Артюр Рембо - Життя і творчість письменника

(1854—1891)

Франція. 1854 рік. Шарлевіль — містечко на північному сході країни, де тумани повільно сідають на черепичні дахи, а на вулицях панує буржуазний спокій, що тримається на суворій дисципліні, вивісках кав’ярень і притишеному "бонжур". Тут народжується він — Артюр Рембо, дитина, якій, здається, судилося не жити, а спалахнути. Як блискавка — сліпуче, коротко, вогнисто.

У домі Рембо панує дисципліна. Батько, військовий, незабаром залишає родину, і маленький Артюр виростає під владною рукою матері — холодної, стриманої, наче церква в негоду. Саме ця затисненість, ця неможливість дихати в домі, де любов — це графік обов’язків, спонукає хлопця шукати свободи в слові. Вже в сім років він пише прозу. А незабаром — і вірші. Світ Шарлевіля стає для нього кліткою, яка тисне на груди. Втікаючи від нього, Артюр ховається в книгах: Віктор Гюго, Бодлер, «Парнас» — усе це він ковтає так, як інші п’ють воду в спеку.

Але Артюр не просто читає — він всотує слово в себе, щоб потім видихнути його як нове пророцтво. Навчання йому дається легко. Занадто легко. Учителі в захваті — мовляв, це геній. Але сам Рембо — роздратований, голодний до чогось більшого. Йому тісно в класній кімнаті, тісно у віршах Гюго, тісно в ідеалах буржуазії. І з кожним днем у його душі росте бунт.

У серпні 1870 року, коли Франція здригається від війни з Пруссією, шістнадцятирічний Рембо, худий, з розпатланим волоссям, у рваному піджаку, залишає Шарлевіль. Тікає. У Париж. Його тягне до великого міста, як метелика тягне до полум’я. Париж — це шум, вуличні барикади, революція, запах абсенту, запах крові. Там — Паризька Комуна, і Артюр опиняється серед тих, хто кидає виклик старому світу. Це перший справжній протест поета.

Поет, який згорів у дев’ятнадцять

Рембо не просто пише — він знищує поезію, якою її знали до нього. Усього за кілька місяців, у віці між шістнадцятьма і дев’ятнадцятьма, він творить те, що для інших поетів займає десятиліття. Він будує — і тут же руйнує. Пише сонет у класичній формі — і наповнює його зухвалим, майже блюзнірським змістом. У «Сплячому в логу» описує юного солдата, що мирно лежить у траві… але це смерть. І вона прекрасна, і вона страшна. Це шокує. Це нова естетика — естетика болю, дисонансу, краси, що гниє.

Його вірш «Венера Анадіомена» — це ляпас усьому канону краси. Венера не народжується з морської піни, а виповзає на берег, мов покруч. Красу — вбито. Любов — осміяно. Чому? Бо Рембо — не романтик. Він анархіст. І естетичний, і моральний. Його не цікавить захват. Його цікавить правда. А правда, як виявляється, — гірка, брудна, кричуща. Він викриває.

Його слово — це не шепіт, а викрик. Він наче пророк, якому болить цей світ. Але він не хоче бути пророком — він хоче бути знищувачем. У кожному новому вірші — спроба втекти від попереднього, вбити себе-поета. Його поетика — це постійне оновлення, перетворення, рух. І, зрештою, — зникнення.

Улітку 1873 року він закінчує «Пору в пеклі» — один із найвизначніших творів французької літератури. І… мовчить. Все. Рембо-поет помер. Йому дев’ятнадцять.

Здавалося б, як? Навіщо? Але він і сам казав: «Я — інший». Він відчував світ шкірою. І, можливо, поезія просто більше не могла вмістити його.

Або він — її. Бо Рембо завжди йшов попереду себе, наче переслідував власну тінь. І коли вона, тінь поета, наздогнала його в «Пері в пеклі», він постав перед нею — оголений, змучений, чесний до болю. І сказав: досить. Я більше не пишу.

