Зарубіжна література - статті та реферати - 2021 Головна

Штрихи до портрета

Микола Хвильовий — одна з найвизначніших і найсуперечливіших постатей українського «розстріляного відродження», чиє ім'я стало символом літературного процесу 1920-х років. Його творчість та ідейна боротьба віддзеркалюють складні пошуки національної ідентичності та культурного шляху в умовах становлення радянської влади.

Контекст епохи та постаті

Українська література 1920-х років, відома як «червоний ренесанс», переживала період безпрецедентного творчого злету, що парадоксально збігся з початком тотального нищення її творців. У цьому бурхливому десятилітті ім'я Миколи Хвильового (справжнє прізвище — Фітільов) стало центральним, викликаючи як захоплення, так і гостру полеміку, що не вщухає й досі. Він уособлював прагнення до створення самобутньої української культури, вільної від російського впливу, та водночас був активним учасником комуністичного руху. Його біографія, сповнена драматичних поворотів, віддзеркалює складність епохи, коли ідеали національного відродження зіткнулися з жорстокою реальністю тоталітарного режиму. Феномен Хвильового залишається об'єктом актуальних студій, адже багато аспектів його життя, творчого архіву та епістолярної спадщини досі чекають на своє повне з'ясування.

Ранні роки та формування світогляду

Микола Григорович Фітільов народився 13 грудня 1893 року в місті Тростянець на Слобожанщині. Відомості про його родину фрагментарні, проте вони розкривають строкате соціальне та ідейне тло, що вплинуло на формування майбутнього письменника. Батько, Григорій Олексійович Фітільов, був народним учителем, народником, мрійником, але, за словами самого Хвильового у «Короткій біографії» 1924 року, «у вищому ступені безалаберною людиною»1. Павло Петренко, біограф письменника, уточнює, що батько походив зі збіднілого дворянського роду, залишив Харківський університет через революційну діяльність і став учителювати на селі2. Мати, Єлисавета Іванівна Тарасенко, була донькою бухгалтера місцевого цукрозаводчика Леопольда Кеніга2. З материнського боку Хвильовий мав цікаві родинні зв'язки: дід матері народився від «незаконного» шлюбу француза та українки, а її брат, національно свідомий наставник Миколи, «загинув смертю хоробрих на полі бою», відстоюючи ідеали Української Народної Республіки3. Сестра матері була одружена із заможним поміщиком Миколою Смаковським4. Григорій Костюк, посилаючись на кузину Ларису Смаковську, згадує ще одного впливового родича — «збіднілого поміщика, але дуже культурного, ліберального і впливого земського діяча» на прізвище Савич5. Рід Савичів мав козацько-старшинське походження, що свідчить про глибоке коріння в українській шляхетській традиції6. Після розлучення батьків у 1904 або 1905 році, коли Єлисавета Іванівна з дітьми переїхала до сестри на хутір Зубівку, саме Смаковські та Савичі взяли опіку над юним Миколою, забезпечивши йому подальшу освіту8,9. Навчання в Колонтаївській початковій та Краснокутській вищій початковій школах, а також доступ до багатої бібліотеки дядька Савича, що містила світову класику та українські книги, сформували його культурний рівень10,11. Бабуся та інші родичі змалку закладали основи національного виховання12. Лариса Смаковська згадувала, як Микола напам'ять читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів, демонструючи глибоку національну свідомість13. Вчителі О. Сільвановський та А. Кривохатський також підтримували ці українські симпатії14. Водночас батько, який учителював у Краснокутській ремісничій школі, вплинув на сина ідейно, спонукавши його до вивчення російської класичної та народницької літератури, а також творів Діккенса, Гюґо, Флобера, Гофмана15,16,17. Це розширило його світогляд, але й посилило революційні настрої. Участь у «так званому українському революційному гуртку» призвела до виключення з Охтирської гімназії, а згодом і з Богодухівської через зв'язки з есерами та «шалений» характер18,19. Після цього Хвильовий, захопившись Горьким та його «бродячей Русью», вирушив у мандри, працюючи чорноробом, вантажником на заводах і в портах до початку Першої світової війни20.

