Василь Володимирович Биков Альпійська баллада (уривки; переклад Г. В. Вігурської)

1

Він упав, спіткнувшись об щось, і одразу ж підхопився, відчув: треба мерщій від цього місця, від убитого командофюрера; поки не схаменулися, треба десь зачаїтися, сховатися, а може й вирватись із заводу. Але крізь звихрену куряву, що заволокла цех, майже нічого не було видно, і він мало не вскочив у чорну прірву воронки, де була бомба. <...> Підхопився вже босоніж, колодки десь поспадали з ніг, і він збагнув, що це погано,— ногам зробилося дуже боляче на засипаній щебенем долівці.

Позаду тим часом уже залунали вигуки, в іншому кінці цеху гучно прокотилась автоматна черга. «Дідька лисого», — прошепотів він, одним духом перемахнув через повалену залізну ферму з перекриття, вихопився на похилений простінок, який ледве тримався. Курява од вибуху стала потроху спадати, розвіюватись, але ще добре ховала його. <...> Попереду, за якихось три кроки, зяяв дірою вищерблений мур зовнішньої огорожі, далі за ним, буцім у світі нічого й не сталося, тихо тулилося серед зелені кілька будиночків, і зовсім близько вгорі, на схилі, рукою подати, вабив ліс і Альпи: його надія, його життя або смерть — його доля. <...>

Але ось попереду з-за кущів акації, мало не біля самих його ніг, вигулькнула дівчинка в квітчатій сукенці з коновкою в руках. В очах у неї промайнув жах, вона зойкнула, і коновка з брязкотом покотилася по доріжці. Він мовчки промчав мимо, вискочив на ширшу вулицю, зиркнув в один бік, у другий — вулиця була порожньою. <...>

Іван кинувся вбік, до молодої ялинки, і, пригнувшись, визирнув з-поміж гілля: через горбок, вилискуючи в траві бурою спиною, його слідом мчала вівчарка. <...>

Вівчарка розгонистими стрибками наближалася, прищуливши до голови вуха, витягнувши хвіст; уже було видно її роззявлену пащу з висолопленим язиком і жовтими іклами. Іван затамував віддих, намагаючись якнайкраще влучити, і, трохи не підпустивши собаку до каменя, вистрілив. І тієї ж миті збагнув — схибив. Пістолет шарпнуло стволом угору, засмерділо порохом, вівчарка загарчала лютіше. Тоді він, майже не цілячись, але фізично відчуваючи напрямок її страшного бігу, квапливо вистрілив удруге. І раптом тиха радість на мить спалахнула в його душі — собака заскавчав, перекинувся через голову і за якихось двадцять кроків од нього затіпався в траві всім тілом. Іван уже ладен був метнутися в ліс, як раптом угледів недалеко ще одного — величезний з підпалинами на боках вовкодав, широко викидаючи лапи, засапавшись мчав угору. <...>

Іван, не знаючи, як оборонитися, виставив уперед руки. Це був занадто рвучкий стрибок, Іван не встояв на ногах, пістолет випав, і вони обоє, людина й собака, покотилися по землі. Здавалося, усе швидко закінчиться, але Іван останньої миті встиг схопити вовкодава за нашийник і з нелюдським напруженням рук не дав зчепитися на собі його зубам. Собака дряпонув його кігтями, десь, тріснувши, роздерлась одежина. Іван, проте, щосили тримаючи пса за нашийник, лівою рукою схопив його за передню лапу й крутнув. Отак вони ще разів зо два перекотилися одне через одного — собака й людина — і знов опинилися поруч. Іван викинув убік ноги і намагався якось вилізти на вовкодава, але той оскаженіло поривався до нього, й Іван відчув, що довго так не витримає. Тоді він востаннє зібрав усю спритність, крутнувсь на землі, перекинув через себе собаку і щосили придавив йому коліном ребра. Той теж шарпнувся, мало не вирвавши з рук нашийника, гавкнув, але — Іван відчув — під коліном у нього щось ніби хруснуло. Собака пронизливо заскавчав, людина, здираючи з пальців шкіру, тугіше закрутила нашийник і ще дужче налягла коліном. Однак вовкодав вискнув, підкинув задом, ошаліло шарпнувсь і вирвався.

