Йоганн Крістоф Фрідріх Шиллер «Рукавичка»
Сцена перша. Всі в зборі
День видався гучним у королівському дворі Франції. Франціск, монарх самовпевнений і трохи нарцис (а хто з монархів — ні?), вмостився собі у звіринці. Але це не зоопарк для діток — це справжня арена, де дикі звірі танцюють під людську волю.
Навколо — як на VIP-вечірці: вельможі, лицарі, дами в шовках, діамантах і легкому ароматі інтриги. На балконах — краса жіноча розцвітає немов букет троянд, а серце кожного лицаря тремтить між бажанням слави і жадобою визнання.
Король дає сигнал — і відкриваються ворота клітки. Перша зірка шоу: лев. Поважний, граціозний, не реве, а тільки дивиться навколо, ніби питає: «Чого тут усі зібрались? Я тут найголовніший». Потягується, злегка позіхає (так-так, справжній кіт), струшує гривою — і влягається. Ідеальний символ сили, яка не мусить доводити свою силу.
Сцена друга. Входить тигр
Король знову дає знак. І на арену виходить — ні, виривається! — тигр. Стрибок могутній, погляд злий, голос — як тріск грому вночі. Побачив лева — і зупинився. Той спокійний, а цей — не знає, що робити. Ходить колами, хвіст січе повітря, ніби батіг. Воїн, який відчуває, що сам не керує собою. Він гарчить і облизує пащу, але до бою не йде.
І знову — мах руки монарха. І виходить дует із двох леопардів. Молоді, гарячі, повні енергії, вони одразу кидаються на тигра, як діти на морозиво в спеку. Тигр не розгубився — б’є лапою. Тут і лев встав, мовчазно, одним ревом навів порядок. І тиша. Без зайвого кровопролиття. Лежать усі, наче втомлені після вечірки.
Сцена третя. Драма з аксесуаром
Глядачі трохи розчаровані — хотілося битви, а вийшов звірячий тимчасовий мир. Але тоді, як блискавка у хмарному небі, — трапляється несподіване.
З балкона, прямо в центр арени, де звірі ще парують жаром і адреналіном, — падає... рукавичка. Так, звичайнісінька рукавичка. Але не зовсім — бо належить вона прекрасній пані Кунігунді. Вона — красуня з характером, не без лукавства. Її обличчя — як картина, очі — як пастка, а серце — ну, скажімо так: не зовсім м’яке. Вона дивиться на лицаря Делоржа — і, з виглядом ледь не нудьгуючої принцеси, кидає фразу:
«Щодня присягаєшся в любові? То покажи: принеси мені рукавичку!»
І це не прохання, це виклик. Як фраза: «Слабо?»
Сцена четверта. Лицарство — це не лише блиск
Усі затамували подих. Хто б пішов у пащу до хижаків за шматком тканини? Ну, крім божевільного або закоханого?
Лицар Делорж не роздумує. Він спокійно спускається з балкона. Йде повільно, рівно, немов це не він серед звірів, а вони — його глядачі. Крок за кроком, наче смерть у відпустці.
А навколо — лев, тигр, леопарди. Хоча вони лежать, все одно — один невірний рух, і буде не романтична пригода, а трагедія з виразним фіналом. Але Делорж не зупиняється. Він нахиляється, бере ту рукавичку, немов бере вогонь руками, — і йде назад тим самим спокійним кроком.
Глядачі в шоці. Це ж не просто вчинок — це епос у дії. Їхні серця калатають, очі блищать. Вони бачать — оце герой. Вони аплодують, кричать, захоплюються.
А Кунігунда? Вона світилася, як ялинка на Різдво. Очі — вогники, усмішка — як у кішки, яка тільки-но вполювала мишу. Вона, здавалося, вже малює в уяві спільне життя з тим, хто так віддано йде за нею в саму пащу небезпеки.
Сцена п’ята. Сюжетний поворот
Але Делорж... не той, ким його вважали.
Він підходить до балкона. Люди скандують його ім’я. Він піднімається. Кунігунда вже витягує руки, щоб зустріти його з вдячністю (і, можливо, трохи флірту). Але він не поспішає.
Він дивиться їй в очі, й усмішка Кунігунди мерхне, бо бачить щось нове — холодне, пряме, рішуче. Він... кидає їй рукавичку прямо в обличчя. Не грубо, але без сентиментів.
«Подяки, дамо, не треба мені», — каже він. І йде. Просто йде. Залишає її приголомшену, публіку — ще більше приголомшену, а історію — з моральним уроком.
Епілог. А в чому суть?
«Рукавичка» — це не просто поетична замальовка з життя середньовічних лицарів. Це тонкий укол у саму суть лицарства, відваги, любові... і гордині.
Кунігунда — уособлення тих, хто грає почуттями інших. Її жест — каприз, випробування, холодний трюк. А Делорж — герой не тільки хоробрий, а ще й розумний. Він доводить, що може пройти через небезпеку, але не збирається ставати клоуном у виставі чужих примх. Його «ні» — це більша перемога, ніж перемога над левами.