КОРАЛІНА - НІЛ РІЧАРД МАККІННОН ҐЕЙМАН - ВЕЛИКА БРИТАНІЯ - СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ - посібник-хрестоматія

КОРАЛІНА - НІЛ РІЧАРД МАККІННОН ҐЕЙМАН - ВЕЛИКА БРИТАНІЯ - СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ - посібник-хрестоматія

(Скорочено)

Я починав писати цю казку для Холлі, а дописував уже для Медді.

Чарівні казки більш ніж правдиві — не тому, що вони розповідають нам про

існування драконів, а тому, що переконують нас: драконів можна побивати!

Ґ. К. Честертон

1

Кораліна натрапила на ті двері невдовзі після того, як родина переїхала в цей будинок.

А будинок був старий-старезний. (...)

Коралінина родина купила не весь дім — надто він вже був великий. Купили вони лишень частину його.

А в тому старому домі жили-поживали й інші люди.

Міс Примула й міс Форсібілла жили у помешканні, що під Кораліниною квартирою, на першому поверсі. Обидві вони були вже старенькі-кругленькі, ділячи житлову площу з добрим десятком підстаркуватих шотландських тер’єрів, а клички в тих псів були Гаміш, Ендрю, Джок, десь-щось таке. Давно колись були панни Примула й Форсібілла акторками-лицедійками, про що міс Примула звістила Кораліну відразу ж, як тільки її здибала.

— Розумієш, Кароліно, — мовила міс Примула, перекрутивши Коралінине ім’я, — обидві ми, я і міс Форсібілла, були славетні актриси свого часу. Ми виступали на кону, люба. Ой, не дозволяйте Гамішу ум’яти весь фруктовий пиріг, бо заболить йому живіт — цілу ніч мучитиметься песик!

— Я — Кораліна, — виправила дівчинка. — Не Кароліна, а Кораліна!

А над Кораліниним помешканням, під самим дахом, жив схибнутий

дідуган із великими вусами. Він признався Кораліні, що тренує мишачий цирк, але нікому його не показує — поки що.

— Одного чудового дня, Каролінко, коли всі мої артисти будуть готові, тоді всі-всі в цілому світі побачать чудеса мого мишачого цирку. Ти спитала, чом тобі не можна побачити цей цирк негайно? Ти ж саме про це мене просила?

— Ні, — тихо заперечила Кораліна. — Я просила Вас не називати мене Кароліною. Бо я Кораліна.

— Тому тобі поки що не можна милуватися моїм мишачим цирком, — пустив повз вуха її заперечення господар горища, — що миші ще не готові, ще недосить видресирувані. А ще ж вони, як на те, відмовляються співати пісеньки, які я складаю для них. Геть усі написані для них пісні звучать у їхніх устах, неначе умба-юмба. А в білих мишей мало б виходити тоненько: та-на-на, ти-ни-ни. Чи я не тими сирами їх годую?

Кораліна йому, звісно ж, не повірила. Який там іще мишачий цирк? Вигадує старий. Те-те, півмітки плете.

Наступного дня після переїзду Кораліна пішла на розвідки.

Спершу дівчинка обстежила сад. Великий то був сад, а за ним, аж туди під паркан, простерся тенісний корт. Але ніхто в домі не грав у теніс, і паркан, яким обведено корт, світив дірками, а парканна сітка здебільшого переіржавіла й поопадала. Був там іще розарій, повний зачуханих, заїдених тлею троянд. Був іще кам’яний сад: наче хто абияк накидав сюди валунів. А он чарівне коло, але утворювали його слизькі брунасті поганки: наступиш випадком — і з ніг збиває такий жахливий сморід!

Був там і колодязь. Першого ж дня, як тільки в’їхала сюди Коралінина родина, обидві старі панни, міс Примула й міс Форсібілла, особливо застерегли Кораліну, яка небезпечна ця криниця, й порадили обходити це місце десятою дорогою. А Кораліна, саме для того, щоб точно знати, де воно, та щоб непомильно обходити лихий колодязь, і вирушила на його оглядини.

І таки знайшла його — аж на третій день: на затіненому лужку біля тенісного корту, за купочкою дерев, ледве прозирало крізь високу траву низьке цегляне коло. Колодязь був закиданий дерев’яними дошками — щоб ніхто знеобачки не шугнув туди. В одній дошці на місці вибитого сучка чорніла дірка, тож Кораліна до самого вечора практикувалася вціляти туди камінчиками й жолудями — і вичікувала, лічачи секунди польоту, аж поки вчує плюсь! коли кинуте сягне далеко вниз плеса.