У Івана щось озвіріло в душі, він зіщулився, одразу ж чекаючи нового стрибка. Але собака не стрибав, розпластався на землі і, витягнувши вперед товсту морду з висолопленим набік язиком, часто, зморено дихав і дико дивився на людину. У Івана, натруджена нашийником, нестерпно пекла права рука, нервово сіпався від перевтоми плечовий м’яз, мало не вискакувало з грудей серце. Якусь мить, поклавши на траву тремтячі руки, він теж стояв навколішках і майже не по-людському, здичавіло, дивився на собаку.

Вони обоє несамовитими очима стежили один за одним, побоюючись пропустити один в одного перше бажання скочити. Іван до того ж дуже боявся, що ось-ось з’являться німці, — цих кілька секунд здалися йому вічністю. Потім він подумав, що вовкодав навряд чи кинеться на нього, і нерішуче звівся на ноги. Не одводячи погляду від собаки, Іван метнувся вбік і вхопив у траві каменюку. Вовкодав наїжачив хребет, ударив по землі хвостом, — ось-ось стрибне, одначе не стрибнув, — мабуть, йому дісталося не менше, ніж людині, і він тихенько, безсило скавулів. Тоді Іван рішучіше ступив назад ще раз, вовкодав підвів голову, посунувся, поводок його зашарудів у траві. Проте собака не побіг і не плигнув. Іван, побачивши це, посмілішав і боком мерщій подався вгору до ялини, де був пістолет. <...>

2

Було парко, куртка на спині змокла від поту, смугастий берет Іван десь загубив і обличчя витирав рукавами, невпинно оглядаючись навкруги та прислухаючись. Одного разу, відхекуючись, він почув далеке ще, але настирливе стрекотіння мотоциклів: тут десь була дорога, і німці, напевне, уже оточували місцевість. Охоплений сумовитим передчуттям, Іван дослухався, міркуючи, як тікати далі, і водночас за якимсь невловимим звуком збагнув, що позаду хтось біжить. Це вже було зле: може, то зовсім не гефтлінг, а німець! <...> За мить унизу на галявину між дерев вибігла легка смугаста постать, на вигляд ніби підліток, озирнулася, жваво скинула очима вгору й побачила його.

Русо!

Жінка?! Це його здивувало і збентежило, він мало не вилаявся з досади, але рев мотоциклів одвернув його увагу — вони вже були тут, тільки вище над ним. Іван крутнувся на землі, не знаючи, куди податися: між деревами, які росли рідко, його легко могли побачити зверху. І він метнувся до неглибокої виїмки-ніші під досить крутою скелею, пригнувся — весь втілення пильності й остороги. Смугаста постать унизу на мить зникла за краєм урвища, і він не дивився куди, — побоюючись мотоциклів, напружено слухав. Та ось ізнизу, з-за каменя, з’явилася дівчина в довгій, не на її зріст куртці з підкачаними рукавами і червоним трикутником на грудях. Вона поквапливо зиркнула обабіч, і він помітив, як під копицею чорного, давно не стриженого волосся радісно блиснули такі самі чорні, мов маслини, очі.

Чао!

Іван чув уже це слово і зрозумів його — так завжди віталися гефтлінги-італійці. <...> Іван уже хотів був кинутися кудись далі від цих гефтлінгів, як дівчина легко вискочила на брилу, нагнулася, спритно сунула ноги в колодки, що їх досі тримала в руках, і, захлипавши ними, подалася до нього.

