Література першої половини ХХ століття

Авангардистські й модерністські тенденції в поезії на початку ХХ ст.

Райнер Марія Рільке (1875-1926)

Райнер Марія Рільке — видатний австрійський поет, прозаїк, драматург і перекладач; один з найвизначніших ліриків ХХ сторіччя. Народився він у Празі 4 грудня 1876 року. Батько Рільке був виходцем із селянської родини, спочатку був унтер-офіцером артилерії, а згодом служив чиновником залізничної компанії. Мати поета належала до багатих буржуа, мала літературні здібності (1899 року вона видала літопис свого життя в афоризмах — «Ефемеріди») і мріяла про аристократизм.. Стосунки між батьками не склалися: коли хлопчикові було 9 років, мати Райнера-Марії залишила свого чоловіка і переїхала до Відня. Сімейна обстановка не могла не вплинути на хлопчика; він з дитинства був схильним до незалежності й самотності. А взаємини матері, батька й сина відобразилися в його ранній новелістиці. Цікаво, що в новелах Рільке образ жінки-матері постає ідеалізованим, тоді як у листах він відгукнувся про матір доволі різко і грубо.

З 1882 по 1886 рік Райнер відвідує школу. Потім батько відіслав його до закритого кадетського корпусу (на гімназію не вистачало коштів). П’ять років перебування у ньому Рільке назве згодом найстрашнішим часом свого життя. Хоча військова кар’єра не приваблювала хлопця, саме тут він уперше відчув поетичне натхнення. Рільке був першим учнем, йому дозволялося писати вірші й декламувати їх перед класом. Однак слабке здоров’я не дозволило Райнерові закінчити військову школу: його комісували звідти у 1891 р.

Рільке продовжує навчання у Торговій академії (його дядечко бачив у ньому спадкоємця справи). А 1895 року він стає студентом Празького університету, де вивчає літературу, мистецтво, філософію. Пізніше він навчатиметься також в університетах Берліна та Мюнхена.

Перша поетична книга Рільке вийшла 1894 року і мала назву «Життя і пісні». Від цієї збірки лишилося лише сім примірників: справа у тім, що сам поет кілька років потому скуповує і знищує її (як і Гоголь свою першу поему «Ганц Кюхельгартен»), вважаючи її незрілою. З 1894 по 1899 рік читачі на кожне Різдво отримували нову книгу молодого поета: «Подорожник» (1895), «Дарунок ларам» (1896), «Вінчаний снами» (1897) та ін. Перші збірки Рільке мали здебільшого учнівський характер. Як відзначає дослідник творчості поета А.Карельський, «уся мозаїка літературних мод кінця століття найшла доступ в його лірику — імпресіоністична техніка вражень та нюансів, неоромантичне скорботництво і стилізоване народництво, що мирно уживається з наївним аристократизмом». Сам поет також усвідомив «вторинність» своїх ранніх спроб — він не включив ранні збірки у зібрання своїх творів, а багато віршів неодноразово переробляв.

Протягом свого життя Рільке багато подорожував, побував в Німеччині та Італії, Швеції та Франції, Росії та Україні, в Африці та на Близькому Сході. Його називали вічним пілигримом. Марина Цвєтаєва запитувала Рільк у листі: «Хто ж ти все-таки, Райнер?» І сама відповідала: «Не німець, хоча — ціла Німеччина! Не чех, хоч народився у Чехії..., не австрієць, тому що Австрія була, а ти — будеш! Ну хіба не чудово? У тебе — немає батьківщини!».