Шлях крізь революції та війни

Початок Першої світової війни змусив Миколу Фітільова повернутися додому. Після короткої роботи слюсарем у Краснокутській ремісничій школі, ймовірно, за сприяння батька, він переїхав до села Дем'янівка, де вчителювала його мати. Тут, працюючи в канцелярії волосної управи, Хвильовий активно долучився до культурно-освітньої діяльності. Петро Шигимага, його товариш, згадує про участь у драматичному гуртку в Рублівці у 1915–1916 роках, де ставилися українські п'єси, що свідчило про «глибоку національну свідомість» Фітільова21,22. У липні 1916 року він уперше представив товаришам власні твори, написані одразу українською мовою23. Уже на початку 1915 року, за власним свідченням письменника, він був відправлений на фронт у складі маршової роти24,25. Три роки війни стали для нього справжньою «голгофою в квадраті», сповненою «походів, голодовки, справжнього жаху», що пролягли через Волинь, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину та Румунію26. Саме в Румунії його застала революція. Рядовий Фітільов активно включився в політичне життя, ставши членом полкової ради солдатських депутатів та делегатом армійського з'їзду. Він зближувався з представниками українських національних партій, зберігаючи при цьому безпартійність27. Наприкінці 1917 року Хвильовий повернувся додому, де продовжив політичну роботу. Знайомство з Андрієм Заливчим, одним із лідерів Юнацької Спілки, а згодом активним діячем Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), членом Центральної Ради, стало поштовхом до розбудови кущової мережі Спілки28. У цей період він також очолював «Просвіту» в Рублівці, беручи участь у концертах та виставах29,30. З початком гетьманату та німецької окупації Хвильовий влаштувався в Богодухівській управі повітового старости, яку очолював його дядько М. Смаковський31. Однак через арешт близького приятеля-боротьбиста Бориса Колоса, він перебрався до Харкова, де працював вантажником, двірником, санітаром, а потім у канцелярії як «знавець української мови», паралельно ведучи антигетьманську підпільну роботу32,33. Швидко потрапивши під підозру, він був змушений повернутися додому на нелегальне становище33. Спершу Фітільов приєднався до повстанського загону «Мурахв'янської республіки» під керівництвом українського есера Т. Пушкаря, де навіть виконував обов'язки «начальника штабу»34. Проте, ймовірно, через ідеологічні розбіжності, він залишив мурахв'ян, відданих Центральній Раді35, і разом із молодшим братом Олександром, учасником московського більшовицького повстання 1917 року, організував власний загін «вільних козаків», що боровся з гетьманськими та німецькими частинами36. Після перемоги антигетьманського повстання Миколу Фітільова обрали «головою» Рублівської волості. Його «вільні козаки» не поспішали вливатися до регулярної армії УНР, що пояснюється тісним зв'язком Фітільова з боротьбистами, які наприкінці 1918 року виступали за перехід влади до рад робітників і трудового селянства та збройний виступ на підтримку радянської влади. Коли більшовицька Росія розпочала другий похід проти України, загін Фітільових відійшов до Опішні, плануючи підняти повстання для прискорення приходу Червоної армії37. Однак керівництво армії Директорії вирішило роззброїти рублівських повстанців. Хвильовому дивом вдалося втекти під час перестрілки, тоді як решту арештантів розстріляли. Долі вояків рублівського загону склалися по-різному: брат Олександр Фітільов, більшовик, загинув у боях за Перекоп у Червоному козацтві Віталія Примакова. Натомість найближчий помічник Семен Коба швидко розчарувався в новій владі й знову зібрав повстанців для боротьби з продовольчими загонами38. Микола Хвильовий, попри ідейні розбіжності, допоміг Кобі та його соратникам легалізуватися, діставши нові паспорти, що свідчить про його особисту відданість товаришам39. У квітні 1919 року, після приходу червоних, Микола Фітільов вступив до КП(б)У. Він працював у відділі народної освіти Богодухівського виконкому, а з початком наступу Добровольчої армії брав участь у створенні Богодухівського полку, вирушивши на фронт у червні 1919 року. Вир воєнних подій розширив географію його життя: після загибелі полку він відступав з іншими частинами Червоної армії, став політпрацівником у штабі 52-ї дивізії під Орлом. Там він ледь не потрапив під трибунал через зраду керівництва, але був виправданий після місячного ув'язнення40. За свідченням Івана Сенченка, його від смертного вироку врятувала «молоденька, чорноока комуністка» Юлія Уманцева, яка згодом стала його другою дружиною41. У жовтні 1919 року, після успішних рейдів Нестора Махна, Червона армія перейшла в контрнаступ. Взимку Хвильовий повернувся в Україну, де був прикомандирований до політвідділу Південного фронту, займаючись редакційно-видавничою роботою. Навесні 1920 року він знову опинився в зоні бойових дій як політпрацівник Другої кінної армії, готуючи агітаційні прокламації та співпрацюючи з армійською газетою42. Після перемоги над Врангелем він служив на Кавказі, а звідти був переведений до Харкова, де працював у культурно-освітньому секторі Харківського військового округу43.