Іван аж зіщулився з остраху. Мотоцикли ревли мало не в них над головою, і її недоречна, напоказ, відвага гнівом шмагнула його напружене до болю відчуття: їх же легко могли виявити. Він, пригнувшись, стрибнув до дівчини і, вхопивши за руку, сердито рвонув під скелю. При цьому він тихо, але розлючено лайнувся. Вона піддатливо й легенько, мало не впавши, майнула за ним, одна колодка впала з її ноги, — стукаючи по камінню, покотилась геть. — Ой, клумпес! — приглушено скрикнула вона. Оглушливо тріскочучи, мотоцикли один за одним проносилися десь угорі, зовсім близько, а вона, не зважаючи ані на них, ані на його неприховану лють, вирвала руку й кинулася по колодку. Іван не встиг її вдержати, лише скреготнув зубами. Тим часом дівчина, спритно вхопивши колодку, метнулася назад, мигцем, ніби винувато, зиркнула на нього. В її очах блиснув азарт і неслухняність збитошної пустотливої дівчинки. Тоді Іван, не стримавши напруження й гніву, ляснув її по щоці.

Дівчина зойкнула, але не відсахнулася, тільки впала під скелю поруч і з-під ліктя стрельнула на нього вгору очима, сповненими якогось грайливого подиву. <...> Потім знову глянула на нього й, по-дитячому невміло вимовляючи слова, ніби шикиряючи, повторила його лайку.

Це, як і його ляпас, було так несподівано і незвичайно, що в Івана щось стрепенулося, зрушило — щось людяне на мить виповнило його заскорузлу від горя душу, і він уперше за сьогоднішній день здивовано й широко розкрив очі.

Ого!

Ого, — повторила, ніби передражнила вона, певно, виказуючи тим свою вдавану образу, і навіть з деякою цікавістю глянула на нього. Осяйна врода цієї дівчини і незвичайна її сміливість у такому більш ніж складному становищі збивали його з пантелику. <...>

У цю мить від містечка залунали постріли, вигуки, собаче гавкання. Мабуть, там когось ловили. Біс із ним, із цим дівчиськом, — треба було пробиратися далі, і він кинувся схилом. <...>

3

Час від часу він іще ловив позаду стукіт кроків своєї супутниці, вона відставала, губила з ніг то одну, то другу «клумпес» і потім підтюпцем наздоганяла його. Тоді кілька хвилин чулося поруч її уривчасте від утоми дихання, але незабаром воно знову зникало.

Іван намагався не зважати на неї; коли б вона відстала зовсім, він, мабуть, зітхнув би полегшено, але, поки вона була тут, поблизу, не міг кинути чи прогнати її й піти самому. Він тільки думав: і звідки її, на лихо, принесло до нього! Диви ти — вирвалася з заводу, наздогнала, уже на що він шпарко йшов, а ось не відстала. <...>

Одна колодка злетіла в неї з ноги і швидко покотилася по камінню. Дівчина скрикнула: «Порка Мадонна», — озирнулася і втомлено сіла, очевидно, не наважуючись спускатися назад. Проте згодом покульгала вниз, узяла колодку і глянула звідти на Івана. У цьому погляді він помітив заспокоєння і тиху вдячність за те, що не пішов без неї. Іван сів між покрученого коріння на суху колючу землю й зачекав, поки вона вилізла на кручу і знеможена впала поруч.

— Кинь ти їх до дідька, — сказав він, маючи на увазі колодки.

Вона, не розуміючи, глянула на нього. Тоді Іван показав на «клумпес» і махнув рукою вниз. Дівчина, видно, здогадалася й заперечно похитала головою, поворушивши при цьому маленькою, мокрою і, як здалося йому, дуже тендітною ніжкою. Він одразу збагнув недоречність своєї поради, так само як і те, що зазнає вона ще лиха із цими завеликими, не з ноги колодками.

Але і його ноги, покалічені камінням і суччям, аж пекли, особливо мучила при ході ліва нога. <...>

У п’яті була колючка, хлопець спробував витягнути, але мізерний кінчик її ніяк не давався в пучки. <...>

Іван усе ще не міг ухопити за кінчик колючки, а вона легенько і на диво просто, по-товариському пригнулася, холодними тонкими руками обхопила його велику, сорок третього розміру ступню, поколупала в ній нігтями і, перш ніж він устиг збагнути для чого, зубами куснула п’яту. Іван нерішуче шарпнув ногу, але дівчина втримала, її зуби лоскотнули товсту шкіру п’яти, і коли незабаром розігнулася, то в її білих рівненьких зубах стриміла маленька чорна колючка.

