Шкільний твір - Як не втратити себе у складному світі? (за повістю Ульфа Старка «Маленька книжка про любов»)

Та ну, хіба це взагалі книжка про любов? Я думав, буде щось типу: хлопець закохався в дівчину, написав вірша, і вони пішли на морозиво. А там — якийсь шпиталь, війна, дорослі, що нічого не розуміють, і той дивакуватий старий, що курить просто в ліжку. Хоча, може, воно якраз і є — любов. Не така, як у кіно. Без сердечок, але з болем.

Ульф Старк написав не просто «Маленьку книжку про любов». Це, як вам сказати… книжка про людину, яка ще не зовсім велика, але вже не маленька, і яка намагається не розгубитися. Не втратити себе. Не стати таким, як ті, хто вже давно забув, як це — бути собою.

Головний герой — він ніби звичайний хлопець. Його тато суворий (ну, типу: не смій рюмсати, синку, будь мужиком), мама намагається все втримати, але в неї не дуже виходить, бо вона втомлена, і взагалі — якось там усе у них непросто. І ще школа, і зуби, і самотність така… трошки мокра зсередини. Ну, знаєш, як коли сумно, але сльози не ллються. А просто ти сидиш і не знаєш, навіщо прокидатись завтра.

А потім з’являється Югана. Ну вона така… мовчазна, але з очима, в яких ніби небо, тільки без хмар. І наш герой починає бачити себе — не очима батька, не очима лікаря, не оцінками в щоденнику, а якось по-справжньому. Через те, як вона на нього дивиться. І мені здалося, що саме в цей момент він починає не губитись.

Бо насправді — втратити себе дуже просто. От скажімо, ти щось робиш, а всі кажуть, що це несерйозно. І ти такий — а, ну то й правда. І більше не робиш. А потім так знову. І ще. І вже не пам’ятаєш, що ти любив малювати або мріяв стати пілотом, бо «це смішно», «нереально», «не твоє». А тут — хлопець, якого всі тицяють пальцем, він не «мачо», не відмінник, не супергерой. Але він собі лишається. Він не прикидається крутим. Він пише листа. І він любить.

До речі, той лист — це просто бомба. Я, якщо чесно, не ризикнув би. Це ж прямо сказати все. А він не побоявся. І навіть якби вона сказала «ні», це ж не головне, правда? Головне — що ти наважився. Що не став зраджувати себе.

Ще там є дідусь. От дідусь мені взагалі здався якимось чарівником. Типу — старий, хворий, буркотливий, а потім раптом — бах! — і фраза, від якої мурахи. І ти розумієш, що він бачить хлопця. Не як дитину, яку треба виховувати, а як… ну людину. Таку, яка має серце, біль, і право на свою правду. І мені здається, саме такі дорослі допомагають не згубитися.

Але знаєш, що ще важливо? Що навіть коли навколо всі щось кажуть, бурчать, сваряться — головне мати хоч одного, хто на твоєму боці. Хоч одного. Бо з кимось легше втриматись. Не сповзти у сіре. Не стати безбарвним.

Мені книжка сподобалась, бо вона чесна. Вона не цукрова. Там не все добре, там навіть часом страшно. Але після неї хочеться бути собою. Навіть якщо трохи дивак. Навіть якщо не всім подобається. Просто не забувати, що ти — це ти. А не просто «учень сьомого Б» чи «син свого батька».

От якби мене спитали, як не втратити себе у складному світі, я б сказав: не мовчи, коли хочеш кричати. Пиши листа. Говори, що думаєш. І вір у диваків — вони часто найсправжніші.