«Шукаю я слова простого...»

Контекст

Український літературний процес 1920-х років характеризувався інтенсивними пошуками нових форм, стилів та ідей, що відбувалися на тлі бурхливих соціально-політичних трансформацій. Цей період, відомий як Розстріляне відродження, позначений розквітом різноманітних мистецьких угруповань, від неокласиків до футуристів, кожен з яких прагнув визначити шляхи розвитку національної культури. У цьому багатогранному ландшафті постать Олекси Слісаренка (1891–1937) часто розглядається крізь призму його приналежності до так званої "масової літератури". Сучасні літературознавці, як-от Микола Наєнко, відзначають його "хай не завжди гучний, але по-своєму характерний і самобутній голос"², а Віра Агеєва підкреслює, що йому "належить помітна, хай і не першорядна, роль"³. Така обережна оцінка зумовлена тим, що Слісаренко свідомо орієнтувався на читабельність та сюжетність, що не завжди відповідало запитам тогочасного літературного істеблішменту, який або вимагав ідеологічної коректності, або ж цінував модерністські художньо-психологічні експерименти. Проте саме ця настанова на створення доступної та захопливої прози дозволила Слісаренкові закласти основи для подальшого розвитку української пригодницької та сюжетної літератури, що підтверджується критичними відгуками його сучасників.

Життєпис і творче становлення

Ранні роки та освіта

Народився Олекса Андріанович Снісар (літературний псевдонім — Слісаренко) 28 березня 1891 року на хуторі Конивцові поблизу села Хатнє (нині село Шипувате Вовчанського району) на Слобожанщині, у родині ремісника Андрія Прокоповича Снісаря. Дитинство майбутнього письменника минуло в постійних переїздах, пов'язаних із пошуками заробітків батьком: Хатнє, Засупоївка біля Яготина, Сергіївка Лебединського повіту. Попри це, Олекса виявив значні здібності до навчання. Іван Дузь зазначає, що він "успішно закінчує сільську школу, виявивши особливі здібності до математики, потім Яготинську двокласну і, нарешті, церковноприходську школу в селі Сергіївці"⁶. Саме в Сергіївці юнак вперше захопився українською та російською класичною літературою, значний вплив на його смаки мала вчителька словесності С. А. Люмінарська⁶. Після року роботи в місцевій конторі, завдяки фінансовій підтримці дядька В. Кисильова, Слісаренко вступив до Кучерівської сільськогосподарської школи на Курщині. Невдоволений рівнем викладання, він перевівся до Харківського середнього сільськогосподарського училища (хліборобської школи) у 1906 році⁸. У цій школі, як згадував сам Слісаренко, його оточували "не тільки хороші культурні товариші, а й прекрасні педагоги", серед яких він особливо виділяв Павла Івановича Тиховського, що "зміцнив у мені любов до літератури своїми талановитими лекціями"¹⁰. Тут же він познайомився з Гнатом Михайличенком, з яким видавав підпільний журнал «До праці»¹¹, де й відбувся його літературний дебют як поета.

Революційні події та військова служба

Після закінчення училища у 1912 році, Слісаренко не зміг отримати посаду агронома через політичну неблагонадійність, що свідчить про його ранню опозиційну діяльність. Восени того ж року його мобілізували на військову службу до Кутаїсі. На фронтах Першої світової війни він служив в артилерії, отримавши звання прапорщика наприкінці 1914 року¹⁵. З початком революції 1917 року Слісаренко активно долучився до суспільно-політичного життя, обіймаючи виборні посади: був членом дивізійного та батарейного комітетів, головою Української ради І-ї Армії, членом президії Армійського комітету І Армії, а після Жовтневої революції — виборним командиром 5-ї батареї 51-ї артилерійської бригади¹⁶. Цей досвід безпосередньої участі у військових та революційних подіях згодом стане важливим джерелом для його прозових творів, надаючи їм життєвості та достовірності.

