«Романтична іронія» у творчості німецьких романтиків
Шлегель називав іронію "сократівським способом вираження думок", який є "зразком мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і щиросердно відверто, і глибоко удавано". Іронія, за тлумаченням Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою ("іронія є пародія на самого себе"), і водночас вона є розумінням того, що така свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. Вона містить в собі й пробуджує у нас свідомість нерозв'язної суперечності між безумовним і обумовленим, між неможливістю і необхідністю повноти вираження. Митець-романтик прагне до універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би довершеним не був його твір. Романтична іронія й покликана зняти суперечність між безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія трактує цей результат як гру творчого духу.
Ф. Шлегель пов'язував романтичну іронію передусім з філософськими, трансцендентальними прагненнями й завданнями ранньої романтичної літератури і навіть називав її "трансцендентальним блазнюванням". Ідея романтичної іронії була підхоплена німецькими романтиками, зокрема Тіком, Брентано, Гофманом, Шаміссо, Гейне, але вони надавали їй конкретнішого й "приземленішого" трактування, пов'язавши її переважно з "емпіричною особистістю" та її екзистенційними й соціальними проблемами.
Приклад романтичної іронії в Гофмана: «Цахес» - запровадження освіти в князівстві Керепес, "Життєві погляди кота Мурра" - життя при дворі в державі Зіггартсвайлер, світ філістерів у будь-якому творі, врешті решт!!!