Театр мовчання М. Метерлінка («Непрохана» / «Сліпі»)
Метерлінк стверджував: людина є жертвою Невідомого, вісником якого є передчуття тому справжнє життя — в мовчанні. Втілюючи принципи мовчання він перетворив діалог на «бесіду душ», яка була відповіддю на невимовлені репліки. Мовчання в його п’єсах нагнітає жах і розпач. Він зображував миті контакту людини, що ніби застигла, чекаючи небезпеки, з таємничою сферою духу її внутрішнє життя. Його п’єси вказують на Абсолют, а не промовляють його вголос. Їх головним героєм є загадкове Невідоме, котре стало відчутним.. Квінтесенцією Таємниці й трагедії є смерть, її різке втручання указує на Сутність буття. Його театр мовчання — це символістське спілкування з прихованою Істиною. Характери Метерлінка — це просто символи. Зразком символістської драми є п'єси "Непрошена" й "Сліпі", у яких відтворюється "трагедія кожного дня".
У п’єсі «Непрошена» герої у тривозі й надії очікують звісток про стан жінки, що народила. Сліпий старий батько першим відчуває наближення Невідомого. Його прихід віщується гостро: раптово гасне лампа, лунає брязкіт відточуваної коси, вмовкають солов'ї, тихо відчиняється двері, але ніхто не входить. У фіналі тривожний лемент підриває тишу зануреної в морок кімнати, і фігура жінки в чорному на порозі, без слів оголошує про прихід Смерті.
Мотив пасивного, «сліпого» очікування звучить у п'єсі «Сліпі». У ній на березі моря старі і сліпі люди чекають поводиря. Вони ще не знають, що поводир сидить серед них мертвий. Чути шум кроків. Дитину однієї із сліпих підіймають над головами, щоб та побачила хто йде. Її голос зривається на крик. В п’єсі не має імен, не вказано конкретне місце дії. Метерлінк створив символ безвихіддя людського існування, де навіть поводир сліпий. У «Сліпих», як і в «Непрошеній», висловлений песимістичний погляд на людство, яке блукає в пошуках вищої мети, ніби натовп сліпих і нічого не знаходить, крім Смерті.
У цих п’єсах прихід Смерті відображається через: внутрішнє пригнічення персонажів ("на душі неспокійно", "ми почуваємо нескориму вагу на душі"); лаконічний й експресивний діалог; численні паузи; картини суворої північної природи ("реве море", "холодне світло місяця"; "мертві дерева стогнуть"), сіро-чорні колірні гами ("чорний замок", "чорний вітер", "темні зводи"). Категорія мови у творах виражається у принципі « другого діалогу». де поряд з необхідним, інтригуючим діалогом завжди є зайвий , який стає основним.