Меню

Зарубіжна література - статті та реферати - 2021 Головна

Кобзар на мотоциклі

Леонід Чернов (Малошийченко) — одна з найменш досліджених, проте надзвичайно самобутніх постатей українського «розстріляного відродження», чия творчість і життєвий шлях позначені невпинним пошуком, експериментом та глибоким усвідомленням власної української ідентичності. Його проза та поезія, просякнуті духом мандрів і модерністських пошуків, досі чекають на повноцінне повернення до широкого читацького та наукового обігу.

Контекст

Леонід Чернов (справжнє прізвище — Малошийченко), народжений 15 січня 1899 року в Олександрії, є однією з найдраматичніших постатей українського літературного відродження 1920-х років. Цей період, відомий як «червоний ренесанс», характеризувався бурхливим розвитком мистецтва, інтенсивними пошуками нових форм та ідей, а також трагічним зіткненням з тоталітарною ідеологією. Чернов, як і багато його сучасників, був частиною покоління, що прагнуло модернізувати українську культуру, інтегрувати її у світовий контекст, але водночас зберегти національну самобутність. Його життєвий шлях, сповнений мандрів, театральних експериментів та літературних пошуків, віддзеркалює загальний «дух неспокою», притаманний епосі. Попри визнання його «справжнього таланту» та «жаги всюдиприсутності і світового престижу модерної України»2, ім'я Чернова залишається на маргінесах наукового інтересу, а його твори понад 70 років не перевидавалися окремою книгою, за винятком мізерного накладу вибраного «Кобзар на мотоциклі» (2005) та бібліографічного покажчика (2006). Ця ситуація підкреслює необхідність глибшого вивчення його спадщини.

Аналіз

Формування особистості та ранні роки

Дитинство Леоніда Чернова, проведене в Олександрії «серед пахучих завзятих степів»4, заклало основи його романтичного світогляду. Батьківська родина, зокрема дід-баштанник та дід-матрос-бунтар, сформували у майбутнього письменника прагнення до свободи та мандрів. Чернов з гумором зазначав в автобіографії: «Перша серйозна помилка, яку я зробив у своєму житті, — це те, що я народився. Я дуже хотів би її виправити, але це неможливо. Далі пішли вже помилки другорядні: те, що народився українцем, а не сином менш «самоїдської» нації»5. Ця іронічна саморефлексія виявляє раннє усвідомлення складності національної ідентичності в тогочасній імперській системі. Вплив місцевої підпільної організації революціонерів, про що свідчить автобіографічне «Оповідання про маленьку людину»9, та атмосфера Олександрійської гімназії, яка, за Л. Куценком, «ще з 1911 року стараннями Дмитра Чижевського та його друзів-гімназистів стала осередком гуртування революційно-зорієнтованої молоді»13, сприяли формуванню активної громадянської позиції. Перший літературний успіх прийшов у гімназії з виданням сатиричного тижневика «Рогатка»14, що, втім, призвело до виключення та втечі з дому15.

Театральний період

Після здобуття атестата зрілості в Кишиневі 1917 року, Чернов поринає у вир подій, що охопили Україну. Він описує цей час як «безперервне стрибання по факультетах і драматичних трупах»19, навчаючись в Одесі на математичному факультеті (1917) та в Катеринославі на медичному (1918), де «різав трупи, а в антрактах друкував гуморески в «Виче», студіював Брема й історію мистецтва, писав паршиві вірші, організовував драматичні гуртки»19. Цей період свідчить про його енциклопедичну допитливість та прагнення до самореалізації в різних сферах. У 1919 році він намагається видавати гумористичний тижневик «Рубікон» в Олександрії, а після його закриття через брак паперу стає актором мандрівного театру, де творить ««міжплянетні» футуристичні поеми»20. З 1920 року Чернов гастролює з Олександрійським театром Терентія Юри «Сурма», пише агітаційні п'єси21. Найпліднішою виявилася співпраця з театром ім. І. Франка під керівництвом Гната Юри (з весни 1921 року), де з'являються п'єси «Закон вовків» («Бог Авраама») та «Вертеп» («Цар Максиміліян»), переклади з Мольєра, а також недруковані поеми «П'яте Євангеліє», «Людина в цвіту» та «Наталя Кавренко»22. У 1922 році разом з Олександром Горським та Юрієм Філянським він створює власний театр «Махудрам» (Майстерня художньої драми), пізніше перейменований на «Зелена Зоря» та «Верда Стельо»23, 24. Цей досвід, попри «героїчну боротьбу з голодом та злиднями»26, став фундаментом для його подальшої творчості, хоча й завершився ліквідацією театру та «найчорнішою хвилиною цілого мого життя»27.

