ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН - Від романтизму до реалізму: Олександр Пушкін - Взаємодія романтизму і реалізму

Підручник Зарубіжна література 9 клас - Євгенія Волощук - Генеза 2017

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН - Від романтизму до реалізму: Олександр Пушкін - Взаємодія романтизму і реалізму

(Уривки)

Глава перша

IV

Коли ж юнацьких літ бурхливих

Прийшла Євгенію пора,

Пора надій і мук щасливих,

Француза1 прогнано з двора.

Дістав Онєгін мій свободу,

Остригся під останню моду,

Як dandy2 той причепуривсь

І в колі вищому з’‎явивсь.

Він по-французьки, як годиться,

Міг розмовляти і писать,

Мазурку легко танцювать,

Умів незмушено вклониться;

Тож присуд був йому один:

Люб’‎язний і розумний він.

V

Ми всі навчались небагато,

Абияк і абичого,

Тож вихованням здивувати

В нас можна легко хоч кого.

Про юнака судці суворі

В загальнім присудили хорі:

Учений хлопець, та педант.

Він зроду любий мав талант

Про будь-що довго не шукати

В розмові гострого слівця,

З ученим виглядом знавця

В поважних справах німувати

І викликати усміх дам

Огнем нежданих епіграм. (...)

VIII

Всього, що знав іще Євгеній,

У повісті не ознаймиш3;

Та в чому він був справжній геній,

Що знав з усіх наук твердіш,

Що вибрав трохи чи не зроду,

Як труд, як муку й насолоду,

Чим виповняв він по краї

Нудьгу і лінощі свої, -

Була наука милування,

Яку прославив ще Назон... (...)

X

Як рано міг він хитрувати,

Ховать надію, ревнувать,

Зневіру й віру викликати,

Здаваться хмурим, умлівать,

Являтись гордим і слухняним,

Холодним бути, полум’‎яним!

Як він томливо німував,

Як пломенисто промовляв,

Які листи писав недбалі!

В одній меті, з одним чуттям,

Як забував себе він сам!

Як очі й ніжні, і зухвалі

Умів звести і опустить

Чи послухняні сльози лить!

1 Ідеться про домашнього вчителя.

2 Dandy (англ.) - вишукано, пишно і модно одягнена людина; франт.

3 Ознаймляти - сповіщати, повідомляти.

XI

Як він умів новим здаватись,

Вражать невинність жартома,

В готовий розпач удаватись,

Годити силами всіма,

Як він належної хвилини

Передсуд юності невинний

Умом і пристрастю боров,

Як чатував він на любов,

Молив і вимагав признання,

Як, серця вчувши перший звук,

Добитися без довгих мук

Умів таємного стрівання, -

І, досягнувши милих прав,

Уроки в тиші їй давав! (...)

XV

Іще в постелі він, бувало:

Йому записочки несуть.

Запросини? Та ще й чимало:

На трьох вечірках просять буть,

Там буде бал, там іменини.

Куди ж гульвіса наш полине?

Почне він як? Дарма питать!

Усіх він встигне облітать.

Тим часом в ранішнім уборі,

Надівши модний болівар1,

Онєгін їде на бульвар

І там гуляє на просторі,

Аж поки про обідній час

Брегет2 не нагадає враз. (...)

XVII

Ще спрага келихів жадає

Залить гарячий жир котлет,

А дзвін брегета сповіщає,

Що вже почавсь новий балет.

Театру злий законодавець

І перемінливий ласкавець

Найчарівливіших актрис,

Почесний завсідник куліс,

Онєгін наш уже в театрі,

Де всяк, щоб вільність показать,

За entrechat3ладен плескать,

Кадр із фільму-опери «Євгеній Онєгін» (режисер Р. Тихомиров, 1959 р.)

Свистіти Федрі, Клеопатрі,

Моїну викликать - аби

Його почули між юрби. (...)

XXII

Іще амури, біси, гноми

На сцені скачуть і шумлять;

Ще слуги з марної утоми

На шубах у прихожій сплять;

Іще не кинули плескати,

Шипіти, кашляти, гукати,

Іще і в залі, й на дворі

Блищать мигтючі ліхтарі;

Померзлі ще басують коні,

І кучери навкруг огнів

Зібрались, лаючи панів,

Та, щоб зігріться, б’‎ють в долоні,

А вже Онєгін знов у путь, -

Вбрання до балу надягнуть.

XXIII

Як змалювати вам, панове,

Той самотинний кабінет,

Де вихованець мод зразковий

Вершить свій мудрий туалет?

Все, що на вигадки безкраї

Купецький Лондон виробляє,

1 Болівар - тут: назва капелюха модного фасону, що походить від імені Сімона Болівара.

2 Брегет - кишеньковий годинник з майстерні французького майстра Брегета. Ці годинники видзвонювали хвилини.

3 Entrechat (франц.) - антраша: у класичному балеті - легкий стрибок зі швидким схрещуванням ніг у повітрі.

Ілюстрація О. Самокиш-Судковської

Щоб через Балтику свій крам

За сало й ліс возити нам,

Все, що в Парижі смак голодний,

Про зиски дбаючи всякчас,

На втіху створює для нас,

На примхи, на блищання модне, -

Все мав, добірності взірець,

Літ вісімнадцяти мудрець. (...)

XXVII

Та це, сказати б, не до діла:

На бал ми краще поспішім,

Куди карета полетіла

З моїм героєм молодим.

Перед померклими домами

По сонній улиці рядами

Карет подвійні ліхтарі

Горять, як промені зорі,

І райдуги на сніг наводять;

У гроні плошок золотім

Сіяє блискотливий дім,

В яскравих вікнах тіні ходять,

Мелькають профілі голів

І дам, і модних диваків. (...)