Літературний дебют та пошуки

1920 рік ознаменував літературний дебют Миколи Хвильового, якщо не брати до уваги його ранні пропагандистські агітки «в стилі Дем'яна Бєдного»44. У 19–20 числі журналу «Знання» з'явився вірш «Я тепер покохав город...» за підписом Стефан Кароль. Це був перший крок на шляху до визнання. На початку 1921 року, розриваючись між Харковом і Богодуховом, де мешкала його перша дружина Катерина Гащенко з донькою Іраїдою, Хвильовий намагався поєднати сімейні обставини з роботою, керуючи позашкільною мережею відділу народної освіти Богодухівського повіту. Проте вже навесні він остаточно переїхав до Харкова, що стало переломним моментом у його житті. Цей переїзд символізував початок нового етапу, де він свідомо прагнув «викреслити свій фітільовський період», залишивши його відгомони лише для художніх творів45. Причини такого радикального розриву з минулим залишаються предметом припущень. Можливо, це було пов'язано з його походженням (у «Короткій біографії» 1924 року, написаній під час партійної «чистки», Хвильовий не згадує ані про матір, ані про її рід)1, складними родинними стосунками, особистими трагедіями, як-от загибель брата Олександра, розлучення та неможливість спілкування з донькою, або ж зміною ціннісних орієнтирів45. Григорій Костюк зазначав, що в колі близьких друзів Хвильового ніколи не згадувалися факти, які могли б підвищити його в очах офіційного радянського читача, як-от організація повстанського загону, збройний виступ проти військ УНР, чи навіть його причетність до ЧК, хоча пізніші знахідки підтвердили ці епізоди, включно з «чекістським» досвідом, почерпнутим, однак, не зі служби, а з ув'язнення45. 1921 рік став визначальним не лише для Хвильового, а й для всієї молодої радянської України. Період національно-визвольних змагань і громадянської війни завершувався, ставлячи перед поколінням, що пройшло крізь фронти Першої світової, складний вибір: еміграція, прагнення працювати для своєї нації на рідній землі, або ж віра в можливість реалізації комуністичних ідеалів. Миколі Хвильовому судилося стати речником цього покоління, висловивши його прагнення та розчарування у своїх художніх і публіцистичних творах.

