однак уже 1917 року оповідання «Важке питання» засвідчило перехід до серйозної літератури, що визначила його подальшу долю. Дебютна збірка «Твори. Том 1» (1920) була сприйнята критиками як «цілком натурально помітне з’явище», що вказувало на «потенційність» автора, здатного «підіймати нашу сіру і безбарвну буденщину на вищу ступінь життя» (Юноша В., 1921). У 1920-х роках, перебуваючи в Києві, Підмогильний активно публікує збірки оповідань («Повстанці та інші оповідання», «Син» — обидві 1923; «Військовий літун», 1924; «Проблема хліба», 1927), повість «Третя революція» (1925/1926) та свій найвідоміший роман «Місто» (1928). Його стиль еволюціонував від ранніх спроб до глибокого психологізму, що дозволяв розкривати складність людської натури в умовах пореволюційного часу.

Наративні особливості

Проза Підмогильного характеризується зануренням у світ людської індивідуальності, що дозволяє осмислити сутність людини через її внутрішні переживання. Володимир Мельник у монографії «Суворий аналітик доби» (1994) підкреслює, що Підмогильний «від початку творчого сходження розпочав писати книгу про людину своєї доби — доби соціальних катаклізмів, психологічної непевності, класової боротьби, знецінення культури». Автор часто використовує внутрішній монолог та непряму мову для передачі думок і почуттів персонажів, що створює ефект занурення в їхню свідомість. Наприклад, у романі «Місто» ми бачимо світ очима Степана Радченка, що дозволяє простежити його трансформацію та моральні компроміси. Цей ракурс зображення, зосереджений на особистому житті та психологічних нюансах, викликав несприйняття з боку ортодоксальної критики, яка вважала, що його персонажі «не здатні щось бачити, крім особистого життя» і що «в них душа пуста» (Лакиза П., 1928).

Образи і символи

Образ людини

Центральним образом у творчості Підмогильного є людина, яка опиняється на маргінесі буття в умовах тоталітарного режиму. Це не узагальнений образ «людства», а конкретна індивідуальність, що переживає внутрішні конфлікти, страждання та пошук сенсу. Наприклад, у повісті «Остап Шаптала» (1922) головний герой стикається з викликами нової дійсності, що змушує його переосмислювати власні цінності та місце у світі. Підмогильний досліджує психологію людини, яка прагне зберегти свою ідентичність в умовах, що девальвують її цінність.

Мотив міста

Місто у Підмогильного — це не просто декорація, а потужний символ трансформації та випробування для людини. У однойменному романі (1928) Київ постає як простір, що одночасно приваблює і поглинає провінційного юнака Степана Радченка. Місто символізує можливості для самореалізації, але також і небезпеку втрати моральних орієнтирів, перетворення на частину бездушного механізму. Воно є ареною для боротьби між природним і штучним, індивідуальним і колективним, де герой проходить шлях від наївних ідеалів до цинічного прагматизму.

Фігура повстанця

Образ повстанця, що з'являється у циклі оповідань «Повстанці» (1923), є складним і неоднозначним. Підмогильний відходить від романтизації цього образу, показуючи його через призму особистих мотивів, часто суперечливих. Стефан Кароль (Микола Хвильовий) критикував автора за те, що він «не ховає своєї симпатії до оселедично-повстанського руху і дає нам не факти, а романтику», називаючи це «дешевою романтикою і безоглядною тенденцією петлюрівської агітки» («Художній матеріял в «Новій Україні»», 1923). Проте Підмогильний, навпаки, прагнув показати повстанців не як ідеалізованих героїв, а як людей зі своїми слабкостями та мотиваціями, що діяли в умовах хаосу та невизначеності.

Система персонажів

Інтелігенти

Значна частина персонажів Підмогильного — це інтелігенти, які опинилися в «складних, тяжких ситуаціях підчас революції», як зауважував Ф. Якубовський у «Силуетах сучасних українських письменників» (1928). Ці герої часто є носіями внутрішнього конфлікту, розірваності між старими ідеалами та новою, жорстокою реальністю. Вони рефлексують над змінами в суспільстві, шукають своє місце, але часто відчувають себе чужими. Їхні дії та рішення зумовлені не лише зовнішніми обставинами, а й глибокими психологічними переживаннями, що робить їхні образи багатовимірними.

