Сен-Жон Перс - Біографія, життя і творчість письменника

(1887 - 1975)

У світі, де поезія здебільшого тулиться в тіні, мов тремтливий спогад про великі часи, народжується він — не просто поет, а голос, що згодом стане вітром. Острів Гваделупа, травень 1887 року. Тропічне повітря сповнене духмяного жасмину й шаленої вологи, пальми хитаються від морського вітру, і в цей день народжується дитина з ім’ям, яке довго залишатиметься тільки для близьких — Леже, Марі-Рене Алексіс Сен-Леже. Але світ знатиме його інакше — як Сен-Жон Перса.

Його перші спогади — не міські пейзажі чи обличчя вчителів, а тремтіння листя під зливою, океан, що раптом завмирає, наче слухає самого себе, запах манго, що гниє під деревом, і стихії, що промовляють до дитини з силою, якій годі опиратися. Гваделупа — це рай і вигнання водночас. Його дитинство було осяяне світлом, але в цьому світлі вже причаїлася тінь розлуки — згодом його родина муситиме покинути острів, і цей первісний рай залишиться у поета як невгасна туга, вогонь, що житиме в кожному рядку його майбутніх творів.

Його молодість — це Париж, Сорбонна, права, державна служба. Але дух тропіків, навічно вселений у нього, не дає йому стати лише частиною механізму. Він пише. Пише вночі, у поривах, так, ніби намагається записати голос, який промовляє крізь віки. Уже перші його поезії — «Малюнки для Крузо», «Хваління» — не схожі на нічиї. Вони не читаються — вони лунають, як заклинання, як хор давньогрецької трагедії.

У 20—30-х роках його життя роздвоюється навпіл: з одного боку — дипломат Алексіс Сен-Леже, бездоганний фахівець, що працює в Міністерстві закордонних справ Франції, людина політики, що намагається стримати руйнівну хвилю, яка суне з боку нацистської Німеччини. З іншого боку — Сен-Жон Перс, поет, що відмовляється навіть від фото, що уникає інтерв’ю, що ніби розчиняється у власному мовчанні.

Це мовчання — вибухове. Коли його читаєш, відчуваєш, що кожне слово було написано не пером, а блискавкою. В його віршах немає нічого випадкового — тільки ритм, простір і сила. Поезія стає космогонією. І кожен вірш — не просто текст, а суверенна територія, в якій дійсність перестає бути банальністю.

Коли гасне світло над Францією, і колабораціонізм заганяє країну в ганьбу, він — один із небагатьох, хто не зраджує. Виступаючи проти «умиротворення» Гітлера, Перс втрачає все: посаду, громадянство, орден Почесного легіону. Його паризьку квартиру гестапо розгромить дощенту, забравши й рукописи — сім завершених поем, які більше ніхто ніколи не побачить. Це не просто втрати — це ампутації пам’яті.

Він опиняється в США, на чужині, і знову — вічне вигнання. Але не стає ані біженцем, ані прохачем. Він — князь вигнання. Його слова — як державні прокламації в пустелі: «Франція — це я сам і все, що є в мені». Він пише листи до Черчилля, Рузвельта, де Голля, і в кожному з них — гнів, гідність, віра. «Навіть мій останній подих буде хімічно чистим французьким подихом», — каже він. Не нація створює мову. У його випадку — мова створює націю.

Його життя після війни — це не повернення, а подорож: не до Франції, а до самої суті життя. Він багато мандрує — Мексика, Китай, Багами, Корея, Індонезія, Антильські острови. Він не турист, не дослідник у традиційному сенсі. Він — збирач світових енергій, шукач матерій і метафор. Його цікавить усе: морське дно і польоти птахів, геологія гір і філософія пустелі, давні цивілізації і рослини, які зникають назавжди.

Його поезія вбирає все це. Вона не описує, вона вивільнює. У нього немає ліричних героїв — у нього є море, вітер, порив, міграція, розкол, громовиця. І є він сам — поет, який уже не є окремою особистістю, а голосом людства, що згадує, ким воно було, і пророкує, ким може стати.

У 1960 році він отримує Нобелівську премію. Вона звучить, як підтвердження тому, що світ нарешті почув цей голос. «За гордий політ і щедротність уяви», — так сформулює Комітет. Але ні одна формула не може втримати те, чим є ця поезія насправді.

