Антична культура у віках

Майже три тисячоліття відділяють нас від епохи, що увійшла в людську історію під назвою «античний світ» (ІІ тисячоліття до н. е. — кінець V cт. н. е.). Коли кажуть про античність, мають на увазі дві країни — стародавні Грецію і Рим. І хоч крім них існували ще старіші держави — Єгипет, Вавилон, Індія, Китай тощо. — їхня культура, у тому числі література, у західноєвропейських країнах довгий час була маловідомою. А популярність античної цивілізації вже з часів Середньовіччя зростала з кожним століттям. Греко-римська література стала однією з важливих підвалин при створенні літератури народів Західної Європи і, безперечно, прискорюй цей процес.

Наприкінці V ст. античний світ, підточений гострими внутрішніми суспільними суперечностями, не витримав натиску варварських племен і був знищений. На руїнах могутньої Римської імперії на території Західної Європи виникають нові, (модальні) держави. Водночас поволі починається процес створення національних культур. Фундаментом для них стали здобутки античної цивілізації. Якщо раніше руйнуванню піддавалося все, що було пов’язане з ненависною Імперією, то тепер уламки римської культури дбайливо збираються.

Латинська мова стає мовою духовенства, учених і письменників. а також мовою міжнародного спілкування. Давньогрецька мова була мертвою вже десь із початку нової ери. Тому саме знання латини даю можливість познайомитися не тільки з багатьма творами римських письменників, учених, а й з окремими працями грецьких авторів, перекладеними латинською мовою. Особливо популярними серед них були філософські твори Арістотеля і Платона. А з римських авторів найбільше шанувався Вергілій.

Особливе зацікавлення античністю ви я ваш гуманісти епохи Відродження — могутнього культурного руху, що докорінно змінив науку, філософію, літературу і мистецтво. У вузькому значенні це слово означаю відродження давно забутої грецької мови, що відкрило ученим і письменникам доступ до оригіналів невідомих середньовічній Європі творів еллінських авторів. Перед гуманістами постав захоплюючий і неповторний світ еллінської давнини. Найголовніше, в ньому вони виявили багато з тих ідеалів, за які самі розпочали боротьбу. Гуманісти відстоювали можливості людською розуму і свято вірили у його всеосяжність, захищаю вільні почуття людини, її прагнення до пізнання навколишнього світу — і раптом усе це знайшли в багатьох творах грецьких письменників. Адже мудрі елліни першими звеличили людину і назвали її «вінцем творіння», еталоном прекрасного.

Тому цілком логічно, що, виступаючи проти теології та схоластики, мракобісся, аскетизму і містики, проти підкорення літератури й мистецтва релігії, тобто розпочавши широкий наступ проти всієї ідеології феодально-церковної системи, гуманісти незмінно зверталися до світлого, вільного від штучної обмеженості, глибокозмістовного античного мистецтва. У ньому вони знаходили інтерес до земного життя, у нього вчилися самостійності творчого мислення, об’єктивного зображення навколишньої дійсності, врешті, поширювали свій кругозір. До того ж античні мислителі часто підказували відповіді на питання, вирішення яких у середньовічній науці чи мистецтві взагалі не було й бути не могло. Досконало ж розроблені античними майстрами художні засоби і стилістичні форми збагачуваній твори художників-гуманістів. Таким чином, як і народна творчість, античність стала могутнім фундаментом для нової світської літератури та мистецтва.

Відродження почалося в Італії (XIV— XVI ст.). Його найвидатніші представники Петрарка і Боккаччо значну кількість творів, пов’язаних з міфологічними сюжетами, написали латиною. В основному то були наукові трактати, хоч Петрарка, скажімо, тією ж мовою написав і героїчну поему «Африка», і «Буколічні пісні». Усі ранні італомовні твори Боккаччо пов’язані з античними легендами («Філоколо». «Філострато», «Амето», «Ф’єзоланські німфи»). Форма його «Декамерона», так зване «рамкове обрамлення». очевидно запозичене з платонівських «Діалогів». Італійські гуманісти пізніших періодів Відродження, хоч і значно відрізнялися думками і поглядами від своїх уславлених попередників, продовжували їхні традиції них також багато ремінісценція з античної літератури.

В інших країнах Західної Європи Відродження висуває блискучу плеяду своїх представників (кінець XV— XVI ст.). Всесвітньої слави зажили такі титани, як Еразм Роттердамський, Сервантес. Рабле, Мор, Шекспір та багато інших. У їхніх творіннях зв’язок з античністю залишався надзвичайно міцним. Наприклад, славетний роман Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» рясніє згадками про античних мислителів, а В. Шекспір у своїх поемах і драматичних творах неодноразово обігрує сюжети античної історії та міфології («Юлій Цезар», «Трой і Кресс їда», «Тімон Афінський», «Венера і Адоніс» тощо) або безпосередньо вдається до запозичення сюжету («Комедія помилок»).