Іван не здивувався й не подякував, а, підібгавши ногу, глянув на п’яту, потер, спробував ступнути — стало, здається, краще. Тоді він уже з більшою приязню, ніж досі, подивився на дівчину, на її мокре, смугляве і знову радісне обличчя. Вона не одвела усміхненого погляду, взяла із зубів колючку і пустила її за вітром. — Спритна, еге ж, — стримано, ніби не бажаючи визнати перевагу дівчини, сказав Іван.

<...>

4-9

Утікачі далеко відійшли від концтабору і вирішили, що німці їх уже не шукатимуть. Іванові пригадалися події цього шаленого дня…

У напівзруйнованому під час нічного нальоту цеху п’ятеро полонених відкопували бомбу, що не розірвалася. Вони зважилися втекти з табору смерті й планували зробити це, влаштувавши вибух. Хтось мусив ударити кувалдою по детонатору й ціною власного життя врятувати інших. Чоловіки знічено мовчали: ніхто не хотів помирати. І тоді зголосився Іван. Раптом до ями підійшов командофюрер Зандлер…

<...>

Есесівець виставив до Івана щойно запорошений чобіт.

— «Чісто!» — переплутавши наголос, кивнув він на чобіт.

Іван, звісно, збагнув, чого від нього хотіли (це було тут не вперше), але на мить розгубився від несподіванки й завагався. Та Зандлер чекав з погрозливим спокоєм на обличчі з широкими щелепами, довго зволікати не випадало, і хлопець уклякнув біля його ніг. Це була відверта наруга, і в душі він ледве вгамував, ніби коліном притис, бурхливий, такий недоречний тут гнів.

Низько схилившись, Іван чистив чобіт натягнутими рукавами своєї смугастої куртки. <...> Тим часом до його колін ступив другий запорошений чобіт з білою вапняною плямою на халяві. Іван не поспішав, тоді німець нетерпляче буркнув і носком тицьнув йому в груди. Щось із того, що дозволяло ще контролювати себе, зрушилося, пальці випустили рукави і в мертвій хватці вп’ялися нігтями в долоні. Відчайдушним ривком він звівся на ноги, підхоплений гнівною силою, від якої нестерпним тягарем налилися кулаки, й оскаженіло заїхав німцеві в щелепу. Це сталося так несподівано й блискавично, що Іван аж здивувався, побачивши, як майнуло перед ним біле, з великим кадиком підборіддя Зандлера, як злетів з голови кашкет, мигнув у повітрі блискучий чобіт, і есесівець глухо гепнув на бетонну долівку цеху. <...>

В Івановій голові блискавкою майнула думка, що все загинуло, та відчути прикрість від цього він не встиг — поруч клацнув затвор пістолета, і німець з несподіваною рвучкістю скочив на ноги. Це одразу вивело Івана з хвилинного остовпіння, і, щоб немарно померти, він ринувся головою на ворога.

Однак ударити він не встиг: раптовий громовий вибух одкинув його вбік, оглушив; земля задвигтіла, підскочила і рушила з-під ніг у чорну прірву безодні. <...>

Зандлер тріпнувся, зойкнув, мотнув у повітрі рукою. Це нагадало Іванові про пістолет. Він навколішках переліз через німця, вихопив з його знесилених пальців зброю і з шаленим стукотом у грудях кинувся в руду, клубчасту хмару куряви. <...> Іван і його супутниця (з’ясувалося, що її звуть Джулія) мали подолати гірський перевал, щоб приєднатися до партизанського загону. Дорогою хлопець часто поринав у спогади, які не залишали його навіть уві сні. Згадував, як кілька разів тікав з концтаборів, як потрапив у полон, виходячи з оточення… Аж ось подорожні побачили старого австрійця. Картаючи себе за те, що мусить чинити як злодій, Іван забрав у нього черству хлібину й шкіряну куртку.