Сибір і Далекий Схід: імажиністський етап

Після розпаду театру, у 1923 році, Леонід Чернов вирушає до Сибіру та на Далекий Схід, що стало для нього своєрідною втечею від зневіри. Ймовірно, його шлях пролягав через Петроград28, де він приєднується до лівого крила російських імажиністів, так званого «Воинствующего ордена имажинистов»29. Чернов виступає не лише як поет-проповідник нової образної естетики, що видно у вірші «Эквилибристика образа» з рядками «Мы — бродяги в Счастье, мы — имажинисты, / Спекулянты бешенств, дьяконы Страстей»30, а й як теоретик руху. 23 січня 1923 року він планував «поезолекцію» на тему «Новітні течії в сучасній літературі. Футуристи, імпресіоністи, символісти та перехід до імажинізму»31. У Владивостоці він видає книгу імажиністської поезії «Профсоюз сумасшедших» (1923)32, активно співпрацює з місцевою пресою («Красное знамя», «Красная звезда», «Приморский огонёк»), де дебютує як прозаїк. Його перші оповідання, такі як «Хвороба Дубинського» та «Краплі крові» (україномовна версія — «Станція Знам’янка»)33, сповнені іронії, гумору та революційної романтики, демонструючи прагнення автора спиратися на власний життєвий досвід. Цей річний період у Владивостоці став важливим етапом у формуванні його індивідуального стилю.

Морська подорож та прозаїчний дебют

У 1924 році Леонід Чернов, поєднуючи ролі кінооператора-хронікера, журналіста та поета, вирушає у чотиримісячну морську подорож на пароплаві «Трансбалт» водами трьох океанів за маршрутом Владивосток — Одеса. Цей досвід став основою для його книги «125 день під тропиками» (1928), яка витримала кілька перевидань. Критики відзначали, що книга пропонує «не старі, заялозені відомості з підручників географії, а свіжі, найостанніші вражіння, повні сучасности»34, а також «легку, барвисту й стислу» мову автора35 та «бадьорий гумор»36. Під час подорожі, зокрема в Індії, Чернов написав повість «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо» та велику кіно-поему «Борьба за радость»37. Ця мандрівка не лише збагатила його життєвий досвід, а й стала каталізатором для розвитку його прозаїчного та поетичного таланту, дозволивши йому втілити ідеї мандрівника та дослідника у літературній формі.

Повернення в Україну та "Аванґард"

Повернувшись до Одеси, Леонід Чернов зближується з місцевими футуристами, друкує уривки кіно-поеми в журналі «Юголеф» та подорожні нариси «Через тропики под советским флагом» у «Шквалі». У державному видавництві виходить його перша україномовна книга «Самольот». Однак найбільше його захоплює робота на кінофабриці, де він зустрічає Амвросія Бучму та Валентину Чистякову38, 39. 1925–1926 роки стали «тяжким роздоріжжям»41: переїзд до Ленінграда, загострення туберкульозу та повернення додому, де «півтора роки я лежав у батька і, хоч харкав кров’ю, їздив на мотоциклі — прощатися з степами моєї країни — і писав жаливі вірші»42. Цей період зневіри та хвороби, коли «дорогоцінна праця минулих років розвіялась порохом»42, завершився лікуванням у Харківському тубінституті. З березня 1927 року, з появою першого україномовного вірша43, Чернов починає «боротьбу за право називатись українським пролетарським письменником»44, остаточно усвідомлюючи, що «не можу відокремити свого шляху від шляхів української культури, яка стоїть зараз на порозі великого й прекрасного розквіту»45. Він активно співпрацює з редакціями «Червоного шляху», «Нової ґенерації», «Всесвіту», «Літературного ярмарку», «Життя й революції», «Універсального журналу». Разом з Майком Йогансеном, Іваном Сенченком та Юрієм Смоличем він долучається до створення українського радіомовлення, роблячи «перші в історії спроби творення оригінального українського специфічного радіо-фейлетону і радіо-фільму»47. З 1927 року Чернов стає активним учасником літературно-мистецького об'єднання «Аванґард», підтримує футуристів та колишніх ваплітян, беручи участь в установчих зборах ПРОЛІТФРОНТ'у49. У цей період виходять його книги: «125 день під тропиками» (1928), «Сонце під веслами» (1929), «Чудаки прикрашають світ» (1929), «Оповідання про маленьку людину» (1930), «Пригоди професора Вокса на о. Ципанґо» (1930), «Людина з іншої плянети» (1931), поема «Фронт» (1931).

