К. І. Галчинський «Лист із полону»
…Десь там, за дротами і чужими пейзажами, у тиші, що часом гучніша за грім, народжуються слова. Не книжні, не правильні — а справжні. Ті, що пульсують в грудях. І якщо вони взагалі потрібні комусь, то лише їй…
Кохана моя…
Мабуть, ти вже спиш. Можливо, притисла до щоки подушку, дихаєш рівно, а на обличчі — така тиха усмішка, яку я любив спостерігати, коли ти засинала біля мене. Тепер я лише уявляю це — та ніч, тиша, ти... і я, зовсім поряд, але з іншого боку реальності. Ти — у домі, в теплому ліжку. Я — у полоні, де тепло тільки у згадках.
Я знаю, зараз весна. Тут, навіть за колючим дротом, повітря пахне чимось знайомим — чимось, що пахло твоїм волоссям у ті дні, коли ми гуляли парком. Пам’ятаєш? Ти сміялась, а я все боявся, що то сон, який скінчиться.
А зараз — не сон. І навіть не кошмар. Це просто реальність, від якої хочеться втекти у тебе. У твої сни.
Тож якщо почуєш, як у сні хтось шепоче тобі: «На добраніч» — знай, то я. Мій голос летить до тебе, бо інакше я збожеволію в цій тиші, де вже нічого не чути, крім відлуння серця.
Ти — моє все. Моя вода в спеку. Моя рукавиця взимку.
Ні, це не просто красиві слова, яких ми начитались у книжках. Це правда. Тут, у цьому холодному світі, я зрозумів, що ти для мене — єдине джерело життя. Коли сонце припікає так, що губи тріскаються, я думаю про твої долоні, що торкаються моїх щік. Коли вночі мороз забивається у кістки, я згадую, як ти гріла мені руки, коли ми повертались додому після прогулянки.
Кожна пора року пахне тобою. Весна — твоїм волоссям. Літо — твоїм сміхом. Осінь — твоїми очима, в яких трохи смутку, але стільки глибини, що можна тонути й не хотіти рятуватись. А зима... вона пахне твоїми обіймами. Ти завжди тяглась до мене холодними пальцями, щоб я тебе зігрів. А тепер я сам як лід. І ніхто не гріє. Лише думка про тебе.
Часом мені здається, що ти святість.
Не в церковному сенсі. А в найпростішому, найземнішому. Ти — як свіже повітря, яке хочеться вдихати зранку. Ти — як вода після довгого спраги. І водночас — як вогонь, що не палить, а гріє. І я прошу Бога: «Не забирай її. Не ховай. Нехай хоч у снах вона буде поруч».
І коли вночі на небі спалахують зірки — такі ж самотні, як і я тут — я прошу лише одного: побачити тебе у сні. Щоб хоча б на мить. Щоб усміхнулась, торкнулась моєї руки й сказала те просте: «На добраніч». І хоч це слово таке щоденне — від тебе воно для мене як молитва. Як оберіг.
Я не знаю, чим заслужив тебе.
За що мені така втіха, така любов, таке щастя?
Ми жили собі. Як усі. Любили, сварились, мирились. Але тепер, коли ти далеко, а я — тут, в неволі, серед чужих, я зрозумів: навіть найменші миті з тобою були благословенням.
Цей полон... він не тільки про грати та колючий дріт. Він про самотність. Про внутрішнє спустошення. Але всередині мене — палає маленьке світло. Ім’я йому — ти. І хоч як би холодно не було навколо, воно не гасне. Бо я пам’ятаю: ти моя дорога. Пісня мого серця. Світло мого шляху.
Люди тут різні. Є ті, хто озлобився. Є ті, хто втратив себе. Є ті, хто вірить лише в чудо. А я вірю в тебе.
Це не релігія. Це просто надія. Бо якщо є щось, що тримає мене на плаву, то це — твоя усмішка, згадка про тебе, твій голос у пам’яті. І навіть не уявляєш, як часто я його «вмикаю» в голові. Іноді ти щось розповідаєш мені. Іноді — просто мовчиш, але тримаєш за руку. І я йду далі. Встаю з-під землі. Дихаю. Бо знаю: ти чекаєш.
Ти не уявляєш, як багато значить просто уявити, що хтось там, на іншому боці листа, не забув. Що хтось пам’ятає. Що десь є світ, де ще світить сонце, ростуть квіти і є ти — жива, справжня, моя.
Цей лист — не просто слова. Це крик душі. Це порятунок. Це місток між нами. Бо навіть якщо мої ноги ходять по чужій землі, серце моє — біля тебе. Завжди.
Скажи мені: ти ще пам’ятаєш мене?
Не зовнішність — бо вона змінюється. А от той сміх, ті обійми, ту обіцянку: «Завжди бути поруч». Я досі тримаюсь за неї, як за ниточку з неба. Вона — моя дорога додому.
І коли ти читаєш це — подумай про мене тепло. Навіть на мить. Я відчую. Бо серце твоє — мій маяк. І навіть у найтемнішу ніч я знайду дорогу, якщо воно світить.
Цей лист — як молитва. До тебе. До Бога. До життя.
Бо коли вже нема чим жити — лишається кохання. І воно сильніше за стіни, сильніше за тюрму, сильніше за смерть.
Я вірю: ми ще зустрінемось. Ти прийдеш до мене уві сні. А потім — і наяву. І я знову скажу тобі:
«На добраніч, кохана».