Літературний дебют: від символізму до футуризму

Наприкінці 1917 року Слісаренко прибув до Києва, сподіваючись присвятити себе літературній праці. У липні 1918 року він брав участь у створенні угруповання «Біла студія» та співпрацював із журналом «Шлях». У 1919 році в київському видавництві «Сяйво» вийшла його перша поетична збірка «На березі Кастальському». Ця книга, як зазначає Олег Ільницький, вичерпувала захоплення автора естетикою символізму²¹, що було помітно у впливі Олександра Олеся та російських символістів, як відзначав Павло Филипович у рецензії 1919 року¹². Слісаренко увійшов до групи символістів «Музаґет», де його колегами були Дмитро Загул, Юрій Іванов-Меженко, Яків Савченко. Проте вже у 1919 році Слісаренко виступив як футурист на сторінках журналу «Мистецтво», редагованого Михайлем Семенком²⁰. У 1920 році він разом із Семенком та Миколою Любченком створив «Альманах трьох», а у 1921 році став членом футуристичного об’єднання «Комкосмос», а згодом — Асоціації панфутуристів, долучаючись до розробки теоретичної платформи панфутуризму²². Ця еволюція від символізму до футуризму, як слушно зауважує Віра Агеєва, "прискорила відхід від сентиментальних штампів ранньої поезії, посприявши розкутості письма, збагаченню кола тем і образів", що стало помітним у його пізнішій новелістиці¹⁸. Сам Слісаренко пояснював свій перехід до футуризму необхідністю "стати в рівень з часом і всегранно відбити змінену рухом машини психіку"²⁵, декларуючи у поемі «Байда» (1924) пошук "слова простого"²⁴.

Харківський період: прозовий поворот

Переїзд до Харкова у 1924 році став переломним моментом у творчості Слісаренка, ознаменувавши його остаточний перехід до прози. Після короткочасної роботи в Наркомземі, де він не зміг отримати бажану посаду через внутрішні інтриги³⁰, письменник зосередився виключно на літературній діяльності. З осені 1924 року Олекса Слісаренко очолив редакцію кооперативного видавництва «Книгоспілка», ініціювавши створення відділів художньої, дитячої, сільськогосподарської та агрономічної літератури³¹. Це дозволило йому активно впливати на літературний процес як організатору та теоретику, беручи участь у літературній дискусії та обґрунтовуючи шляхи розвитку української літератури. У 1925 році вийшли дві його збірки оповідань — «Сотні тисяч сил» та «Плантації», які закріпили за ним репутацію "найсюжетнішого" з українських нових белетристів, як відзначав Олександр Білецький³².

Аналіз прозової спадщини

Феномен "масової літератури" та читабельність

Проза Олекси Слісаренка свідомо орієнтувалася на широке коло читачів, що стало її визначальною рисою та водночас джерелом дискусій у 1920-ті роки. Фелікс Якубовський у своїх «Силуетах сучасних українських письменників» (1928) підкреслював: "Робота О. Слісаренка є корисна для української культури, бо вона прищеплює сучасній літературі один з основних типів прозової творчості — сюжетне оповідання. Такі оповідання є тим важливіші, що вони легше, ніж якісь інші, поширюються в масах"⁵. Ця настанова на читабельність і сюжетність, що сьогодні є нормою, тоді викликала несприйняття з боку частини літературного істеблішменту, який віддавав перевагу або ідеологічно "правильному" змісту, або ж складним модерністським експериментам. Проте саме завдяки Слісаренку українська література отримала зразки динамічної, захопливої прози, що могла конкурувати з популярними зарубіжними жанрами.

Сюжетна динаміка та пригодницький елемент

Однією з найхарактерніших ознак прози Слісаренка є її гостросюжетність та динамічне розгортання фабули. Олександр Білецький зауважував, що "запах життя в оповіданнях нашого автора сильніший від запаху літератури"³³. Ця життєвість зумовлена тим, що письменник часто брав за основу реалії власного досвіду: події Першої світової війни (оповідання «Редут № 16», «Канонір Душта»), початок громадянської війни на тлі російсько-українського протистояння («Спроба на вогонь») або перші пореволюційні роки («Випадкова сміливість», «Запалівська історія»). Головні герої його творів — звичайні люди, що опинилися у вирі геополітичних та соціально-економічних катаклізмів, що природно загострює фабулу. Повість «Плантації» (1925) Білецький навіть означив як "мініатюрний кіно-роман"³⁵, підкреслюючи швидку зміну "кадрів" та пригодницький стрижень оповіді. Цей принцип авантюрно-пригодницької прози яскраво простежується у творі «Зламаний ґвинт» (1928) та особливо в романі «Чорний ангел» (1929). У передмові до російського перекладу «Чорного ангела» Олександр Білецький писав, що в українській літературі "вперше з’явився добротний авантюрно-революційний роман", де події "розгортаються закономірно, причому — з наростаючим темпом, завдяки чому досягається велика фабульна зацікавленість"³⁶.

