ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ
Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Художні та філософські засади жіночої прози кінця ХХ - початку ХХІ с. (Є. Кононенко, О. Забужко, І. Роздобудько та ін.)
«Жіноча» проза як поняття і як явище є неоднозначною категорією літературознавства, оскільки для виділення відповідного масиву художніх текстів переважним чином застосовуються не жанрово-стильові чи ідейно-тематичні виміри, а мотивація за ознаками гендеру автора твору. У той же час «жіноча» проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий ієрархічний рівень розвитку світової та національної літератури.
Серед класиків світової прози та класиків національних літератур бачимо, зокрема, таких представниць жіночої статі, як Маргарита Наварська, Дж. Остін, Жорж Санд, Дж. Еліот, Е. Ожешко, С. Лагерлеф, С. Унсет, Б. Нємцова, В. Вулф, А. Зегерс, М. Домбровська, А. Мердок, Ф. Саган, Н. Саррот, Н. Гардинер, Т. Моррісон та ін. Уже з цього переліку імен видно, що «жіноча» проза є явищем, що виникало ще в епоху Відродження, найбільш інтенсивно розвивалося в XIX ст., але не має єдиної дискурсивної ознаки, адже в означеному списку бачимо і романтиків, і реалістів, й авангардистів; в переліку жанрів, що використані цими прозаїками, бачимо, новели, соціальні романи, психологічні романи, хроніки і таке ін. Далеко не всі з цих авторок віддавали перевагу зображенню саме жіночих переживань, не всі з них ставили в центр художнього космосу своїх творів жінку-героїню.
Це стосується й української «жіночої» прози, яка дала вітчизняній літературі лише двох беззаперечних класиків — Марка Вовчка та Ольгу Кобилянську, а також цілий ряд імен другого плану — Г. Барвінок, Грицько Григоренко, У. Кравченко, Н. Кобринська, Л. Яновська, З. Тулуб, І. Вільде, О. Іваненко та ін. На цьому тлі постає дуже помітним явище справжнього кількісного «вибуху» обсягів літературно-художньої продукції авторів-жінок, яким є період з моменту проголошення незалежності України аж до теперішнього часу. З’явилося, зокрема, багато нових імен, надзвичайно строкатий вигляд має також ідейна, тематична, проблематична, жанрова, дискурсивна основи текстів, створених письменницями.
Саме в цей період з’являються романи М. Гримич «Варфоломієва ніч», «Магдалинки», О. Думанської «Ексклюзив», О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу», Т. Зарівни «Каміння, що росте крізь нас» та «Солом’яний вирій», С. Зоріної «Наїзд», З. Ігіної «Обличчя», О. Компанієць «Назустріч», Є. Кононенко «Ностальгія» та «Зрада», С. Короненко (М. Омели) «Мертва кров», С. Майданської «Землетрус» та «Діти Ніоби», М. Меднікової «ТЮ!», Г. Пагутяк «Записки Білого Пташка», С. Пиркало «Не думай про червоне», І. Роздобудько «Мерці» та «Ескорт у смерть», Г. Тарасюк «Блудниця вавилонська», Л. Холодюк «Браслет із знаком лева», А. Хоми «Репетитор», серія романів Л. Романчук «Не залишай...», повісті та оповідання О. Забужко, С. Йовенко, М. Матіос, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко Н. Хаткіної та ін.
Ці твори відрізняються надзвичайно розгалуженою системою жанрових ознак, де можемо виділити такі жанри, як соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніку, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, саспенс, трилер, роман-мелодрама й «жіночий роман» (любовна історія, «лав сторі»), «бойовик-екшн», квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм — повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо. Певна кількість цих жанрів є не тільки синтетичними за своїми ознаками, але й не має загальновизнаних назв у вітчизняному літературознавстві: для їх визначення часто користуються запозиченнями (останніми роками — англіцизмами й американізмами) чи термінологічними новаціями оказіонально-авторського плану.
Характерною ознакою названих творів є інтегральний для них чинник розстановки персонажів: за нечисленними винятками «жіноча» проза має в своєму центрі жінку-героїню, яка вирішує разом з універсальними екзистенційними проблемами специфічно гендерні питання буття. Це й дозволяє в динаміці вирізняти «жіночу» прозу як масив літературного процесу, що має як свої базові ознаки не тільки і не стільки авторство прозаїка-жінки, але й особливий «жіночий» погляд на світ, особливий інтерес до певних сторін екзистенції, заломлених через соціально-психологічні риси фемінного гендеру.
Отже, «жіноча» проза останніх десятиліть — це водночас і підстава для конкретного аналізу цілого ряду показових явищ у певних аспектах, перш за все генологічних та лінгвостилістичних, і чудовий стимул для теоретичного дослідження термінів «жіноча» проза, «жіноче» письмо, «фемінний гендер» і суміжних з ними проблем.
Феномен «жіночої» прози досліджений недостатньо повно чи аналізується лише в деяких своїх аспектах. Під цим кутом зору слід насамперед згадати певні тези досліджень В. Агеєвої «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму», Н. Зборовської «Психоаналіз і літературознавство» та її ж «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків», що, звичайно ж, не дуже багато для такого явища, як «жіноча» проза. Окремих шарів теми торкаються також статті О. Вайнштейн «Рожева» белетристика: вчора й сьогодні», М. Крупки «Художнє моделювання проблеми материнства і творчості в анти-романі Ніли Зборовської «Українська Реконкіста», Є. Максимової «Фольклорний підтекст дамського роману», М. Рюткенен «Гендер і література: проблема «жіночого письма» і «жіночого читання», О. Соловей «Бестселери для «елітаріїв», Т. Тебешевської-Качак «Художні особливості прози Галини Пагутяк (жанрово-стильовий аспект)», Є. Трофимової «Жіноча література й книговидання в сучасній Росії», Г. Улюри «Коронована сила жіночої руки, або Про тих, хто «пише іншу прозу» та ще ряду інших літературознавчих і критичних студій.