ДОРОГОЮ ДОДОМУ

Хряпко Антон Сергійович

учень 7 класу Голобородьківської ЗОШ І—ІІІ ступенів Полтавської області

Ми вже майже чотири години в дорозі... Тато вирішив познайомити нас зі своєю батьківщиною. Скільки себе пам’ятаю, я постійно чув, що найбільша риба плаває у Пслі, найбагатші урожаї збирають у Шишацькому районі, а найсолодші яблука і груші ростуть лише у садку татової бабусі.

От тільки як зветься те місце мені і дотепер не зрозуміло, бо тато сам часто плутався і називав його впродовж розповіді завжди по-різному: то Гоголеве, то Василівка. Перепитати я не наважувався, бо коли старший мій брат про назву заговорив, тато, щиро здивувавшись, відповів: “Молодець! Потішив тата своїми знаннями”. Але у голосі його чулася погроза: мовляв, ось засаджу я вас, двієчники, за книжки. І це на нас подіяло: більше ми не запитували, чому рідне село батька має аж дві назви.

Та ніхто нас за підручники не посадив. Навпаки, одного літнього суботнього ранку, коли було ще так рано-ранесенько, що тільки рибалкам впору прокидатися, у будинку зчинився шум: мама з татом почали піднімати нас на ноги. Це було дуже важко. Майже нездійсненно. Мені навіть трішки жаль стало батьків, бо ми дуже повільно реагували на команду: “Підйом!” Нарешті нас підняли, хоча, як говорить мій брат, розбудити забули. І тут нам тато урочисто повідомив, що вихідні ми присвятимо знайомству з історією, географією та культурою рідного краю. А починати обов’язково слід із його села, бо там така...

Далі я вже не чув, бо вскочив у автомобіль (якщо можна наші “Жигулі” так назвати), схилив голову до вікна, закрив очі і побачив велетенського коропа, якого моя прабабуся пригощає смачними пиріжками і червоними яблуками.

Розплющив очі, коли вже відчутно припікало. Озирнувся. Як чудово жовтіє соняшник! До речі, поля з пшеницею називають пшеничні, а поля з соняшником? Сонячні? А ця назва їм дуже пасує! Нехай будуть сонячні, бо вони справді із сонечок зіткані.

Ліворуч росла соя. Я довго не міг зрозуміти, навіщо її так багато насіяли, адже вона зовсім не така яскрава, як соняшник. А тато, ну справжній тобі вчитель, пояснював знову і знову. І нарешті я зрозумів, що майже все, що нас оточує, потребує її: хочеш їсти м’ясо - посади сою, хочеш цукерку - знову те саме, забажаєш молока - яке ж воно без неї, голубоньки. Коротше кажучи - королева магазину. Правда, її можна було б назвати і королевою полів, бо впродовж всієї нашої подорожі ми бачили тільки поля із соєю, кукурудзою та соняшником. Соняшник мені подобався, тому я спокійно на нього реагував, а от кукурудза і соя почали дратувати.

- Тату, а скоро вже твій рідний край?

- Скоро, сину, скоро, а що вже набридло?

- Та ні, тільки вже хочеться побачити ті лани, про які ти говорив, із високими хлібами, велетенськими буряками. Пам’ятаєш, ти говорив, що коли тебе хотіла бабця покарати, ти в буряки ховався, і тебе ніхто знайти не міг.

- Скоро, вже зовсім недалечко, синку, почекай трішки.

Але, як говорить мій старший брат, поспішати слід повільно.

Тільки-но тато натиснув сильніше на газ, як його “ластівка” почала рохкати, квакати, а потім і зовсім затихла.

- Оце тобі так! Ну і халепа! - бідкався батько. - До села залишилося лише три кілометри, а ми стали!

Насправді, вдалині бовванів стовп із назвою села. Цікаво, що написано: Василівка чи Гоголеве? Старший брат тихенько говорить мені, що знає напис: у підручнику знайшов. Йому добре, він уже он який дядько! Уже одягає татові черевики і говорить, що йому вони трішки малуваті. Але я не вірю - це він так говорить для того, щоб переді мною похизуватися. Ну нічого, мамині мені теж будуть скоро тиснути. Тоді подивимося, хто із нас швидше назву села дізнається.

Тато вирішив йти пішки і обов’язково напростець: він дорогу, мовляв, знає. Але, як говорить мій старший брат, напростець ходити - дома не ночувати. Відома з дитинства татова стежина була повністю розорана, тож пішли якоюсь іншою.