Образи і символи

Дух неспокою

«Дух неспокою» є центральним мотивом, що пронизує все життя і творчість Леоніда Чернова. Він виявляється у його постійних мандрах, зміні професій (актор, журналіст, кінооператор, письменник), пошуку нових мистецьких форм та ідеологічних орієнтирів. Цей «дух» не дозволяє йому осісти, штовхаючи на нові пригоди, як це сталося після ліквідації театру «Махудрам», коли він «кинувся у вир головокрутних пригод у Сибіру та на Далекому Сході»27. Він є рушійною силою його експериментаторства, що дозволяє йому бути одночасно імажиністом, футуристом, автором гуморесок і глибоких ліричних поем.

Маска лицедія

Образ «іскрометного лицедія, котрий, щораз одягаючи нову маску, все натхненніше й піднесеніше грає кожну свою роль», підкреслює театральність натури Чернова та його здатність до перевтілення. Це не лише відсилання до його акторського минулого, а й метафора його багатогранної особистості, яка легко адаптується до різних життєвих обставин та мистецьких течій. Він був актором на сцені життя, приміряючи на себе ролі «мандрівного спудея», «новочасного майстерзінґера», «всеукраїнського Дон-Жуана», «сибірського блукальця» і «морського вовка».

Кобзар на мотоциклі

Цей образ, що дав назву посмертній збірці вибраної поезії, є квінтесенцією самоідентифікації Чернова. Він поєднує архаїчний, глибоко український образ кобзаря — народного співця, пророка і хранителя традицій — з модерним, динамічним символом мотоцикла. «Це я на мотоциклі по Вкраїні — / Як той що ззаду в мене від машини дим — / Розкидаю Насіння І Коріння Болючих, гострих електричних дум»64. Таке поєднання символізує прагнення письменника бути голосом нової, модернізованої України, яка, зберігаючи своє коріння, рухається вперед, долаючи відстані та поширюючи нові ідеї. Це образ митця, який несе просвіту, але робить це в динаміці, використовуючи досягнення технічного прогресу.

Електрична Україна

У поемі «Електра» Леонід Чернов-Малошийченко проголошує: «Встає зоріти Електрична Україна! Корона їй — стосяйво соняшного спектра. Підніжжя їй — блиск чорноморського ультрамарину. І прапором над нею — синь очей Володарки Електри»62. Цей образ є яскравим вираженням модерністського бачення майбутнього України, що базується на індустріалізації та електрифікації. Це не просто технічний прогрес, а метафора нового, могутнього, сяючого національного відродження, де Україна постає як суверенна держава, що відкидає «московський гній»61 минулого. Образ «Електричної України» є символом надії на світле, технологічно розвинене та незалежне майбутнє.

Морський вовк

Образ «морського вовка, просоленого вітрами трьох океанів» відображає його реальний досвід мандрів та пригод. Він підкреслює його сміливість, незалежність, здатність долати труднощі та відкривати нові горизонти. Цей образ несе в собі романтичний ореол авантюризму та невтомного дослідника, що не боїться викликів долі. Він є втіленням його життєвої філософії, де рух і зміна є невід'ємними складовими існування.

Проблематика і теми

Головна проблема

Центральною проблемою творчості Леоніда Чернова є пошук ідентичності — як особистісної, так і національної — в епоху радикальних соціальних та культурних трансформацій. Письменник постійно перебуває в русі, змінюючи місця, професії, мистецькі напрямки, що відображає його прагнення знайти своє місце у світі та літературі. Він бореться за право називатися «українським пролетарським письменником»44, усвідомлюючи нерозривний зв'язок свого шляху зі шляхами української культури45. Цей пошук ускладнюється тиском ідеології, що вимагає від митця відповідати певним «пролетарським» чи «соціалістичним» приписам, тоді як його внутрішня потреба — це вільний творчий експеримент та утвердження модерної України.

