ЖИТТЄВА ДРАМА М.В. ГОГОЛЯ

(нарис)

Шевчук Ірина Юріївна

учениця 9 класу Луцького НВК “Гімназія № 14” Волинської області

Ідуть роки, дні, години... Проходять століття... Так і життя людини промайне, як одна мить. А що таке життя? Це питання поставало переді мною не раз. Як жити, щоб залишити після себе слід, пам'ять у віках. Якось увечері, коли залишилася сама, почала думати про те, як складеться моя доля. Звичайно, судити про життя у моєму віці непросто. Тільки з висоти років людина відчуває у собі впевненість, мудрість, досвід. А це приходить нелегко, не кожен навіть у старості є мудрим. З юності, думаю, потрібно навчатися розуміти себе, адже це найважливіша наука, як казав Антуан де Сент-Екзюпері: “Себе судити найважче”. Якщо у тебе якісь проблеми з друзями, якщо через тебе страждають батьки, рідні, тобою невдоволені вчителі, то ти теж повинен бути невдоволений собою.

Людина починається з любові. Виростає з лагідного дотику маминих рук, з тихої колискової і веселки в небі, з цвіту вишні і яблуні під вікном. Все це дається як найдорожчий дарунок світу і приходить в життя непомітно. Коли в душі є тепло, любов, тоді почуваєш себе багатшою, потрібною комусь. Не менш вагомими є скромність, ввічливість, повага до себе і людей. Я не мрію про подвиг. Не всім бути героями. Але хотілося б мати за приклад людей, які не пройшли життєвими стежками марно, яких завжди будуть згадувати з вдячністю і повагою. Вони не були від народження особливими. Звичайні люди, але завдяки наполегливій праці увіковічнили пам'ять про себе. Кожен по-своєму залишає слід. Хто написаною книжкою, хто намальованою картиною, хто - будівлями, хто уславився викопаними криницями, а хто непомітно завжди допомагав у біді. Важливо бути завжди потрібним людям. Я звернула увагу на те, що коли вникаєш в життя таких людей, що завжди чогось прагнули, щось творили, то переконуєшся, що їхні дороги були тернистими, життя складним. Тож нехай їхні імена будуть для нас неопалимою купиною.

Микола Васильович Гоголь... Творець безсмертних “Мертвих душ”, “Ревізора”, “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. Його життя сповнене тривог, невдач... і разом з тим радості, щастя і слави. Про що мріяв він? До чого прагнув? Чого хотів досягти у житті? Звичайний хлопчина, син поміщиків Яновських з Василівки, що в Малоросії, мріяв покорити столицю Російської імперії, а також зустрітися з Олександром Пушкіним. Як довго він чекав цієї зустрічі. Ще в гімназії, коли перший раз побачив портрет юного, мрійливого поета, з того часу, як прочитав всі його творіння і цитував уривки при розмовах.

...До Петербурга Гоголь їхав разом з Сашею Данилевським, який також вирішив спробувати своє щастя на військовій службі в гвардії. Микола Васильович був дуже щасливий, адже він стільки чув про Петербург, а тепер сам їде до нього. Побуває на Невському, побачить Адміралтейство, Головний штаб, Зимовий палац. Кибитка їхала широкими вулицями з дуже схожими будиночками. Столиця все більше розкривалася перед приїжджими. І ось він - будинок, де живе сам Олександр Сергійович. Нерішуче підійшов до дверей і неначе закляк. Хто він такий, щоб отак простоприйти до самого Пушкіна, розповісти про всі свої мрії, надії, сподівання? Гоголь не наважився постукати і попрямував вулицею. Довго гуляв, роздумував і вирішив ще раз випробувати своє щастя, бо ж кому, як не Пушкіну, можна розповісти про все. Але невдалий день був сьогодні для Гоголя. Пушкін його прийняти не зміг.