У 1899 і 1900 роках Рільке двічі відвідує Росію, що стала його «поетичною вітчизною». «Коли б я прийшов у цей світ як пророк, — писав він 1899 року , — то все життя проповідував би Росію як обрану країну...» Його інтерес до Росії вперше пробудився завдяки знайомству в 1896 р. з уродженкою Петербургу Лу Андреас-Саломе, дочкою російського генерала, яка багато розповідала поетові про свою батьківщину. Разом з нею Рільке й здійснює дві поїздки в Росію. Тут він відвідав Льва Толстого, зустрічався з художником Іллєю Репіним та селянським поетом Спиридоном Дрожжиним, діячами науки і культури. Поїздки до Росії справили на Рільке величезне враження. «Росія зробила мене тим, що я є, - писав він 1920 року, - я вийшов звідти, всі мої першоджерела — там». Згодом, опанувавши російську мову, він перекладе німецькою «Слово о полку Ігоревім», лєрмонтовське «Выхожу один я на дорогу», поезію С.Дрожжина, «Бідних людей» Достоєвського, «Чайку» Чехова. Рільке навіть написав 8 віршів російською мовою (щоправда, з граматичними помилками). Пізніше він листувався з М.Цвєтаєвою і Б.Пастернаком.

Інтерес до російської історії та культури сприяв тому, що Рільке глибоко зацікавився і Україною. Під час другої подорожі до Росії він відвідав її. В Україну поет приїздить з Ясної Поляни, де гостював у Л.Толстого. Два тижні Рільке перебував у Києві, де його вразили церкви й монастирі, особливо Софійський собор і Києво-Печерська Лавра. Згодом він їде Дніпром, затримується на кілька днів у Полтаві, відвідує місця Полтавської битви, навколишні села. Побував поет також у Кременчузі та Харкові.

Поет був вражений красою української природи, народними піснями. На цій землі поет знаходить зразок жаданого єднання людей і природи, землі і Бога. Особливий інтерес у Рільке виник до історії Київської Русі та козацької минувшини. А знавець української літератури професор М.Стороженко збудив його інтерес до поезії Тараса Шевченка. Австрійський поет читав твори Кобзаря російською мовою (бо української не знав), відвідав могилу Шевченка у Каневі. Про «край чудової України» він пише в листах до матері й друзів. Рільке зізнавався, що прагне якомога менше помічати «породження цивілізації», звертаючи всю увагу «на стародавні храми та церкви, в яких зберігаються давні картини та дорогоцінні реліквії».

У творчості Р.-М.Рільке українські мотиви відіграють далеко не останню роль. Вони звучать, зокрема, у таких віршах, як «В оцім селі стоїть останній дім» («Книга годин», кн.2), «Буря» («Книга картин», кн.1, ч.2), «Карл ХІІ, король шведський, мчить по Україні» («Книга картин», кн.2, ч.1). Духовні враження від Києва втілились у книзі «Часослов» («Книга годин»), котра написана від імені київського ченця, як звернений до Бога монолог.

Присутні українські мотиви і в прозових творах Рільке. У цьому відношенні показовою є книга «Історії про Господа Бога» — цикл з тринадцяти притч. Дві з них написано на українському матеріалі. Це «Пісня про Правду» і «Як старий Тимофій помирав співаючи». Головних героїв цих оповідань поєднує любов до української народної пісні. І швець та богомаз Петро, і старий Тимофій дбають, щоб пісня не вмерла, вважають своїм обов’язком передати її молодим для збереження. Концепція «Пісні про Правду» полягає в уславленні національно-визвольної боротьби волелюбного українського народу, в освяченні цієї боротьби. Кобзар Остап, прототипом якого був знаменитий кобзар Остап Вересай, як міфічний Орфей кличе людей до духовної вищості. Як писав про Рільке Д.С.Наливайко, «він був чи не першим із великих західіноєвропейських поетів, що виявив активний інтерес до давньоруського й російського мистецтва, природи, людей і народної творчості Росії та України, посилено вивчав їх, прагнув пропагувати в Німеччині».