10-14

<...> Іван розгорнув між камінням потерту вже, вируділу, а колись гарну шкірянку, виклав з неї хліб і підійшов із шкірянкою до Джулії.

О, нон, нон. Нєт! Я тєпло, — зиркнула вона на хлопця пожвавілими очима й виставила вперед руку; вітер куйовдив її коротке волосся. Іван мовчки накинув одежину на худенькі гострі плечі. Дівчина неохоче закуталася, мерзлякувато стрепенулася й схилила на груди голову. Хлопець присів над початою хлібиною.

«Іль пане. Хліб!» — зрозумівши його намір, з голодною нетерплячкою сказала вона й ковтнула слину.

Іван спершу оглянув буханчик, прикинув його на руці, ніби визначаючи вагу й ту найменшу пайку, яку вони можуть дозволити собі цього разу з’їсти, і зітхнув: аж надто він був маленький. Джулія теж сіла й мерщій посунулася до Івана. Боячись розкришити буханчик, хлопець не став одламувати від нього, а, озирнувшись, узяв позаду себе гостру камінну скалку і почав обережно краяти скибочки. Дівчина з якоюсь розчуленістю в очах покірно стежила за рухами його шкарубких пальців — і як він краяв, і як потім ділив одкраяне навпіл, одламував шматочок від однієї скибочки і клав на другу, ще раз оглядав.

«Добре?»

«Сі, сі. Добро».

Знову ніби зникли і холод, і втома. Джулія засяяла очима, з нетерпінням чекаючи, коли буде дозволено з’їсти цю мізерну пайку. Але Іван з витримкою, на яку можна позаздрити, утретє порівняв шматочки й тільки тоді мовив дівчині:

«Ану лиш, одвернися».

Вона збагнула, не виймаючи з-під шкірянки рук, хутенько відвернулась, а він торкнувся пальцем шматочка з додаточком:

«Кому?»

«Русо!» — з твердою рішучістю сказала вона й крутнулася до нього. Іван мовчки, обережно взяв тоненьку скибочку, трохи жвавіше вхопила другу вона.

«Гарно. Спасибі, русо».

«Нема за що, — сказав Іван.

Квапливо жуючи і кутаючись у шкірянку, Джулія раптом спитала:

Русо! Как імеєтся твой ім’я? Іван, да?»

«Іван», — трошки здивувавшись, відповів хлопець. А вона, помітивши його подив, відкинулася назад і засміялася.

«Іван. Джулія угодаль! Как єто угодаль?»

«Неважко вгадати».

«Всє, всє русо Іван? Правда?»

«Ні, не всі. Але багато».

Раптом дівчина посмутніла, втомлено зітхнула, щільніше закуталася в шкірянку й крадькома зиркнула на буханчик. А Іван, розтягуючи насолоду, повільно доїдав свій шматочок. Помітивши її аж надто красномовний погляд, узяв буханчик, аби сховати за пазуху, але не встиг цього зробити, бо Джулія зненацька ойкнула і завмерла на місці. <...>

Осторонь від них і трохи нижче, у вільній від туману прогалині, спершись на розставлені руки, сидів на скелі страшний, у подертій куртці гефтлінг. Голий, без волосся череп його стирчав на тоненькій шиї з просторого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер і нашивка. Гефтлінг темними божевільними очима-ямами вп’явся в них. Мабуть, він побачив у їхніх руках хліб, бо затремтів і, пританцьовуючи на місці, почав хрипко вигукувати:

«Брот! Брот! Брот!»

Іван розумів, що божевільний наробить галасу й викаже їх есесівцям. «І вбити жалко, і відчепитися неможливо», — розмірковував хлопець. Зрештою він таки відламав шматок хліба й залишив його на камені.