Стежка була мокрою, напевно, вночі був дощ. Ми йшли вже годину, а села все не було видно.

- Оце так близенько. А стежка... Ноги не витягнути! - забубонів брат.

Тато помітив, що ми потомилися, і запропонував відпочити.

- Ех ви! - забідкався він. - А як же в далекі часи, коли лише коні та власні ноги і виручали? І їхали та йшли діти до батьків, онуки до бабусь та дідусів, долаючи великі відстані, і не охкали.

- Та які там великі відстані можна подолати із такою дорогою? - заперечив брат (йому постійно здавалося, що його сторона стежки була наймокріша і найдовша). - Ця земля мені всю дорогу до черевиків прилипала, йти заважала. То чи скоро вже?

- Здається ми трохи заблукали, - проговорив винувато тато. - Роки. А в дитинстві ж кожнісіньку стежиноньку, як свої п’ять пальців, знав. Було, як вискочиш вранці, то вже тільки надвечір повертаєшся. А чи знаєте, що народився і жив в нашому краї чоловік, який до кінця свого життя, чи то вдень, чи то вночі, чи то влітку, чи то взимку, міг дорогу додому знайти?

- Так уже й вночі, - недовірливо зауважив брат.

- Так, і вночі. Все життя мандрував по далеких світах, а серце тут залишалося, думки сюди линули, мрії навколо цієї землі витали. Отакий-то був чоловік! Патріот своєї землі. Велика людина... І слід великий залишив по собі.

- Тату, а “велика людина” - це гігант, як у мультику про грецьких богів? - роззявив я рота.

- Так, гігант і бог, - усміхнувся тато. - Гігант слова. Слава про нього далеко за межі Полтавщини полинула.

- Тату, розкажи, будь-ласка про бога, - скрививши хитру “фізію”, як говорить мій старший брат, попрохав я.

- А чому ж не розповісти. Розповім, бо цим ім’ям пишається наш край, тож хочу, щоб і ви гордість відчули. А було це так...

У Марії Іванівни та Василя Панасовича народився кволий і слабкий хлопчик. Його любовно назвали Микошею. Щоб хлопчик ріс здоровим та сильним, батьки його охрестили в Преображенській церкві, яку ви бачили, коли ми Сорочинці проїжджали. (Жаль, що в цей час я ще спав).

А збереглася ця церква до наших днів тому, що її п’ять років зводили опішнянські та полтавські каменярі, прикрашали гадяцькі й глухівські червонодеревці, миргородські й лубенські живописці. А наказав побудувати її сам гетьман Лівобережної України Данило Апостол як гетьманський храм. От і працювали всі люди над цією будовою як одне ціле, розуміючи її важливість.

І піднісся храм, уславлюючи весь край Полтавський, весь роботящий і талановитий люд Полтавщини. Сюди приходили люди зі своїми бідами - і їм ставало легше, приходили із радощами - і раділи всі навкруги, тут просили здоров’я для немічних і хліба для голодних, просили миру і спокою в рідному краї.

Саме в такому святому місці просила сім’я Гоголів міці для свого первістка, щасливої долі йому та доброго, відданого серця.

Міцного здоров’я, на жаль, батьки не вимолили, та й долю його не всі можуть назвати щасливою, а от серце у хлопчика було... Не кожному судилося любити так, як любив він.

А любив він все.

Його чарувала дзвінка народна пісня, замашні народні приповідки та примовки зворушували хлопця, дівочий танок примушував милуватися і... дивуватися та дивуватися...

Химерні уявлення бентежили його дитячу уяву, будили її, змушували п’ятирічного хлопчака братися за перо. Недаремно відомий український і російський письменник В.В. Капніст, прочитавши його простенького віршика, сказав: “З нього буде великий талант...”

Микошу оточувала любов. Його пестили, ним захоплювалися, виконували всі його забаганки: коли хотів слухати пісень - співали, забажалося казочки - розказували.

Але хоч як не намагалися батьки оточити сина любов’ю та спокоєм, те життя, яке він бачив за межами батьківського дому, не давало йому спокійно жити. Він ріс серйозним і надзвичайно замисленим хлопчиком, це навіть інколи лякало матір. Частенько після сніданку хлопчина біг в парк, що його батько посадив. Саджав якось химерно: набере повні жмені каміння та й розкидає навколо. Куди камені падали, там саджали його улюблені дерева: липи, клени та дуби. А в кінці парку Василь Панасович наказав вирити ставок і покласти біля берега велетенський валун - ось на цьому місці і любив мріяти та думати малий Микоша.

