Билини і балади

Билина про Іллю Муромця і Соловія-розбійника

І

З того славного міста з Муромля, З того села та з Карачарова Виїздив удатний дородній добрий молодець. Він стояв на заутрені у Муромлі, А до обідні поспіти хотів у стольний Київ-град.

Та під'їхав він до славного до города до Чернігова, Під тим городом Черніговом Нагнано силоньки чорним-чорно, Чорним-чорно, мов чорна ворона. Пішки тут ніхто не проходить, На добрім коні ніхто не проїздить, Птиця чорний ворон не пролітає, Сірий звір не пробігає.

А під'їхав він до тієї сили великої, Та почав ту силоньку велику топтати, Кіньми топтати та списом колоти, Й побив він ту силу всю велику. Під'їхав він до славного Чернігова-града, Виходили мужики та чернігівські І відчиняли ворота у Чернігів-град, Та кличуть його в Чернігів воєводою.

Говорить їм Ілля такеє слово: — Ай же, мужики ви чернігівські! Я не піду до вас у Чернігів воєводою. Вкажіть мені дорожку прямоїзну, Прямоїзну та у стольний Київ-град.

Говорили йому мужики чернігівські: — Ти удатний дородній добрий молодець, Ти славний богатирю святоруський! Прямоїзна дорожка заколоділа, Заколоділа дорожка, замуравіла, А по тій по дорожці прямоїзній Пішки ніхто не проходив, На добрім коні ніхто не проїздив. Бо там, де Грязь-болото Чорнеє, Та де береза та похилена, Та де річечка та Смородина — Сидить Соловей-розбійник на сирому дубі, Сидить Соловей-розбійник, Одихмантів син. А свистить той Соловей по-солов'їному, Кричить злодій розбійник по-звіриному, І від того від свисту солов'їного, І від того від крику звіриного Всі травиці-муравиці припадають, Всі лазурові квіточки обсипаються, Темні ліщини до землі всі пригинаються, А що є людей — то всі мертві лежать. Прямоїзною дорожкою п'ятсот верст, А окольною дорожкою ціла тисяча.

ІІ

Він пустив доброго коня богатирського, Поїхав він дорожкою прямоїзною. Його добрий кінь та богатирський З гори на гору перестрибував, З пагорба на пагорб перемахував, Малі річечки й озерця між ніг пускав.

Під'їздить він до річки до Смородинки, Та до тієї Грязі він до Чорної, Та до тієї берези до похиленої, До того славного хреста Леванідового. Засвистав тут Соловей по-солов'їному, Закричав злодій розбійник по-звіриному — Всі травиці-муравиці припали, Та й лазурові квіточки обсипались, Темні ліщини до землі всі пригнулися. Його добрий кінь та богатирський Спіткнувся об коріння та похитнувся.

А старий козак та Ілля Муромець Бере плеточку шовкову в білу руку, Бив коня він по крутих ребрах, Говорив він, Ілля, такеє слово:

— Ах ти вовча ситість та трав'яний мішок! Чи іти не хочеш, чи нести не можеш? Що ти, собако, на корінні спіткаєшся? Чи не чув ти свисту солов'їного, Чи не чув ти крику звіриного, Чи не бачив ударів богатирських?

А й тут старий козак та Ілля Муромець Бере він свій тугий лук розривчастий, Бере у свої в білі в рученьки, Тятивочку шовкову натягував, А стрілочку калену накладував, Та й пустив у того Соловія-розбійника, Вибив праве око з висковиною, Звалив він Соловія на сиру землю.

Прикував його до правого стремена булатного, Повіз його по славному по чистому полю, Мимо гніздечко провіз та солов'їне. В тому гніздечку та солов'їному Трапилось бути та й трьом дочкам, Трьом дочкам його улюбленим.

Старша дочка дивиться у віконечко косяйчасте, Говорить вона такеє слово: — Їде-то наш батечко чистим полем, А сидить-то на добрім коні, І везе він мужичища-деревенщину, Та в правого стремені прикованого.

Глянула як друга дочка улюблена, Говорила вона такеє слово: — Їде-то наш батечко роздоллям чистим полем, Та й везе він мужичища-деревенщину, Та й до правого до стремені прикованого.

Глянула його менша дочка улюблена, Говорила вона такеє слово: — Їде мужичище-деревенщина, Та й сидить мужик він на добрім коні, Та й везуть нашого батечка у стремені, У булатного у стремені прикованого, Йому вибито праве око з висковиною.

Говорила вона такеє слово: — Ай же, мужі наші улюблені! Беріть-но рогатини звіриниї, Та біжіть-но в роздолля чисте поле, Та й бийте мужичища-деревенщину!

Ті мужі та їхні улюблені, Зяті-то солов'їні, Похапали як рогатини звіриниї, Та й побігли вони та й у чисте поле До того до мужичища-деревенщини, Та хочуть вбити мужичища-деревенщину.

Говорить їм Соловей-розбійник Одихмантів син: — Ай же, зяті мої улюблені! Покидайте-но рогатини звіриниї, Ви кличте мужика та деревенщину, В своє гніздечко кличте солов'їне, Та годуйте його стравою цукровою, Та й поїте його питвом медяним, Та й даруйте йому дари дорогоцінниї!

Ті зяті та солов'їні Покидали рогатини звіриниї, А й кличуть мужика та й деревенщину В те гніздечко та солов'їне.

Та й мужик-от деревенщина не слухає, А їде він по славному чистому полю, Прямоїзною дорожкою у стольний Київ-град.

ІІІ

Приїхав він у славний стольний Київ-град, До славного до князя на широкий двір.