XXXVI

Але, стомившися від балу,

Зробивши ніч з годин ясних,

Ще спить, розкинувшись недбало,

Дитя розкошів та утіх.

Опівдні встане, і готову

Дорогу починає знову,

І днів пістрява маячня

Та сама й завтра, і щодня.

А чи щасливий був Євгеній,

Розцвівши вільно, без тривог,

Серед блискучих перемог,

У насолоді кожноденній?!

Чи марно він серед забав

Хвороб і острахів не знав?

XXXVII

Ні: почуття пригасли юні;

Докучив рано світський шум;

Недовго вабили красуні

Нудьгу його всякчасних дум;

Лукаві зради натомили,

І друзі, й дружба обманили;

Та й справді, вічно він не міг

Beef-steaks та страсбурзький пиріг1

Шампанським пінним обливати

І сипать дотепів слова,

Коли боліла голова;

А хоч і був гультяй завзятий,

Та розлюбив він під кінець

І чвари, й шаблю, і свинець. (...)

XLV

Зненавидівши марнослів’‎я

І світські приписи дрібні,

Його зустрів і полюбив я.

Припали до душі мені

І мрій жадоба мимовільна,

І своєрідність непохильна,

І ум, холодний та їдкий;

Він був похмурий, я - лихий;

Обидва пристрасті ми знали,

Обох життя гнітило нас;

В серцях огонь юнацький згас;

Обох підступно чатували

Злоба Фортуни і людей,

Як тільки в світ прийшли ми цей. (...)

1 Beef-steaks (англ.) - біфштекс; страсбурзький пиріг - делікатесний паштет з гусячої печінки, запечений у тісті.

Запитання і завдання до прочитаного

1. Яку освіту здобув Онєгін? Як він був вихований? Чому у світському товаристві героя вважали «люб’‎язним і розумним»?

2. Розкажіть, як зазвичай минав день столичного юнака.

3. Про що можна дізнатися з опису кабінету Євгенія?

4. Чому Онєгіну все набридло?

5. У строфі XLV Пушкін говорить про свою дружбу з Онєгіним. «Я» - це ліричний герой, сам автор чи ще один герой роману?

Глава друга

I

Село, де нудьгував Євгеній,

Було мов створене для втіх;

Там ворог пристрасті шаленій

Благословити б небо міг.

Будинок панський самотою,

Від бур захищений горою,

Стояв над річкою; здаля

Лились, як золото, поля

І луки квітами рябіли,

Хати мелькали по горбах,

Блукали череди в лугах,

І розпускав гілля похиле

Занедбаний великий сад,

Житло задумливих дріад. (...)

VI

Тоді ж таки в село дідизне

Новий поміщик прибува,

Про нього теж говорять різне,

Рішучих присудів слова.

На ймення Володимир Ленський,

Душею мрійник геттінгенський,

Красунь, стрункий, як очерет,

Поклонник Канта і поет.

Він у Німеччині туманній

Засвоїв, ученик палкий,

І дух, тривожний та чудний,

І волелюбні поривання,

Натхненну щохвилини річ

І чорні кучері до пліч. (...)

X

Співав він про любов, і співи

Були невинні та ясні,

Як сон маляти, пісня діви,

Як у небесній вишині,

В пустелі безтурботно-синій,

Діана, таємниць богиня.

Співав про муки і печаль,

Про щось і про туманну даль,

Про дивні романтичні рози,

Про дальні пущі та лани,

Де довго в лоно тишини

Лились його гарячі сльози,

Співав, що в’‎яне серця цвіт,

Не мавши й вісімнадцять літ. (...)

XIII

Та не хотівши, мов на зло їм,

Кайдани шлюбні волокти,

Намислив із моїм героєм

Знайомство Ленський завести.

Вони зійшлися. Тьма і промінь,

Пісні і проза, лід і пломінь

Ховають більше схожих рис;

Тож день знайомства їм приніс

Лиш обопільне нудьгування;

Та з часом приязнь розцвіла

І незабаром перейшла

У нерозлучне другування.

Так люди з нічого робить -

Сам каюсь - друзі мимохіть. (...)

Ленський закоханий в Ольгу, молодшу доньку Ларіних, маєток яких знаходиться неподалік. В Ольги є старша сестра - Татьяна.

XXV

Тож названо її Татьяна.

Ні врода, що в сестри цвіла,

Ні свіжість на виду рум’‎яна

У ній привабить не могла.

Печальна, дика, мовчазлива,

Неначе сарна полохлива,

Вона росла в сім’‎ї своїй,

Немовби зовсім у чужій.

Вона горнутися не вміла,

Як інші діти, до батьків;

Маленька ще, між малюків

Стрибать і гратись не хотіла,

І часто край вікна сама

Сиділа журна та німа.

XXVI

Задума, друг її незримий,

Злюбивши вірно це дитя,

Скрашала мріями легкими

Сільське забарливе життя.

Не знали голки ніжні пальці;

Схилившись над покірні п’‎яльці,

Шовками світлими вона

Не оживляла полотна.

Прикмета потягу до влади:

Слухняну ляльку ще дівча

Звичаїв ґречності навча -

Закону людської громади,

І материнський заповіт

Їй шепче, лиш уздрівши світ.

XXVII

Та ляльки, ще в літах дитини,

Вона ні разу не взяла;

Речей про моди, про новини

Ніколи з нею не вела.

Були чужі їй пустотливі

Розваги; повісті жахливі

В зимовій темряві нічній

Збавляли більше серце їй.

Як няня іноді скликала

У теплий день на муріжок

Всіх Ольжиних товаришок, -

Вона в горю-дуба не грала,

Нудний для неї був і сміх,

І шум їх вигуків дзвінких.