За доби класицизму (XVII ст.) культурна вагомість античного світу не зменшилася, проте змінюється сам підхід до античної спадщини. Класицистів не цікавить окрема людська особистість з її пристрастями і шуканнями, конкретною індивідуалізацією. Головним для них стає абстрактний раціоналістичний герой, у якого розум стоїть над почуттями, керує ними. Вимагаючи точності й дисципліни у творчості, класицисти висувають і канонізують суворі правила для поетів і драматургів. Головний принцип — наслідувати в усьому спадщину античних класиків (звідси назва — класицизм). У трагедії класицисти обстоюють штучний принцип — обов'язкове дотримання трьох єдностей — часу, місця і дії, хоча перших двох не дотримувалися Есхіл і Софокл, трете порушив Евріпід. Інші поетичні твори також регламентувалися встановленими канонами, що вимагали використовувати лише жанри та розміри античних ліриків, яким мали відповідати стиль і мова. Найзначніші французькі поети-класицисти у своїх античних трагедіях усе ж намагалися відбити актуальні в той час проблеми і колізії: П. Корнель у трагедіях «Горацій», «Цінна», «Поліевкт», «Смерть Помпея», «Тіт і Вероніка», Ж. Расін у «Федрі», «Андромасі», «Іфігенії в Авліді», «Британіку» тощо. Уславлений Мольер, не порушуючи форми класичної комедії, зумів «не розчинитися» у класицистичній доктрині і зберегти свою творчу індивідуальність, вчасні художні принципи.

У вік Просвітництва (XVIII ст.) ставлення до античності знову змінюється. Характер цих змін залежав від особливостей історичного розвитку кожної європейської країни. У роздробленій, відсталій феодальній Німеччині захоплення французьким класицизмом (а через нього й античністю) відіграло свою негативну роль, оскільки відвертаю національну свідомість од найголовнішого завдання — створення національної мови і культури. Проте Гете і Шіллер, звернувшися до античності, зробили величезний внесок у здійснення цього завдання Ф. Шіллер створює вірші на античні теми («Боги Греції», «Брут і Цезар», «Тріумф кохання», «Скарга Церери», «Івікові журавлі» тощо), Гете — драму «Іфігенія в Тавриді», ліричні «Римські елегії», «Боги, герої та Віланд», «Прометей» та ін. Ці твори органічно пов'язані з конкретною німецькою дійсністю — боротьбою за вільну думку, національну незалежність.

В Англії, що вже пережила буржуазну революцію і заповзятливо почала налагоджувати капіталістичні відносини, вплив античності значно зменшився. Лише в першій половині століття окремі письменники намагалися й далі втілювати доктрину класицизму на сцені та в ліриці (А. Поп, Р. Стіл, Дж. Аддісон).

У Франції, що збирала сили для штурму Бастилії, традиції античності виявилися найстійкішими. Але французьких просвітників вже не цікавив (формальний підхід до цінностей античного світу. Вони прагнули знайти в античності відповіді на питання соціально-політичного характеру. Яким має бути новий громадянин? Якими стануть його взаємини з державою? Якою, врешті, буде майбутня держава? Ідеальному героєві класицистів просвітники протиставляють також ідеальну, але значно індивідуалізовану людину-громадянина. Зразків вони шукають у творах античних письменників. Не відкидаючи класицизм цілком, французькі просвітники докорінно його змінюють, він стає демократичним, революційно-республіканськім. Найвидатнішим представником просвітницького класицизму був Вольтер, якому належить близько сорока драматичних творів, зокрема драми на античні теми «Брут», «Смерть Цезаря», «Меропа», «Орест», «Катіліна», «Закони Міноса», «Олімпія» тощо, героїчна поема «Генріада», написана гекзаметром, цикл ліричних віршів.

Раціональне XIX ст., захоплене мистецтвом «робити гроші й капітали», здавалося б, повинно було начисто забути про естетичні цінності елілінів і римлян. Азе цього не трапилося. Письменників, учених, філософів, як і раніше, захоплював той дивний світ дитинства людської культури, що й досі зачаровує наївною безпосередністю, радісним сприйняттям життя, світлою вірою в людину, її творчі сили і розум. У різних країнах Європи, в тому числі в Росії й Україні, не було більш-менш відомого письменника, який би не звертався до античної спадщини. Шеллі, Байрон, Т. Мур, Беранже, Гюго, Флобер, Гельдерлін, Гейне, Жуковський, Пушкін. Лєрмонтов, Фет, Шевченко, Леся Українка, Франко... Цей список письменників, у творчість яких органічно увійшли античні мотиви, можна було б продовжувати. Усі вони любили й чудово знали античну літературу. Багато віршів Пушкіна неможливо зрозуміти, не будучи знайомим із міфами, образами та реаліями античності. Гете, Шеллі, Байрон, Шевченко звеличили й переосмислиш грандіозний есхілівський образ Прометея-тираноборця, зробили його символом нездоланної народної сили. Значну частину творчості І. Франка складають переклади античних поетів, науково-популярні статті про них. До сюжетів античності неодноразово зверталася Леся Українка.

Мистецтво греків і римлян живе і в сучасній культурі. Як і в інші європейські літератури, в нашу українську ввійшли майже всі жанри і поетичні розміри, породжені античністю. Епос, лірика, елегія, ямб, дактиль, хорей, трагедія, дифірамб, комедія, епітафій... У нашу лексику ввійшла безліч грецьких та латинських виразів і слів, походження багатьох з яких ми давно забули.

Через тисячоліття маленький, але талановитий і мудрий грецький народ простягнув до нас руки зі своїми безцінними дарами-скарбами, ніби кажучи: «Користуйтеся, люди!» Скарбниця античної культури виявилася невиснажною: тож користуймося нею й ми. як і сотні минулих поколінь.

Посилання на схожі матеріали:

• «Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер» — романтична казка — новела з глибоким соціально-психологічним змістом - ПРАКТИЧНИЙ КУРС — Теорія літератури
• Романтична інтерпретація біблійної історії братовбивства («Каїн» Байрона) — Стаття
• Антична література — еталон прекрасного — Реферат