Ще Кораліна хотіла знати, які тваринки мешкають у тому саду. Натрапила на їжака — і на зміїне линовище (але ні вужа, ні гадюки не побачила). Уздріла ще брилу, схожу на горилу, і гадюку, схожу на каменюку опуклу.

А ще там знай вигулькував зарозумілий чорний кіт: то на мурі всядеться мурлика, то на гілляці, й все на Кораліну видивляється. Але щоразу, як тільки Кораліна зробить спробу наблизитися до нього, аби погратися, котяра десь щезав. Був — і нема!

Оце так Кораліна збула свої перші два тижні в новому домі: обстежуючи подвір’я, сад і прилеглі території. (...)

Батьки Кораліни весь час зайняті. В один із дощових днів тато, щоб Кораліна не заважала йому працювати на комп'ютері, пропонує дівчинці перелічити двері й вікна в будинку. Вона виявляє замкнені двері в одній із кімнат. Мама відчиняє замкнені двері, але за ними виявляється тільки цегляна стіна. По той бік була інша квартира, яку все ще продавали.

2

Стариган, що живе на мансарді і дресирує мишей для мишачого цирку, несподівано повідомляє Кораліні, що миші просять її не відчиняти двері. Міс Примула та міс Форсібілла, читаючи майбутнє на чайному листі, сповіщають Кароліну про жахливу небезпеку. Про всяк випадок вони дають їй амулет — камінчик із дірочкою посередині.

3

Наступного дня вже сяяло сонце, і мама повезла Кораліну до найближчого міста — обновити донечці її шкільний гардероб. (...)

Кораліна набачила рукавички з зеленим мерехтінням:

— Мамо, купи!

Але мама відмовилася це купити, набравши натомість білих шкарпеток, синіх шкільних колготок, а ще чотири сірі блузки й темно-сіру спідничку.

— Але ж, мамо, усі в школі мають сірі блузки і все таке, та ні в кого немає зелених рукавичок! Я була б одна-єдина з такими рукавичками!

Однак мама її не почула, бо саме розбалакалася з продавчинею. А предметом їхньої балачки був пуловер для Кораліни, і зійшлися дві жінки на тому, що найвигідніше буде взяти отой — страхітливо великий та мішкуватий, зате в ньому вміщалося стільки сподівань на те, що дитина до нього доросте, одне слово — пуловер на виріст.

Кораліна розчаровано поблукала геть, задивившись на виставку гумових чобіт, уподібнених до жаб, качок і кролів. (...)

Залишившись удома сама, Кораліна нехтує всіма засторогами та знічев'я відмикає двері. Цього разу вона знаходить не цегляне мурування, а темний довгий коридор, який веде до будинку, що майже не відрізняється від її власного.

— Кораліна?

Звучало наче матінки голос? Кораліна увійшла до кухні, звідки й долинув той голос. А там стояла жінка, спиною до гості. Трохи й схожа на Коралінину матір. От тільки...

От тільки в цеї шкіра була така біла, мов папір.

От тільки була ця жінка вища зростом і худіша.

От тільки пальці в неї були такі довгі, а ще вони всякчас рухалися, а темно-червоні нігті були загнуті й гострі.

— Кораліно? — повторила жінка. — Це ти?

І тут вона обернулася. Очі в неї. були не очі, а великі чорні ґудзики!

— Час підобідку, Кораліно, — повідомила жінка.

— Хто ви? — запитала дівчинка.

— Я — твоя інша мати, — відповіла жінка. — Піди й скажи твоєму іншому татові, що підобідок готовий. — Тут вона відчинила дверцята духівки. Зненацька Кораліна збагнула, яка вона голодна. Запахло такою чудовою смакотою! — Ну, іди ж!

Кораліна пройшла коридором до татового кабінету. Там, спиною до неї, сидів чоловік за клавіатурою.

— Привіт! — сказала Кораліна. — Я. я хочу сказати, що вона сказала, що підобідок готовий!

Чоловік обернувся до неї.

І в нього очі були мов ґудзі: великі, чорні, блискучі!

— Привіт, Кораліно! — обізвався він. — Я помираю з голоду.(...)

