8. Додатки
Додаток 1
НАПІВЗАБУТА ГІЛЕЯ
Так називався наш край десять тисяч років тому. Гілея — це по-грецькому лісиста. Наші пращури дружили з греками. А ті, завітавши до нашої сторони, чарівної країни, назвали її Гілеєю (лісистою), бо могутні праліси, густі й зелені, шуміли над лиманами і самісіньким Дніпром, тодішнім Борисфеном, та заходили в глибінь степів, де люті тури вільно ховалися у високій траві та дебелих полинах...
Володарювала всім цим безмежним нашим краєм жінка дивовижної вроди. Звали її греки та інші народи тим же ім’ям — Гілея. То була напівжінка, напів- гадюка. Голова, плечі, руки — все жіноче, ніжне, чарівне. Пишна коса, лебедина шия, очі блакитні, як наше небо. Чорні брови. А від пояса — гадюка.
Боялися мандрівники і завойовники її чарів, її очей і яскравої вроди, обминали всі країну Гілеї, і тому людей тут не було.
Лише Борисфен та ліси, та степи неозорі, та сайгаки і тури, та птаство і риби повні річки — ото розкішні володіння Гілеї.
Якось з’явився у наших краях побіля Понту, моря Чорного, велетень Геракл. Мандрував собі преславний звитяжець і, гуляючи, відібрав у потвори Геріона гарних коней, гарячих, баских, вороних. Попаски погнав їх у напрямку Борис- фену. Тут і застала Геракла зима. Одного разу велетень, закутавшись у левину шкуру, преміцно заснув, а коні зайшли далеко у володіння Гілеї. Вона помітила їх, загнала у степи.
Прокинувся Геракл і став шукати коней. Довго ходив степом, аж доки, нарешті, забрів, як пише Геродот, у Полісся, — тобто у місцину, що на самому півночі степового океану.
Перед велетенською, гарно розмальованою печерою уздрів герой Гілею.
Довго стояв він, зачарований її красою. Глибоко вразили її очі, і коси, і білі груди, і ніжні руки, і вкриті зеленою блискучою лускою округлі стегна.
Нарешті мовив Геракл:
— Царівно Гілеє, чи не бачила ти моїх коней вороних?
— Бачила і зайняла їх, бо столочили вони мої сріблясті трави.
— Який викуп візьмеш ти, богине?
— Я хочу, щоб ти став моїм мужем.
З радістю згодився Геракл, бо дуже гарна була Гілея. Зажили вони разом, любо й мило. Народилося в них троє синів: Агатирс, Гельон і Скіф.
Одного разу сказала Гілея своєму мужеві:
— Бачу, Геракле, сумуєш ти за своєю вітчизною. Що ж, іди собі додому. Я маю трьох синів, і мені більше нічого не треба. Тільки одне прошу порадити: що з ними робити, коли виростуть? Залишити тут? Послати до тебе? Але кого з них поставити володарем країни?
Мовив Геракл:
— Спасибі, що відпускаєш мене до Еллади. Багато зборов я велетнів, а от краси твоєї і чар твоїх здолати не зміг... Ось мій лук і мій золотий черес з мечем, хто з синів у зрілості натягне тятиву і кого найтугіше обхопить черес, тому й володарювати в Гілеї. Інші хай ідуть в чужі краї здобувати собі долю...
Минули роки. Повиростали сини, і мати Гілея влаштувала змагання. Взявся Агатирс за лука, та не зміг натягнути тятиви, а черес був надто просторий на нього — пішов він світ за очі. Невдача спіткала і Гельона. Кремезний юнак Скіф натягнув тятиву, а золотий Гераклів черес з мечем туго обхопив його стан.
Сказала радісно Гілея:
— Ти, сину, віднині стаєш володарем нашої країни. Ходімо до нашої великої ріки, що її сусіди наші звуть Борисфеном. Зрубай тисячолітнього дуба, вистругай з нього корабель і міцні весла, та й поїдемо оглядати наш край.
Витесав могутній Скіф з тисячолітнього дуба красиву каравелу, сам сів за весла і повіз матір Гілею вгору Борисфеном. Десять днів пливли — і все то була їхня чарівна зелена країна.
На одинадцятий день попросила Гілея пристати до берега.
— Отут, сину, — мовила Гілея, вказуючи на темний густий ліс, що підступав до хвиль Борисфену, — отут у темних пралісах загубилася сестра червоного Борисфену — синя Десна. Проламай прохід, з’єднай її з братом, не пошкодуєш...