Самотники

Підмогильний часто зображує самотників — персонажів, які свідомо чи несвідомо протистоять колективістській ідеології. Петро Єфремов відзначав, що письменник «виклик кидає своїми самотниками всім, чиї серця празниково, враз як одно відгукуються на всякі там «великодні дзвони»» (1921). Ці герої не вписуються в загальний потік, їхні індивідуальні страждання та пошуки стають контрастом до пафосу масових рухів. Вони є втіленням екзистенційної самотності людини, яка не знаходить опори в зовнішньому світі і змушена шукати її всередині себе.

Взаємодія персонажів

Взаємодія персонажів у творах Підмогильного рідко буває гармонійною. Вона часто позначена психологічною напругою, нерозумінням, конфліктами, що виникають на ґрунті різних світоглядів та життєвих цілей. Наприклад, у романі «Місто» стосунки Степана Радченка з жінками відображають його прагнення домінувати, підкоряти, а не будувати рівноправні зв'язки. Це не взаємодія «позитивних» і «негативних» героїв, а зіткнення складних, суперечливих особистостей, кожна з яких намагається вижити та реалізуватися в деформованому світі.

Проблематика і теми

Головна проблема

Центральною проблемою творчості Валер'яна Підмогильного є девальвація людини в умовах соціального експерименту. Письменник досліджує, як ідеологічні трансформації та насильницька побудова нового суспільства призводять до знецінення індивідуальності, її страждань та втрати права на існування. Ця проблема розкривається через долі персонажів, які стикаються з неможливістю реалізувати себе, зберегти свою гідність або навіть вижити в умовах тоталітарного тиску.

Другорядні теми

Творчість Підмогильного охоплює низку взаємопов'язаних тем:

Психологічна непевність: Герої часто перебувають у стані внутрішньої розгубленості, не знаходячи опори в мінливому світі. Ця непевність є наслідком як зовнішніх соціальних потрясінь, так і внутрішніх екзистенційних пошуків.
Класова боротьба та її наслідки: Письменник показує, як ідеологія класової боротьби руйнує людські стосунки, розділяє суспільство та виправдовує насильство. Це особливо помітно у критиці його творів, де його персонажі маркувалися як «класові вороги».
Знецінення культури: В умовах революційних змін та ідеологічного тиску відбувається деградація культурних цінностей, що відображається у відчуженні інтелігенції та її нездатності впливати на суспільні процеси.
Пошук сенсу буття: На тлі цих руйнівних процесів герої Підмогильного ведуть екзистенційний пошук, намагаючись віднайти сенс власного існування та зберегти людяність.

Місце в літературному процесі

Валер'ян Підмогильний належить до «покоління приречених», як його назвав Юрій Шевельов (1998), що творило в період «гіркого оптимізму» та «тверезого сп’яніння творчістю» 1920-х років. Його проза є яскравим прикладом українського модернізму, що відійшов від народницьких та романтичних традицій, зосередившись на психологічному аналізі та екзистенційних проблемах. Підмогильний, подібно до європейських модерністів, досліджував внутрішній світ людини, її відчуження та боротьбу за ідентичність. Він був одним із тих, хто прагнув «заступити Бога» в ніцшеансько-модерністичному бунті, переносячи фокус з колективного на індивідуальне. Його творчість стала містком між класичною українською літературою та новими європейськими течіями, інтегруючи елементи психологічного реалізму та філософської прози. На відміну від багатьох сучасників, Підмогильний не боявся правди, навіть якщо вона була гіркою, і його «песимізм був творчий, а оптимізм трагічно-гіркий» (Шевельов Ю., 1998). Він став суворим аналітиком доби, що випередив свій час у розумінні трагічних наслідків соціальних експериментів.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Рання творчість Валер'яна Підмогильного отримала схвальні відгуки. Петро Єфремов, його університетський викладач, у 1921 році відзначав, що письменник «на варті страждання» і веде читача до «миршавих жовтяків», кидаючи «виклик своїми самотниками» (Юноша В., «Поет чарів ночі»). Проте вже невдовзі, з посиленням ідеологічного тиску, позиція автора стала підставою для закидів. Ф. Якубовський у 1928 році критикував Підмогильного за те, що «він переважно цікавиться не людством, а людиною», і до того ж «вибір цих людей у В. Підмогильного є вже не такий широкий. Це є інтелігенти, що опинилися в тих чи тих складних, тяжких ситуаціях підчас революції» («Силуети сучасних українських письменників»). Показовим став скандал навколо публікації циклу «Повстанці» в емігрантському журналі «Нова Україна» у 1923 році. Підмогильний був змушений виправдовуватися перед редакцією «Червоного шляху», пояснюючи, що «умови для друку вдома склалися в мене несприятливо», а «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення» (Підмогильний В., «Лист до редакції», 1923). У відповідь Стефан Кароль (Микола Хвильовий), хоча й визнавав талант Підмогильного, звинувачував його у «дешевій романтиці і безоглядній тенденції петлюрівської агітки», маркуючи письменника як «чужого» «по своїй ідеології» (Кароль С., «Художній матеріял в «Новій Україні»», 1923). Колективний лист Григорія Косинки, Валер'яна Підмогильного і Тодося Осьмачки у 1923 році до «Червоного шляху» яскраво свідчить про атмосферу цькування: «Умови нашого літературного життя змусили нас туди податися... А умови ці надмірна підозра, цькування й систематична відмова видрукувати наші твори». З виходом роману «Місто» у 1928 році «увага» посилилася. В. Мельник зауважує, що «про естетичне сприйняття твору розмови навіть не передбачалося» (1994). Поодинокі позитивні рецензії П. Єфремова («Про роман В. Підмогильного «Місто»», 1928) та Андрія Ніковського («Про «Місто» В. Підмогильного», 1928) були заглушені хвилею осуду. М. Мотузка у 1928 році констатував, що «Доба «Івана Босого» й «Повстанців» у творчості В. Підмогильного — це його, одверто слід сказати, служба художніми засобами активному політичному бандитизмові», називаючи твори «плювком з прогнилих від тяжкої хвороби уст, огидна в своїй безсилості реляція важкої садистичної злості» («Село й місто в творчості В. Підмогильного»).

