Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Західна проза
Література Другої Половини ХХ Ст.

Значна кількість європейських митців післявоєнної доби поділяли принципи популярної тоді філософії екзистенціалізму. Одначе екзистенціалізм письменники розуміли не як філософську доктрину, а як поширений умонастрій. Так, англійський прозаїк Джон Фаулз влучно відзначив, що ставиться до екзистенціалізму як до «набору інструментів, якими кожний майструє по-своєму». По-своєму «майстрували» ними французи Андре Жід і Жан Ануй, англійці Вільям Голдінг і Айріс Мердок, німці Ганс Ерік Носсак і Гюнтер Грасс, американець Норман Мейлер і японець Кобо Абе...

Відлуння екзистенціалістських настроїв звучить у повісті-притчі Вільяма Голдінга (1911—1993) «Володар мух»(1954). Твір був однією з перших спроб філософського осмислення недавньої війни. Будучи її учасником, Голдінг переконався в тому, що в людині «більше зла, ніж можна пояснити одним тільки тиском соціальних механізмів, — ось головний урок, що принесла війна моєму поколінню». У «Володарі мух» письменник наголошував на тому, що те зло, яке зародилося у вигляді фашизму, може прокинутися знов.

У своєму творі Голдінг полемізує із просвітницькою та романтичною робінзонадою, яка ідеалізувала можливості людини, що вирвалася з-під ярма цивілізації («Робінзон Крузо» Д. Дефо, «Кораловий острів» Р. Баллантайна). Він показав, що влада цивілізації над людиною набагато тривкіша, і слідом за літературою екзистенціалізму досліджує людину в її соціальних зв’язках і з’ясовує проблему свободи. Англійські хлопчики віком від 6 до 12 років залишились у результаті авіакатастрофи без дорослих на безлюдному острові. Вони «скидають» із себе свою цивілізацію і дичавіють, вироджуються в дике плем’я. Відбувається їхня духовна деградація, серед них запанував культ грубої сили і жорстокості, а полювання на звіра перетворюється в полювання на дітей. У душах юних англійців починає переважати диявольське начало, символом якого є образ Володаря мух (дослівний переклад імені Вельзевула, тобто диявола), обліпленої мухами свинячої голови, що втілює звіряче у людині.

У 1951 році було надруковано повість Джерома Девіда Селінджера (нар. 1919 р.) «Над прірвою у житі» («Ловець у житі»). Вільям Фолкнер назвав її «кращим твором сучасного покоління письменників». Вона відтворює духовний клімат повоєнної Америки (дія повісті відбувається у 1949 році), спрямована проти поширеної тоді ідеології конформізму і являє собою віддзеркалення нонконформістського світовідчуття і способу життя. Головний герой твору — підліток Голден Колфілд. Перебуваючи в санаторії для душевнохворих, він пригадує події річної давності. Повість є його сповіддю, в якій змішалися відчай і блазенство. Голден — нетерпимий і дратівливий, але щирий і вразливий юнак. Він бурхливо і хворобливо реагує на будь-який прояв фальші, заяложеності чи підступності. Голден страждає від самотності і власного «тотального негативізму» (він надзвичайно критично ставиться не лише до інших, але й до самого себе), постійно наштовхується на нерозуміння, не може знайти собі близьких за духом людей. Цього «важкого підлітка», що не бажає миритися із законами цього світу, відраховують вже з третьої школи, адже йому здається абсурдною мета, заради якої вчаться інші: «працювати в якій-небудь конторі, заробляти скажені гроші, їздити на роботу на машині або в автобусі...» Голден сповідує не матеріальні цінності, а поняття добра, краси і щирості, які, на його думку, живуть лише в чистому світі дитинства. У повісті звучить мотив «прірви» між світом дитинства і світом дорослих.

Однак герой Селінджера поступово «перехворів ненавистю», він звільняється від нігілізму і нетерпимості. Два дні, проведені Голденом у Нью-Йорку після втечі зі школи, багато чому навчили його. Він подорослішав, зрозумів, що потрібно навчитися жити для інших. Єдиною відрадою у світі духовних мерців для Голдена є його художньо обдарована сестричка Фібі, яку він намагається врятувати від провалля бездуховності. У свої десять років вона вже здатна не лише осягнути трагічну самотність брата, а й вчинити по-жіночому виважено: піти з тим, кого любиш, «на край світу», перебравши на себе частину його болю, подарувати ближньому всю свою увагу й чуйність, аби він хоч на час позбувся глибокого песимізму та пізнав невимовне щастя взаєморозуміння. Саме завдяки Фібі Голден під холодним грудневим дощем врешті пізнає, задля чого варто жити.

У розмові з нею Голден уявляє: «Табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшної прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою у житі». Переживши духовне відродження (недаремно описані події героєм відбуваються напередодні Різдва), Голден Колфілд побачив своє покликання у тому, щоб нести у жорстокій світ радість і щирість дитинства, «стерегти дітей над прірвою у житі», тобто рятувати їх від падіння в убогий дорослий світ.