Соціально-психологічний вимір

Попри зовнішню орієнтацію на сюжетність, проза Слісаренка містила значний соціально-психологічний зміст. Олександр Білецький відзначав, що "під покровом зовнішньо цікавого, ніби позбавленого описовості побуту і психічної аналізи оповідання автор у більшості своїх творів пропонує читачеві серйозний і глибокий зміст, не вдаючись ані в тон моралізатора, ані в тон агітатора"³⁴. Письменник прагнув показати зіткнення ідей, що панували в пореволюційній Україні, через психологічно виписані характери. Повість «Страйк» (1932), де школа виступає моделлю суспільства, є прикладом такого підходу. Слісаренко вважав, що "кожна класа, виступаючи на історичну арену, бореться за свій стиль і в суспільному житті, і в техніці, і в мистецтві, цебто бореться за ті особливості художньої умовності в зображенні речей і явищ, правдивим ґрунтом яких є класова психологія, а не ідеологія"³⁷. Цей принцип дозволяв йому розкривати світоглядні позиції персонажів через їхні дії та вчинки, залишаючи оцінку читачеві, що робило його прозу не лише захопливою, а й інтелектуально насиченою.

Особливості стилю та мови

Стиль Слісаренка характеризується лаконічністю, відсутністю надмірних описів та "поетичних красот", що було свідомим відходом від романтичної традиції. Його футуристичний досвід, як зазначала Віра Агеєва, сприяв "розкутості письма" та "збагаченню кола тем і образів"¹⁸. У поезії, зокрема у збірці «Поеми» (1923), Олександр Дорошкевич відзначав "французький vers libre, досить витворний, з ясним внутрішньо-музичним тактом"¹⁹, хоча й критикував його за руйнування ліризму. У прозі ж ця лаконічність і динамічність трансформувалися в ефективний інструмент для створення напруженого сюжету. Письменник прагнув "слова простого"²⁴, що дозволяло йому досягати максимальної виразності та доступності для широкого читача, не втрачаючи при цьому глибини змісту. Мова його творів є живою, часто діалогічною, що підсилює відчуття реальності подій та характерів.

Образи і символи

Місто і машина

У творчості Олекси Слісаренка, особливо в його футуристичний період, образ міста та машини набуває центрального значення. У поемі «Байда» (1924) він декларує: "Шукаю я слова простого / Про шпилі городів далеких, / Що стинали мої квіти"²⁴. Місто тут виступає символом нової епохи, що трансформує традиційний, сільський світ. Машина, у свою чергу, є втіленням прогресу, динаміки та зміни людської психіки, як зазначав сам письменник: "аби стати в рівень з часом і всегранно відбити змінену рухом машини психіку, мистецтво мусило викинути прапор футуризму"²⁵. Ці образи відображають розрив з патріархальним минулим і захоплення індустріальною цивілізацією, що було характерним для авангардистів 1920-х років.

Герой повсякденності

На відміну від романтичних чи ідеологічно ідеалізованих персонажів, Слісаренко зосереджується на "звичайних людях"³⁴, які стають головними дійовими особами його прози. Ці герої не є винятковими особистостями, а радше типовими представниками свого часу, що опинилися у вирі історичних подій. Їхні дії та рішення, продиктовані не стільки високими ідеалами, скільки життєвими обставинами та внутрішніми мотивами, роблять їх близькими та зрозумілими для читача. У вірші «Уот Уітмен» Слісаренко пише: "Я чоловік. / Такий звичайний, що аж смішно"⁴². Цей образ "звичайного" чоловіка, який переживає "тремтіння і жах", але перетоплює їх "на сміливість", є квінтесенцією його підходу до персонажів, що дозволяє досліджувати складність людської натури без патетики.

Революція як хаос і трансформація

Образ революції у Слісаренка не є однолінійним прославлянням чи засудженням. Це радше хаотична, багатовекторна сила, що руйнує старий світ і водночас створює нові реалії. У його поезії це відображено у рядках: "Ті дні взялися струпом, / Зламався віз віків... / Ми йдем в епоху другу!"²⁸. У прозі, як-от в оповіданнях про Першу світову війну («Редут № 16») та громадянську війну («Спроба на вогонь»), революція постає як випробування для людини, що змушує її виявляти приховані якості, приймати складні рішення та адаптуватися до постійно мінливих обставин. Це не лише політичний, а й екзистенційний виклик, що трансформує суспільство та індивіда.