Взявся Скіф вивертати дуби та бронзовим батьковим мечем рити рів, і невдовзі попливли сині води загубленої річки до Борисфену. З’єдналися, завирували, заклекотіли в обіймах. А з води випливала на велетенському зеленуватому сомові чарівна синьоока русокоса дівчина.
— А ось і сама Десна, твоя наречена, сину.
Поєдналися навіки Борисфен і Десна-ріка, зійшлися Скіф і Десна-ді- вчина. Пішли від них гарні люди — кароокі, чорнобриві, схожі на Скіфа, і синьоокі, русяві, схожі на Десну. Чорнявих бронзовочолих тягло більше до мандрів і коней, до подвигів і важкої роботи, і ставали вони скіфами-воїна- ми, скіфами-орачами, а блакитнооких і русявих манили ліси, плеса річок та озер, і ставали вони лісовими скіфами та борисфенітами-рибалками. Від дітей Скіфа і Десни пішли чорняві поляни, і русяві древляни, і волоокі стрункі анти, і сіверці, і річкові венеди. Росло і розросталося слов’янське плем’я, і ми — його діти...
(С. Плачинда)
Додаток 2
ЯК БУЛО СТВОРЕНО СВІТ
Народна казка
Коли ще на світі не було нічого, тільки був Бог і Диявол, і от коли Бог зробив світ, була тільки одна вода, й обидва вони ходили по воді. То бере Бог посилає Диявола, щоб достав землі і сказав «во ім’я Господнє». А той, бравши у воді землю, не сказав «во ім’я Господнє», а сказав «в ім’я моє». Вийшов з води, подивився у жменю, землі нема.
Тоді Бог посилає Диявола другий раз і наказує йому те саме. Той другий раз впірнув, сказав так само: «В ім’я моє!» — і знов землі не виніс. Втретє посилає його Бог під воду. Диявол, впірнувши третій раз, сказав: «В ім’я Господнє і мого трохи!» Цього разу виніс трохи землі за одним нігтем. Узяв Бог ту землю, розсіяв по воді, благословив: «Хай буде земля!»
Так і створився острівок на воді, якраз такий, що вони обидва могли полягати. І от полягали. Бог заснув, а Диявол не спав, бо хтів Бога втопити та сам владіти світом і бути Богом.
І от коли вже Бог добре заснув, бере його Диявол потихеньку й несе у воду, щоб втопити. І от несе, несе, несе, а землі кінця немає. Він тоді в другий бік нести — так само, в третій, четвертий бік — нема кінця землі. Він несе Бога, а земля росте, росте й виросла до такої величини, як ми зараз бачимо. Побачив Диявол, що Бога не втопить, та й переніс його на те саме місце, де взяв, там і поклав, а сам буцім заснув.
Допіру Бог встає та будить Диявола і творить уже словами все, що є на світі. Наприклад: «Нехай буде сонце, місяць, ліс, звірі, риба».
І все це стало. І накінці зробив з землі чоловіка, а з чоловічого ребра — йому жінку. В той час, коли Диявол Бога носив, то Бог усе чув і знав, що може бути, але зробив це навмисне, щоб виросла така велика земля.
Додаток 3
ЯК АНГЕЛ РОЗМАЛЮВАВ ЩИГЛИКА
Легенда
Коли Господь творив світ, то подбав і про те, щоб на ньому були пташки. Кожному пташкові дав ніжки, щоб ходив, крила, щоб літав, дзьобика, щоб їв, і горлянку, щоб співав. А тоді покликав ангелика, дав йому кошик з порожніми черепашками, до кожної налив іншої фарби і сказав:
— Помалюй їм пір’я!
От і став ангелик малювати пташків.
Перший підійшов до ангелика голуб. Ангелик помалював йому шийку на біло, а крила на попелясто. Канарик став жовтий, мов цитрина, горобчик сірий з темними смужками, синиця — синя з темним фартухом на грудях. І так ангелик розмалював пташків, кожного по-різному.
Ще тільки один щиглик залишився не помальований, бо стояв позаду інших і не міг протиснутись наперед. Коли ж і він урешті опинився перед ангеликом, той сказав стурбовано:
— Ой, у мене вже не стало фарб! Усі черепашки порожні...
Заплакав сердешний щиглик, що не буде мати такої гарної кольорової одежі, як його побратими. Але добрий ангелик заспокоїв його.