Другорядні теми

* Мандри та відкриття світу. Тема подорожей є наскрізною, від ранніх втеч з дому до морських рейсів. Вона розкривається у книзі «125 день під тропиками», де Чернов не просто описує географічні локації, а передає «свіжі, найостанніші вражіння, повні сучасности»34. Мандри для нього — це спосіб пізнання світу, накопичення життєвого досвіду та джерело для творчості, що дозволяє йому вибудовувати сюжети «спираючись передусім на власний життєвий досвід». * Мистецький експеримент та пошук форми. Чернов активно експериментує з жанрами та стилями: від футуристичних поем до імажиністської поезії, від гуморесок до кіно-поем. Його проза поєднує «мову кіно, формальний експеримент, романтичну патетику, глибокий ліризм»51. Цей пошук форми є виявом модерністських прагнень, що йдуть урозріз з ідеологічними настановами «пролетарської» естетики, але цілком органічно вписуються в контекст доробку таких прозаїків, як Майк Йогансен та Ґео Шкурупій. * Модернізація України та національне відродження. У своїх творах, особливо в поемі «Електра», Чернов оспівує нову, «електричну Україну», що постає «в неперевершеній красі, в незнаній досі вроді»62. Це бачення модерної, суверенної держави, яка відкидає «московський гній»61 минулого, є вираженням його націоцентричного пафосу. Він бачить себе «кобзарем на мотоциклі», що розкидає «насіння болючих, гострих електричних дум»64, утверджуючи ідею прогресивної, самодостатньої української культури. * Гумор та іронія як засіб осмислення дійсності. Гуморески та фейлетони Чернова, що публікувалися в «Червоному перці», вирізняються «світлим і переважно доброзичливим тоном легкої іронії». Навіть у ранніх оповіданнях, як «Хвороба Дубинського», присутня легка іронія та добрий гумор. Це свідчить про його здатність осмислювати дійсність через призму гумору, що дозволяло йому, попри трагізм епохи, зберігати оптимізм та легкість письма.

Місце в літературному процесі

Леонід Чернов-Малошийченко належить до когорти письменників «розстріляного відродження», які активно формували українську літературу 1920-х років. Його творчість органічно вписується в контекст модерністських пошуків, що характеризували цей період. Він був тісно пов'язаний з футуристичними та імажиністськими течіями, що виявилося в його участі у «Воинствующем ордене имажинистов» у Петрограді та Владивостоці, а також у співпраці з українськими футуристами в Одесі та Харкові. Його експерименти з «мовою кіно, формальним експериментом» та «глибоким ліризмом»51 знаходять паралелі у творчості таких визначних прозаїків, як Майк Йогансен, Леонід Скрипник, Ґео Шкурупій та Михайло Яловий. Ці автори також прагнули до оновлення української прози, поєднуючи авангардні форми з національною тематикою. Чернов, як і Михайль Семенко, був прихильником активного втручання мистецтва в життя, що виявлялося в його театральній діяльності, створенні радіофейлетонів та кіно-поем. Його «дух неспокою» та постійні мандри перегукуються з біографіями багатьох митців того часу, які шукали нових вражень та ідей за межами України. Зв'язок з Валер'яном Поліщуком, який писав автобіографію Чернова3, та участь в установчих зборах ПРОЛІТФРОНТ'у49, свідчать про його інтеграцію в тогочасні літературні об'єднання. Попри те, що Анна Біла помилково зараховувала його до «Нової Ґенерації»46, його творчість, особливо експериментальна проза та поезія, має багато спільних рис з естетикою авангарду. Його націоцентричний пафос, виражений у поемі «Електра», де Україна постає як суверенна модерна держава, що відкидає «московський гній»61, робить його спадщину особливо цінною для розуміння боротьби за українську ідентичність у ХХ столітті.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Сучасна Чернову критика сприйняла його прозовий доробок, зокрема книгу «Сонце під веслами» (1929), доволі неоднозначно. Ця неоднозначність була зумовлена як постдискусійною «диференціацією літературних сил», так і своєрідною творчою лабораторією автора, що поєднувала елементи кіномови, формального експерименту, романтичної патетики, ліризму та анекдотичності. Критик Юліан Зет з «Молодняка» у 1930 році оцінював «Сонце під веслами» як «матеріял-сировину», що «іноді не першої якости, такої ж свіжости, ще й тухлістю припахає»51. Він критикував «конструктивно-спіралістичну щирість» у «Пригодах професора Вокса» та «безцільний, спіральний конструктивізм» оповідання «Літо»51, вважаючи лише «Оповідання про маленьку людину» та частково «Пригоди професора Вокса на острові Ціпанґо» за «пересічне чтиво»51. Більш об'єктивний критик І. Миронець у 1930 році в журналі «Життя й революція» також відзначав впливи Володимира Винниченка, А. Аверченка та О. Генрі, зауважуючи, що «часом здається, що ці впливи автор не перетравив як слід і йде лінією найменшого опору, наслідуючи їх»53. Проте Миронець також бачив «індивідуальне письменницьке обличчя автора», що виявлялося «найбільше в ґротеску»53. Він критикував «випадання» зі збірки «Заспіву» з його «густо-ліричним забарвленням» та «Станції Знам’янки» з «рішуче невдалим романтичним закінченням»54. Миронець підсумовував, що Чернов «ґротеску, цього позитивного явища в своїй літературній продукції, автор не спромігся як слід розвинути, спираючись найбільше на гумористику, часто в її традиційних формах», що разом з «малою насиченістю оповідань життєвою специфікою нашої сучасности, вузеньким колом авторових спостережень, блідим і однобічним типажем — роблять його книжку малоцінним явищем радянської літератури. Це швидше — «легка белетристика на після обіда»»55. Попри «гумористично свіжу мову» та «вміння автора викликати сміх», критик відчував «порожнечу багатьох оповідань»55.