Пізніша оцінка

Після десятиліть забуття та реабілітації, творчість Валер'яна Підмогильного отримала нове осмислення. Сучасні літературознавці, такі як Володимир Мельник у своїй монографії «Суворий аналітик доби» (1994), визнали його одним із найглибших дослідників людської психіки та соціальних процесів першої половини XX століття. Максим Тарнавський у праці «Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер’яна Підмогильного» (2004) підкреслює, що «Біографія Підмогильного від дня арешту до самої смерті — це повість про варварство радянського режиму при Сталіні». Його твори сьогодні розглядаються як важливий внесок у світовий модернізм та як свідчення трагічної доби, що розкриває універсальні питання людського існування.

Біографічні віхи та їх вплив

Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі на Катеринославщині. Посада батька як управителя панського маєтку дозволила йому здобути освіту в Катеринославському реальному училищі, де він відкрив для себе літературу, публікуючи перші оповідання. У 1918 році він вступив до Катеринославського університету, але вже наступного року залишив навчання, щоб зосередитися на вчителюванні та літературній творчості. 1919 року відбувся його дебют у збірнику «Січ», а вже 1920 року вийшла перша книга «Твори. Том 1». Провінційний Катеринослав не міг повною мірою розкрити його талант, тому восени 1921 року Підмогильний переїхав до Києва. Період 1921–1922 років був позначений труднощами, роботою бібліографом та вчителюванням у Ворзелі, а також публікацією повісті «Остап Шаптала» та одруженням з Катериною Червінською. З 1923 по 1929 рік Підмогильний активно занурився в київське літературне життя: працював редактором у видавництві «Книгоспілка», брав участь у створенні та діяльності АСПИС, «Ланки», МАРС, співпрацював із журналом «Життя й революція», займався перекладами. Саме в цей час вийшли його ключові твори, включаючи роман «Місто». Зростаючий ідеологічний тиск та несприятливі умови для публікації власних творів змусили Підмогильного переїхати до Харкова у грудні 1929 року. Там він працював редактором у видавництві «Література і мистецтво», організовував та перекладав твори Анатоля Франса, Оноре де Бальзака, Ґі де Мопассана, Клода Гельвеція та Дені Дідро. Проте він не полишав власної прози, працюючи над повістями «Невеличка драма» та «Повість без назви», які гостро ставили проблеми девальвації людини в умовах соціалізму. Ці твори, що актуалізували ворожу ідеологію в очах партійних провідників, не були видані за життя автора. 8 грудня 1934 року Валер'яна Підмогильного заарештували, а 3 листопада 1937 року розстріляли, що стало трагічним фіналом його «повісті про людину», яку він писав усе своє творче життя.

Меню