Із часом перебування Рільке в Росії та Україні співпадає його творче піднесення. Розквіт поетичного таланту Рільке припадає на 1898-1908 роки, коли з’являються збірки «Книга годин» (1899-1903), «Книга картин» (1902), «Нові поезії» (1907), «Нових поезій друга частина» (1908). У це десятиліття відбувається і ряд визначальних подій в житті поета. У 1900 році він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, скульптором Кларою Веестхоф. Наступного року вони одружуються, живуть неподалік від Бремена, в них народжується дочка. Одначе у 1902 році їх шлюб розпався. Рільке замовляють монографію про Родена, він їде в Париж. Тут поет працює секретарем визначного скульптора, що справив на нього неабиякий вплив: суворість форми, предметність, «речність», виразність пластичних робіт Огюста Родена призвели до перегляду власних естетичних позицій. Від містичної суб’єктивності Рільке поступово переходить до об’єктивності «предметного вірша», «вірша-речі». Книгу про Родена він видає 1903 року, а 1903-1904 роки проводить в Італії та Швеції. У 1907-1909 роках Рільке живе на Капрі, у Франції, подорожує по Австрії і Німеччині.

«Книга годин» складається з трьох частин: «Книга життя чернечого», «Книга прощ» і «Книга злиденності та смерті». У першій частині утверджується велич Бога як всемогутнього духовного начала, що виявляється скрізь: у природі, мистецтві, речах; звучить думка про те, що прямим шляхом до Бога є усамітнення, («Лише самотності Господь відкритий»), внутрішнє занурення, напружена робота душі. Тут з’являється відома рількевська метафора: людська душа — це дерево, яке має зростати і тягнутися вітами до Бога. За словами О.Ніколенко, «Книга життя чернечого» — «це філософське самозосередження, самоспоглядання і початок відкриття Бога в собі й у світі».

У другій частині «Книги годин» поєднуються мотиви страждання і пошуку, а ліричний герой — монах Києво-Печерської Лаври - у зверненні до Бога стверджує:

Згаси мій зір -я все ж Тебе знайду,

Замкни мій слух -я все ж Тебе почую,

Я і без ніг до Тебе домандрую

Без уст Тобі обітницю складу.

У «Книзі прощ» звучить думка про необхідність відкриття Бога людством, яке, на жаль, надзвичайно віддалене від Нього.

У третій частині «Книги годин» поет зображує духовне зубожіння людей, жахливу духовну атмосферу людського існування, дегуманізоване міщанське суспільство великих міст. Замість молитв і псалмів перших двох розділів книги, тут звучать викривальні інтонації, що поєднують ненависть до бездуховної цивілізації, побудованої на грошах, насильстві, брехні, і глибоку тривогу за людство.

«Книга картин» складається з двох розділів, кожен з яких розпадається ще на ді частини Вірші її, здавалося б, продовжують розвивати мотиви і настрої попередньої книги. Однак предметом художнього дослідження поета є тепер не весь світ загалом, а окремі його прояви, явища, «речі» (Ding). «Книга картин» являє собою спробу освоїти життя у предметних образах, відобразити його у конкретних «речах». Під впливом О.Родена Рільке розвиває філософію речі. Він прагне до «скульптури у слові» — довершених пластичних образів, які б наближували до сутності буття.

«Нові поезії» складаються з «віршів-речей» (Ding-Gedicht), наповнених зримими, чіткими, предметними образами. Тему книги автор визначав як розкриття «забутої сутності речей». Рільке остаточно будує свій поетичний всесвіт на основі образотворчих мистецтв (окрім Родена, враховувались художні пошуки П.Сезанна). Поет вбачає основний об’єкт «докладання сили» у чітко окресленому предметі. Внутрішня життя людини він втілює у пластичних образах рослин («О ти високе дерево гінке»), тварин («Пантера»), міфічних істот («Єдинорог»), історичних осіб («Карл ХІІ»). Рільке звертається до різних епох: біблійної та античної, середньовічної та сучасної, відтворюючи такі «речі», як біблійний образ (« Гефсиманський сад», «Єремія», «Есфірь») і антична скульптура («Архаїчний торс Аполлона», «Критська Артеміда»), середньовічний храм («Портал», «Бог у середні віки») і сучасна людина («Божевільні в садку», «Жебраки», «Дама перед дзеркалом»).