Організаційна діяльність: від ВФППМ до "Гарту"

Харків, як нова столиця УСРР, став епіцентром тогочасного літературного життя. Редакція газети «Вісті ВУЦВК», очолювана Василем Елланом-Блакитним — колишнім боротьбистом і членом ЦК КП(б)У — докладала значних зусиль для консолідації розпорошених українських літературних сил46. Саме сюди, за рекомендацією Бориса Колоса, у березні 1921 року прибув Микола Хвильовий, знайшовши середовище молодих літераторів, які, за словами Григорія Костюка, «запалила перші смолоскипи нового пореволюційного літературного процесу»46,47. У Харкові Хвильовий повністю занурився в літературну роботу, працюючи в редакційному відділі Головполітосвіти та у видавництві «Червоний шлях». Того ж 1921 року за його безпосередньої участі з'явилися альманахи «Штабель», «На сполох», розпочав вихід журнал «Шляхи мистецтва». Окремим відбитком вийшла поема «В електричний вік», а також збірка поезій «Молодість». На початку 1922 року світ побачила його друга поетична книга «Досвітні симфонії»48. Володимир Коряк характеризував Хвильового як «кучерявого», «складного і вишуканого» поета, відзначаючи його та Майка Йогансена як «майстрів техніки, шукачів нових форм пролетарської творчости, кваліфікованих конструкторів — будівничих нової літератури»48. Хвильовий разом із Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном проголосив «Наш Універсал до робітництва і пролетарських митців українських», де заявляв про «еру творчої пролєтарської поезії справжнього майбуття». Вони закликали до «спалення всього гною феодальної і буржуазної естетики», відкидаючи попередні традиції та формуючи «регулярну армію митців пролєтаріяту» з «залізною дисципліною робочих ритмів і пролєтарських метафор». При цьому українська мова розглядалася як «певний і багатий матеріял», що його слід «перетворити, переплавити, перекувати»49. На противагу Всеукраїнському Пролеткульту, який, за логікою ЦК КП(б)У, мав очолити літературно-мистецькі процеси, але набув виразного проросійського характеру50,51, Микола Хвильовий прагнув реалізувати власну стратегію організації українського літературного процесу. З його ініціативи 16 січня 1922 року постала Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців (ВФППМ) з трьома центрами в Харкові, Києві та Москві, яка відмежовувалася від Пролеткульту52. Декларація ВФППМ проголошувала завданням федерації «представити в художній творчости могутній мент перелому, і уловить побут переходової доби Революції», шукаючи «нові шляхи для утворення пролетарської культури». Щодо формальних підходів, підкреслювалося, що «пролетарський письменник пише так, як він хоче, себто сам вибирає собі методи творчости», оголошуючи «добу шукань в пролетарському мистецтві»53,54. Ставлення до національного питання було неоднозначним: з одного боку, декларувалося «заперечення національного мистецтва» та виключення тих, хто йшов «стежками зоольогічного націонализму»55,56. З іншого боку, члени федерації заявляли, що «виховувати цей пролетаріят виключно на російскій мові, це значить затримувати його культурній розвій, це значить, робити із нього т. зв. «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світоглядом», наголошуючи на необхідності розвитку української мови для формування свідомого творця комуністичного суспільства57. ВФППМ, попри окреслення В. Коряком її як одного з трьох осередків нового письменства (поряд із Пролеткультом та «Плугом»)58, не вдалося стати дієвою організацією через несприятливу економічну ситуацію та відсутність державної дотації. Проте задекларовані художньо-естетичні засади відкрили простір для розвитку Хвильового-прозаїка. «Організаційна лихоманка», за висловом Івана Сенченка61, не полишала письменника. Ще 1922 року він виношував задум нової організації, що за рік втілився у Спілці пролетарських письменників «Гарт» (1923), хоча її очолив В. Еллан-Блакитний, і вона базувалася на інших засадах62. «Гарт» не цікавили психологізм, художній експеримент і пошуки, які були важливими для Хвильового. В. Блакитний заявляв, що для «Гарту» професійна ознака не є основною, а «мистецька психологія» ворожа організації. Головним завданням було «розвіяти цю специфічну мистецьку атмосферу» припливом «нової свіжої крови з тих шарів суспільства, для котрих громадська робота, класові завдання на першому плані»63. Справжній письменник нової доби, за Блакитним, — це той, хто «пише від пролетаріяту, на основі пролетарської ідеології, пером проробляє революційну комуністичну роботу»64. Такий підхід до літератури був неприйнятний для Хвильового, як і «диктаторський» характер Блакитного. Між ними виникли розходження, що переросли в публічний конфлікт, увінчаний афоризмом Юрія Смолича: «Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана»65. Цей конфлікт, а також створення Хвильовим студії «Урбіно» та альманаху «Квартали», стали каталізаторами занепаду «Гарту» і водночас виходом для письменника із затяжної внутрішньої кризи 1923–1924 років. У цей період Хвильовий залишав роботу в Головполітосвіті, йшов працювати слюсарем на паровозобудівний завод, «з метою «освіжитися» від задушливої непівської атмосфери»66, і навіть двічі намагався покінчити життя самогубством, але «обидва рази повернувся живим і невредимим»67. Він переживав творчі невдачі, вважаючи, що «стара манера... мене не задовольняє, а нового я нічого не дам — нема відповідно го таланту»68. Підтримка друзів-однодумців та надії на демократизацію радянського ладу, викликані партійною дискусією в Москві, спонукали Хвильового до активнішого відстоювання своїх позицій.