“Ганц Кюхельгартен” - перший твір Миколи Васильовича, на який він покладав великі надії. Тиждень хвилювань не минув дарма, “Ганца” дозволено друкувати. Нарешті справжня книжка. Микола Васильович був готовий літати від щастя і не розумів, чому люди на вулиці ідуть такі ж, як і раніше, невже не розуміють, що сталося? Але столиця жила своїм життям. Сподівання на “Ганца Кюхельгартена” були марні. Продана одна книга. Засмученому Гоголю здавалося, що всі довкола глузували з нього. І вже через декілька хвилин полум'я жадібно поглинало книжки, не даючи порятунку жодному аркушу...

Вирішив, що писати більше не буде, проте роботу знайти не міг. Рекомендаційні листи, які дали йому матусині знайомі, не принесли нічого, окрім розчарування. Друзі запропонували спробувати влаштуватись у театр. А й справді, згадалося, ще в Ніжині всі сходилися подивитися, як грає малий Микола Гоголь- Яновський. Окрилений сподіваннями, вже уявляв, як переповнений зал стоячи аплодує йому. Надія розвіялася як дим. У театрі й не думали брати на роботу молодого та недосвідченого юнака, приймали лише тих, хто мав гарні рекомендації від поважних осіб. Гоголя вислухали і ввічливо показали на двері. Суворий іспит холодної столиці тривав, розбиваючи останні сподівання. Нікому не потрібний він тут, на чужині.

Щоб не впасти у відчай, лікувався спогадами. Образ України все частіше поставав у пам'яті. Із задоволенням перечитував українські пісні, які записував з дитинства. Згадувалися мальовничі краєвиди, безкраї простори. Несподівано для самого себе Гоголь знову почав писати. Коли потрібна була якась дуже детальна інформація, звертався до матусі, яка хоч і не розуміла, навіщо це синові, але відмовити не могла. Нові герої поставали ще швидше, ніж Гоголь встигав записувати свої попередні роздуми. Боявся втратити думку, урвати писання на півслові, адже так легко загубити тільки-но знайдений образ. Вже не думалось про буденні справи, про те, що буде завтра, чи про те, що чекає сьогодні. Жилося легко, спокійно, як ще колись у рідній Василівці.

Микола Васильович писав “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Творилося напрочуд легко, образи та сюжети ніби самі з'являлися між рядками. Критики схвально сприйняли “Вечори”, а народ аж за животи хапався, читаючи чи згадуючи якісь епізоди. Успіх приніс довгождану славу. Знати Гоголя особисто, спілкуватися з ним стало престижно. Дивно було спостерігати за “новими друзями”, які ще вчора з погордою відверталися від нікому невідомого провінціала. Та популярність мала і позитивні сторони. Нарешті здійснилася найзаповітніша мрія - через Василя Жуковського, який всіляко сприяв молодим талановитим людям, Гоголь познайомився з Пушкіним. Олександр Сергійович став одним з найкращих друзів Миколи Васильовича і зіграв чи не найголовнішу роль у його житті.

Час спливав швидко, у Петербурзі нічого не змінювалося, Гоголь відчував нову потребу творити. Розумів, що хоче писати, але не знав про що. На допомогу прийшов Олександр Сергійович. Він не лише розповів Миколі Васильовичу, про що писати, але й підказав назву. Незрозуміло, чому Пушкін віддав Гоголю сюжет, над яким сам збирався працювати, але згодом казав, що навіть він не міг написати так, як це зробив Микола Васильович. Це був сюжет “Ревізора”. У ньому розповідалася вся правда про чиновників та урядовців, висміювалися притаманні їм риси характеру, можливо, не так відкрито, але все ж таки... За сприяння Жуковського цар дозволив поставити п'єсу в театрі. Хвилювання було нестерпним, здавалося, що “Ревізор” приречений на провал. Та п'єса мала шалений успіх, хоча цар не сказав ні слова. Офіційної заборони на постановку “Ревізора” не було, але зловіще мовчання оптимізму не додавало. Засмучений і пригнічений, Микола Васильович не знав, що далі робити. З цієї безодні його витягнув Пушкін, який пояснив, що потрібно іти далі, бо з таким талантом гріх не написати чогось великого, адже в кожного письменника має бути такий твір, за яким його б одразу впізнавали. Таким чином, сам того не розуміючи, Олександр Сергійович підштовхнув Гоголя до справи усього його життя - до написання Поеми. Вже через декілька тижнів Микола Васильович читав друзям уривки першого тому. Вирішив, що писати буде краще не в Росії, а десь за кордоном. Перед від’їздом пообіцяв Пушкіну, що довершить Поему.