Після Нобелівської премії Сен-Жон Перс міг би зупинитися, врешті-решт, ця нагорода — вершина, позначена лавром. Але вершина для нього — не місце, а напрям. У 1963 році виходить поема «Птахи» — водночас ода і одкровення, написана на межі між біологією й міфом. Ілюстрована офортами Жоржа Брака, вона нагадує трактат алхіміка, який намагається відтворити таємну формулу лету.

Це поема не тільки про птахів — це поема про поетів, про творців, про всіх, хто не може жити з очима, опущеними додолу. Його птахи — це ще й втілення мрії про незаплямовану свободу, про вільне слово, що несе в собі звукову геометрію всесвіту.

Та ще раніше, у 1957-му, виходить «Орієнтири» — гігантська поема, яку можна назвати «Одіссеєю без Ітаки». Це епос не повернення, а розсіювання. У центрі — море. Море — як колиска життя, як розгортання часу, як символ неосяжного. Кожна хвиля в поемі — то спалах одкровення, кожен рядок — то слід риби, що промайнула й зникла у глибинах буття.

Його «Орієнтири» — це також пісня народів, які блукають світом, і про духовний магнетизм цивілізацій, які знову й знову народжуються в русі. Море для нього — не стихія, а архетип. Як писав П’єр-Жан Рішар, ця поезія — не опис світу, а візія його витоків.

1965 рік. Флоренція. 700-річчя з дня народження Данте. Перед зібранням, де звучить десятки голосів, Перс виголошує свою промову. Але це не просто виступ. Це — поема у прозі, гімн, що починається, ніби каденція у музиці, — плавно, широко, урочисто. У цій промові він говорить не стільки про Данте, скільки про саму здатність людини говорити до світу — говорити високо, всупереч усім спрощенням, зреченням, забуттям. Його промова, як і стокгольмська «Поезія», — це приклад того, що межа між віршем і прозою — ілюзія. Мова — це форма дихання. А його дихання — це музика.

Його остання поетична книга — «Спів на рівнодення». Видана у 1975 році, майже одразу після його смерті, вона звучить, як післямова — або як вступ до чогось позачасового. Чотири поеми, написані в останні роки життя, — це не реквієм, а трансфігурація. Перс не каже про смерть — він співає про вхід у іншу форму світла. Він — не той, хто згасає. Він — той, хто переходить.

Що залишив нам Сен-Жон Перс? Тексти, так. Але ще — позицію. Він не належав жодному «ізму», жодній школі, жодному табору. Його поезія — не політика, але вона вища за політику. Не філософія, але несе в собі філософію глибин. Не релігія, але дихає сакральністю. Він був поетом світу — у найширшому значенні: він писав для всіх, хто вірить у силу слова бути домом.

Його поезія — це полювання на великі істини. Його образи не дрібні й не камерні — вони планетарні, вони геологічні. Він не описував любов — він писав про полум’я, з якого зліплена сама любов. Він не писав про час — він формував його плин ритмами. Він не писав про історію — він писав історію як міф.

Сен-Жон Перс — це той рідкісний поет, що тримався мов дервіш — далеко від розмов, від суєти, від ярмарку літератури. Але хто торкався його текстів — ніколи вже не забував цього звучання. Його голос не запам’ятовується — він повертається.

У вересні 1975 року, на південному березі Франції, де Середземне море обмиває півострів Ж’єн, Сен-Жон Перс іде у тишу. Але тиша ця — не кінець. Це тиша, в якій звучить усе, що було сказане. Він не пішов — він розчинився в тому, що любив: у повітрі, у хвилі, у слові.

Він залишив після себе не просто поетичну спадщину — залишив карту зоряного неба людського духу. Кожна його поема — то сузір’я, кожна фраза — то сполох. Його твори стали частиною того, що Т. С. Еліот назвав «непорівнюваним». І справді: в Перса немає попередників, немає наступників. Він — як птах у небі: залишає слід тільки в пам’яті того, хто бачив політ.

Українською мовою його перекладав Микола Москаленко — повністю, із ритмом, глибиною й метафізикою, що несе кожен вірш. Перекладати Перса — це не ремесло. Це — дихати з ним в унісон.

Сен-Жон Перс — поет не минулого. Він — голос, що звучить із майбутнього. Він не пише про події. Він створює стихії. Його слово — не вогонь і не лід. Його слово — це вітер.