Реформаторська проза та "ВАПЛІТЕ"

Збірки оповідань «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) засвідчили появу не просто першорядного письменника, а й початок якісно нового етапу в розвитку української літератури. Олександр Дорошкевич у «Підручнику історії української літератури» (1929) писав: «Серед сучасних наших белетристів ми Хвильового не вагаючись можемо назвати найвидатнішим. Широкий розмах його творчости, що базується на художній синтезі нового оточення, раз-у-раз виступає поруч з упертим, глибокозворушливим і талановитим шуканням нової словесної форми, нових стилістично-композиційних можливостей. Ось чому Хвильовий у своїй ранній прозі видається нам правдивим реформатором, може навіть — революціонером, що сміливо рве, хай і за иншими поетичними зразками, традиції й утерті довершення української літератури»59. Олександр Білецький взагалі визначав роль Хвильового як «основоположника» «справжньої нової української прози»60. Попри активну творчу роботу, «організаційна лихоманка»61 не полишала Хвильового. Наприкінці 1924 року, після конфлікту з Елланом-Блакитним, він почав активно формувати нову літературну організацію. 14 жовтня 1925 року на нараді харківських письменників було ухвалено рішення про створення Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), яку зареєстрували в січні 1926 року75,77. До її складу увійшли такі визначні постаті, як Микола Куліш, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Павло Тичина, Олександр Довженко, Юрій Яновський та інші. Хвильовий став ідеологом ВАПЛІТЕ, виклавши свої погляди в памфлетах «Камо грядеши?», «Думки проти течії» (1926) та «Апологети писаризму» (1926). Центральним гаслом його публіцистики стало «Геть від Москви!», що означало не політичний сепаратизм, а культурну незалежність. Він закликав до «орієнтації на психологічну Європу», стверджуючи, що українська культура повинна розвиватися самостійно, черпаючи натхнення із західноєвропейських зразків, а не з російських76,79,80,81,82. Хвильовий бачив українську літературу як частину «азіатського ренесансу», що мав принести нові форми та ідеї у світову культуру. Юрій Шерех назвав ці памфлети «літом Ікара», підкреслюючи їхню сміливість і трагічну долю84.