XXVIII

Вона любила на балконі

Стрічати сонце в тишині,

Як на блідім небеснім лоні

Згасають зорі вогняні,

І тихо край землі ясніє,

І, вісник ранку, вітер віє,

І день поволі виплива.

Коли ж, бувало, зимова

На простір тиха ніч лягає,

І довго в місячній імлі

На затуманеній землі

Лінивий схід одпочиває, -

У звичний час, по любих снах

Вона вставала при свічках.

XXIX

Їй заміняли все романи

Ще з юних літ, як милий сон;

Вона злюбила всі омани,

Що дав Руссо чи Річардсон1.

Отець її, добряга милий,

В минулім віці запізнілий,

Її від того не беріг;

Він не читав ніколи книг,

Бо бачив там лиш марнослів’‎я.

Його, бувало, й не кортить,

Який у доні том лежить,

Покладений під узголів’‎я.

А неня - та була сама

Від Річардсона без ума. (...)

Ленський познайомив свого друга з Ларіними. Онєгін справив неабияке враження на романтичну Татьяну. Закохана дівчина пише йому листа.

Глава третя

(...) Лист Татьяни до Онєгіна

Я вам пишу - чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать.

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати, - а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову.

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми. нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.

Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила...

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години -

Порука зустрічі одній;

Сам бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій.

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався

Давно... ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

1 Річардсон, Семюел (1689-1761) - англійський письменник, автор романів «Памела, або ж Винагороджена доброчесність», «Кларисса, або Історія юної леді» та «Історія сера Чарльза Грандісона». Ці твори, популярні у XVIII ст., у провінції читали й на початку ХІХ ст.

І став тихенько в узголов’‎ю?

Не ти з відрадою й любов’‎ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий:

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі...

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю...

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! перечитать боюсь...

На серці сором, страх і мука.

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука. (...)

Глава четверта

XI

Та лист од скромної Татьяни

Мого героя зворушив:

Дівочий порив полум’‎яний

Рої думок у нім збудив;

Згадав він Тані личко миле,

Таке бліде та посмутніле,

І заглибивсь, як у затон,

В солодкий і безгрішний сон.

Можливо, знов полуменисту

Спізнав він бурю почуттів,

Та ошукати не хотів

Її душі довіру чисту.

Тепер ми в сад перелетім,

Де стрілася Татьяна з ним.

XII

Хвилину-дві вони мовчали,

Тоді Онєгін ближче став І каже:

«Ви мені писали,

Не відмовляйтесь. Я читав

Душі невинне сповідання,

Любові чистої признання;

Одвертість ваша - чарівна;

У серці підняла вона

Чуттів колишніх вир яскравий;

Та вас не хочу я хвалить

І вам повинен тут зложить

Признання також нелукаве;

Прийміть же сповідь і мою:

Себе на суд вам оддаю. (...)

XVI

«Літа і мрії - вічна втрата;

Душі тепер не воскресиш.

Я вас люблю любов’‎ю брата

І, може бути, ще ніжніш.

Послухайте ж мене без гніву:

Не раз іще зчарують діву

Принади легкокрилих мрій,

Так лист переміняє свій

Берізка з кожною весною.

Судило, певно, небо так.

Полюбите ви знов; однак...

Учіться володіть собою, -

Як я, вас розуміть не всім?

Біда в недосвіді такім». (...)

Глава п’‎ята

V

Татьяна вірила не жартом

Усім простолюду казкам,

І снам, і ворожійним картам,

І місяцеві, і зіркам.

Її тривожили ознаки;

Звичайне явище усяке

Вістило їй добро чи зло,

Передчуття її пекло.

Маніжний кіт було вмиває

Свій писок лапками, - вона

Напевно вже по тому зна,

Що їдуть гості. Випливає

Ліворуч місяць-молодик, -

Вона, легкий стримавши крик,

VI

Тремтить і з жаху полотніє.

А як падучої зорі

Стріла огниста залеліє

У небі темному вгорі, -

Тоді Татьяна поспішала,

Ще поки зірка та не впала,

Шепнуть бажання серця їй.

Коли, було, чернечий стрій

Вона побачить на дорозі

Чи заєць, бистрий та легкий,

Перебіжить дорогу їй, -

Недобрій вірячи загрозі,

Вона не знала вже й сама,

Чи є рятунок, чи нема. (...)

Настали Святки - час ворожіння, у яке вірить Татьяна. їй наснився дивний сон, який закінчується тим, що Онєгін убиває Ленського.

На іменини до Ларіних з'їжджаються гості.

XLIV

Буянов, братик мій завзятий,

Враз до Онєгіна підвів

Татьяну й Ольгу - вибирати

Одну до танцю повелів.

Онєгін Ольгу вибирає,

Схилившись, ніжно промовляє

Якийсь банальний мадригал

І руку тисне. Юний пал

Дівочих гордощів розлився

Рум’‎янцем на її щоках.

Все бачив Ленський. У грудях

Огонь ревнивий розгорівся;

Проте, стримавши гнівний тон,

Він кличе Ольгу в котильйон1.

XLV

Не може Ольга. Що? Не може?

Так, так, бо слово вже дала

Онєгіну. О боже, боже!

Що чує він? Вона могла...

Іще дитя, - а вже зрадлива,

Уже кокетка пустотлива!

Уже навчилась хитрувать,

Уміє слово вже ламать!

Яка образа і покара!

Мов грім серед ясного дня! -

Він вибіг, скочив на коня

І мчиться. Пістолетів пара,

Дві кулі - рада лиш одна,

Щоб змити кривду цю до дна!