Орфей, Еврідіка, Гермес (1904). Один з найприкметніших творів книги — вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес». Він був створений у 1904 році. Рільке почав його писати в Римі, а завершив у Швеції. Існує припущення, що поета надихнув на створення цього вірша барельєф з Неаполітанського Національного музею, на якому було зображено Орфея, Еврідіку та Гермеса.

У цьому творі Рільке уперше в своїй поезії звертається до образу міфологічного співця Орфея, що відіграватиме значну роль у його наступних творах. Для австрійського поета Орфей був символом високої поезії. Недаремно самого Р.-М.Рільке називають Орфеєм ХХ століття.

Нагадаємо, що Орфей, за грецьким міфом, був сином бога Аполлона і музи Калліопи. Орфей вважався прапоетом, він винайшов музику і віршування. Його музика заворожувала звірів, змушувала дерева схиляти віти, річки — зупинятись, а каміння — рухатись. Орфей плавав на знаменитому «Арго» у пошуках золотого руна, і його спів і музика допомагали аргонавтам долати перешкоди і труднощі. Орфеєвою дружиною була вродлива німфа дерев Еврідіка. Її краса викликала любов у кожного, хто бачив Еврідіку. Одного разу Еврідіку побачив Арістей, син Аполлона й німфи Кірени. Не знаючи, що це дружина Орфея, він погнався за нею. Еврідіка втікала, і сталося лихо. Її вкусила змія й Еврідіка померла.

Щоб повернути її, Орфей спустився в Аїд, де звуки його музики зачарували навіть пса Цербера, викликали сльози у Еріній (богинь помсти) і розчулили Персефону (дружину Аїда, богиню царства померлих). Сам бог підземного царства Аїд дозволив повернути померлу Еврідіку на землю, але поставив умову: Орфей не повинен оглядатися на тінь своєї дружини і не розмовляти з нею до виходу на денне світло. Але співець порушив заборону і втратив Еврідіку навіки. Нещасний він залишився на землі, прожив самотнє життя, сторонячись людей, а надто жінок. Третій герой вірша Рільке — Гермес. Це хитрий і винахідливий бог-посланець, охоронець торгівлі, покровитель скотарства. Однією з функцій Гермеса полягала у тому, щоб бути провідником душ покійних до царства мертвих. Він супроводжував Орфея і Еврідіку під час виходу з Аїду.

Митці ХХ століття нерідко висвітлюють відомі міфи новим променем, переосмислюють їх, а нерідко й тлумачать їх зовсім парадоксально. Рільке теж підійшов до міфу про Орфея творчо. Він зробив наголос не на особі Орфея (як у міфі), а на його дружині. Еврідіка, «відчужена смертю», перетворилася на головну героїню вірша. Ось як писав про образ Еврідіки український поет Василь Стус, який перекладав поезії Рільке, знаходячись у брежнєвському концтаборі: «Рільке пише буквально: поруч із Гермесом, як дитина, йшла — Вона: така кохана, що й ліра не здобулася б на подібну тугу — як у цієї Жінки-Жалібниці, бо через неї світ став однією Тугою (Плачем), і в цьому світі-Плачі все стало Плачем: ліс і діл, і шлях, і околиця, і поле, і річка, і звір. І сонце йшло в мовчазному визореному небі, наче довкола якоїсь іншої землі, і небо це за шпичаками зірок було Небом-Плачем Ось так кохана».