Літературна дискусія 1925-1928 років

Ідеї Миколи Хвильового, висловлені в його памфлетах, спровокували широку та гостру літературну дискусію 1925–1928 років, яка швидко вийшла за межі суто літературних питань і набула політичного забарвлення. Його заклики до «Геть від Москви!» та «орієнтації на психологічну Європу» були сприйняті радянською владою як прояви націоналізму та сепаратизму. Реакція з Москви не забарилася. У квітні 1926 року Йосип Сталін у листі до Лазаря Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП(б)У назвав «хвильовизм» «найбільш небезпечною» формою українського націоналізму, що загрожує єдності радянської держави85. Це стало сигналом до початку кампанії проти Хвильового та його прихильників. У вересні 1926 року Державне політичне управління (ДПУ) видало циркулярний лист «Про український сепаратизм», де «хвильовизм» був прямо названий його літературним вираженням86,87,88,89. Під тиском партійного керівництва та звинувачень у націоналізмі, Хвильовий був змушений публічно каятися та відмовитися від своїх поглядів. У січні 1928 року ВАПЛІТЕ, як осередок «хвильовизму», була розпущена90. Це стало початком згортання українізації та посилення репресій проти української інтелігенції. У лютому 1929 року на зустрічі зі Сталіним українські письменники, включно з Хвильовим, знову зазнали критики, що свідчило про незворотність процесу ідеологічного тиску91.

Наростання репресій та самогубство

Згортання політики українізації та посилення репресій наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років створили атмосферу тотального страху та безнадії. Для Миколи Хвильового, який був ідеологом національного відродження, це означало повну ізоляцію та неможливість подальшої творчої та громадської діяльності. Григорій Костюк зазначав, що письменник почувався «посадженим до клітки», а Юрій Шерех писав, що «на вустах письменника був намордник»93,94. Хвильовий чудово усвідомлював масштаби трагедії, що розгорталася в Україні. У квітні 1933 року, за словами Аркадія Любченка, він висловив глибоке розуміння суті Голодомору: «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою»95. Це свідчить про його чітке бачення злочинних намірів режиму. Останньою краплею став арешт його близького друга, письменника Михайла Ялового, 12 травня 1933 року. Спроби Хвильового врятувати товариша, звернувшись до керівництва ДПУ, виявилися марними. Це остаточно розставило крапки над «і», показавши незворотність репресивної машини. 13 травня 1933 року Микола Хвильовий відважився на відчайдушний жест — публічне самогубство. У передсмертній записці він написав: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко... Ясно!»96. Цей акт став не просто особистою трагедією, а й демонстративним викликом режимові, єдиною можливою формою збереження власної гідності. Самогубство Хвильового було усвідомленою відмовою від компромісів, відстоюванням права нації на самостійність, а особистості — на індивідуальність, принципів, які були визначальними для нього та його покоління як у культурно-естетичному, так і суспільно-політичному вимірах.