Глава шоста

Зранку сусід приносить Онєгіну записку від Ленського з викликом на дуель. Євгеній шкодує про свою поведінку на іменинах, але приймає виклик, оскільки боїться осуду громади. Онєгін стріляє першим і вбиває колишнього друга.

1 Котильйон - старовинний танок, яким завершували бал.

Невдовзі Ольга виходить заміж. Онєгін вирушає в закордонну подорож. Якось Татьяна випадково заходить у маєток Онєгіна й починає уважно роздивлятися його книжки...

XXIII

Відзначок нігтем там чимало

Було на книжних берегах, -

І око пильне оживало

Ще більше на таких рядках.

Татьяна з трепетом зважає,

Що мій Онєгін відзначає,

На чім увагу він спинив

І з чим погодився без слів.

То там, то там на білім полі

Лишились олівця сліди, -

Душа Онєгіна завжди

В них одбивалась мимоволі -

В короткім слові чи в гачку,

Чи в запитальному значку.

XXIV

Належну знайдено дорогу;

Дається Тані зрозуміть

Усе ясніше - слава богу, -

Кого судилось полюбить,

Кому віддати пал сердечний:

Дивак сумний і небезпечний,

Що в небі чи в безодні зріс,

Цей ангел чи гордливий біс, -

Що ж він? Наслідування вдале,

Нікчемна тінь? Невже-бо він

В плащі Гарольдовім москвин,

Химер чужих тлумачник дбалий,

Слів модних збиранка нова?

Чи не пародія, бува?

XXV

Невже-бо загадку збагнула?

Невже те слово - ось воно?

Час лине; дівчина забула,

Що дома ждуть її давно,

Де із сусідами розмова

Іде статечна вечорова.

«Що діять? Таня не мала, -

Стара з кректінням почала, -

Молодша Оленька за неї.

Віддати заміж, далебі,

Пора, - але куди тобі!

Усім співає однієї:

«Не вийду!» І, завжди сумна,

Все бродить по лісах вона». (...)

Мати вирішує вивезти Татьяну до Москви «на ярмарок наречених», аби влаштувати її долю. На численних балах Татьяна нудиться. Вона мріє повернутися у свій маєток, на природу, де їй легше жити й дихати.

LIV

Так мисль її далеко бродить:

Забуто й світ, і пишний бал;

Очей тим часом не відводить

Якийсь од неї генерал.

Лукаво тітоньки моргнули

І ліктем Таню підштовхнули,

І кожна прошептала їй:

«Ліворуч подивись мерщій!»

«Ліворуч? Де? А що там саме?»

«Та що вже є, туди поглянь...

Он, недалечко тих-от пань...

Там поруч двоє з орденами...

Недавно увійшов він в зал...»

«Хто - він? товстий той генерал?» (...)

Запитання і завдання до прочитаного

1. Подискутуймо! Робота в парах. Чи можна назвати Татьяну Ларіну романтичною героїнею? Обґрунтуйте свою думку прикладами з тексту.

2. Опишіть життя родини Ларіних у селі.

3. У шостій главі автор розмірковує про те, як могла б скластися подальша доля Ленського: «Можливо, для добра людського // Чи хоч для слави він родивсь, // І одзвін співу голосного // Не умовкаючи б котивсь // У даль віків. (...) А може й так: поета ждало // Звичайне на землі життя. // Натхнення б юне відбуяло, // Огонь би згас без вороття». Який варіант видається вам вірогіднішим? Поясніть свою думку.

4. Що зрозуміла Татьяна про Онєгіна?

5. Яку роль відіграють у романі пейзажні замальовки?

6. Визначте роль ліричних відступів у творі.

Глава восьма

VI

Тепер веду я Музу вперше

На світський раут1 гомінкий;

В ревнивім остраху завмерши,

Дивлюсь на чар її сільський.

Крізь ряд тісний аристократів,

Військових франтів, дипломатів

І гордих дам пливе вона;

От сіла й стежить, мовчазна,

За блискотливою юрбою,

Мельканням суконь і речей,

Ходою вільною гостей

Перед хазяйкою стрункою,

Живими рямцями мужчин

Круг дам, немов округ картин.

VII

Їй до вподоби лад бадьорий...

Та хто ж ото в юрбі шумливій

Стоїть туманний, мовчазливий?

Для всіх здається він чужим.

Мелькають лиця перед ним,

Як надокучні сни щоденні.

Чи сплін2, чи самолюбства біль

На цім обличчі? Як, відкіль?

Хто він такий? Невже Євгеній?

Невже це він?. Так, справді він. -

Давно прибув з чужих країн?

VIII

Той самий він, чи вгамувався?

Чи грає й досі дивака?

Яких іще там рис набрався?

Чи переміна з ним яка?

Чим нині з’‎явиться? Мельмотом3,

Космополітом, патріотом,

Гарольдом, квакером, чи знов

Ще іншу маску він найшов,

Чи буде так собі людина,

Як-от, приміром, ви та я?

Принаймні думка ось моя:

Набридла мода старовинна

І всі ті вибрики смішні...

- Знайомі ви? - І так, і ні.

Ілюстрація Д. Бєлюкіна

1 Раут - урочистий звании вечір; прийом.

2 Сплін - пригнічений стан, нудьга.

3 Ідеться про героя найвідомішого твору англійського письменника доби байронізму Ч.Р. Метьюріна.

IX

- Чому ж бо так ви неласкаво

Про нього мислите, скажіть?

Чи не тому, що без угаву

Ми звикли все і всіх судить,

Що сміливість душі палкої

Для себелюбності дрібної

Образлива або смішна,

Що вільна думка нам страшна,

Що надто часто ми розмови

Ладні вважати за діла,

Що дурість легковажна й зла,

Що розум наш - пустоголовий

І що нікчемність лиш одна

По зросту нам і не чудна?