Гамбург, Любек, Женева, Париж - Гоголь багато подорожував, але ніде не міг здобути бажаного результату, не писалося. Лишалася одна надія - Рим.

Вічне місто зустріло Гоголя спокоєм. Це було найбільш сприятливе місце для творчості. На папері оживали гротескні образи поміщиків, і птахом летіли по бездоріжжю троє коней, яким судилося стати символом Росії.

Та раптом Гоголь дізнався новину, яка перевернула все з ніг на голову: Пушкін помер, його вбили на дуелі. Здавалося, що втратив частину себе. Не хотілося пити та їсти, все навколо було темним, як ніч. Декілька днів підряд не виходив зі своєї кімнатки і навіть слухати не хотів нікого. Втратив сенс життя і не розумів, як бути далі. З депресії вивело почуття обов'язку. Згадав, як ще в Петербурзі пообіцяв Олександру Сергійовичу, що напише “Мертві душі”, і вирішив дотримати свого слова. Поема вже існувала, лишалося тільки, прислухаючись до внутрішнього голосу, дописати її. Перший том закінчив перед поверненням у Росію.

Нелегкою була доля Миколи Васильовича Гоголя. Більшу частину життя довелося боротися за право творити. За життя його не визнали як геніального письменника, тільки після смерті Гоголь посів визначне місце в російській літературі. Найграндіознішою роботою письменника стали “Мертві душі”, вони ж і найбільшою трагедією. Поема мала складатися з трьох томів, і, як задумував сам автор, головні персонажі мали змінитися і пройти, так би мовити, “Пекло”, “Чистилище” та попасти до “Раю”. “Мертвим душам” поеми протиставлені “живі” - люди талановиті, працелюбні, багатостраждальні. З глибоким почуттям патріотизму і вірою в велике майбутнє свого народу пише про нього Гоголь. Він бачив безправ'я селянства, його принизливе становище та те отупіння і здичавіння, до якого привело кріпацтво. У першому томі “Мертвих душ” Гоголь зображує всі недоліки, всі негативні сторони російської дійсності. Письменник показує людям, на що перетворились їхні душі. Робить він це тому, що дуже любить Росію і сподівається на її відродження. Гоголь хотів, щоб усі, прочитавши його поему, жахнулися і пробудилися від летаргічного сну. Описуючи жахливу дійсність, Гоголь малює в ліричних відступах свій ідеал російського народу, говорить про живу, безсмертну душу Росії. У другому і третьому томах Поеми він задумав перенести цей ідеал у реальне життя. Та, на жаль, так і не зміг показати переворот у житті російської людини, не зміг оживити мертві душі. У цьому й полягала творча трагедія Гоголя, яка переросла в трагедію всього його життя.

Все життя і свій геніальний талант Гоголь присвятив літературі. А звичайне людське щастя обійшло його стороною. Усе свідоме життя прожив на чужині, далеко від родини, без сім'ї, без дітей. І навіть в останню дорогу його проводжали чужі люди. Нещасна людина. Але геніальний письменник.

На жаль, доля не завжди прихильна до талантів. І життя Миколи Васильовича - яскравий тому приклад. Та його творам судилось безсмертя. А зірка його генія світитиме ще не одному поколінню.