Кращого курчати Кораліна ще зроду не куштувала. Її мама іноді готувала курча, але все те було або з пакетів, або заморожене, і виймалося з духовки таке пересушене, аж горло дерло, а смаку — ніякого. Коли ж до курчати брався тато, він купував справжнє курча, але витворяв з ним різні чудні штуки: то у вині потушкує, то начинить чорносливом, то в тісті запече, а Кораліна принципово відмовлялася навіть торкатися до такого кухторення.

Тож вона взяла собі ще курчати.

— Я й не знала, що маю ще й “іншу матір”, — обережно призналася Кораліна.

— Та знаєш! І всяк знає! — запевнила інша мати, блискочучи своїми чорно-ґудзиковими очима. — Я гадала, що після підобідку тобі захочеться погратися у твоїй кімнаті з пацюками.

— З пацюками?

— З горища.

Кораліна в житті не бачила пацюка чи там щура, хіба по телику показували. Яка цікавинка! Схоже, зрештою цей день виявиться ще й дуже цікавим!

Після підобідку Коралінині “інші батьки” заходилися мити посуд, а дівчинка подалася коридором до своєї іншої спальні.

“Інша спальня” відрізнялася від її справжньої домашньої спальні. Почати з того, що пофарбовано цю в якийсь відворотний відтінок зелені й чудернацький різновид рожевого.

Кораліна вирішила: спати отут їй не хотілося б, але поєднання відтінків тут страх яке цікаве — куди цікавіше, ніж у її домашній спаленьці.

Коли Кораліна стала навколішки й зазирнула під ліжко, вона помітила п’ять десятків крихітних червоних оченят, що витріщилися на неї. Пацюки стали колом, повилазили один на одного й утворили піраміду, на вершечок якої видерся найбільший пацюк. Вони заспівали моторошної пісеньки. Згодом прийшов “інший схибнутий стариган”, пацюки обліпили його й він забрав їх обідати.

4

І зовні дім мав такий самий вигляд. Чи то майже такий самий. (...)

Позад неї хтось чемно пирхнув.

Кораліна обернулася. На ближчому до неї мурі сидів великий чорний кіт — достеменно той самий великий чорний котяра, якого вона була здибала на подвір’ї біля власного помешкання.

— Добрий день! — привітався мурлика.

Голос його звучав десь у Кораліниній потилиці, це був той самий голос, яким вона продумувала свої слова, але чути було: цей голос чоловічий, а не дівчачий.

— Привіт! — обізвалася Кораліна. — Я бачила схожого на тебе кота у саду вдома. Ти, певне, “інший кіт”!

Кіт похитав головою.

— Ні, — пронявчав він. — Я не “хтось інший” чи там “щось інше”. Я — це я!

Тут він схилив голову набік і блиснув зеленими очима.

— Ви, люди, розмазані по всій цій місцевості. А от коти не роздвоюються. Якщо ти тямиш, що я маю на увазі.

— Припустімо. Але якщо ти — той самий кіт, якого я бачила вдома, то як це ти навчився розмовляти?

Коти не наділені плечима, як, скажімо, люди. Але цей кіт стенув (плечима?) — і то був єдиний рух, що почався від кінчика хвоста, а скінчився підняттям котячих вусів.

— Вдома коти не розмовляють.

— Невже? — здивувався кіт.

— Ні, не розмовляють, — наполягала Кораліна.

Кіт легко зіскочив з муру на траву, якраз біля Кораліниних ніг. І витріщився на неї знизу вгору.

— Що ж, ти, певне, добре знаєшся на цих речах, — сухо зазначив кіт. — А зрештою, що я можу знати? Я ж просто кіт.

І він рушив геть, високо й гордо тримаючи голову й хвоста.

— Вернись! — попрохала Кораліна. — Будь ласка! Я перепрошую. Щиро перепрошую.

Кіт зупинився й сів, а тоді почав умиватись — самозаглиблено, явно забувши про існування Кораліни.

— Знаєш ми... ми могли б стати друзями! — запропонувала Кораліна.

— Ми могли б виявитися взірцями якої-небудь екзотичної породи африканських слонів-танцюристів, — промовив кіт. — Але ми не слони. Принаймні, — додав він із якоюсь котячою зверхністю, — я не слон!

Кораліна зітхнула.

— Будь-ласочка! Скажи, як тебе звати? — запитала Кораліна. — От я — Кораліна. А яке твоє ім’я?

Кіт позіхнув — повільно, обачливо, показавши глибини свого рота й дивовижно рожевого язика.

— Коти не мають імен, — нарешті прорік він.

— А невже? — не повірила Кораліна.