X

Блажен, хто в юності був юний,

Блажен, хто в слушний час дозрів

І долі холод та перуни

З літами стерпіти зумів.

Хто в сни химерні не вдавався,

Хто з черню світською братався,

Хто в двадцять літ бенкетував,

А в тридцять - посаг добрий взяв;

Хто в п’‎ятдесят боргів позбувся,

Приватні й інші заплатив;

Хто слави, грошей і чинів

Спокійно, повагом добувся,

Про кого казано весь вік:

N. N. прекрасний чоловік.

XI

Та сумно, що як привид милий

Минулась молодість ясна,

Що ми всякчас її дурили,

Що зрадила і нас вона;

Що наші смілі сподівання,

Що наші свіжі поривання

Зотліли рано, за весни,

Мов листя мокре восени.

Нестерпно, як перед тобою

Самих обідів довгий ряд,

А все життя - немов обряд, -

І ти статечно за юрбою

Ідеш, чужий її думкам

І дріб’‎язковим почуттям.

XII

У гаморі людського суду

Нам тяжко (проста річ така)

Серед розсудливого люду

Придбати славу дивака,

Безумця, гідного покари,

Чи сатанічної почвари,

Чи навіть Демона мого.

Онєгін (знов черга його),

Убивши друга на дуелі,

Доживши марно, без трудів

До двадцяти шести років,

Літа пройшовши невеселі

Без служби, без жони, без діл,

Не знав, де діти решту сил.

XIII

Заволоділа ним рухливість,

Жага небачених країв

(Болюча, далебі, властивість,

Свідомий хрест одинаків).

Покинув він спадкові ниви,

Лісів затишок мовчазливий,

Де тінь скривавлена за ним

Ходила з присудом німим,

І подорож почав без цілі,

В якімсь тривожнім почутті;

Та, як і все у цім житті,

І мандри стали вже немилі;

Отож прибув оригінал,

Як Чацький, з корабля на бал.

(…)

Запитання і завдання до прочитаного

1. Що відбувається з Музою поета в VІ-VІІ строфах? Чому важливо, що на «нового» Онєгіна дивиться «нова» Муза?

2. У VІІ-ІХ строфах знайдіть ознаки діалогу. Кому належать голоси, що розмовляють про Онєгіна?

3. З ХІ строфи випишіть порівняння. Що змушує молоду людину зрадити свої мрії та «йти статечно за юрбою»?

4. Скільки років було Онєгіну на початку восьмої глави? Якими були результати його життя?

5. Подискутуймо! Групова робота. Літературна критика ХІХ ст. називала Онєгіна «зайвою людиною» - зайвою в його часі, у його суспільстві. Як ви розумієте цей вислів? Чи й справді Онєгін - зайвий? Для кого? Хто винен у тому, що людина стає зайвою, - суспільство чи сама людина? Відповідь доведіть на прикладі Онєгіна.

XVII

«Невже ж то, - думає Євгеній: -

Невже вона? Та справді... Ні...

Як! Зросла в тиші староденній...»

І свій лорнет у метушні

Він обертає знову й знову

На ту, чию ходу і мову,

Чиє лице немовби знав.

«Ти б, князю, часом не сказав,

Хто то в береті малиновім

З послом іспанським там сидить?»

Князь усміхнувся мимохіть:

«Ага! Зустрітися б давно вам!

Стривай, вас познайомлю я». -

«Та хто ж вона?» - «Жона моя».

XVIII

«To ти жонатий? Річ неждана!

Давно?» - «Та близько двох років». -

«Хто жінка?» - «Ларіна». -

«Татьяна?»

«Знайома?» - «Я в сусідстві жив». -

«О, то ходімо ж!» - Князь

підходить

І до дружини він підводить

Під руку родича свого.

Княгиня, вбачивши його,

Відчула, може, хвилювання,

Проте ні порухом одним,

Ні жодним поглядом своїм

Не виявила почування:

Зберігся в неї рівний тон,

Смаку хорошого закон.

XIX

Так, далебі! І не здригнулась,

Не стала рада, ні сумна...

Брова і то не ворухнулась,

Не стисла навіть уст вона.

Було її обличчя знане,

Але від давньої Татьяни

Не залишилось і слідів.

Зайти в розмову він хотів

І - і не міг. Вона спитала,

Чи він давно прибув, чи ні,

Чи був у рідній стороні;

Тоді поглянула, недбала,

На мужа - і майнула вмить.

Немов прикутий він стоїть.

XX

Невже та сама це Татьяна,

Кому в недавні дні оті,

В початку нашого роману,

В глухій, далекій самоті,

Обравши путь добролюбиву,

Читав він проповідь зичливу;

Та, від якої він листа

І досі інколи чита,

Де все одверте, все на волі,

Та дівчинка. Чи це вві сні?

Та дівчинка, кого в ті дні

Зневажив він в смиренній долі,

Невже вона була це з ним

супокої чарівнім?

XXI

Він їде з рауту тісного.

У думи вдавшися чудні.

То сум, то мрії серце в нього

Тривожать у спізнілім сні.

Прокинувся: слуга приносить

Листа; князь N уклінно просить

Його на вечір. «Боже мій!

До неї! - Буду!» - і мерщій

Він пише відповідь квапливу.

Що з ним? Немов мана якась!

Що за тривога полилась

У душу зимну та ліниву?

Досада? Гордощі? Чи знов

Турбота юності - любов?

XXII

Онєгін лічить знов години,

Знов не діждеться дню кінця.

Та от десяту б’‎є; він лине

З тривожним виразом лиця,

І тихо до княгині входить;

Татьяну він саму знаходить,

І мовчки декілька хвилин

Вони сидять. Німує він,

Собі дивуючись. Похмурий,

Ніяковий, найти слова

Він не уміє. Голова

Думок ховає натиск бурний.