— Не журись! У кожній черепашці ще залишилася дрібка фарби. Я виберу їх дочиста пензликом і помалюю твоє пір’ячко.
І так ангелик помалював щиглика трішки на червоно, трішки на синьо, трішки на зелено, трішки на чорно узявши з кожної черепашки по остан ній краплині фарби. І став щиглик най строкатішим із усіх пташків. Він дужі гордився своїм різноперим одягом і за щебетав — подякував ангеликові за те що зробив його таким гарним.
(Б. Лебедова)
Додаток 4
ГОСПОДЬ І ОРАЧІ
Легенда
Мандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставках край сіл переглядаються перші незабудьки. По-через плече Господа була перевішена свитка, біле, як молоко, волосся торкав легіт, той самий, від якого прозябали травки. Мило було Господові проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.
У той час хлібороби не знали плугів, орали сохами; в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі заливає, а за ним повагою ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня послав.
Йде Господь, заткнувши руки за пояс, розглядає, як поорали люди свої наділи. Як побачить рівні, м’які скиби, то серце у Господа сквапніше б’ється у милім
почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік, і земля кожної весни однаково Його цікавить.
Трапилося, що старий господар щось дуже негарно виорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переламані, деякі врилися в другу скибу або погнали вбік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, куди очі діти.
— Щось-то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала, — заговорив Господь до селянина і невесело похитав білою головою.
— Що ж тобі земля вродить, сирото, га?
Селянин, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде, певно на завтрашній храм у друге село. Сам бачив, що його робота нінащо, потер чоло присоромлено і відповів:
— Як Господь схоче, то не сохою — кийком поколупаю землю і вона вродить! Бог бачить, що не здужаю робити.
Сподобалась така відповідь Господові.
Йде Господь межами далі, пташня цвірінькає, бузьки клекочуть, від сіл іде вечерній дим, весело... Аж дивиться, під самим лісом нивка, так то вже дбайливо виорана! Просто очей відірвати не можна: що пухка, що чорна, що скиби одна в одну, як стрічки оксамиту. Сильно гарна була оця нивка під самим лісом!
Усміхнувшись непомітно в білу, по пояс, розгойдану вітром бороду, Господь зупинився на межі проти нивки, радий добрій роботі, і каже до молодого орача:
— Ну й добре ж то потрудилась твоя соха, господарику!
Орач розпростав гордовито плечі, примружив очі щілкою від удовілля і сказав, не дивлячись зовсім на Господа, отак собі, косом:
— Відучора досвітки я над цією нивкою труджуся, грудку за грудкою розбиваю, мало не дую на неї, то мусить бути гарно виорана. Моя нивка і без Бога вродить!
Змовчав Господь, постояв хвилинку, чудно якось насупивши густі й сиві брови, а далі говорить:
— Далеченько мені під вечір ліс обходити, перейду я полегки полем навпростець.
— Та йдіть, про мене! — сказав орач.
І Господь пустився йти через ті скиби м’які, як пір’ячко, чудово вилискливі від вечірнього заходового проміння, і довго було видно Його високу постать, яка, кидаючи тінь далеко на ниви, трохи пригорблена, йшла кудись в червонім подалі сонця. Сліди ніг Господніх шнуром простягнулися в вечірню далечінь.
Кинули орачі зерно на свої ниви. Вже стало воно сходити, день скорше, день пізніше прозябає тут і там соковита травиця. На тій нивці, де чоловік погано виорав, такі густі хліби, як гай, аж голубіють, в очах ростуть. Хто йде, не вірить, протирає очі — справжня благодать! А господар, що це його нивка, вийде, бува, глянути на свої засіви, то тільки руки складе і гляне скрізь сльози у небо, дякуючи, що поблагословило його нікчемну роботу.
Але... що це за пустиня онде під лісом? На чудово виораній нивці ні стеблинки, як коли б вітер усе зерно звіяв і поніс світами. Тільки там, де станула нога Господня, де зостався слід її, посеред пустого поля зеленіли маленькі купки жита, рясні, прегусті, як веселі острівці посеред купки, і кожний палець Господній зеленів окремо...
Не захотіла нивка без Бога вродити!
(Катря Гриневич)
Додаток 5
ТРИ ГВІЗДКИ
За мотивами циганського фольклору
Чи не всі ікони, малюнки свідчать: Ісуса прибили до хреста чотирма гвіздками. А от цигани божаться, що трьома. І розповідають про це давню циганську легенду, в якій Ісуса називають ласкавим іменем Делоро, а Отця Небесного — баро Девла, по-нашому — великий Бог. Тож я й перекажу так, як сам од людей чув.