— Чого не мають, того й не мають, — потвердив свою заяву кіт. — Це ви, люди, маєте імена. І це тому, що ви не знаєте, хто ви є такі. А ми знаємо, хто ми такі, отож імена нам і не потрібні!

Кораліна виснувала: щось у цьому котові є таке егоїстичне, аж дратує! От ніби тільки він, у будь-якому світі чи місці, може бути важливою персоною!

Половина її душі хотіла бути дуже грубою, тоді як друга половина бажала бути чемною і поступливою. І чемна сторона перемогла!

— Скажи, будь ласка, що це за місце?

Кіт швидко роззирнувся надовкола.

— Це — тут! — повідомив він.

— Та й я це бачу! Ну а як ти сюди потратив?

— Так само, як і ти потрапила. Просто зайшов. Ось так, — пояснив кіт.

Кораліна простежила, як кіт поважно пройшовся по моріжку. Ось

він зайшов за дерево, але з другого боку не з’явився. Дівчина підійшла до дерева й зазирнула за стовбур. Кіт пропав!

Вона повернулася до будинку. Потім знову щось чемно муркнуло позаду. Кіт повернувся!

— Втім, — мовив він, — це було розумно з твого боку прихопити з собою захист.

— Захист?

— Саме так я й висловився, — потвердив кіт. — І принаймні.

Тут він урвав свою мову, пильно задивившись на щось, чого перед ним не було.

Тоді низько пригнувся й потихеньку почав скрадатися. Ступив два чи три кроки. Здавалося, він полює невидиму мишу. Зненацька кіт задер хвоста і стрілою шугнув у шалину.

І зник серед дерев.

Кораліна зчудувалася: і чого він так?

А ще вона замислилася: невже коти всі вміють розмовляти? Зокрема й там, звідки Кораліна приїхала? Вміють, але просто не хочуть розмовляти? А чи коти вміють розмовляти лише коли перебувають ось тутечки, хоч би де те “тутечки” було?

Кораліна йде до колишніх актрис і стає свідком дивних перетворень. Старенькі артистки порозщібали свої пальта й порозкривали їх. Але відкривалися у них не тільки пальта, але й обличчя. Помолоділі “інші” міс Примула та міс Форсібілла виконують пречудову циркову виставу прямо у власній квартирі. Повернувшись, дівчинка знову зустрічає “іншу маму”: та ще раз говорить, як любить Кораліну і пропонує їй назавжди залишитися в іншому світі.

— Я рада, що тобі тут подобається, — сказала Коралінина “інша мати”. — Бо нам хотілося б, щоб ти повірила — це і є твоя справжня домівка. Ти могла б лишатися тут весь час — лишитися тут назавжди! Якби ти захотіла...

— Гмм, — гмукнула Кораліна. Вона заклала руки в кишені й почала це обмірковувати. Пучки її пальців торкнулися камінчика, якого справжні панни Примула й Форсібілла дали їй учора, — камінчика з наскрізним отвором посередині.

— Якщо ти бажаєш лишитися, — заговорив її “інший тато”, — то лишається тільки єдина дрібничка, яку нам би треба зробити, аби ти могла залишитися тут на все життя.

Вони увійшли до кухні. На порцеляновій таці посеред кухонного стола лежала котушка чорних ниток і довга срібна голка, а поруч — пара великих чорних ґудзиків.

— Я так не думаю, — заперечила Кораліна.

— Ой, а ми ж так хотіли б! — забідкалася її “інша мати”. — Хотіли б, щоб ти лишилася з нами. І це ж така дрібничка.

— І це зовсім не боляче! — запевнив “інший тато”.

Кораліна вже знала: коли дорослі тебе умовляють, ніби щось тобі не болітиме, то воно таки болітиме. Чи не завжди так. Вона похитала головою.

Її “інша мати” сяйнула білозубою усмішкою, а коси на її голові загойдалися, мов водорослини під морською поверхнею.

— Ми бажаємо тільки того, що було б найкраще для тебе! — запевнила вона.

І поклала руку на Коралінине плече. Дівчинка позадкувала.

— Зараз я йду додому, — повідомила Кораліна. І знову заклала руки в кишені. Її пальчики стисли просвердленого камінчика.

Рука “іншої матері” перебігла по Кораліниному плечу, мов переляканий павук.

— Якщо ти цього бажаєш, — мовила “інша мати”.

— Так! — твердо сказала Кораліна.

— Але ми ще побачимося з тобою, — пообіцяв “інший тато”. — Коли ти повернешся.

— Угу, — протягнула Кораліна.