Уперто він зорить: вона

Сидить спокійна і ясна.

XXIII

Приходить муж. Він уриває

Цей неприємний tete-a-tete1.

З Онєгіним він починає

Якийсь пригадувать бенкет.

Вони сміються. Входять гості,

От буйна сіль тонкої злості

Розмову приправляє їм.

У тому гомоні легкім

Не почувалось ошуканства.

З манірним і пустим лицем,

Торкалися поважних тем,

Без вічних істин, без педантства,

І вільність не здавалась там

Страшною нічиїм ушам.

XXIV

Тут був одначе цвіт столиці,

І знать, і модності зразки,

І кілька дурнів, як годиться,

І всюдисущі диваки;

Були підтоптані вже дами

В чіпцях, із пишними квітками;

Панянок декілька було,

Що гордо хмурили чоло;

Тут був посол, що з розумінням

Про речі говорив значні;

Був у пахучій сивині

Старик, що в дусі старовиннім

Дотепно й тонко жартував.

Наш вік од цього вже відстав.

XXV

Був епіграм збирач завзятий.

Сердитий на усе й на всіх:

На те, що чай холоднуватий,

На дамські зачіски, на сміх,

На згадку про роман туманний,

На вензель, двом сестрицям

даний,

На тон журналів, на війну,

На сніг і на свою жону. (...)

XXVII

Але Онєгіна манила

Татьяна вечір весь одна,

Не давня дівчинка несміла,

На вдачу проста і сумна,

А можновладна ця княгиня,

А неприступна ця богиня

Пишновеличної Неви.

О люди! Всі на вдачу ви

Як ваша прабабуся Єва:

Що дане вам - не вабить вас;

Лукавий змій зове всякчас

До забороненого древа:

Вам звідти овоч подавай,

Без нього-бо і рай - не рай!

1 Tete-a-tete (франц.) - розмова сам на сам.

XXVIII

Як відмінилася Татьяна!

Як твердо в роль свою ввійшла!

Як надокучливого сану

Манери скоро прийняла!

Хто б упізнав дівчатко миле

У гордій цій, свідомій сили,

Законодавиці балів?

І він-бо серце їй палив!

Вона про нього в пітьмі ночі,

Коли не прилітав Морфей,

Гадала потай від людей,

На місяць томні звівши очі,

І марила, що вдвох підуть

Вони верстати скромну путь!

XXIX

Коханню кожен вік підвладний!

Але незайманим серцям

Воно живлюще і відрадне,

Як буря весняним полям:

Дощами пристрасті їх миють,

Вони оживлюються, спіють -

І подих зрошує живий

І цвіт, і овоч золотий.

Та в віці пізньому, безплоднім,

На повороті наших літ

Любов кладе мертвотний слід:

Так осінь повівом холодним

В болото обертає луг

І оголяє ліс навкруг.

XXX

Шкода й казати: наш Євгеній

Татьяну любить, як дитя;

В тривозі й ревності шаленій

Він їй присвячує життя.

Забувши розум, він щоранку

Вбігає до скляного ґанку,

Іде під накриттям склепінь;

За нею всюди він, як тінь;

Щасливий він, коли пухнатий

Боа накине на плече,

Руки діткнеться гаряче,

Хустинку встигне їй подати,

Чи владним порухом очей

Розсуне пишний полк ліврей.

XXXI

Вона його не помічає,

Хоч би й розпався він у прах.

Спокійно вдома зустрічає,

Слів зо три скаже у гостях,

Уклоном часом тільки стріне,

Не поговорить і хвилини:

Кокетства в ній нема й сліду -

Так вищий світ заповіда.

Онєгін бліднуть починає, -

Їй чи не видно, чи не жаль;

Уже либонь тяжка печаль

Йому сухоти навіває.

Лікарський хор його в одно

На теплі води шле давно.

XXXII

А він не їде; він зарані

Ладен до прадідів писать,

Що буде скоро; а Татьяні

Хоч би там що (така їх стать);

А він упертий, не здається,

Іще надія в серці б’‎ється;

Хоча недужий він, рука

Перо за дужих двох стиска,

Любовне пишучи визнання.

Хоч у листах не без причин

Користі мало бачив він,

Та, видно, стерпіти страждання

Євгеній більше сил не мав.

От що княгині він писав.

Лист Онєгіна до Татьяни

Я знаю все: образить вас

Моя печальна таємниця.

Яким презирством загориться

Ваш погляд, гордий повсякчас!

Чого я хочу? І для чого

Відкрию душу вам свою?

Для сміху, може, ще й лихого,

Я тільки привід подаю!

Випадком вас колись зустрівши,

В вас іскру ніжності вловивши,

Я їй повірити не смів:

Не дав зростати звичці любій,

Свою набридлу волю в шлюбі

Я втратити не захотів.

Іще одно нас розлучило...

Нещасна жертва, Ленський впав.

І все, що серце полюбило,

Від серця геть я відірвав;

Чужий усім, на самотині

Я думав: воля й супокій

Замінять щастя. Боже мій!

Як помиливсь, як мучусь нині!

Ні, бачити щохвилі вас,

Ходити вслід, як тінь незрима,

Ваш усміх, погляд повсякчас

Ловить жадібними очима,

Ваш голос чути, розуміть

Усю довершеність безкраю,

У муках перед вами мліть,

Блідніти й гаснуть. О, мій раю!

Та не для мене це: щомить

Слідкую марно я за вами;

Життя іде, життя летить,

А я розтрачую без тями

Від долі визначені дні.

Вони вже й так тяжкі мені.