Принципи творення персонажів

Мотивація та світоглядні позиції

Олекса Слісаренко у своїй прозі відійшов від традиційного поділу персонажів на "позитивних" та "негативних", зосередившись на розкритті їхньої внутрішньої мотивації та світоглядних позицій. Він вважав, що "правдивим ґрунтом" для зображення явищ є "класова психологія, а не ідеологія"³⁷. Це означає, що дії та рішення його героїв, як-от у повісті «Плантації», де розгортаються події 1905 року, зумовлені не стільки зовнішніми ідеологічними настановами, скільки їхнім соціальним походженням, життєвим досвідом та психологічними особливостями. Персонажі Слісаренка часто опиняються в ситуаціях морального вибору, де їхні вчинки стають відображенням внутрішніх конфліктів та переконань, а не просто ілюстрацією певної ідеї.

Соціальна роль та типологія

Письменник прагнув створити галерею типових для пореволюційної України соціальних ролей та характерів. Його герої — це "звичайні люди"³⁴: солдати, селяни, робітники, інтелігенти, які опинилися в епіцентрі історичних подій. Наприклад, у романі «Чорний ангел» (1929) інтерес до психологічного змісту героїв подано "через показ живих людей"³⁶, а не лише як інтригу. Слісаренко уникав схематизму, натомість прагнув показати, як соціальна роль формує особистість, і як, у свою чергу, індивідуальні особливості впливають на виконання цієї ролі. Він досліджував, як геополітичні та соціально-економічні катаклізми впливають на долі цих людей, розкриваючи їхню стійкість, пристосованість або, навпаки, нездатність адаптуватися до нових умов.

Взаємодія персонажів у моделі суспільства

У прозі Слісаренка взаємодія персонажів часто перетворюється на майданчик для зіткнення різних ідей та світоглядів, що побутували в пореволюційній Україні. Повість «Страйк» (1932) є яскравим прикладом, де школа постає "своєрідною моделлю суспільства", а її учні та викладачі репрезентують різні соціальні групи та їхні конфлікти. Динамічне розгортання сюжету та несподівані інтриги, як зазначав Олександр Білецький, тримають читацьку увагу, а психологічно виписані характери дозволяють читачеві самостійно оцінювати вчинки героїв, не нав'язуючи йому авторської позиції. Цей підхід дозволяв Слісаренкові створювати складні соціальні панорами, де кожен персонаж, навіть другорядний, відігравав свою роль у розкритті загальної проблематики.

Проблематика і теми

Головна проблема: людина в епоху катаклізмів

Центральною проблемою творчості Олекси Слісаренка є доля людини, її виживання та самовизначення в епоху глобальних соціальних та геополітичних катаклізмів. Його проза, що часто базується на реаліях Першої світової війни та громадянської війни, показує, як звичайні люди опиняються у вирі подій, що виходять за межі їхнього контролю. Письменник досліджує, як ці обставини впливають на психіку, моральні принципи та життєві вибори індивіда. Замість ідеалізації чи демонізації, Слісаренко зосереджується на конкретних діях та рішеннях своїх героїв, як-от у оповіданнях «Редут № 16» чи «Канонір Душта», де солдати стикаються з жорстокістю війни. Він показує, як у цих екстремальних умовах розкриваються справжні риси характеру, а людина змушена шукати нові опори для існування.

Другорядні теми

Класова боротьба та естетика

Тема класової боротьби є наскрізною для творчості Слісаренка, що відображено в його теоретичних поглядах. У статті «В боротьбі за пролетарську естетику» (1926) він стверджував, що "кожна класа... бореться за свій стиль і в суспільному житті, і в техніці, і в мистецтві"³⁷. Ця боротьба, на його думку, ґрунтується на "класовій психології". У повісті «Страйк» (1932) конфлікти між персонажами, що представляють різні соціальні верстви, є відображенням цієї боротьби. Слісаренко не просто ілюструє класові протиріччя, а досліджує їхній вплив на індивідуальну свідомість та колективні дії, показуючи, як вони формують естетичні та етичні норми.