— І тоді ми будемо разом як одна велика щаслива родина, — запевнила “інша мати”. — Назавжди — на все життя!

Кораліна позадкувала. Тоді крутнулася й прожогом забігла до вітальні, відчинила двері в дальшому кутку. Там не було цегляного муру — була просто пітьма, така чорна нічна підземна темрява, аж здавалося: там чи не ворушаться якісь потворища?

Кораліна завагалася. Сахнулася назад. Її “інші батьки” йшли до неї, простягаючи руки. Вони дивилися на неї чорними ґудзями своїх очисьок. Чи принаймні їй так увижалося, ніби вони дивляться на неї? Вона не могла бути певна, так це чи ні.

Її “інша мати” простягла вперед одну руку й ледь кивала, кличучи, білим своїм вказівцем. Її бліді вуста вимовляли: “Вертайся скоріш!” — хоча з них не виходив жоден звук.

Кораліна зробила глибокий вдих і ступила крок у пітьму, де шепотіли чудні голоси й завивали далекі вітри. Вона допевнилася: у неї за спиною чигає щось старе-престаре й забарне-презабарне. Серце її калатало так гучно й відчайдушно, що дівчина боялася: воно от-от вирветься їй з грудей. Щоб не бачити пітьми, заплющила очі.

Зрештою вона вдарилася об щось і злякано розплющила очі. Вона гупнулася об крісло, в її вітальні.

Відчинені двері за її спиною були заблоковані грубим цегляним муром.

Вона повернулася додому!

5

Повернувшись у свою квартиру, Кораліна розуміє, що її справжні батьки зникли. Не повертаються вони й наступного дня. Кіт будить дівчинку і веде до дзеркала в коридорі, крізь яке вона бачить своїх замкнених батьків. Вони сигналізують їй, написавши “Допоможи нам” на склі. Кораліна розуміє, що це “інша мати” захопила їх обох у свої лабети.

— Коли я була ще маленька дівчинка, — почала вона розповідати котові, — й коли ми ще жили в нашому старому будинку, давно-давно колись, мій тато взяв мене на прогулянку по пустирищу, яке лежить між нашим будинком і крамницями.

Як по правді, то було не найкраще місце для прогулянки. Там валялося повно того непотрібу, що люди викидають: старі каструльки, биті тарілки, ляльки без рук і ніг (...). Мама й тато взяли з мене обіцянку, що я ніколи не піду обстежувати те місце, бо там забагато гострих речей, і що, як схопить судома, і все таке.

Але я все казала й казала їм, що хочу оглянути ту місцину. Тож одного дня тато взув свої великі коричневі черевики, одягнув на руки рукавиці, а мене взув у чобітки, нацупив на мене джинсики й светр, і ми подалися на прогулянку.

Ми гуляли хвилин двадцять чи й більше. Спустилися вниз на дно річища, де колись протікав струмок, і тут тато раптом каже мені: “Кораліно! Тікай! Нагору! Швидко!” Видихнув він ці слова напружено, це був наказ, і я послухалася. Помчала під гору. Коли я бігла, щось ужалило мене ззаду в руку, вище ліктя, але я все бігла...

Коли я вже вихопилася на вершину пагорба, то почула: хтось тупоче: гуп-гуп, слідом за мною. То був мій тато: мчав, мов шалений носоріг. Добігши до мене, він схопив мене під пахви й переставив через гребінь пагорба на протилежний схил.

І тоді ми поставали і відхекувались, засапані, озираючись назад, на те сухе річище.

А в повітрі було повно жовтих ос. Певне, ми, гуляючи, наступили на якусь трухляву гілляку й зруйнували осине гніздо. І поки я бігла на гору, до гребеня пагорба, мій тато, щоб дати мені час для втечі, лишився на місці, взявши на себе укуси розлючених комах. Коли ж він нарешті побіг, то загубив свої окуляри.

Я отримала тільки один укус — одне жало, вище ліктя. А тато дістав тридцять дев’ять укусів — і жал, по всьому тілу. Ми полічили їх потім, у ванні. (...) Десь перегодом, після обід тато знову подався на пустирище — знайти свої окуляри. Казав, якби відклав це діло назавтра, то вже й не згадав би, де вони йому злетіли з носа.

Скоро й повернувся, вже в окулярах. Сказав: не боявся, коли стояв там, а оси жалили його, завдаючи болю; він тільки дивився, як я тікаю. Бо знав: він має дати мені досить часу, щоб утекти, а інакше оси накинулися б на обох нас. (...)

