Джакомо Джойс

«Джакомо Джойс» — це не класична розповідь із сюжетом, а потік свідомості: фрагменти спостережень, спогадів, відчуттів і думок, що виникають у голові оповідача. В центрі — безіменна молода учениця з аристократичної єврейської родини: бліде обличчя в хутрі, нервові рухи, лорнет, павутинчасте письмо — «молода особа непересічного походження». Оповідач — учитель англійської мови в Трієсті, чиї думки невідривно повертаються до неї.

Твір складається з коротких картин-вражень. Ось вона у рисових полях під Верчеллі — обличчя у тіні капелюшка, силуваний усміх. Ось він допомагає їй застебнути чорну серпанкову сукню — і дотик пальців до тонких крайчиків тканини перетворюється на майже болісне переживання. Ось він зустрічає її батька — старого єврея з довгими сивими баками — і відчуває суміш захоплення й розгубленості. Реальні миті переплітаються з уявою і спогадами про інші міста — Падую, Париж, Дублін.

Кульмінацією є момент, коли оповідач дозволяє собі уявити близькість — і тут само відчуває, як почуття вириваються з-під контролю: «Душа моя розчиняється в ній, і струменить, і ллє...» Але відразу — відсторонення: «А тепер бери її, хто хоче!..» Це не реальна сцена, а вибух внутрішнього стану, після якого оповідач кричить «Норо!» — ім'я дружини. Він зупиняє себе. Повертається до реальності.

Дівчина хворіє, її оперують. Потім вона знову з'являється у кріслі біля вікна — щаслива, що вижила, «щебече, як пташка після бурі». Оповідач спостерігає здалеку. Наприкінці — образ чорного рояля як «труни для музики» і жіночий капелюшок з червоною квіткою на його краєчку. Фінальна фраза — іронічна «прилога»: «Люби мене, люби й мою парасольку». Так Джойс зводить весь драматизм до фарсу — і в цьому весь він.

Твір завершується внутрішнім наказом собі: «Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?» Митець перетворює нездійснене кохання на мистецтво — єдине, що залишається.