Наративна типологія

Контекст

Наратологія, як дисципліна, що систематично вивчає структуру та функціонування наративу, набула значного розвитку у другій половині XX століття. Одним із ключових завдань стало розмежування типів оповіді та ідентифікація інстанцій, відповідальних за її продукування та сприйняття. У цьому контексті праці німецького теоретика Франца К. Штанцеля, зокрема його концепція «центру орієнтації читача», виявилися фундаментальними. Штанцель, спираючись на ідеї Романа Інгардена, запропонував типологію, що дозволяє аналізувати, крізь чию свідомість читач сприймає «фіктивний світ» художнього твору. Ця ідея, яку Кете Гамбургер у 1968 році назвала «місцем виникнення системи Я-тут-тепер», стала відправною точкою для подальших досліджень у галузі наративної перспективи та фокалізації.

Аналіз

Типологія наративних перспектив за Штанцелем

Штанцель виділяє три основні наративні типи, що визначаються позицією «центру орієнтації читача». Аукторіальний тип характеризується тим, що читач сприймає події через призму суджень, оцінок та зауважень всезнаючого оповідача. Цей оповідач часто виступає як зовнішній коментатор, що не лише передає сюжет, а й інтерпретує його, формуючи читацьке сприйняття. На противагу цьому, акторіальний тип занурює читача у свідомість одного з персонажів, дозволяючи бачити «фіктивний світ» його очима. Тут оповідь фільтрується через суб'єктивне сприйняття героя, його думки, почуття та обмежену перспективу. Третій, нейтральний тип, позбавлений індивідуалізованого центру орієнтації. Він зводиться до імперсональної реєстрації зовнішнього світу, що бачиться та чується. Штанцель уточнює, що у нейтральній оповіді «центр орієнтації знаходиться у сценічному зображенні, у тут і тепер моменту дії. Можна було б також сказати, що він знаходиться в «тут і тепер» уявного очевидця сцени, позицію якого читач начебто приймає». Важливо, що аукторіальний та акторіальний типи не є статичними; вони можуть взаємозамінюватися та переходити один в одного в процесі розвитку романної дії, що свідчить про динамічний характер наративної перспективи. Жодна функція оповіді, як правило, не виступає у чистому вигляді, а ускладнюється поєднанням кількох функцій в одній оповідній одиниці.

Дискурсивні особливості аукторіального та акторіального типів

Деталізуючи відмінності між аукторіальним та акторіальним типами, Яап Лінтвельт зосереджується на їхньому вербальному вираженні. Він стверджує, що «формальний апарат» аукторіального типу складається з низки «аукторіальних дискурсів». Серед них — комунікативний дискурс, спрямований на встановлення контакту оповідача з читачем, що проявляється у прямих звертаннях («дорогий читачу») або вживанні умовного способу. Метанаративний дискурс забезпечує коментар оповідача щодо власного наративу, створюючи «дискурс про дискурс». Описовий та оціночний дискурси, що використовують епітети та порівняння, дозволяють наратору висловлювати власну оцінку історії та її учасників. Аукторіальна передача мови персонажів часто відбувається у вигляді оглядів та резюме, забарвлених «ідіолектом наратора». Натомість, в акторіальному типі способи передачі мови персонажів суттєво відрізняються. Зовнішній дискурс (слова, вимовлені вголос) передається прямою мовою, як-от у монологах чи діалогах. Внутрішній дискурс «транспонується» у непряму чи невласне-пряму мову. Лінтвельт, слідом за Жаном Руссе (1973), розрізняє «солілоквій» як усвідомлені внутрішні роздуми персонажа від «внутрішнього монологу», який характеризує потік підсвідомих висловлювань. Хоча внутрішній монолог може виражати підсвідоме життя актора, Лінтвельт підкреслює, що це все одно не аукторіальний тип, оскільки визначальним залишається центр орієнтації читача.

Проблема оповідних інстанцій: множинність та класифікація

Проблема оповідних інстанцій є однією з найбільш дискусійних у сучасній наратології. Існує широкий спектр поглядів щодо їхньої кількості, від чотирьох обов’язкових до восьми, включаючи «факультативні». Кожна з цих інстанцій може отримувати додаткову диференціацію, що призводить до термінологічної розбіжності, особливо щодо категорії читача (конкретний, реальний, абстрактний, імпліцитний, експліцитний, віртуальний, ідеальний, неспроможний, передбачуваний, іманентний, інтенціональний, концептуальний, фіктивний, продукований, уявний, інформований, архічитач тощо). Незважаючи на цю термінологічну різноманітність, більшість наратологів сходяться на думці, що головні оповідні інстанції формують комунікативний ланцюг, через який художня інформація передається від письменника до читача. Ці інстанції розташовані на протилежних полюсах художньої комунікації: реальні автор і читач перебувають на позатекстовому рівні, тоді як численні внутрітекстові інстанції функціонують у межах самого тексту.