Не заступилися люди за Ісуса, коли вороги надумали вкоротити йому віку. Через те він і загинув. Взяв і циган гріх на свою душу. Але на все воля Божа. Видно, так уже йому на роду написано було...
Коли баро Девла роздавав ремесла, аби люди працею добували собі хліб, цигани не поспішали. А коли об’явилися, то в Бога ніякого ремесла для них уже не залишилося. «Будете красти й ворожити,— сказав він циганам. — Тим більше, що ви й раніше, чував, те саме робили». З тим би цигани й повернулися з неба на землю, вхопивши шилом юшки. Та зглянувся баро Девла і тим циганам, котрі побажають жити чесно, дозволив кувати гвіздки. Якби ж то знаття, чим це обернеться, то чесні цигани відмовилися б від тої ласки. А так саме циганові випало викувати гвіздки, якими сердешного Делоро прибили до хреста...
Коли Ісуса засудили до смерті, римські вояки заходилися готувати все необхідне до страти. Хрести теслі їм витесали заздалегідь, навіть не питаючи, для кого. Може, якби спитали, то не знайшлося б хреста для Ісуса — адже й він був теслею, і Йосип, який був йому за батька. І, може, не довелося б Сину Божому сконати на хресті... Словом, хрест був. А от гвіздків забракло: вісім гвіздків на двох розбійників знайшли, а на Ісуса не вистачило. Викликав начальник трьох вояків, призначив одного з них за старшого, дав йому калитку з грішми й каже:
— Ось вам гроші, знайдіть коваля й купіть у нього чотири гвіздки. Та не баріться: одна нога там, друга — тут!
Пішли вояки шукати коваля. Ідуть Єрусалимом, прокладають собі дорогу в юрбі. Кругом люди тирлуються. Метушня! Іудеї до Пасхи готуються, радіють святковій вечері із смаженим ягнятком. Завидки вояків беруть. Людям свято, а їм служба. Сонце пряжить нещадно, а вони в мідних шоломах, важких лаштунках. При боці мечі, а в руках — гострі списи. Та й у горлі пересохло. А тут ще й
срібняки в калитці звабливо дзвенять. І як витратити їх трішки, то ніхто того й не завважить. Хіба ж коваль знатиме, скільки їх давали? Вирішили вояки зайти до корчми, у холодку перепочити. Перехилили один глек вина, потім другий... Незчулися, як половину грошей процвиндрили. А гвіздків як не було, так і нема. Схаменулися вони і ну коваля напитувати.
— Є поблизу, — каже, — араб один. Добрий майстер! Скує на совість... Вони до нього.
— Ковалю, ковалю, — просять. — Знайди нам чотири гвіздки, які міцніші, а ми тобі заплатимо.
І потрусили калиткою.
— Нема, — відказує, — у мене гвіздків. Усі спродав.
— То скуй! — наполягають грізні покупці. — На те ти й коваль.
— Хай буде по-вашому, — погодився араб. — Лишень скажіть, для чого вам гвіздки треба. Бо вони для всякого діла різні.
І заходився вогонь у горні роздмухувать. Перезирнулися вояки, а старший і каже:
— Скуй такі міцні й гострі, щоб до хреста ними прибивати було добре.
І засміявся.
— А кого ж розпинати надумали? — допитується коваль.
— Якогось назаретянина на ім’я Ісус. Величається Сином Божим та царем іудейським. А сам нишком намовляє людей не платити данини римському імператорові. За це й має померти.
Почувши те, коваль аж на обличчі змінився.
— Неправда, — став сперечатись. — Не така це людина. Я сам бачив, як він повертає мертвим життя, а недужим здоров’я. На власні вуха чув, чого він научає. Не стану кувати гвіздків на Ісуса!
— Ми прості воїни, ти простий коваль, і не нам про те судити, — відповіли непрохані гості. — Наше діло — виконувати накази. Твоє — кувати. А не хочеш по-доброму — піднімемо тебе на списи, і квит.
Араб не злякався. Схопив дзбан з водою й загасив горно.
Нахромили його вояки на списи й подалися іншого коваля шукати. Люті- прелюті: а що, як і другий відмовить? І з них спитають, де гроші ділися?! Аж чують — молот б’є. Вони мерщій туди. А там коваль-іудей працює.