Про що він думав? Невже про те, що старий пасічник Свирид Чередник хворіє, що у всьому селі через неврожай голодують люди, що всі з надією чекають на весну та літо, щоб відгодуватися нарешті?.. Так, не давала йому спокою гірка людська доля, тяжка праця, часті хвороби, біди та нещастя, що постійно чатували за вікном простого селянина. Боліла його душа, дивлячись на кривду та несправедливість життя.

А інколи, вмощуючись на камені, мріяв про зустріч із панною, що, за переказами старих людей, колись втопилася у водах Псла, бачив, як зацвітає єдина квітка папороті, а поряд чатують злі духи, щоб вхопити ласого до чужого багатства?

Йшли дні, роки...

Підіймався та міцнів батьків парк, а поряд із ним підростав і все не переставав дивуватися життю хлопець. І відтепер уже юний Гоголь саджав дерева (а було це одне із улюблених його занять). Обходивши навколо свого маєтку не один кілометр, він вибирав найкращі саджанці дубків, лип та кленів (любити ці дерева його ще батько в дитинстві навчив). До речі, саджав за батьківським методом: брав у жменю жолуді чи камінці і розкидав навколо, а вже потім доріжки робив між деревами.

Було в нього ще одне улюблене місце - бабусин маленький будиночок. Тетяна Семенівна подарувала онуку половину маєтку та батьківський дім, і улюбленим місцем Микоші став флігель, де вона до кінця життя мешкала. В будиночку пахло травами, віяло таємницями від старих скринь та меблів. Ще малим хлопець любив сідати коло бабусі і слухати легенди про козаків, Запорізьку Січ. Вона розповідала малому про русалок, водяників, відьом, навчала його розумітися на лікарських травах, вишивати, в’язати і малювати. Та хлопець виріс, і сам почав зображати нитками, фарбами та словами всю ту чудасію.

Рідна Василівка раніше називалася хутором Купчинським і була перейменована бабусею на Яновщину (на честь синового прізвища), а пізніше названа вдруге (тією ж бабусею) за іменем нового господаря - Василя Панасовича. Чотири рази на рік село ярмаркувало. Ой і любив же ці ярмарки малий Микоша! Зі щирим захопленням згадував їх в далеких дорогах і дорослий Микола Васильович. Та й як не любити і не захоплюватися ярмарками!

З усього Миргородського та усіх сусідніх повітів з’їжджалися люди. Гуділо, вирувало село! Скрипіли вози, гоготіли гуси, співали півні, ревли корови, а їм відповідали вівці, коні, собаки! Гомін, пісні, сварки!.. Ото торгівля!

Але найбільш привабливими для Микоші були старі пісні лірників та кобзарів про славну історію землі козацької. Їх би малий слухав і слухав, не відриваючись. Не раз і сам просив ще заспівати якусь пісню, а потім довго ще мугикав собі, стримуючи сльози чи блиск в очах. Як же ті пісні тривожили душу, думки!

Любов до ближнього, вміння турбуватися про рідних виніс юний Гоголь зі свого старого дому. Прикладом йому були стосунки батьків та їх ставлення до своїх дев’ятьох дітей. А тому впродовж свого життя Микола Васильович піклувався про рідних, про близьких і про зовсім йому незнайомих людей, що проживали поряд. Він турбується за майбутнє своїх слуг, не забуває навіть в заповіті всіх нагородити, а старого Якима Німченка, що всією душею був відданий своєму паничу, відпускає на волю.

Сторінки його творів дихають великою любов’ю до простих селян-кріпаків, співчуттям до маленької людини, а листи наповнені болем за долю рідного краю.

Частенько переказували односельці, як Микола Васильович (“Дай йому Боже многая літа”) у важкі роки засухи та неврожаю підгодовував голодних сільських дітлахів, організувавши посеред двору їдальню для них, намагався створити кращі умови праці для кріпаків, а іноді запрошував всіх працьовитих та роботящих селян до двору, виносив наливку, пироги із сиром та щиро їм дякував за роботу.

Але хоч як добре не було хлопцю вдома, його чекала далека дорога. Його дорога. І повела вона Гоголя в далекі краї спочатку рідною Полтавщиною, потім далі і далі...

Йшли роки. Його ім’я стало відомим (самому Богу відомо, чого та слава коштувала!), але дорога додому залишалася найбажанішою. Він любив навіть її саму, а тому говорив: “Ми переїхали через Псьол і їхали на Василівку вночі. Яка насолода летіти по степу, що леліяв мене з дитинства. Здається, я ніколи не був таким щасливим, як в ту українську ніч”.