Вірш Рільке починається описом похмурого тла — царства мертвих. Аїд в інтерпретації австрійського поета нагадує пекло з «Божественої комедії Данте». Царство Аїда — це «душ копальня», в якій були «урвисті скелі, і ліси безлюдні», «сліпий, великий, сірий став», який повиснув над власним дном. По «блідій стязі дороги» йшли з цього холодного мороку герої твору. Попереду ішов Орфей — «стрункий мужчина в кіреї голубій». Голубий — це колір життя, кохання, надії. Він підкреслює романтичність образу Орфея та його контраст з світом вічної темряви. «Голуба кірея» - це «проміння світла у темному царстві». Адже кохана дружина Орфея втрачена для нього назавжди: смерть полонила її душу. Хоча вона й іде за ним, її пам’ять і кохання залишилися у царстві тіней:

Вона в собі вся скупчилась, посмертям

Наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

Вона ввібрала в себе смерть велику,

Таку нову, що й не збагнути їй.

Еврідіка після виходу з пекельного царства не схожа на ту біляву дівчину, котру оспівував Орфей. Вона уже «не власність жодного мужчини», у тому числі Орфея. Еврідіку вже полишили почуття, вона є холодною, відстороненою, мертвою:

Вона неначе стала при надії,

Не думала й про мужа, що простує

Попереду, не думала й про шлях,

Що приведе її назад в життя.

Кульмінацією вірша є той момент, коли Орфей, забувши про заборону, озирнувся назад. Він хотів подивитись на Еврідіку — але не мертву, а живу, на ту, кого оспівували його кохання і ліра. Еврідіка ж просто не помітила його: адже смерть уже назавжди розлучила її душу з Орфеєм:

Вона — вже корінь,

І коли нараз

Її спинив і з розпачем промовив

До неї бог: «А він таки оглянувсь», -

Безтямно й тихо запитала: «Хто?»

Це коротке «мертве» запитання містить у собі всю драму сучасного людства, його глибокого відчуження, духовної мертовності. Недаремно М.Орест зазначив, що вірш Рільке — це «умовне вираження драми ХХ століття». «Орфей, Еврідіка, Гермес» символічно зображує духовне існування людей: зв’язки між ними розриваються, а душі знаходяться в обіймах смерті. Крім того, у рількевському творі накреслено і трагічний образ митця — Орфея, що опиняється сам-на-сам з духовно мертвим світом.

Йосип Бродський у своєму есе «Дев’яносто років потому» (1994), яке присвячене поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес», зазначає, що цей твір Рільке наводить на думку: а чи не є саме він найвизначнішим твором ХХ століття?

Із тривогою зустрів Рільке Першу світову війну. Під час її паризька квартира поета була розкрадена. Сам він у 1916 році служив у Військовому архіві Відня, одначе невдовзі був комісований. Післявоєнні роки поет проводить у Німеччині, Франції, Швейцарії, Італії. Жахи війни і революційних подій, яких Рільке не розумів і не сприймав, призвели його до тяжкої моральної депресії. Разом із нею настала і тривала творча криза.

З 1921 року Рільке живе у у Швейцарії в замку М’юзо, у вежі серед трояндового саду «в постійному і часами жахливому зростанні того, що зветься самотою, в усамітненні, що досягає крайнього, останнього ступеня». У 1922 році з’являються дві нові поетичні книги Рільке — «Дуїнянські елегії» та «Сонети до Орфея». 1924 року поет захворів на лейкемію (білокрів’я). 29 грудня 1926 року він помер.

До «Дуїнянських елегій» входять десять творів. Вони є похмурими та т трагічними і за своєю тональністю, і за поетичною мовою. Ліричний герой елегій — людина скорботна, розгублена, людина, що втратила цільність і гармонію зі світом. За словами А.Карельського, Рільке збирає тут всі біди доби й біди серця, створюючи своєрідну «енциклопедію екзистенціального трагізму людського буття».

Сонети до Орфея (1922). «Сонети до Орфея» були написані «яко надгробок для Вєри Оукама-Кнооп», юної дівчини, яка померла у 1919 р. Але похмура готика його «Дуїнянських елегій» поступається місцем доволі світлій «античній» життєрадісності і життєствердженню. Після «безбожного» світу попередньої збірки в «Сонети» повернувся Бог. Однак це не Бог київського ченця з «Книги годин». Це «дзвінкий бог», Орфей, поет-співець, який злився з образом самого Рільке. Звернення Рільке до образу Орфея не випадкове. Завдання поета він бачив у поверненні речам справжнього, але «забутого обличчя», одухотворенні світу. Поет-співець є провідником людини до храму духовності.