Пізніша оцінка

Посмертна доля творчості Леоніда Чернова виявилася трагічною. Його збірка вибраної поезії «На розі бур», що готувалася до друку під заголовком «Кобзар на мотоциклі»50 і вийшла вже після його смерті у 1933 році, була «негайно сконфіскована і знищена цензурою»59. Олекса Слісаренко у передмові від імені видавництва писав: «В його особі українська радянська література втратила видатного лірика, що належав до лівої формації революційного мистецтва. Його поезія визначалася глибиною думки і тією щирою чулістю, що становить найкращу ознаку справжньої творчости»58. Причиною конфіскації став «націоцентричний пафос нової модерної України як суверенної держави»60, що відкидала «московський гній»61 свого минулого, що не вписувалося в ідеологічні приписи «пролетарської» чи «соціалістичної» літератури «імперського зразка». Цей факт підтверджує, що Чернов був не просто експериментатором, а й митцем з чіткою національною позицією, яка виявилася неприйнятною для тоталітарного режиму. Сучасні дослідники, такі як Юрій Лавріненко, підкреслюють його місце серед «розстріляного відродження», визнаючи його «яскравим і перспективним прозаїком», якому, на жаль, не вдалося повною мірою реалізувати себе через обставини часу.

Автобіографічний контекст

Життя Леоніда Чернова-Малошийченка було нерозривно пов'язане з його творчістю, що робить його доробок значною мірою автобіографічним. Його постійне прагнення до змін та руху, що він сам називав «духом неспокою», знайшло відображення у численних мандрах та зміні професій. Сцена уроку, де учні сприймають його пояснення як беззмістовний шум, не згадується в оригіналі, але відчуження Колдуелла згадується як приклад. У випадку Чернова, його відчуття «першої серйозної помилки», що він «народився українцем»5, є глибоко особистим переживанням, яке формує його національну ідентичність та прагнення до утвердження української культури. Його дитинство, проведене в Олександрії, вплив діда-матроса та місцевих революціонерів, як описано в «Оповіданні про маленьку людину»9, безпосередньо формували його світогляд. Втеча з гімназії через сатиричний тижневик «Рогатка»15 свідчить про його бунтарський дух ще в юності. Театральний період, описаний як «безперервне стрибання по факультетах і драматичних трупах»19, є прямим відображенням його біографії. Навіть хвороба на туберкульоз, коли він «півтора роки я лежав у батька і, хоч харкав кров’ю, їздив на мотоциклі — прощатися з степами моєї країни — і писав жаливі вірші»42, стала джерелом для глибоко ліричної поезії. Морська подорож 1924 року на пароплаві «Трансбалт» лягла в основу книги «125 день під тропиками» (1928), де він ділився «свіжими, найостаннішими вражіннями»34. Образ «кобзаря на мотоциклі»64, що став назвою його посмертної збірки, є метафоричним узагальненням його власного життєвого шляху — митця, який поєднує традиційне українське коріння з модерним прагненням до руху та прогресу. Таким чином, творчість Леоніда Чернова є своєрідним щоденником його бурхливого життя, де кожен досвід, кожна мандрівка та кожне випробування трансформувалися у літературні образи та ідеї.
Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 20 червня 2026

Пошук на сайті

📚 Асистент з літератури
Вітаю! Я допоможу вам розібратися з творами зарубіжної літератури — аналіз, образи героїв, біографії авторів. Просто напишіть наприклад назву твору чи автора. Про що запитаєте?
✦ ШІ‑Асистент