Ледь помітною стежиною втікачі вирушили далі. Дорогою Джулія повідомила, що її батько, хазяїн фірми, підтримав нацистів, а сама вона — переконана антифашистка. Іван про своє життя розповідав неохоче. Сказав лишень, що мешкав у білоруському селі Терешки, батька не пам’ятає, бо той рано помер, залишивши матір із чотирма малими дітьми.

Тим часом шлях до перевалу ставав дедалі важчим: «Стежка йшла дуже засніженим, скелястим косогором… Мороз подужчав… холод дошкуляв у руки й коліна. Вітер боляче шмагав по обличчях». Джулія була зовсім знесилена, тож Іван мусив нести її на спині.

На ранок подорожні спустилися в квітучу альпійську долину. Прокинувшись серед червоних маків і не побачивши дівчини поруч, Іван у розпачі кинувся її шукати. Однак скоро заспокоївся: Джулія була біля водоспаду. Щоб не заважати їй, хлопець пішов у долину. Невдовзі туди повернулася й Джулія.

15

<...>

«Іван!!!»

Переляк, біль і радість водночас зазвучали в її голосі. Сплеснувши в долоні, вона пташкою полинула йому назустріч. Іван спинився; йому здалося, що цілу вічність не бачив оцих променистих радісних очей, ніжно-смуглявого обличчя, скуйовдженого, коротко підстриженого волосся. Усе його єство прагнуло її, але він погамував у собі це почуття і не рушив з місця. Джулія, підминаючи колодками маки, підскочила до хлопця, обіруч обвила його за шию, обпекла несподіваним п’янким поцілунком.

Іван затамував віддих, а вона, усе ще обнімаючи його, рвучко відхилила голову і засміялася щасливо й безтурботно, закохано вдивляючись йому в обличчя, яке палало від гарячого поцілунку її прохолодних уст. Потім, усе ще сміючись, розчепила пальці, легенько відштовхнула його й сіла в траві навпроти. <...>

Похмурий і зніяковілий, він ступив до неї. Дівчина раптом обірвала сміх і підхопилася назустріч.

«Іван!» — сплеснула вона в долоні, побачивши квітки в його руках. — «Єто єст сюрприз, синьйорина? Да? Да?»

Хлопець і сам тільки тепер помітив у своїй руці букет маків, безтямно глянув на нього і засміявся. Джулія теж засміялася, понюхала квіти, утопивши в букеті все своє маленьке, зграбне личко. Потім поклала букет на траві й почала похапцем зривати біля себе маки.

«Джулія благодаріт Іван. Благодаріт очень, очень…»

«Не треба, що ти!» — зніяковівши, озвався він.

«Очень, очень благодаріт надо. Іван спасат синьйорину. Русо спасат італьяно. Єто єст Інтернаціональ. Братство», — ніби жартома щебетала вона, усе зриваючи і зриваючи маки. Потім з добрим оберемком квіток підбігла до Івана й сипнула їх усі йому на груди.

«Що ти робиш?» — здивувався хлопець. — «Для чого?»

«Надо! Надо!» — кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку із загорнутим у ній хлібом.

<...>

16-23

Утікачі йшли лугом. Раптом Джулія заспівала пісню «Катюша». Вона плутала слова і сміялася. Серед невимовної краси альпійської природи смугастий табірний одяг здався Іванові ще ненависнішим, і він зірвав з плечей куртку. Захоплено глянувши на широкі плечі хлопця, Джулія назвала його Геркулесом, але зніяковіло замовкла, побачивши страшні рубці від поранень.

Дорогою з’ясувалося, що божевільний німець-утікач невідступно тягся за Іваном і Джулією. Хліба було обмаль, але не витримавши погляду голодних очей, Іван поділився з нещасним останніми крихтами.

З рани, яку хлопець отримав під час двобою із собакою, сочилася кров, тож довелося зупинитися на відпочинок. Прокинулися втікачі від крику: есесівці спіймали божевільного й от-от могли побачити їх. Треба було негайно рушати. Тепер уже Джулія допомагала Іванові, якому було боляче ступати на хвору ногу. Однак зрештою німці таки загнали їх у пастку.