І справді — не писав. Не зупинився, але зупинив поезію в собі. Як припиняєш дихати під водою. Залишив поетичне тіло, як змія скидає шкіру. І рушив — назустріч реальному світові. Брудному, гарячому, голодному.

Спочатку — Лондон, Брюссель, Штутгарт, Мілан. Його ноги ступають по Європі, наче він не може знайти місця, де тіло не зраджуватиме душу. Він більше не вірить у слово. Його очі, які раніше бачили звуки й кольори, тепер шукають тільки дорогу. Його руки, що створювали «Голосівки» — нову абетку чуття, — тепер торкаються каміння, гаманців, ринкових прилавків.

У 1880 році Рембо остаточно залишає Європу. У його паспорті — чужі порти, чужі пристані. Кіпр, Єгипет, Ємен, Хараре в Ефіопії. Його мандрівка — без мети, без поезії. Лиш відстань. Від себе, від спогадів, від раннього «я», яке було надто яскраве, щоб вижити. Рембо торгує кавою, шкурами, зброєю. Веде рахунки. Пише листи додому — сухі, практичні, мовби бухгалтер. Без жодного натяку на музику. Слово більше не несе значення — лише функцію. Як і все в його новому житті.

І це — не падіння. Це — втеча. Радикальна. Як ампутація власної душі.

Африка. Забуття, або життя без імені

У Хараре його називають просто: білий чоловік, торгівець. В Африці він не поет. Він не згадує про Францію, про Верлена, про «П’яний корабель». У цій чужій, розпеченій землі він мовчить про все, що було. Його минуле — не легенда, а тягар. Його поезія — мов дитя, яке він залишив біля храму і пішов, не озираючись.

Його тіло — виснажене, зношене. Його обличчя — вкрите пилом. Його руки — обпечені сонцем. Але саме тут, у цій мовчазній Африці, Рембо, можливо, нарешті став тим, ким завжди хотів бути — нікому не належним. Без імені, без тіні, без історії.

Бо ким був Рембо для себе? Поетом? Бунтівником? Божественним ясновидцем, як сам себе називав? Чи, можливо, просто — мандрівником, який хотів втекти з усіх форм, навіть із власної?

У листах з Африки — жодної романтики. Лише сухі звіти: ціни, погода, кількість товару. І ні рядка про поезію. Якби не архіви, якби не збережені вірші — ми б не знали, що цей мовчазний купець колись був блискавкою, що розірвала небо літератури.

Але ж блискавка ніколи не шкодує про удар. Вона просто б’є — і зникає.

Смерть без епілогу

У 1891 році — останній удар. Рембо повертається до Франції. Йому болить нога. Його тіло відмовляється слухатись. У Марселі лікарі діагностують саркому. Ампутація. Лікарня. Листи до матері — тепер уже сповнені болю, майже покаяння. Але й тут — ні слова про вірші. Тільки життя. Яке вислизає.

Він помирає в тридцять сім. Молодим, але давно старим. Він уже помер у дев’ятнадцять — як поет. І цей другий, тілесний кінець — лише ехо того, справжнього, внутрішнього прощання.

І от — що залишилось? Кілька томів. Кілька десятків віршів. Один «П’яний корабель», що досі носить нас розбурханими водами світобачення. Один «Коваль» — на згадку про романтизм, якому він віддав честь, перш ніж зламати. І «Пора в пеклі» — суд над собою.

Артюр Рембо — не просто поет. Він — апостол втечі. Святий саморуйнування. Той, хто зрікся слова, щоб слово стало пророчим. Його вірші — не форма, не стиль. Вони — подих бурі.

І, можливо, найбільша його поезія — це саме мовчання після неї. Мовчання, в якому живе блискавка. Бо слово з часом тьмяніє. А блискавка — завжди вогонь.