Билини і балади

Король Лір і його дочки (давньоанглійська балада; переклад І. Я. Франка)

У Англії колись був король Лір

І панував собі на честь і славу,

Мав повагу він і в сусідів мир,

І забезпечену державу.

Між іншими достатками його

Була також три доні гожі,

Прегарні й свіжі, що перевищували

Красою три червоні рожі.

Та королю подобалось старому

Раз їм питання предложити:

«Котра з дочок моїх найбільш

Мене потрафить ублажити,

Потіха старості моєї — ви,

Тож по черзі хай кожна скаже,

Яку найбільшу любов мені

Вона ділами своїми докаже».

Регана з них найстарша рекла:

«Мій отче, як мені вас не любити?

Якби яка пригода надійшла,

Готова я за вас і кров пролити.

А хоч і серце би мов криваве

На штуки посікти хотіли,

Воліла б я, ніж малась допустить,

Аби яку ви прикрість потерпіли».

«І я, — сказала другая на те, —

Волю хоч би найтяжче бідувати,

Прийняти муки й ганьбу, ніж би ви

Біди якої мали зазнавати.

Я день і ніч готова вам служить,

Стать вам найменшою слугою,

Щоб віку свого ви могли дожить

У радощах та спокою».

«Тепер мені, — король старий сказав, —

Яснішою будучність стала.

Та ще ти, наймолодша моя,

Свого слова не сказала». —

«Я рада, — мовила Корделія, —

Свій довг дитячий все сповняти,

Послушна бути вам у всім,

А більш не в силі я нічого вам сказати».

«Так ти, — рік він, — не можеш більш нічого

Дать, ніж повинність повелить дитяча?

То видно, що твоя любов до мене

Не так-то вірна та гаряча.

Тож будь прогнана з мого двору!

Не хочу знать нелюбої дитини.

З мого царства не дістанеш ти

По моїй смерті ні частини.

Лиш твоїм сестрам, що за мене раді Хоч голови свої покласти, Розділю я свою державу й дам Обом по рівній частині.

Дарую їм предківську корону І власть, і королівську подобу, Аби мене в любові своїй за те Пропильнували аж до гробу».

Отак дві старші сестри підійшли Старого короля облесними словами, Найменшу ж через королівський гнів Сей час з двора протурено за брами. Мов сирота, пішла Корделія, Блукаючи від міста до села, Ні в Англії в селі, ні в місті жаднім Собі притулку не знайшла.

Аж як до Франції дісталася, Скінчилася її недоля;

На кращім ґрунті запишалася, Мов гарний цвіт з чужого поля. Король французький як пізнав її, Не дбаючи на гнів вітця старого, За королеву взяв її до себе На радість королівства свого.

В дочки найстаршої живе Старий король тим часом; Що зразу там було мов медове, Те незадовго стало квасом.

Регана при своїм дворі його Держати з невеликим почтом мала, То почет той у скорому часі Увесь від нього відібрала.

Що двадцять мали перед ним І день, і ніч стояти до послуги, Се видалось їй забагом дурним, Зменшила їх на десять без натуги, А з десятьох лишила тільки трьох, Та й того стало їй забагато.

Забрала двох, лишився лиш один, А далі відняла й того одного.

«Чи се ж така твоя заплата За те, що царство все своє Я вам віддав? Тепер донька для тата Й малої дрібки того не дає!

О ні! Ще до своєї Гонореллі, Сестри твоєї меншої піду. Вона не буде так, як ти, лукава І зглянеться на батькову біду».

Поїхав чвалом він у двір її Та пожалівся на свою пригоду.

«Так вам і слід! — почув від лютої змії. — Сестра вам жадної не вчинила шкоду.

У мене захисту для вас нема, Хіба що з слугами на кухні жити

Захочете та теє їсти й пити, Що не доїм і не доп’ю сама».

Почувши се, король заплакав гірко, Бо голод докучав йому і спрага: «О най же світ увесь почує, до чого Веде батьківська нерозвага! Та верну до Регани я ще раз, Ачей вона людське має серце, Раз відіпхнувши, схаменеться в час І приязніш прийме мене, як перше».

Та як лише прибув, вона веліла З двора свого геть його прогнати І мовила: «Не ліпший буде він тепер, Коли вперед не вмів себе тут шанувати». До Гонореллі знов вернув король, Згодився з слугами на кухні жити, І їсти все, що подадуть йому, Аби лиш вік свій продовжити!

Та надаремно й того він благав, Чого і жебракам ніхто не відмовляє. «Не хтів за першим разом те прийняти, Тепер і доступу до мене вже немає!» Так обидві донечки по двічі

Його відправили без жадного пардону; Жебрацький кий узяв у руку той, Що королівську носив корону.

Тоді про наймолодшої дочки Слова згадав і заповіт гарячий: Завжди буть послушною йому І сповняти вірно довг дитячий. Та він не важився тікать до неї, Бо королівства мучило похмілля, Що він ганебно так прогнав її, — Й перемогло його, нарешті, божевілля.

На голові сніжне волосся рвав, І в груди бивсь, і дер лице до крові, І на дочок він помсту визивав За брак у них дитячої любові. Долинам, горам, рікам виливав Палкі про невдячність їх промови, Аж ріки, гори та тверді скали З ним разом, бачилось, ридали і зітхали.

Нарешті хворого в тяжкій знесилі Його до Франції прихильні завезли Й тут у Корделії та короля І захист, і підмогу ще знайшли. Дочка, як лиш про горе батька вчула, Сей час йому з підмогою прийшла, Свою зневагу давню забула, Йому потіху й радість принесла.

На Атаніппа королівський двір Його ввела рицарська дружина,

А перед короля за руку привела Його найменша, вірна дитина. І ласкаво прийняв його король, Велів кликнуть по краю всіх охочих, Хто для відзискання держави Лірові Підняться хоче до помочі.

В товаристві Корделії вернув Король до Англії з дочками воювати, І вспів собі в недовгім часі Їх із престолів та столиць прогнати.

І Лір прийняв на старості своїй Знов королівську корону, Та в одній битві замордовано Корделію, Його потіху й оборону.

Та скоро про ту передчасну смерть Корделії до нього вість прийшла, Що в нерозважнім запалі за нього Сама у бій пішла, Впав непритомний і оглушений На її груди білі І вмер з тяжким зітханням Тої самої хвилі.

Вельможі краю серед жалощів На тіла обох гляділи

І обох сестер одноголосно На кару смерті засудили. Хто там запанував по них, У хроніці читайте, А повість про дитячу невдячність Собі запам’ятайте.