24

Джулія лежала на кам’янистому виступі за кілька кроків до урвища й плакала. Хлопець не втішав її, не заспокоював, а сидів поруч, спершись руками об жорстку, укриту мохом землю, і думав, що, певно, усе тут скінчиться. Попереду й праворуч підступала круча, ліворуч починалася стрімка скеляста стіна аж до самісіньких хмар, у сідловині позаду сиділи німці. Вийшла справжнісінька пастка — треба ж отак ускочити! Для Джулії це було особливо боляче, бо розвіялася така несподівана надія вирватися, — тож він і не розраджував дівчини, та й не мав для того слів.

З провалля несло гнилою вогкістю; з розпашілих тіл зникало тепло; довкола в ущелинах, ніби у велетенських коминах, гув вітер; було хмарно й незатишно. Та чому німці не йдуть до них, не стріляють? Стовпилися вгорі у сідловині — ті сидять, ті стоять, оточивши смугасту постать божевільного гефтлінга. Придивившись, Іван зрозумів — вони забавлялися: курили, тицяли в нього цигарками — то в лоба, то в спину, і божевільний із зв’язаними руками в’юном крутився між ними, спльовував, брикався, а вони реготали собі, раз у раз тицяючи в нього цигарками.

«Русе! Ретте! Русе!» — волав розпачливо божевільний.

Іван прислухався: що вони там іще коять? Чого вони такі безжальні й жорстокі до своїх і чужих — до всіх? Невже це від душевної ницості й заради розваги?

Здається, вони чогось очікували. Тільки чого? Може, якоїсь допомоги? Нехай, тепер уже не так страшно, тепер очевидна фініта, як каже Джулія; четверта його втеча буде, мабуть, останньою. Жаль тільки цього маленького дива — цієї стрункої чорноокої щебетухи, щастя з якою було таке п’янке й недовге. Хоча, правда, він і за це вдячний долі чи, може, випадкові, який звів їх наостанку; тепер, після всього, хоч як це дивно, помирати поруч із нею було все-таки легше, ніж у ненажерливій печі крематорію.

Джулія, здається, виплакалася, не схлипувала, плечі в неї перестали тремтіти, лиш інколи здригалися, мабуть, від холоду. Іван скинув із себе шкірянку й, потягнувшись до дівчини, дбайливо вкрив її. <...>

«Іваніо! Где єст бог? Где єст мадонна? Где єст справьєдлівост? Почєму нон кара фашізм?» — вона простягала у відчаї тонкі смугляві руки.

«Є справедливість!» — отямившись з горя, вигукнув Іван. — «Буде кара! Буде». <...>

Біля кручі було холодно, дув пронизливий вітер, і вона, уперше піклуючись про себе, загорнула поли шкірянки. Лише ноги її, червоні, закривавлені, мерзли на камені — укрити їх не було чим. Раптом вона, щось надумавши, стала навколішки обличчям до німців і вже звичайно, без усякого переходу від страшного до радісного, заспівала:

Расцветали яблони и груши,

Поплыли туманы над рекой…

Іван спочатку здивувався пісні: такою недоречною була вона край цієї могили, але глянув на німців і, побачивши, як вони оторопіли, теж став підтягати.

Очевидно, пісня збентежила німців, бо ті щось закричали, але він не слухав їх, а вже й сам захопився чарівною мелодією, яка несподівано розвіяла похмурий настрій приреченості й понесла їх у давній, людяний, мирний і щирий світ життя й кохання.

Але німці недовго дивувалися їхньому свавіллю — котрийсь із них ухопив автомат і, не цілячись, випустив чергу. <...>

Хлопець люто вилаявся: за сідловиною валували собаки.

Раптом щось невимовне сталося з Іваном, — давно прихований гнів зненацька вибухнув у ньому. Він підхопився, важко виліз на камінь і, широко розставивши хворі ноги, нагнувся — розлючений, страшний, байдужий до небезпеки.

