Йоганн Вольфґанґ Ґете Лісовий цар (переклад Б. Д. Грінченка)

Хто їде в негоду тим лісом густим?

То батько, спізнившись, і хлопець із ним.

Обнявши малого, в руках він держить,

Його пригортає, його він пестить.

Чом личко сховав ти, мій синку малий?

Ой тату! Чи бачиш? — Он цар лісовий:

У довгій кереї, в короні… дивись!

То, синку, тумани навкруг простяглись.

«Мій хлопчику любий, до мене сюди

На луки зелені ти гратись іди;

В моєї матусі є пишні квітки,

Гаптовані злотом тобі сорочки».

Ой тату, він кличе на луки рясні,

І квіти, і злото дає він мені.

Нема там нічого, мій синочку. Цить!

То вітер між листям сухим шелестить.

«До мене, мій хлопче, в дібровах густих

Дочок уродливих побачиш моїх,

Вестимуть таночок і будуть співать,

Співаючи, будуть тебе колихать».

Ой тату, мій тату, туди подивись:

В танку королівни за руки взялись.

О ні, усе тихо у темряві там:

То верби старії схилились гіллям.

«Мене, хлопче, вабить урода твоя:

Чи хочеш — не хочеш, візьму тебе я!»

Ой тату, вже близько!.. Він нас дожене!

Він давить, він душить, він тягне мене!..

Наляканий батько не їде — летить.

А хлопець нудьгує, а хлопець кричить.

Добіг він додому і дивиться він:

В руках уже мертвий лежить його син.