Американський письменник Джон Апдайк (нар. 1932 р.) у своєму романі «Кентавр» здійснив спробу поєднати давньогрецьку міфологію з відтворенням сучасної американської дійсності. Твір написано від особи художника-абстракціоніста Пітера Колдуелла, який пригадує своє минуле — кілька зимових днів 1947 року. Головним героєм спогадів Пітера стає його батько — шкільний вчитель Джордж Колдуелл, ексцентричний добряк і невдаха. Герої й атмосфера виписані достовірно, книга містить чимало автобіографічного. Однак у романі є другий план: події відбуваються водночас в американському містечку Олінджер і на Олімпі, а кожний персонаж живе ніби у двох вимірах. Джордж Колдуелл співвідноситься з мудрим кентавром Хіроном, його син Пітер — із Прометеєм, друг Колдуелла Гаммел — з богом-ковалем Гефестом, шкільний прибиральник Геллер — з Аїдом, вчителька міс Аплтон — з богинею Артемідою і т.д.

У середині 50-х років у Франції склалася літературна школа «нового роману». Найвизначнішими представниками «нового роману» є Ален Роб-Грійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон. Група виникла та утвердилась як реакція на традиційний, реалістичний, «бальзаківський» роман з його канонами.

Основними теоретичними маніфестами авторів «нового роману» (або ж «антироману» — термін, запропонований Ж.-П. Сартром) були книги есе Н. Саррот «Ера підозр» (1956) та збірка статей А. Роб-Грійє «За новий роман» (1963), стаття М. Бютора «Роман як пошук» (1956) і праця К. Моріака «Сучасна алітература» (1958). Новороманісти оголосили традиційний, «старий роман рутинним явищем у сучасному мистецтві»; «гинучими буржуазними цінностями» називає А. Роб-Грійє форми реалістичного роману. Старий роман, роман з ідеями, відображенням «Історії», персонажами, сюжетом, конфліктами, на думку представників школи «нового роману», помер. Відштовхуючись від традиційних форм (анахронічними для новороманістів є навіть романи Сартра та Камю), вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів.

Свій «смертний вирок» виносять автори «нового роману» романному персонажеві. На думку Н. Саррот, «персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні увібрати в себе сучасну психологічну реальність». Від персонажа, вважає письменниця, «залишилася лише тінь». Схожі думки висловлює і Роб-Грійє, який певний того, що «роман з персонажами, безумовно, належить минулому». А. Роб-Грійє гадає, що створювачі «персонажів у традиційному сенсі слова» (тобто героїв з «іменем та прізвищем», «родичами та спадковістю», професією та власністю, характером та «минулим») «нездатні запропонувати нам нічого, окрім маріонеток, в яких і самі давно перестали вірити». Замість персонажів новороманісти відтворюють у перебудованих структурно своїх творах різні пласти зовнішнього і внутрішнього світу.

У XX ст. формуються різноманітні течії у фантастиці, розробляються нові теми й проблеми, відбуваються жанрові й стильові експерименти провідних фантастів світу, розширюється географія фантастики.

Зарубіжна фантастика 30—40-х років пророкує початок нової, зоряної епохи в історії розвитку людства. Письменникам бачаться перспективи швидкого освоєння космосу, контактів з братами по розуму, створення об’єднаних міжзоряних держав. У 40-і роки в Англії та США видається вже понад двадцяти науково-фантастичних журналів, з якими співпрацюють тепер уже всесвітньо відомі письменники Айзек Азімов, Кліфорд Саймак, Роберт Хайнлайн, Генрі Каттнер тощо.

В англо-американській фантастиці 40—50-х років оформлюється новий літературний напрямок — «фентезі» (тобто чарівна, героїчна фантастика), який, зародившись у надрах «наукової фантастики», поступово виділився в окреме і надзвичайно перспективне літературне відгалуження. Твори у стилі фентезі дуже часто створюються з опорою на міфологічні та казкові образи, сюжети. Вони не акцентують уваги читача на наукових досягненнях, на описі науково-технічного прогресу — це швидше світла фантастична казка для дорослих, інколи героїчна, інколи лірична або філософська, але завжди сповнена неймовірних чудес, казкових пригод у часі і просторі, карколомних пригод, що не вкладаються в жодні обмежувальні рамки реальності і, як правило, з щасливим кінцем у фіналі твору.

Кінець 50-х — початок 60-х років позначені в зарубіжній фантастиці новою кризою. Проте в середині 60-х років фантастична література знаходить своє нове обличчя. Наслідком кардинального перегляду фантастами власних уявлень про місце та роль фантастики в сучасному світі стало об’єднання навколо журналу «Нові світи», художнім редактором якого став Майкл Муркок, та формування літературної течії, яка пізніше отримала назву «нової хвилі». У фантастику проникали елементи містики, мотиви екзистенціалізму і філософії абсурду. Спад «нової хвилі» припадає на 70—80-ті роки ХХ ст., але в історії фантастики вона залишила дуже помітний слід. Серед її американських представників помітно виділяється Роджер Желязни, творець своєрідних фантастичних світів, автор оригінальних романів «Цей безсмертний» (1966), «Володар снів» (1966), «Бог світла» (1967), «Творіння світла і темряви» (1969), «Острів мертвих» (1969) та інших. Окремим і, без перебільшення, безпрецедентним явищем у зарубіжній фантастиці ХХ ст. стала творчість відомого англійського письменника, філолога, знавця західноєвропейської міфології Джона Рональда Руела Толкіна (1892—1973). В історію світової фантастики Толкін увійшов як автор знаменитої романної фентезі-трилогії «Володар перснів», з якою тематично поєднуються ще два його твори — повість-казка «Гоббіт, або туди й назад» і збірка міфологічних переказів під назвою «Сільмарілліон».



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.