«Сонети до Орфея» містять 50 віршів, що є зразками італійської форми сонета. Вони складаються з класичних сонетівських 14 рядків, що розпадаються на два катрени (чотиривірши) і дві терцини (тривірші). Одним з найдовершеніших є перший сонет збірки:

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та суне крізь мовчання

Новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

Покинувши кубельця чи барліг;

Вони, либонь, зробилися тихіші

Не з остраху, не з хитрощів своїх,

А з прислухання. Рев, скавчання, гам

Змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

Недавно ще була маленька хижа,

Де крилася жадливість їхня хижа

І де при вході аж хитався ганок, -

Там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

У першому катрені пісня Орфея єднається із світом природи. Мистецтво перетворює природу, просвітлює та одухотворює її. Другий чотиривірш зображує хаос дисгармонії, темна сила якого втілюється в образах диких звірів. У двох терцинах вказується на перетворення тварин, початок якого знаменується їх «прислуханням». Пісня Орфея проникає у серця слухаючих, замість хижі тепер панує любов. Головний образ усього сонету — храм, що його воздвиг митець, храм у прислуханні.

Орфей уособлює у сонеті високу місію поета. Сила справжньої поезії сприяє перетворенню хаосу на космос, звірячих сердець на осереддя духу, зближує одухотворені сили мистецтва і земні сили «хижих» інстинктів та хиб. А головне — воздвигнуто Храм, тобто створене на перехресті складних людських шляхів мистецтво. Адже воно не лише одухотворює людину і робить її шляхетнішою. Мистецтво диктує свої моральні закони, за якими людині слід навчитися по-новому жити — «новий початок, знак новий і рух».

Запитання і завдання:

Схарактеризуйте життєвий і творчий шлях поета.

Поясніть слова Рільке: «Коли б я прийшов у цей світ як пророк, то все життя проповідував би Росію як обрану країну...»

У чому проявився інтерес Рільке до України? Як українські мотиви відбилися в його творчості?

В чому полягає ідейно-художній зміст «Книги годин» Рільке?

Що стає предметом художнього дослідження поета в «Книзі картин» і «Нових поезіях»?

Який античний міф лежить в основі поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес»? Який новий акцент ставить Рільке в художній інтерпретації цього міфу?

Які зміни у світі спричинив спів Орфея? (сонет «Ось дерево звелось...»)? Кому і в ім’я чого Орфей споруджує своїм співом храм?

Рекомендована література:

Адмони В. Поэзия Р.М.Рильке //Вопросы литературы. — 1962. - № 12;

Березина А.Г. Поэзия и проза молодого Рильке. — Л.,1985;

Волощук Е. На путях к сердцевине бытия: Фрагменты о художественной философии Рильке //Вікно в світ. — 2000. - № 2;

Лисенко І. Райнер Марія Рільке і Україна //Радянське літературознавство. — 1989. - № 5;

Литвинец Н.С. «Сонеты к Орфею» Р.М. Рильке //Филологические науки. — 1974. - № 6;

Марченко Н.П. Рільке і Україна. // Відродження. — 1995. - № 4;

Наливайко Д.С. Поезія Райнера Марія Рільке //Всесвіт. — 1968. - № 2;

Ніколенко О.М.Шлях до Бога (Рільке. «Книга годин»)//Всесвітня література і культура. — 2000. - № 12;

Орлова О. «Так співати вміє лише Орфей!» Матеріали до вивчення поезії Р.М.Рільке//Зарубіжна література. - 1997. - №11;

Стус В. «Ну, а тепер — Рільке». //Всесвіт. — 1991. — № 1.

Посилання на схожі матеріали:

• «Орфей, Еврідіка. Гермес» — Підручник