Абстрактні та імпліцитні інстанції

Наратологи виходять з переконання, що кожен оповідний рівень передбачає свою пару відправника й отримувача художньої інформації. Перший рівень, де виникає абстрактна комунікативна ситуація, — це взаємодія абстрактного, або імпліцитного автора, та абстрактного, або імпліцитного читача. Ці інстанції не фіксуються безпосередньо у тексті, а постулюються як необхідні для залучення літературного тексту до комунікативного процесу. Вони є абстрактно-теоретичними конструктами. Німецький славіст Вольф Шмід віддає перевагу термінам «абстрактний автор» та «абстрактний читач». У психологічному плані ці дві інстанції реалізуються як ймовірні образи автора (інтенція читача) та читача (інтенція автора), тому їх термінологічно позначають як імпліцитний, тобто ймовірний, автор та імпліцитний читач.

Текстуально зафіксовані інстанції: наратор і нарататор

Для лінгвістично орієнтованих наратологів, які дотримуються структуралістських позицій, ключове значення мають оповідні інстанції, що безпосередньо зафіксовані у тексті. До них належить головна оповідна інстанція — наратор (розповідач, оповідач), який відповідає за «вербалізацію», тобто вираження художньої інформації у мовній формі. Отримувачем цієї інформації на даному оповідному рівні є нарататор. Ця концепція нарататора отримала ґрунтовне теоретичне обґрунтування у працях американського наратолога Джеральда Прінса.

Фіктивні комунікативні ситуації

Подальша деталізація рівня взаємодії наратора і нарататора призвела до виділення ще двох підрівнів. Якщо наратор оповідає в «особовій граматичній формі» (від анонімної першої особи або від особи персонажа-оповідача), виникає рівень «фіктивної комунікативної ситуації». На цьому рівні комунікують фіктивний, або експліцитний автор («фігура в тексті»), та фіктивний, або експліцитний читач. Останній може виступати як персонаж-слухач оповідної історії, так і у вигляді текстуально зафіксованих звернень експліцитного автора, наприклад: «дорогий читачу», «ви можете цьому не повірити, але...». Цей рівень та його інстанції відсутні у «безособовій», «імпліцитній» оповіді від третьої особи, де наратор залишається неперсоніфікованим.

Проблематика і теми

Головна проблема

Головна проблема, яку розглядають наратологи, полягає у класифікації та функціонуванні наративних інстанцій, що забезпечують передачу художньої інформації від автора до читача. Центральним питанням є те, як саме оповідна перспектива впливає на сприйняття тексту, і які механізми задіяні у конструюванні «фіктивного світу». Штанцель, Лінтвельт та інші дослідники прагнуть розмежувати різні типи оповіді та ідентифікувати конкретні інстанції, що беруть участь у цьому складному комунікативному процесі, від реального автора до імпліцитного читача.

Другорядні теми

Взаємодія автора і читача: Дослідження наративних інстанцій виявляє складну взаємодію між реальним автором і читачем, а також їхніми текстовими відповідниками. Ця взаємодія формує горизонт очікувань та інтерпретацій, що впливає на рецепцію твору.

Вербалізація художньої інформації: Аналіз дискурсивних особливостей, запропонований Лінтвельтом, показує, як вибір наративного типу впливає на мовні засоби, що використовуються для передачі сюжету, характеристик персонажів та авторських оцінок. Це підкреслює нерозривний зв'язок між формою оповіді та її змістом.

Дискусійність наратологічних категорій: Відсутність єдиної думки щодо кількості та термінології оповідних інстанцій, особливо щодо категорії читача, свідчить про динамічний характер наратології як науки. Це підкреслює відкритість поля для подальших досліджень та уточнень.

Місце в літературному процесі

Концепції оповідних типів та інстанцій розвивалися в рамках ширшого наратологічного дискурсу, що виник на ґрунті структуралізму та постструктуралізму. Роман Інгарден, з його теорією конкретизації літературного твору, заклав основи для розуміння ролі читача у створенні сенсу. Франц К. Штанцель, разом із Кете Гамбургер, став одним із піонерів систематизації наративних перспектив, створивши типологію, що доповнювала та частково конкурувала з концепцією фокалізації Жерара Женетта. Праці Яапа Лінтвельта та Жана Руссе, особливо їхній внесок у розмежування внутрішнього монологу та солілоквію, поглибили розуміння вербальних механізмів передачі свідомості персонажів. Джеральд Прінс, у свою чергу, розробив концепцію нарататора, підкресливши активну роль адресата оповіді всередині тексту. Ці дослідження, разом із внеском Вольфа Шміда щодо абстрактних інстанцій, інтегрувалися в загальну теорію літературної комунікації, що прагнула описати складний шлях художньої інформації від її створення до сприйняття, враховуючи як позатекстові, так і внутрітекстові рівні.