Автобіографічний контекст

Життя Миколи Хвильового нерозривно перепліталося з його творчістю та ідейною боротьбою, а автобіографічні елементи пронизують як його художні твори, так і публіцистику. У «Короткій біографії» 1924 року, написаній під час партійної «чистки», Хвильовий свідомо оминає певні факти свого минулого, зокрема не згадує про матір та її рід, а також про свою участь у повстанських загонах проти УНР чи зв'язки з ЧК1,45. Це свідчить про його прагнення «викреслити свій фітільовський період»45, адаптуючи біографію до вимог нової радянської дійсності. Проте, як зазначав Григорій Костюк, ці факти, включно з «чекістським» досвідом, почерпнутим з ув'язнення, а не зі служби, були частиною його реального життя45. Його «бродячий» період, натхненний Горьким, знайшов відображення у ранній прозі, де часто зустрічаються образи мандрівників, шукачів ідеалів, що прагнуть знайти своє місце у світі. Постійна «організаційна лихоманка», про яку згадував Іван Сенченко61, була не лише зовнішньою активністю, а й внутрішньою потребою Хвильового впорядковувати та спрямовувати літературний процес, що корелювало з його прагненням до реформаторства в прозі. Особисті трагедії, такі як загибель брата Олександра, розлучення з першою дружиною та неможливість спілкування з донькою, могли посилити його внутрішню кризу 1923–1924 років. Саме в цей період він зізнавався у листах до Миколи Зерова: «...застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим...»67. Ці слова розкривають глибину його відчаю, що передував новому творчому злету та ідейній боротьбі. Кульмінацією автобіографічного контексту стало його самогубство 13 травня 1933 року. Передсмертна записка, де він бере на себе відповідальність за «цілу генерацію», яку «розстрілюють» через арешт Михайла Ялового, є не просто особистим посланням, а маніфестом, що підсумовує його життя, сповнене боротьби за національну гідність та індивідуальність в умовах тоталітарного режиму96. Цей останній акт став прямим відображенням його ідейних переконань та особистої трагедії.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Творчість та ідейні заклики Миколи Хвильового викликали бурхливу реакцію серед сучасників, що свідчило про його центральну роль у літературному процесі 1920-х років. Уже його ранні поетичні збірки, такі як «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922), привернули увагу критиків. Володимир Коряк характеризував Хвильового як «кучерявого», «складного і вишуканого» поета, що разом з Майком Йогансеном був «майстром техніки, шукачем нових форм пролетарської творчости»48. Прозові збірки «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) були сприйняті як знакова подія. Олександр Дорошкевич у 1929 році назвав Хвильового «найвидатнішим» серед сучасних белетристів, «правдивим реформатором», «революціонером, що сміливо рве... традиції й утерті довершення української літератури»59. Олександр Білецький пішов далі, визначивши його як «основоположника» «справжньої нової української прози»60. Однак ідейна позиція Хвильового, особливо його заклики до «Геть від Москви!» та «орієнтації на психологічну Європу», викликали гостру критику з боку партійних функціонерів. Василь Еллан-Блакитний, опонуючи Хвильовому в дискусії про «Гарт», відстоював ідеологічну складову літератури, де «громадська робота, класові завдання на першому плані», а «мистецька психологія» ворожа63,64. Кульмінацією політичного тиску стала реакція Йосипа Сталіна, який у квітні 1926 року назвав «хвильовизм» «найбільш небезпечною» формою українського націоналізму85. Цей вирок, підкріплений циркуляром ДПУ про «український сепаратизм»86, призвів до згортання діяльності ВАПЛІТЕ та публічного каяття письменника.

Пізніша оцінка

Після смерті Миколи Хвильового його ім'я та творчість були надовго викреслені з радянського літературного процесу. Лише в період «відлиги» та особливо під час перебудови почалося поступове повернення його спадщини. Еміграційна критика, натомість, зберігала пам'ять про Хвильового. Григорій Костюк у своїх працях детально аналізував біографію письменника та його роль у «червоному ренесансі», підкреслюючи трагізм його долі та значення ідей45,47,93. Юрій Шерех у есе «Літ Ікара» (1954) глибоко осмислив памфлети Хвильового, назвавши їх «літом Ікара», що символізувало сміливість його ідей та неминучість падіння під тиском тоталітарної системи84,94. Шерех підкреслював, що Хвильовий «почував себе посадженим до клітки», а «на вустах письменника був намордник»94, точно передаючи атмосферу репресій. Спогади сучасників, такі як Аркадія Любченка, що передав слова Хвильового про «свідомо організований» Голодомор95, стали важливим джерелом для розуміння його світогляду в останні роки життя. Самогубство Хвильового 13 травня 1933 року, як «демонстративний виклик режимові» та акт збереження гідності, було переосмислене як символ опору тоталітаризму та боротьби за національну самостійність. Сучасне літературознавство продовжує досліджувати багатогранність постаті Хвильового, його внесок у модернізацію української прози, складність його ідейних пошуків та трагічну долю, що стала уособленням долі цілого покоління.

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 20 червня 2026

Пошук на сайті

📚 Асистент з літератури
Вітаю! Я допоможу вам розібратися з творами зарубіжної літератури — аналіз, образи героїв, біографії авторів. Просто напишіть наприклад назву твору чи автора. Про що запитаєте?
ШІ‑Асистент