Я знаю: довго не страждати,

Земна кінчиться путь моя,

Та мушу вранці певність мати,

Що вас удень зустріну я...

Боюсь: в мольбі моїй смиренній

Побачить ваш суворий зір

Підступні хитрощі мерзенні -

І чую гнівний ваш докір.

Коли б ви знали, як жахливо

Таїти пристрасну любов,

Палать - і розумом гнівливо

Кадр із кінофільму «Онєгін» (режисер М. Файнс, 1999 р.)

Бентежну гамувати кров;

Хотіть коліна вам обняти

І, припадаючи до ніг,

Мольби, признання виливати,

Все, все, що висловити б міг,

А навіч холодом жорстоким

І мову, й погляд повивать,

Спокійно з вами розмовлять,

Дивитися веселим оком!..

Та годі вже: з собою сам

Не встою більше в боротьбі я;

Нехай мана - моя надія,

Та віддаюсь на волю вам.

XXXIII

Вона мовчить. Послання друге,

Послання третє - все дарма,

Вона мовчить. Він, повен туги,

В зібрання їде. Там сама

Вона назустріч. Загадкова,

Не промовляє ані слова.

У! холодом яким страшним

Ця постать віє перед ним!

Як заніміли, мов камінні,

Її погордливі уста!

Євгеній поглядом чита:

Де жалощі, зніяковіння?

Де сльози? їх нема й слідів!

На цім обличчі тільки гнів.

XXXIV

Та, може, острах потаємний,

Щоб світ і муж не догадав

Про той дівочий пал даремний,

Про все, що лиш Онєгін знав.

Надій нема! Він од’‎їжджає,

Своє безумство проклинає, -

І хоче знову, як колись,

Життя шумливого зректись,

І в кабінеті мовчазному

Згадав він, як нудьга за ним

Гонилась привидом грізним

У світі шумному й пустому,

За комір бідного взяла

І прикувала до стола. (...)

XXXIX

Дні мчались; голубливим летом

Тепло сочилось крізь етер;

І не зробився він поетом,

Не збожеволів, не помер.

Весна живить його; уперше,

Покої замкнені відперши,

Де зимував він, як бабак,

Зрадівши з весняних ознак,

Він ранком ясним виїжджає

Прудкими кіньми на Неву.

Кору стемнілу льодову

Золотить сонце; струмінь грає

Із-під забруднених снігів.

Куди ж бо їхати велів

XL

Онєгін мій? Це діло знане,

Ви угадали; справді так:

До неї знову, до Татьяни

Наш непоправний мчить дивак.

Ввіходить, на мерця похожий.

Немає ні душі в прихожій.

Він далі, двері відчинив

Одні і другі. Що ж уздрів,

Що сильно так його вражає?

Княгиня перед ним одна,

Сидить неприбрана, сумна,

Листа задумано читає,

І по лицю її стіка

Гарячих, тихих сліз ріка.

XLI

Хто б сліз її на самотині

В цю бистру мить не розгадав!

Хто б Тані бідної в княгині,

Смутної Тані не пізнав!

Німий од каяття й тривоги,

Упав Онєгін їй у ноги;

Вона здригнулась, і мовчить,

І на Онєгіна зорить

Без дивування і без гніву.

Його пригаслий, тьмяний зір,

Благання і німий докір

Вона збагнула. Просту діву,

Із серцем, повним давніх мрій,

Скорбота воскресила в ній.

XLII

Вона йому не каже встати,

Очей не відведе своїх,

Холодну руку відірвати

Від уст не важиться палких...

Куди вона душею лине?

В мовчанні йдуть тяжкі хвилини -

І Таня стиха почала:

«Доволі, встаньте. Мить зайшла

Сказати все нелицемірно.

Чи впам’‎ятку, Онєгін, вам,

Як ми в алеї сам на сам

Зустрілися і так покірно

Ваш осуд вислухала я?

Настала тут черга моя.

XLIII

Була молодша я в ту пору,

Здається, краща я була,

Любила вас - та, крім докору,

Що в серці вашому найшла?

Як говорили ви зо мною?

Вам не була вже новиною

Простушки-дівчинки любов?

І нині - боже! - стигне кров,

Згадавши проповідь холодну

І погляд зимний... Але вас

Я не виную: ви в той час

Поводилися благородно,

Як справжній чесний чоловік:

За це я вдячна вам повік...

XLIV

Тоді - чи правда ж? - у пустині,

Вам, вихованцеві Москви,

Була нелюба я. Та нині

Чому так одмінились ви?

Чому впадаєте за мною?

Чи не тому, що між юрбою

Ношу я славлене ім’‎я,

Що княжий титул маю я?

Що муж скалічений у бої.

Що нас за це цінує двір?

Тому, що людський поговір,

Моєю втішений ганьбою,

Вам славу міг би голосну

Створити легко в мить одну?

XLV

Я плачу... Як своєї Тані

По цей ви не забули час,

То вірте: краще б дорікання

Тепер я прийняла від вас,

Ніж порив пристрасті шалений,

Такий образливий для мене,

Ці сльози, ці палкі листи...

Колись у грудях берегти

Хоч теплий жаль могли ви потай

До мрій невинних, молодих...

А нині - що до ніг моїх

Вас привело? Яка дрібнота!

Як з вашим серцем і умом

Буть почувань дрібних рабом?

XLVI

Весь пишний цвіт моєї долі,

Життя гучного марний грім,

Мій успіх у високім колі,

Багаті учти, модний дім, -

Що в них? Віддать могла б я радо

Нікчемну розкіш маскараду,

Увесь цей блиск, і шум, і чад

За кілька книг, за дикий сад,

За тишу закутку сільського,

О. Пушкін. Євгеній Онєгін. Малюнок з рукопису «Євгенія Онєгіна». 1830 р.