Вояки і кажуть:
— Як маєш, то продай, а не маєш — скуй чотири гвіздки.
А які й нащо не кажуть, тільки показують. Та ще й калиткою спокушають.
— Які схочете, такі й зробимо! — радіє коваль. — Аби гроші хороші! Взяв заліза чотири рівні смужки. Та як наліг на міхи, аби вогонь роздмухати, то з горна шугонуло полум’я стовпом, а з нього голос араба озвався:
— Кинь молот, послухайся мене! — благає. — Не роби їм гвіздків! Хочуть вони розіпнути безневинного Ісуса!
Злякався іудей. Затрусилися в нього жижки. А вояки й вухом не ведуть. Зрозумів іудей, що вони й не чули нічого.
— Чи правда, — питається іудей, — що цими гвіздками ви хочете прибити до хреста Ісуса?
— А тобі що до того? — відказали непрохані гості. — Наше діло — виконувати накази. Твоє — кувати. Нам за це гроші платять. А не хочеш — піднімемо тебе на списи, й квит.
— Не міг Ісус вчинити зла! Йому всяк за брата. Чув, як він учить, що всі ми діти одного Отця Небесного. Не хочу я ваших грошей. Шукайте другого коваля!
— Ти сам вибрав собі долю! — розсердилися вояки й підняли іудея на списи.
Розлютилися вони ще більше: це ж треба, в яку халепу вскочили — ні гвіздків, ні грошей! Увесь Єрусалим обійшли, аж раптом просто під ногами в них задзвенів молот об ковадло. Глип — дірка в землі, а в ній вогонь блимає. Придивилися, а то циганська кузня — цигани завжди кузню в землі викопували, аби через лиху іскру не згоріла. Вояки мерщій туди! Кинулися нишпорити. Знайшли одного гвіздка й наказують циганові:
— Зроби ще три такі самі! А ми тобі заплатимо! Та не барися, бо не маємо часу! — Ще й потрусили перед циганом калиткою.
Зрадів неборака! Бо в бідного клопоту завжди багато, а дітей — іще більше. Скінчив він кувати другого гвіздка, а коли взявся за третього, з горна раптом шугонуло полум’я стовпом і до нього два голоси озвалися:
— Покинь, брате, гвіздки їм кувати! — благають. — Хочуть ними Ісуса до хреста прибити. Ми відмовилися, і за те вояки нас забили. І тепер до тебе волають наші душі — не роби цього й ти!
Злякався циган. Не знає, як вчинити. І Делоро шкода: бачив, як до нього малеча горнеться. Як де уздрять малюки Ісуса, то злітаються до нього, як пташки, а виснуть на ньому, як реп’яшки. Однак самому загинути іще страшніше. Он які у вояків списи! Та ще й кров людська на них запеклася.
Мулько циганові на душі. Бо Делоро, як на гріх, і циганам не чужий. Як вивчився Ісус теслярській справі, то віддав його Йосип у науку ще й до цигана-коваля. З циганами Делоро за сімнадцять років і світ об’їхав. З ними й додому повернувся.
Став коваль по-циганськи з жінкою радитись — цигани завжди у кузні в парі робили: чоловік залізо підставляє, а його дружина по ньому молотом б’є.
— Якби Делоро був простим теслею чи ковалем, то його б не розпинали, — розсудила ковалиха. — Сам на себе біду накликав, сам з неї і вибереться. Ти за нього не переживай: хіба йому вперше чудеса творити? Щось вигадає й цього разу. Згадай, як він норовистих коней кував: повтинає їм копита, приб’є до них підкови, а потім назад приставить, дмухне — вони й поприростають...
Збадьорився циган. Ледве встиг докувати третього гвіздка, а вояк уже й відбирає його.
— Берися за четвертий! — квапить.
Циган і скорився. Скував четвертого гвіздка, хоч як волали до нього з вогню голоси араба та іудея не робити цього. Кинув його на земляну долівку холонути, аж нараз сталося диво: четвертий гвіздок розжарювався дужче й дужче, аж доки зовсім побілів і сліпучим світлом засяяв. Нічим не могли його остудити ні коваль, ні вояки: воду лили — на очах скипала, землею присипали — спалахувала земля, мов віхоть... Так і не дався четвертий гвіздок воякам до рук. Перелякані, вони кинулися навтьоки, а слідом за ними й циган. Кажуть, бачили, як він ішов у юрбі за Ісусом, коли того на страту вели. Навіть кров йому з чола хотів утерти, як знеміг Делоро під важким хрестом. Охоронці ж бо були в цигана знайомі, не відганяли. Потім, як римляни присилували нести Ісусового хреста якогось селянина, що саме вертав з поля, коваль помагав завдати йому хреста на плечі... А як стали забивати гвіздки, як застукотіли молотки й розлігся зойк, то так циган кривився, наче то не Ісуса, а його самого розіп’яли...