Національна ідентичність та культурний опір

Хоча Слісаренко був залучений до загальнорадянського літературного процесу, він послідовно відстоював українські позиції в культурному розвитку. Це виявилося, зокрема, у його активній участі у ВАПЛІТЕ та редакційно-видавничій діяльності. Хрестоматійним прикладом є "конфлікт" з Максимом Горьким, коли Слісаренко оприлюднив лист російського письменника щодо перекладу українською повісті «Мати»³⁸. Цей епізод, як зазначає Юрій Луцький, "викрив шовіністичне ставлення до української мови та літератури її автора, а й загалом виявився яскравою ілюстрацією справжнього ставлення російської еліти до української культури"³⁹. Ця тема культурного опору та захисту національної ідентичності, хоч і не завжди прямо виражена в художніх творах, була фундаментальною для його громадської позиції.

Доля індивіда в історії

Олекса Слісаренко постійно звертався до теми індивідуальної долі, розглядаючи її не як ізольоване явище, а як нерозривну частину великих історичних процесів. Його оповідання, такі як «Президент Кислокапустянської республіки» або «Шпоньчине життя та смерть», показують, як особисті прагнення та мрії розбиваються об жорстоку реальність або, навпаки, знаходять несподіване втілення в нових умовах. Письменник не дає готових відповідей, а пропонує читачеві спостерігати за тим, як герої, попри "тремтіння і жах", перетоплюють їх "на сміливість"⁴², намагаючись зберегти свою гідність та ідентичність у світі, що постійно змінюється.

Місце в літературному процесі

Традиція та інновація: між символізмом і футуризмом

Олекса Слісаренко займає унікальне місце в українському літературному процесі 1920-х років завдяки своїй творчій еволюції, що охопила кілька провідних напрямів. Його ранні поетичні спроби, зокрема збірка «На березі Кастальському» (1919), були позначені впливом символізму, що простежується у зверненні до естетики Олександра Олеся та російських символістів, як відзначав Павло Филипович¹². Проте вже на початку 1920-х років Слісаренко радикально змінює орієнтацію, долучаючись до футуристичного руху, ставши членом «Комкосмосу» та Асоціації панфутуристів²². Цей перехід, за словами Віри Агеєвої, сприяв "розкутості письма" та "збагаченню кола тем і образів"¹⁸. Він не просто наслідував, а активно формував теоретичні засади панфутуризму, прагнучи "відбити змінену рухом машини психіку"²⁵. Ця подвійна приналежність до різних естетичних систем дозволила Слісаренкові виробити власний, синкретичний стиль, що поєднував ліризм із динамікою та експериментаторством.

Роль у формуванні української масової літератури

Олекса Слісаренко був одним із зачинателів української "масової літератури", свідомо орієнтуючись на створення сюжетної, читабельної прози. Юрій Смолич через півстоліття після подій 1920-х років запитував: "Коли б при початку двадцятих років не виступили з романами, скажімо, Досвітній та Слісаренко, то чи такими шляхами формувалася б далі вся українська проза?"⁴. Це риторичне питання підкреслює його вплив. Фелікс Якубовський ще у 1928 році зазначав, що робота Слісаренка "є корисна для української культури, бо вона прищеплює сучасній літературі один з основних типів прозової творчості — сюжетне оповідання"⁵. У той час, коли значна частина літературного істеблішменту зосереджувалася на ідеологічно правильному змісті або модерністських експериментах, Слісаренко наполягав на необхідності створення захопливої прози, доступної широким масам. Його романи та повісті, такі як «Плантації» (1925) та «Чорний ангел» (1929), заклали основи для розвитку українського пригодницького та авантюрно-революційного роману, демонструючи, що "фабульна зацікавленість" може поєднуватися з "психологічним змістом героїв"³⁶.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Критична рецепція творчості Олекси Слісаренка за його життя була неоднозначною, але переважно позитивною щодо його прозових здобутків. Фелікс Якубовський у 1928 році відзначав "корисність" його роботи для української культури, підкреслюючи, що Слісаренко "прищеплює сучасній літературі один з основних типів прозової творчості — сюжетне оповідання", яке "легше, ніж якісь інші, поширюються в масах"⁵. Олександр Білецький у 1925 році, оглядаючи здобутки українського письменства, закріпив за Слісаренком репутацію "найсюжетнішого" з нових белетристів, відзначаючи, що "запах життя в оповіданнях нашого автора сильніший від запаху літератури"³³. Білецький також підкреслював, що Слісаренко пропонує "серйозний і глибокий зміст" під покровом зовнішньо цікавого сюжету, уникаючи моралізаторства чи агітації³⁴. Щодо поезії, Олександр Дорошкевич, характеризуючи Слісаренка-футуриста, зауважував, що його "риторика рішуче руйнує основну поетичну стихію Слісаренка — його ліризм", проте збірка «Поеми» (1923) є "однією з кращих серед футуристичної української поезії" з технічного боку¹⁹. Ці відгуки свідчать про визнання його внеску, особливо у розвиток прози, попри дискусійність його естетичних пошуків.

