«Синій птах» М. Метерлінка. Нові тенденції в драматургії символізму
Синій птах — або як ми навчилися боятися щастя
Почнімо з парадоксу. Не з тези, не з пояснення, не з аналізу символів (Боже, як це втомлює). Почнімо з факту, який усі наче знали, але не проговорювали: у «Синьому птасі» щастя — не просто невловиме, воно нестерпне. Ніби щастя — це якийсь алерген, на який у нашої цивілізації вже багато поколінь реакція: свербіж, задуха, філософія.
Метерлінк, цей блідий, наче крижинка, бельгійський антиклоун із бровами в стилі «вічна печаль світу», написав щось таке, що можна б було назвати казкою... якби не було так гірко. Не так гірко, як у братів Ґрімм, де дівчатам відрубують пальці. Інша гіркота — філософська, шепотлива, з підтекстами, які дратують. Дитячий сон у форматі політичного трактату про нездійсненність мрій. Казка про щастя, в якій щастя або помирає, або виявляється домашнім голубом.
(До речі, чому саме голуб? Тобто я розумію — символ миру, чистоти, всього такого. Але ж це птах, який справно гадить на все, що любиш. Збіг?)
«Синій птах» — це, умовно кажучи, драматургічний варіант фрустрації. Весь текст — як жування цукру, який виявився сіллю. Символізм тут не розцвітає, а тане. Сцени змінюються як у напівпритомному сні: кімнати пам’яті, духи хліба, фосфоричне світло Душі Світла — це театр абсурду ще до Йонеско. І водночас це такий собі розтягнутий момент дитячого прозріння, коли вперше розумієш, що дорослі не знають, де правда. І, схоже, ніколи не знали.
Тільтіль і Мітіль, ці діти з іменами, що звучать як звуки вітру або забутий французький десерт, вирушають у подорож за щастям. Але давайте чесно — ми знаємо, що вони не знайдуть його. Ми знали ще з того моменту, коли Зуб Феї не виблиснув, а Темрява заговорила. Це не сюжет, а структура відсутності. Це, якби Фройд писав для дітей. (Я знаю, зараз прозвучить дивно, але в кожній сцені — якийсь відлуння сексуальності. Приглушене, культурно знеособлене, та все ж... присутнє.)
І тут починається справжній фокус — навіть не на символізмах (хай ними тішаться викладачі університетів), а на метафізичній пастці, яку Метерлінк розставив для нас, сучасних. Пастка — це сама ідея пошуку щастя. Адже драматургія символізму, з її химерними образами й викривленими логіками снів, працює не на результат, а на процес. Як LSD-подорож без провідника. І ми — читачі, глядачі, випадкові вуайєристи — втягнуті в цю дивну експедицію по ландшафту, що нагадує і нашу психіку, і похмілля після Різдва.
Синій птах — це не про щастя. Це про потребу його шукати. І тут ми впираємось у перший культурний міф: ніби щастя — це те, що можна мати. Ні, каже Метерлінк, щастя — це те, що треба уявляти. Постійно, параноїдально, з нав’язливою думкою, що от-от воно буде, якщо переставити кілька речей у житті. І саме в цій невротичній уяві — вся суть.
(Ще одна річ, яка мене переслідує — чому світла Душа така покірна, така фейкова? Це як сучасна терапія: усмішка, контроль, але всередині — порожнеча. Хто вирощував цей образ і чому ми й досі його купуємо?)
Кожна з кімнат, які проходять діти, — це не просто сцени. Це психологічні інтер’єри. Кімната Спогадів — це місце, де ми щодня застрягаємо під час інстаграм-скролінгу. Кімната Майбутнього — наш внутрішній перегрітий політик, що обіцяє зростання ВВП емоційного добробуту. Кімната Смерті — така затишна, така майже материнська, що мимоволі починаєш сумніватися: а може, саме вона і є тим самим "щастям"?
І тут виникає ще один рівень: ця п’єса — як анатомічна карта суспільного неврозу. Початок ХХ століття, Європа на межі катастроф, всі в очікуванні чогось — і тут з’являється драматургія, яка відмовляється бути лінійною, логічною, конструктивною. Символісти взагалі були першими, хто сказав: ми не хочемо бачити людину в дії — ми хочемо бачити людину в сумніві. І це було революційно.
(Сучасні шоу-ранери могли б повчитися — не обов’язково вбивати персонажа, щоб зробити сцену глибшою. Іноді достатньо просто поставити його поруч із духом Води.)
Іронія в тому, що Синій птах, попри всю свою філософічність, став хітом у дитячих театрах. Дітям чомусь це подобається. Можливо, тому, що діти ще не так бояться абсурду. Можливо, тому, що вони звикли до того, що дорослі говорять дивними словами, нічого не пояснюють, а потім наказують іти спати. П’єса стає дзеркалом не ідей, а відчуттів — страху, радості, тривоги, очікування. І цей коктейль емоцій відчувається сильніше, ніж будь-яка інтелектуальна конструкція.
(Хоча… ну гаразд, я збрехав. Іноді хочеться, щоб усе ж був чіткий сенс. Щоб на останній сторінці було написано: «І ось, друже, ось де твоє щастя». Але його немає. І це теж частина гри.)
«Синій птах» — це текст, який стосується кожного, хто хоч раз прокидався вночі з відчуттям, що щось важливе вислизнуло. Щось, що було на відстані простягнутої руки — і зникло. І от тоді приходить бажання шукати, шукати, шукати — як Тільтіль і Мітіль. А знаходиш… що? Метр двадцять дев’яносто внутрішньої тиші. Голуба. Дзеркало. Смішно, страшно і трохи прекрасно.
І ще одне. У фіналі, після всіх цих пригод, діти повертаються додому й раптом розуміють, що синій птах був тут, поруч. Ну звісно, чорт забирай. Так і буває. Але тут — пастка. Бо коли ти вже знаєш, що щастя було поруч — вже не можеш радіти. Бо тепер ти хочеш знову шукати. Пошук стає способом існування. Екзистенційний вейп, який ми затягуємо знову і знову.
Тож, можливо, справжня геніальність «Синього птаха» в тому, що він — антиутопія під виглядом феєрії. Дитячий театр, де кожна декорація — фіксація травми. І в цій химерній алегорії — щось надзвичайно щире. Метерлінк не пропонує рішення. Не дає моралі. Він просто запрошує подивитися на себе — як на дитину, яка так і не подорослішала, бо досі шукає... ну, ви знаєте що.
(А якщо не знаєте — подивіться на птаха. Може, він саме зараз сидить десь поруч. І ні, не чекайте, що це буде красиво.)