К. І. Галчинський «Пісня про солдатів Вестерплятте»
Був рік, коли світ ще не знав, що на нього насувається щось таке страшне, що змінить усе — і міста, і людей, і саму історію. Літо тоді було красиве, щедре на тепло і світло, повне квітів, зелені, вересу... Літо, в яке ніхто не хотів пускати війну. Але вона прийшла.
І от, серед цієї краси, в самому серці Гданська, стояли вони — солдати Вестерплятте. Стояли, як мур, як жива фортеця. Молоді, вперті, загартовані. Їх було мало — лише кілька сотень, але в кожному з них жила гідність і відвага цілого народу. Їхня варта — це не просто військове завдання. Це було стояння за честь, за свободу, за щось, що не вимірюється наказами і звітами.
Коли ворог рушив на них із залізом і вогнем, коли перші снаряди розірвали небо і землю — вони не похитнулися. Гармати не взяли їх, як не бере камінь вітер. Вони трималися. В день і вночі. В дощі й під полум’ям. Навіть тоді, коли все навколо здавалося приреченим. Вони стояли — бо за спиною в них була Польща.
І от, коли все скінчилося, коли прийшов їхній останній день, і дні самі зупинили хід — вони не пали. Вони піднялись. Не вниз — не в могили, не в темряву. А вгору. До неба. Лавами, гуртом, разом, як і жили, як і воювали.
Їх не зламали. Навіть смерть не змогла вкрасти в них найголовнішого — гідності. Їхній відхід — це був не крик болю, не стогін поразки. Це була пісня. Легка, спокійна, ясна. Як осінній вітер у полі вересу. Вони співали:
«То пусте, що нам боліли рани —
Зате ж весела путь веде
На осяйні поляни».
Вони не скаржились. Не нарікали. Не плакали. Бо знали — їхній бій був недаремний. Бо навіть у поразці вони перемогли — собою, стійкістю, прикладом. Вони дивились уперед, у високе небо, де вже не гримлять гармати, де не гуркоче ворожий танк, де лише тиша, злагода і безмежний верес під ногами.
І знаєте що? Їхній крок досі чути. Ті, хто здатен підняти слух до самих зірок, хто вміє побачити не лише очима — той дослухається: там, вгорі, під хмарами, рівним маршем іде морський батальйон. Йдуть, не зупиняючись. Йдуть, як ішли тоді — на світанку першого вересня.
«Ми грітись будем в теплі дні
На вересі небеснім», — кажуть вони у своїй пісні.
І справді, тепер їм не страшні зими. Не страшні бурі, сніги, холод і ніч. Вони — там, де завжди літо. Де вічно цвітуть поляни, де сонце не ховається за хмари, де не треба ховатися від вибухів.
Але коли зима приходить на землю — коли сніг кружляє над Варшавою, коли місто стискається в обіймах морозу, коли дерева оголюються, наче душі — вони знову поруч. Невидимі, але присутні. Ті, хто стали вартовими не лише кордонів, а й пам’яті. Бо пам’ять про них — жива. Бо вони самі — живі. У вітрі, у снігу, у серцях.
«Коли ж подмуть вітри зими
І стане сніг кружляти
Понад Варшавою — то ми,
Солдати з Вестерплятте».
Цей вірш — не просто про героїв. Це пісня душі. Це те, що народжується в серці, коли читаєш історії про справжню відвагу. Галчинський не пише сухо, не перераховує дати й цифри. Він співає. Його слова — це як музика, що звучить на тлі згарищ. Мелодія, яка не дає забути.
«А літо було гарне того року» — ця проста фраза, повторена у вірші, звучить як ніжний спомин про життя до війни. Вона болить. Бо літо — це символ миру, дитинства, любові. І саме тоді прийшла війна. Прийшла, щоб забрати найкращих.
А «на землі того року було стільки вересу» — це вже зовсім інше. Верес — це польові квіти, це свобода, це дика краса. Це пам’ять. Бо тепер той верес — і на небі, під ногами загиблих. Вони й далі ходять по вересових полях, тільки вже в іншому світі.
І так, їх було мало. Але що з того? Вони витримали. Їхній опір — це не лише історія Польщі. Це символ опору злу всюди. Це надія, що навіть у безнадії можна залишатися людиною. І коли ми читаємо ці рядки, ми ніби чуємо кроки тих солдатів. Ми бачимо, як вони йдуть у небо — горді, мовчазні, живі в пісні.
Їхній шлях — не трагедія. Це хода переможців. Бо перемога — не завжди про танки і прапори. Вона буває у здатності не зрадити себе. У мужності стояти до кінця. У пісні, яку співаєш, навіть коли світ розсипається на друзки.
Цей переказ — лише спроба вловити дух поезії Галчинського. Передати те, що не поміщається у звичайних словах. Бо тут мова про святе. Про тих, хто залишився вічно молодим. Про солдатів, що не пішли в землю — а піднялися в небо.
Тепер вони — як зорі. І коли ви дивитесь у нічне небо над Варшавою чи над Гданськом, прислухайтесь. Можливо, почуєте пісню. Ту саму. Пісню про солдатів Вестерплятте.