За ті місця, де стріла вас

Я в юності своєї час,

За цвинтар, де піднісся вбого

Дубовий хрест між верховіть:

Моя там няня бідна спить.

XLVII

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любов моя

Розбилася. Необережний

Зробила, може, вчинок я,

Мене в тужливому риданні

Благала мати; бідній Тані

Були однакі всі шляхи.

Я вийшла заміж. Без пихи

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця -

Зостанусь вірна до кінця».

XLVIII

Вона пішла. Євгеній хмурний

Стоїть, немов ударив грім;

Якої муки порив бурний

Він в серці відчува своїм!

Та враз остроги задзвеніли,

І в час, Онєгіну немилий,

Татьяни чоловік ввійшов.

Тепер, читачу любий, знов

З моїм героєм розлучімось

Надовго. ба й навік. із ним

Доволі ми шляхом одним

Бродили в світі. Обіймімось,

На берег вийшовши. Ура!

Давно (чи правда ж бо?) пора!

XLIX

Хоч друг, хоч ворог ти, читачу,

Та приязно розстатись нам

Я зовсім перепон не бачу.

Прощай. Хоч би з яким чуттям

Шукав у строфах цих недбалих

Ти шуму років одбуялих,

А чи спочинку від трудів,

Малюнків жвавих, гострих слів,

Чи лиш помилок граматичних, -

Дай боже, щоб у книзі цій

Для втіхи любої, для мрій,

Для серця, для боїв критичних

Ти хоч краплину міг найти.

Прощай! Прийшли ми до мети.

L

Прощай, мій вірний ідеале,

І ти, супутнику чудний,

І ти прощай, натхнення стале

Малого труду. Чар живий,

Поету щастя принесли ви:

Забув я з вами світ бурхливий,

До милих серцем говорив.

Багато проминуло днів,

Відколи молода Татьяна

І мій герой у тьмянім сні

Враз появилися мені, -

І вільноплинного роману

Іще неясно бачив даль

Я крізь магічний свій кришталь.

LI

А ті, кому я вечорами

Початок повісті читав, -

Одних нема, а ті не з нами,

Як Саді ще давно сказав.

Без них портрет дорисував я

З Онєгіна. А та, що взяв я

Татьяні молодій за взір...

О, скільки втрат було з тих пір!

Блажен, хто міг лишити рано

Бенкети юності, до дна

її не випивши вина,

Хто не скінчив її роману

І враз умів розстаться з ним,

Як я з Онєгіним моїм.

Переклад М. Рильського

Запитання і завдання до прочитаного

1. Порівняйте, як Пушкін описує кохання Онєгіна до Татьяни (ХХVІІ- ХХХІІ строфи) і як його описує сам Онєгін у листі до Татьяни. Чим відрізняються ці описи? Чому? Можливо, Онєгін нещирий у своєму листі, чи, може, автор необ’‎єктивно ставиться до свого героя? Відповідь доведіть за допомогою цитат.

2. Порівняйте лист Онєгіна до Татьяни з любовною лірикою Пушкіна. Які особливості ставлення до кохання та коханої споріднюють Онєгіна та ліричного героя Пушкіна? Чи спромігся б Онєгін на таке кохання, про яке йдеться у вірші «Я вас кохав.»? Поясніть свою думку.

3. Проаналізуйте усну відповідь Татьяни на лист Онєгіна (ХLII-ХLVIIП строфи). Чи правильно героїня зрозуміла мотиви зміни ставлення до неї? Відповідь доведіть за допомогою цитат з восьмої глави.

4. Як доросла Татьяна ставиться до свого дівочого кохання? Чи згасло її почуття до Онєгіна? Якщо так, то як можна пояснити слова героїні «Я вас люблю (пощо таїти?)»? Якщо ні, то чим її теперішнє кохання схоже на колишнє і чим від нього відрізняється?

5. Що автор розповідає про чоловіка Татьяни? На якій війні його було поранено? Що ви знаєте про героїв цієї війни?

6. Чи був чоловік Татьяни другом Онєгіна? На скільки років він міг бути старшим за Євгенія?

7. Філологічний майстер-клас. Прочитайте поезію М. Цвєтаєвої «Генералам дванадцятого року» (1913). Чи могла б Татьяна ставитися до чоловіка так, як лірична героїня Цвєтаєвої до своїх героїв? Чи могла б Цвєтаєва, яка розминулася з таким героєм у часі, позаздрити Татьяні, яка стала його дружиною? Поясніть свою думку.

8. Подискутуймо! Групова робота. Об’‎єднавшись у три групи, обговоріть одне з поданих запитань. На основі зроблених висновків влаштуйте спільне обговорення образу Татьяни.

• Чи пишалася Татьяна своїм чоловіком і чи була вона гідною його?

Відповідь обґрунтуйте за допомогою цитат.

• Якщо сильна й смілива Татьяна любила Онєгіна, то чому не покинула чоловіка й не пішла за Онєгіним?

• Як надалі складеться доля Татьяни, її стосунки з чоловіком?

9. Знайдіть і прочитайте ХХІХ строфу восьмої глави в оригіналі. Порівняйте її з українським перекладом (с. 111). Зауважте: в оригіналі слово «буря» з 4-го рядка повторюється у 12-му рядку, а слово «страсть» («пристрасть») із 5-го рядка повторюється в 11-му («Печален страсти мёртвой след») - так утворюється певна лексико-змістова симетрія. Тим часом перекладач уникає повторів. Що з огляду на це втрачається? Хто з героїв роману, на думку Пушкіна, живе живими пристрастями, а хто - мертвими? Чи вдалося перекладачу передати таке ставлення автора до своїх героїв?






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.