Тільки та людина, що по-справжньому любить свою землю, добре знає і глибоко відчуває її може з таким захопленням сказати: “А повітря! а гливи! а рогіз! а соняшники! а пасльон! а цибуля! а вино хлібне... Тополі, груші, яблуні, сливи, вареники, борщ, лопух! Це просто розкіш!”

А скільки кілометрів проїхав Микола Гоголь разом зі своїм другом-однолітком Сашком Данилевським! В улюбленій домашній жовтій колясці вони проїхали всю Миргородщину, мало не всю Полтавщину, разом поїхали й до Петербурга, а потім ще далі - в Європу. Щирий і вірний товариш нагадував рідних, картини, що залишалися, - рідну Василівку. Згадки про домівку, розмови про Україну - ось що зігрівало серце хлопця. А коли туга посилювалася, на допомогу приходили листи матері Марії Іванівни, в які вона вписувала, за проханням сина, кумедні анекдоти із українського життя, смішні та сумні історії.

І листи з дому, і враження та спостереження дитячих і юнацьких років стали вдячним матеріалом для повістей Гоголя. Всі найбільш відомі йому куточки рідного краю (Миргород, Сорочинці, Диканька, Полтава, Гадяч та безліч маленьких сіл і хуторів) змалював він. А змалював такими яскравими фарбами, вивів такі живі образи, що книжки миттєво розпродувалися.

І знову в дорогу...

Але тепер ця дорога бажана, бо повертає вона додому. І сонного Миколу Васильовича розбуди - він відразу ж скаже, яку відстань залишилося подолати, яке місто чи село проїхати. Він завжди поспішав додому, бо його ніколи не полишали думки про батьківщину. І часто не тільки вишневі садки, не золотого- лові соняшники і чарівний Псьол, не дзвінкоголосі парубки та дівчата ввижалися йому. В думках постають сумні долі простих селян, темні та нечисті на руку повітові поміщики. Жаль окутує серце, аж дихати стає тяжко.

Боже, чи зітхне полегшено Україна, чи повірить у своє майбутнє?

Кожного разу, повертаючись додому, з нетерпінням відкривав віконце дорожньої карети, покрикував на кучера і нетерпляче вдивлявся у далечінь. Чи скоро? А чи ще далеко? Коли вже вигляне із-за кучерявих засмучених верб ставок? А де ж ті дуби, що величною стіною виструнчилися перед маєтком? Як їм, рідним і дорогим, жилося-булося? Звичайно ж, важкувато.

В передостанній приїзд на батьківщину було особливо тяжко на душі письменника. По всій Україні лютувала холера. Не проминула вона й Василівки.

Ще здалеку, наближаючись до родинного гнізда, побачив спустошене село, розорений батьківський маєток. А на вулицях - тиша. Немов село заснуло і прокидатися не хоче.

Блідий і змарнілий, Микола Васильович самотньо блукав знайомими із дитинства стежками і не впізнавав їх. Вони позаростали бур’янами, немов би і дітлахів немає, щоб топтати його босими ніжками, і молодь на побачення не поспішає ними, і дорослі не йдуть більше на панщину. Гоголь важко ступав глухими стежками, поділяючи свій смуток із смутком своєї змученої землі.

У свій останній приїзд додому весною 1851 року, зморений та хворий, Гоголь не переставав підтримувати рідних, допомагати по господарству. Працював багато, інколи просиджував за рукописом цілісінький день, але знаходив час і малював узори для килимів, кроїв сестрам плаття, штукатурив стіни будинку та розмальовував їх квітами.

А ще саджав дерева... Знову, як в юності, набирав повнісінькі жмені жолудів та камінців і кидав їх довкола себе, позначаючи місце майбутньому велету-дубу, запашній липі та красеню- клену. Підіймайтеся вище і вище, розкривайте свої обійми сонцю, вітрам, пийте солодкі дощі і залишайтеся вірним вказівником дороги додому...

...Вечоріло. Вдалині яснів рожевий захід сонця. Уже й сонечко прощається. Сутінки тихо сідали на “сонячне” поле, а соняхи повернули до нас (а, може, до сонця) свої голови. Невже, теж тата слухали?

- А я тепер зрозумів, тато, як той великий чоловік Гоголь дорогу додому знаходив, - порушив я мовчанку.

- Ну і як же, синку? - пригладив мого розкошланого чуба батько.

- А по деревах. Де найбільше дубків та липок, там і домівка. Я молодець?

- Атож, молодець, Михасю, - чомусь засміявся тато.