Ніхто не заступився за Ісуса. Вина за його загибель лягла на всіх. Та Ісус не держав ні на кого у серці зла. І коли вояки, котрі були за катів, засперечалися, як поділити його благенький одяг, Ісус у смертній муці на хресті підняв обличчя до неба й мовив: «Отче! Прости їм, бо не знають, що роблять!» Разом з усіма був прощений тоді й циган.
Та чи простили собі прощені Христом?
Подейкують, ніби відтоді розжарений гвіздок вилазив рано чи пізно із земляної долівки в кожного цигана-коваля. Через те вони й місця ніде не нагріли. Хоч би куди заїхали, розжарений гвіздок знаходив їх усюди. І от що дивно: крім них, ніхто того гвіздка ніколи не бачив. А їм він завжди стояв перед очима.
Отака вона, стара-престара циганська легенда про горопашного цигана-коваля, який скував гвіздки для Делоро.
(Тарас Кінько)
Додаток 6
МОЛЕБЕНЬ ДО БОГОРОДИЦІ
Богоцвіте,
схили свою голову
на нашу землю!
Ще небо
ледь-ледь благословляється
на світ.
Ще треба, щоб вітер вимів
кожний завулок і засіяв пустир.
Вимоли людям піт чола
на щедрий окраєць хліба,
дай нам злагоду,
щоб небесні світила дивилися
в чистий дім.
Наші руки порожні,
прийми від нас нині
душі з тріщинами,
серця зболілі,
сльози затвердлі,
і будь княгинею з Божим Сином
у нашій голій садибі.
Ти, що долонею затуляєш
рану душі,
що збираєш прибоєм
розкидані
порожні мушлі,
пограбовані навіть від шуму
моря,
щоб наповнити їх вічністю
(наче корінь соком землі),
прийми нас під свій покров
утомлених світом і долею.
Під твоїм широким плащем
бліднуть провини й пороки,
а душа вдягає з осанною
недільну сорочку.
Оподаль від метушні,
наш дрібний плід
рятує намічений день
і кучерявим деревом
росте в небесний балдахин.
До тебе прибігаю стежками світу:
припадаю до твоїх слідів,
хилю горде чоло
й купаю незрячі очі
в потоці твоєї покори.
І ось моя строката одежа
злітає з мене осіннім листям
стою осяйна в білому,
і мої губи кличуть: Радуйся!
Я бачу тебе новопрозріла:
біжу за гарбою пшениці,
над якою стоїш на окрайці місяця,
спинаюся на круту гору,
де гориш неспалимою ватрою,
і п’ю кухоль води живущої,
що ти мені простягаєш
з придорожнього журавля
у зеніті жорстокого сонця.
(Віра Вовк)
Додаток 7
ПРО СТАРОВИННУ БАЄЧКУ
Прошу пробачення, байко антична:
Мурашка скупа не така й симпатична.
От коник співучий — до серця мені, —
Не продає, а дарує пісні.
(Дж. Родарі. Переклад Г. Кочура)
Додаток 8
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б’є —
Затим що сила є...
Примір не довго б показати,
Та — цур йому!Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки —
Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить...
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
— Ні, паночку, — Ягня йому мовляє, —
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув.
Чи бач!Ще і базікать стало...
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив... Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,—
На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько,
Коли не дядько...
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас мені життя немає...
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне!Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! —
І — Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан... йому не слід...
1854
(Л. Глібов)
Додаток 9
СЕНС РІЗДВА
Бувають дні, як одкровення Боже —
Благословення зоряних небес, —
Коли на себе справжніх ми похожі
І в нас Ісус воістину воскрес.
У дні такі Завіт прадавній з Богом
У серці, що відкрилось, ожива...
І ми з тобою народжуємось знову
Під знаком світлоносного Різдва!
Коли світліють скривлені обличчя,
Збагнувши суть духовного буття,
І хочеться подумати про вічність,
А не про тлінь короткого життя.
(О. Ніколенко)