«Звірі!» — гукнув він до німців. — «Шакали! Самі боїтеся — помічників приводите! Ну-бо, ведіть! Спускайте! А дідька лисого! Ось! Не візьмете ви нас! Ось! Зрозуміли?» <...>

Одна, і дві, три, чотири, п’ять рудих, спущених з повідків вівчарок, розпластавшись на бігу, мчали схилом униз; за ними вискочили німці. Іван підхопився, рвонув за руку Джулію, а вона, кинувшись йому на шию, зайшлася плачем. Іван у глибині душі відчував, що треба щось сказати — найголовніше, найважливіше, але слова десь зникли. Собаки вже неслися улоговиною. Тоді він відірвав дівчину від себе, штовхнув на край урвища, до безодні. Вона не опиралася, тільки раз у раз схлипувала, мов задихалася, очі в неї стали великими, але сліз у них не було — там застиг жах і приглушений ним зойк.

Стоячи над урвищем, Іван окинув поглядом глибину безодні — там, як і досі, було похмуро, вогко й холодно; туман порідшав, і в прірві виразніше забіліли снігові плями.

Одна з них довгим вузьким шпичаком здіймалася вгору, і в Івана блискавично майнула думка-надія — велика, щаслива й страшна. Побоюючись, що не встигне, так нічого й не сказавши Джулії, він опустив уже зведений пістолет і підштовхнув дівчину на край безодні.

«Стрибай!»

Дівчина відсахнулася від урвища, тоді він удруге крикнув: «Стрибай у сніг!» — але вона знов усім тілом відхилилася й заплющила очі.

Собаки тим часом уже повискакували на косогір, Іван почув їхнє гавкання, що голосно пролунало майже за самою спиною. Тоді він затис у зубах пістолет і підскочив до Джулії. З раптовою силою хлопець ухопив її за комір і штани, підняв над головою і, як здалося йому, несамовито жбурнув ногами в провалля. В останню мить устиг іще побачити, як розпростерте в повітрі тіло майнуло повз карниз, а чи потрапило воно в сніг, уже не помітив. Він лише збагнув, що самому з хворою ногою так не стрибнути. Собаки, побачивши його, скажено заскавчали, і хлопець відступив на якихось два кроки від урвища. Попереду з пагорка на нього мчав сухорлявий широкогрудий вовкодав, на голові якого стирчало чомусь одне вухо, — він перелетів через каміння і високо звівся на диби вже зовсім поруч. Іван не цілився, але з неквапливою, майже нелюдською увагою, на яку тільки спромігся, вистрілив у його роззявлену ікласту пащу і, не втримавшись, пальнув у наступного. Одновухий з льоту прожогом шелеснув повз нього в урвище, а другий, на лихо, був не сам, побіч із ним мчало ще два, і хлопець не встиг побачити, влучив чи ні.

Його подив потьмарився шаленим ударом у груди, нестерпний біль пронизав йому горлянку, блискавично майнуло захмарене небо, і все заніміло назавжди…

Замість епілогу

«Добрий день, Іванові рідні, добрий день, люди, які знали його, добрий день, село Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусі».

Це пише Джулія Новеллі з Рима і просить вас не дивуватися, що незнайома вам синьйора знає вашого Івана, знає Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусі. <...>

Мені довелося ділити з ним останні три дні його життя — три величезних, як вічність, дні кохання, пізнання і щастя. Правда, Богові треба було не дати мені поділити з Іваном смерть: фатум або звичайна нерозтала кучугура снігу, перешкодив мені розбитися в урвищі, якому я надала перевагу над крематорієм. <...>

Я хочу тільки сказати, що все моє подальше життя проходить у яскравому світлі, осяяному зустріччю з Його особою, так само як і моя скромна діяльність у Союзі боротьби за мир, у видавництві профспілкової газети, нарешті, у вихованні сина Джіованні, якому вже вісімнадцять літ і який готується стати журналістом. <...>

Я дякую провидінню, дякую всім випробуванням, що випали на мою долю, дякую всім закономірностям і випадкові, що звів мене з Ним.

«От і все. Фініта».