Романтичні характеристики поезії Леопарді
Перший етап, 1818 — 1821 рр. Він збігається з піднесенням національно-визвольного руху в Італії. Провідними виступають у ній громадсько-патріотичні мотиви, які знаходять яскраве вираження в канто "До Італії", "На пам'ятник Дайте", "До Анджело Маї", "На весілля сестри Паоліни", які тяжіють до неокласицистичної одичної традиції і перегукуються з поезією Альфієрі, Монті й Фосколо. В них теж передусім звучать скорбота й біль патріота, якому нестерпно бачити страждання й приниження вітчизни. Італійці примирилися з поневоленням і приниженням, що вони не можуть звільнитися від апатії і байдужості до долі батьківщини. Будуються за принципом контрасту жалюгідного сучасного стану Італії і її великого минулого.
"Безмежність" має ідилічний характер, природа зберігає здатність приносити відраду й притлумлювати біль, у ній він ще знаходить такий умиротворюючий спокій, тут природа ще не стала для нього "злою мачухою", яка його відкинула й прирекла на муки.
Другий етап (1822-1833) зростання мотивів "світової скорботи". Творчість - філософ змісту й спрямованості. Глибоке розчарування в наслідках грандіозних потрясінь, невіра в буржуазний прогрес породжують песимізм — світобудова уявляється тотально чужою і ворожою людині.
Прозова збірка "Моральні начерки", які написані переважно у формі діалогів. "Діалог Природи й Ісландця", в якому Ісландець, пересвідчившись, що серед людей, у суспільстві неможливо бути вільним і щасливим, тікає від них до природи, але тут на нього чекає найтяжче розчарування. Виявляється, що природа жорстокіша й безжалісніша, ніж люди: від людей, принаймні, можна втекти, а від природи ніде ні сховатися, ні врятуватися.
Атеїст - відсутні сподівання на Бога й божественне Провидіння, і це поглиблювало трагічний песимізм його світогляду, робило його цілком безвідрадним.
Справжнє щастя — у невіданні, знання приводить до розуміння дійсного трагічного становища людини у світобудові й робить її нещасною. Байронівська полеміка з просвітницькою тезою про пізнання як шлях людства до щастя. Прагнення до щастя і все те, чим люди заповнюють своє життя, розглядається Леопарді як суєтність, погоня за химерами, але водночас завдяки цим химерам людина примирюється з життям й іноді навіть почувається щасливою.
«Брут», «Остання пісня Сапфо». Герой — титан волі і духу, але він обов’язково слабкий й тендітний, в нього незахищене, вразливе серце, нещаслива доля. Невимовно глибокий розрив між ідеалами героя й дійсністю, контраст між величезними досягненнями гуманністю думки людини і негуманністю суспільства вражає поета і є джерелом його непримиренності.
Нерозділене, трагічне кохання («Консальво», «Сільвія»). Любов несе щастя, але ж вона веде до гибелі, в ній нерозривні прекрасне і трагічне — така основна концепція кохання Леопарді «Любов і смерть» - це тотожність і протилежність одночасно, породження злої долі, але за те - найкраще з її породжень. Любов - джерело мужності і початок подвигу, хоча наприкінці його стоїть смерть.
Третій етап (1833 — 1837) можна виділити як період, коли з'являються його твори, що значною мірою носять підсумковий характер. Поема "Батрахоміомахії" (1837), що має сатирично-алегоричний характер (події в Італії початку 19 ст.). "Дрік, або квітка пустелі". У цих предметних образах, які и контексті поеми набувають масштабного символічного змісту, моделюються вічні й незмінні відносини природи й людини.