Пізніша оцінка та переосмислення

Після періоду забуття, спричиненого сталінськими репресіями, творчість Олекси Слісаренка почала переосмислюватися в українському літературознавстві. Юрій Смолич у 1972 році, розмірковуючи про формування української прози, ставив питання про те, чи розвивалася б вона тими ж шляхами без внеску Слісаренка та Досвітнього⁴, що вказує на визнання його фундаментальної ролі. У сучасних дослідженнях, як-от роботи Віри Агеєвої, підкреслюється, що Слісаренкові "належить помітна, хай і не першорядна, роль"³, а його "короткочасна спроба знайти себе у футуризмі мала для Слісаренка певне позитивне значення лише в стильовому плані"¹⁸. Микола Наєнко відзначає його "характерний і самобутній голос"². Актуалізація, переосмислення та аналіз формальних пошуків Слісаренка залишаються нагальними завданнями вітчизняного літературознавства, що свідчить про зростаючий інтерес до його спадщини як до важливої складової Розстріляного відродження та історії української літератури загалом.

Автобіографічний контекст

Життєвий досвід Олекси Слісаренка став невичерпним джерелом для його прозових творів, надаючи їм особливої життєвості та достовірності. Письменник свідомо черпав сюжети та образи з власної біографії, що дозволяло йому створювати переконливі картини епохи. Наприклад, події Першої світової війни, в якій Слісаренко брав участь як артилерист¹⁵, знайшли своє відображення в оповіданнях «Редут № 16» та «Канонір Душта». Його безпосередня участь у революційних подіях 1917 року, де він обіймав виборні посади в армійських комітетах¹⁶, лягла в основу творів, що описують початок громадянської війни, як-от «Спроба на вогонь». Події 1905 року, які він пережив у юності, стали основою для повісті «Плантації» (1925), а також для автобіографічного твору «Бунт» (1928). Цей принцип використання прийомів авантюрно-пригодницької прози, що ґрунтується на реальних подіях, став однією з визначальних ознак авторського стилю. Слісаренко не просто переказував факти, а перетворював їх на художні колізії, дозволяючи читачеві відчути атмосферу та виклики того часу через призму особистого досвіду героїв, що часто були його альтер-его або узагальненими образами людей, яких він знав.

Репресії та трагічна доля

Творчий шлях Олекси Слісаренка, як і багатьох його сучасників, був трагічно обірваний сталінськими репресіями. Після плідної майже десятилітньої роботи над прозою, публіцистикою та критикою, у 1929 році письменник залишає роботу в «Книгоспілці», прагнучи зосередитися виключно на літературній творчості. Разом із Майком Йогансеном він організовує Техно-мистецьку групу «А», намагаючись убезпечитися від надмірної ідеологізації літератури. Проте атмосфера в країні поступово згущувалася, унеможливлюючи вільну творчість. Його активна участь у ВАПЛІТЕ, редакційно-видавнича діяльність та послідовне відстоювання українських позицій у культурному розвитку Радянської України, зокрема відомий "конфлікт" з Максимом Горьким щодо перекладу українською мовою повісті «Мати»^{38, 39}, зробили його мішенню для репресивної машини. Наприкінці квітня 1934 року Слісаренка заарештовують. Під тортурами він був змушений "зізнатися" у приналежності до контрреволюційної організації, але згодом відмовився від своїх свідчень, не підтвердивши їх і на суді 8 квітня 1935 року. Його засудили на 10 років і відправили на Соловки⁴⁰. У жовтні 1937 року письменника етапували до Мєдвєжьєгорського слідчого ізолятора Біломоро-Балтійського концентраційного табору. 3 листопада 1937 року, з нагоди 20-ї річниці Жовтневої революції, Олекса Слісаренко був розстріляний в урочищі Сандармох, разом із 1111 іншими в'язнями⁴¹. Його життя обірвалося у віці 46 років, не дозволивши таланту розкритися до кінця, що стало символом трагедії цілого покоління українських митців.