А й Владимир-князь виходив зі Божої церкви,

Прийшов він у палату білокам'яну,

У столову свою у горенку,

Сіли вони їсти та пити та хліба куштувати,

Хліба куштувати та пообідати.

А й тут старий козак та Ілля Муромець поставив коня та посеред двора, сам іде він у палати білокам'яні, проходив він у столову у горенку, на п'яту він двері розмахнув, хрест клав він по-писаному, вів поклони по-вченому, на всі на три та чотири сторони низько кланявся, самому князю Владимиру особливо, іще всім його князям підколінним.

Тут Владимир-князь став молодця розпитувати: — Ти скажи-но, ти звідкілешній, дородній добрий молодець, тебе як-то молодця та іменем звуть, величають удалого по батечку?

Говорив старий козак та Ілля Муромець: — Я зі славного з города з Муромля, з того села та з Карачарова, я старий козак та Ілля Муромець, Ілля Муромець та Іванович-синок.

Говорить йому Владимир такеє слово: — Ай же, старий козак та Ілля Муромець! Та й давно ти виїхав з Муромля і якою дорожкою їхав ти в стольний Київ-град?

Говорив Ілля він такеє слово: — Ай ти славний Владимир стольнє-київський! Я стояв на заутрені христовській у Муромлі, а й до обідні поспіти хотів я в стольний Київ-град, та моя дорожка призабарилась. А їхав я дорожкою прямоїзною, прямоїзною дорожкою їхав мимо Чернігів-град, їхав мимо ту Грязь та мимо Чорну, мимо славну річечку Смородину, мимо славну березу ту похилену, мимо славний їхав Леванідів хрест.

Говорив йому Владимир такеє слово: — Ай же, мужичище-деревенщино, в очі, мужик, та збрехуєш, в очі, мужик, та насміхаєшся! Бо в славного в города Чернігова нагнано сили багато-безліч — пішки ніхто не проходив, на добрім коні ніхто не проїздив, туди сірий звір не пробігував, птиця чорний ворон не пролітував. А де та Грязь-болото Чорнеє, та де славна річечка Смородина, а де береза та похилена, де хрест той Леванідовий — Соловей сидить розбійник Одихмантів син. Як свистить Соловей по-солов'їному, як кричить злодій розбійник по-звіриному, то всі травиці-муравиці припадають, а лазурові квітки прочь обсипаються, темні ліщини до землі всі пригинаються, а що є людей — то всі мертво лежать.

Говорив йому Ілля такеє слово: — Ти Владимир-князь та стольнє-київський! Соловей-розбійник у твоєму дворі, йому вибито праве око з висковиною, й він до стремена булатного прикутий.

То Владимир-князь-от стольнє-київський він скоренько вставав та на прудкі ніжки, кунячу шубоньку накинув на одне плечко, та шапочку собол'ячу на одне вушко, він виходить-то на свій-то на широкий двір подивитись на Соловія-розбійника.

Говорив Владимир-князь такеє слово: — Засвисти-но, Соловію, ти по-солов'їному, закричи-но, собако, по-звіриному.

Говорив тут Соловей-розбійник Одихмантів син: — Не у вас-то я сьогодні, княже, обідаю, а не вас-то я хочу та й послухати. Я обідав-то у старого козака Іллі Муромця, та його хочу-то я послухати.

Говорив Владимир-князь та стольнє-київський: — Ай же, старий козак ти Ілля Муромець! Прикажи-но засвистати ти Соловієві та й по-солов'їному, прикажи-но закричати та по-звіриному.

Говорив Ілля такеє слово: — Ай же, Соловію-розбійнику Одихмантів сину! Засвисти-но ти в пів-свисту солов'їного, закричи-но ти в пів-крику звіриного.

Говорив Соловей-розбійник Одихмантів син: — Ай же, старий козак ти Ілля Муромець! Мої ранки кровавиї запеклися, та не ходять мої уста цукровиї, не можу я засвистати та й по-солов'їному, закричати не можу я по-звіриному. А й вели-но князю ти Владимиру налить чару мені та зеленого вина, я випию-то чару зеленого вина — мої ранки кровавиї порозійдуться, та й уста мої цукровиї порозходяться, та тоді я засвищу та по-солов'їному, та тоді я закричу та по-звіриному.

Говорив Ілля тут князю він Владимиру: — Ти Владимир-князь та стольнє-київський, іди в свою столову у горенку, наливай-но чару зеленого вина, та не в малу стопу — та півтора відра, підноси-но до Соловія до розбійника.

То Владимир-князь та стольнє-київський він скоренько йшов у столову свою горенку, наливав він чару зеленого вина, та не малу він стопу — та півтора відра, розводив медами він стоялими, приносив-то він до Соловія-розбійника.

Соловей-розбійник Одихмантів син прийняв чарочку від князя він однією ручкою, випив чарочку-ту Соловій одним духом, засвистав як Соловій тут по-солов'їному, закричав розбійник по-звіриному — маківки на теремах покривились, а відлуння у теремах розсипалось від нього від свисту солов'їного, а що є люду — всі мертві лежать. А Владимир-князь-от стольнє-київський кунячою шубонькою він укривається.

А й тут старий козак та Ілля Муромець, він скоренько сідав на доброго коня, а й він віз-то Соловія та в чисте поле, й він зрубав йому та буйну голову.

Говорив Ілля такеє слово: —

Тобі годі-но свистати та по-солов'їному,

Тобі годі-но кричати та по-звіриному,

Тобі годі-но сльозити та батьків-матерів,

Тобі годі-но вдовити та жінок молодих,

Тобі годі-но пускати сиротіти малих дітушок!

А тут Соловієві й славу співають,

А й славу співають йому вік по віку!