Добро, зло і вибір у романі Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» - шкільний твір

А знаєш, я спочатку думав, що «Володар мух» — це якась казка, ну, типу буде про комах або про чаклуна. А воно — зовсім не те. Там діти. Без дорослих. На острові. І все виглядає ніби весело — море, джунглі, їжа якась росте, ніхто не сварить, можна бігати, кричати, робити що хочеш. Ну, наче канікули, тільки без батьків. А потім — бах, і зовсім інша історія. Страшна, чесно кажучи. Бо добро там є, але воно таке, як старий зошит — затерте і майже непомітне. А зло — як чорна пляма, яка розповзається по всьому.

Мені було трохи незручно, коли я читав, бо я ж уявляв себе на місці тих хлопців. От, скажімо, Ральф — він наче нормальний, старається, хоче, щоб усі будували хатки, берегли вогонь, слухались. І я думаю: ну, це правильно, логічно. Але інші чомусь не хотіли. Вони хотіли гратися, полювати, бігати з тими списами. Здається, якщо довго нема дорослих, то всередині щось перемикається.

І я навіть трохи почав розуміти Джека. Він не злий, ну, не спочатку точно. Просто йому набридло слухатись, як, наприклад, коли в школі тобі весь час кажуть «не бігай по коридору» або «ти знову забув зошит?». А тут — свобода. І Джек не витримав. Його понесло. Спочатку на свиней, а потім і на людей. Це вже капець якийсь. Але чомусь не виглядає так, ніби він спеціально вирішив бути поганим. Воно якось само прийшло.

От саме це мене трохи лякає — що зло може не виглядати страшним спочатку. Воно може починатися з дурниці: не хочу слухати, хочу сам вирішувати, а потім — раз! — і ти вже командуєш бандою, яка вбиває. Ух, звучить страшнувато, але ж так і було в книжці. І коли Саймона вбили — мені стало гірко. Бо він був не як усі, якийсь трохи... ну, інший. Він щось розумів, мовчав, але бачив більше. І от його — прибрали. Просто так, через страх і крик. А потім і Порося. Його теж шкода. Він був добрий, розумний, але — невдаха. Тобто не лідер. І його не слухали, бо він був гладкий і носив окуляри. Це, до речі, як у нас іноді: якщо хтось не такий, як усі, його можуть дражнити або ігнорити. Але ж це не означає, що він гірший.

Я от думаю, а як би я повівся, якби опинився там? Чесно — не знаю. Спочатку, може, слухався б Ральфа, бо мені подобається порядок. Але якщо всі йдуть до Джека, то було б важко залишитись з добром. Бо зло там гучне. Воно кричить, сміється, розмахує списами. А добро — мовчить, як той Саймон. І це трохи несправедливо. Хоча, може, саме в цьому і вибір — стояти з тим, хто не кричить, але правий.

Ну, коротше, я думав, що ця книжка буде про щось зовсім інше, а вона мене трохи збила з пантелику. Там і добра трохи, і зла багато, і вибір є, і страшно, і цікаво. І головне — все це про дітей. Не про дорослих, не про героїв з мечами, а про звичайних хлопців, які гралися, а потім... почалося.

І ще одне: чомусь після цієї книжки я довше мив руки. Не знаю, чому. Може, щоб змити той бруд з острова, який прилип, коли читав. Звучить дивно? Ну, може. Але якось так і було.