- То може і ми так спробуємо? - з надією на черговий “молодець” промимрив я.

- А чому би й ні! - підхопився тато. - Ану поглянемо, де найбільше дерев-вказівників.

- Ну от, давайте ще в ліс якийсь забредемо, - незадоволено заперечив брат. - Повертаймо на дорогу, може там хоч когось зупинити вдасться. Отоді й дорогу розпитаємо.

- Ні, будемо, як наш земляк орієнтуватися, - твердо сказав тато.

Ніхто татові не заперечив, тільки мама, яка ніколи не встрявала, як говорить старший брат, в чоловічі “розборки”, якось хитро поглянула на тата і уїдливо сказала: “Сподіваюсь, що це не триватиме сорок років”. А потім чомусь назвала мого тата, Сергія Миколайовича, “Мойсеєм”. Цікаво, у мого тата, як і у його села, теж не одне ім’я? Але чому я про це раніше не знав? Добре, подумаю над цим пізніше, а зараз... я мужньо вмощуюсь на татових плечах і, як справжній богатир Добриня Микитович, рукою роблю над очима “козирок”.

Яка краса! Ух, аж дух перехопило! Чудово ж як у татовім краю! І чому ми раніше сюди не приїздили? Напевно, тому, що татове начальство, як говорить моя мама, спить і бачить, щоб він жив на роботі.

Але ж і красиво! О, сонях голівкою вбік хитнув. То це він запрошує мене в той бік подивитися. І що ж там?

Дерева! Багато дерев! І великі ж які! Точно, старезні. Може, їх сам бог-Гоголь посадив?

- Тату, тату, глянь! О-о-о-н високі дерева ростуть і донизу спускаються, - прохрипів від хвилювання я. - Пішли вже швидше, тату!

- Та це ж те, що нам і треба. Аж ось і стежка туди повернула. Ходімо швидше, я вже точно знаю дорогу додому, - запевнив нас тато, і ми, дружно схопивши свої речі, майнули стежкою.

Зліва, виструнчившись, стіною стояли соняхи. Легенький вітерець дмухав на них, і вони слухняно погоджувалися із нашим напрямком.

Ми звеселилися і натиснули, як приказує брат, на ноги.

А вони й справді несли. Я ледве встигав за черевиками сорок третього розміру. Ага, брату ж бо добре, он які ноги має - не намагайся догнати! А я, коли виросту, зможу ще швидше побігти - от тоді й позмагаємося!

Нічого, що я йду повільніше, зате більше бачу. Он жук до своєї домівки поспішає, гуде, немов літачок... Киває голівкою дзвіночок, може бажає нам швидше до бабусі втрапити? А мураха ніяк на нас не реагує: йому байдуже, коли ми додому втрапимо, - самому б встигнути, поки дверцята не замкнули, бо тоді сон на вуличці гарантований.

- Дивись під ноги, - ледь встиг підхопити мене під руки брат. - Хочеш носом землю зорати? Не спи! Чуєш?

Сильні братові руки поставили мене на доріжку.

Хм, а я і не спав, я знайомився з новими друзями. Та що йому пояснювати? Хіба ж він зрозуміє? Він же он який великий - до нього може і не дійти (його слова).

Я підняв голову вище. Ой, леле! Сонечко зі мною вже прощається, промінчик он посилає! А промінчик затримався на верхівках височенних дубів, заплутався там, та так і залишився на найвищій гілочці спати.

Скільки дерев! Аж ось і ставочок, де найбільші в світі карасі. А далі червоніє дах будинку... Цікаво, чи то саме до нього поспішав чоловік, що став велетом?

Доріжка закінчилася раптово біля асфальтованої дороги. Перед нами з’явився стовп з написом “Гоголеве”...

- Ну тепер тобі, Михасю, зрозуміло, чому бабусине село дві назви має? - зненацька порушив мовчанку тато. - “Василівка”, бо саме такою її бачив наш славний земляк Микола Гоголь, а “Гоголеве”.

- Знаю, знаю, - поспіхом перебив я тата. - Тут велетень народився й жив. Він своїм словом нашу Полтавщину і всю Україну прославив, тому й про нього не забувають.

- Розумник мій.

Ми зайшли в село.

- Ото бачите, де росте липа біля колодязя? А біля хвіртки лавку бачите? Отам я і народився.

...У мене почали важчати повіки. Потім очі зовсім заплющилися. “В чудовому місці пощастило народитися татові”, - тільки й встиг подумати, і відчув, що опинився на міцних татових руках.