— І ще він сказав, що це не було мужністю з його боку — просто стояти, щоб тебе жалили, — сказала Кораліна котові. — Не було мужністю, бо він не злякався: це було єдине, що він міг би зробити. А от те, що він знову подався туди, по свої окуляри, знаючи: оси нікуди звідти не поділися; коли він по-справжньому боявся — ото й була мужність! (...)

— І тому ти повертаєшся до її світу? — запитав кіт. — Бо твій тато врятував тебе колись від ос?

— Не дурій, — сказала Кораліна. — Я вертаюся по них, бо вони — мої батьки. І коли б вони завважили: я пропала, то, я певна, батьки б зробили те саме для мене. (...)

Попри те, що Кораліна боїться повертатися, вона знову йде в “інший світ”, щоб протистояти “іншій матері” і врятувати своїх батьків.

6

“Інша мати” намагається переконати Кораліну залишитися, але дівчинка відмовляється. “Інша мати” схопила її й запхнула в імлавий простір задзеркалля, зачинила дверцята — половинки дзеркала, залишивши Кораліну в тій пітьмі.

7

У маленькій темній комірчині вона зустрічає трьох примарних дітей, які в минулому дозволили “іншій матері” пришити на очі ґудзики. Вони розповідають Кораліні, як “інша мати” згодом стала нудьгувати з ними, вони виявилися в пастці, тому що вона забрала душі. Якщо ці душі вдасться врятувати, тоді примари будуть звільнені. Примарні діти благають Кораліну тікати й уникнути їхньої долі, проте Кораліна вирішує врятувати батьків та душі дітей.

8

“Інша мати” виносить сплячу Кораліну із задзеркалля. Прокинувшись, Кораліна пропонує гру відьмі: якщо вона знайде душі примарних дітей і своїх батьків, тоді “інша мати” має звільнити її, її батьків і дітей-примар. Якщо дівчинка програє, тоді вона дозволить “іншій матері” пришити ґудзики замість очей і Кораліна стане люблячою дочкою. “Інша мати” погоджується і присягається своєю правицею, що дотримається цих правил гри. За допомогою амулета Кораліна знаходить кольорові м’ячики — душі двох дітей: один — у ящику для іграшок, інший забирає у слизької поторочі, що мала подобу мішка.

9

“Інша мати” спрямовує Кораліну до підвалу, де вона зустрічається з потворною розпухлою фігурою “іншого тата”, яки розповідає дівчинці, що інша мати хоче, щоб він замкнув дівчинку тут навіки, щоб вона не довела своєї гри до кінця. І він не може більше опиратися “іншій матері”. Кораліна розуміє, що “інший батько” — всього лише творіння відьми, як і весь світ довкола неї. Кораліна відриває єдиного ґудзеока у почвари й тікає з підвалу, зачинивши вихід тяжкою лядою.

10

Остання кулька була в пацюка. На допомогу дівчинці приходить кіт, який приносить Кораліні обезголовленого головного пацюка та сіру скляну кульку — душу дівчинки-примари. Поступово все довкола втрачає свої обриси, стає деформованим. Кіт починає відчувати, що всі входи-виходи з “іншого світу” закрилися, тому дівчинка бере його з собою до “іншої мами”. На той час Кораліна вже розуміє, що батьків “інша мати” заховала в сніговій кулі, яка нещодавно з’явилася на коминковій поличці у вітальні.

Кораліна вирішує перехитрити відьму.

11

(...) — То ти вернулася, — мовила “інша мати”. В її словах не було радості. — І принесла з собою нечисть.

— Ні! — заперечила Кораліна. — Я принесла друга.

Дівчинка відчувала, як кіт закляк під її долонями, от ніби хотів утекти звідсіля. Кораліні кортіло притиснути його до себе міцно-міцно, мов іграшкового ведмедика, для більшої впевненості, але вона знала: коти не люблять, щоб їх м’яли-стискали, — а ще здогадувалася: перелякані коти здатні покусати й подряпати тебе, коли їх спровокувати, навіть якщо вони твої друзі.

— Ти ж знаєш: я люблю тебе, — рівним тоном сказала “інша мати”.

— Тільки якось дивно ви це виказуєте, — відчикрижила Кораліна.(...)

— Отже, — провадила Кораліна, обіруч міцно обхопивши кота, — я знаю, де вони мають перебувати. Ти заховала їх у коридорі між двома будинками, правда ж? Вони там, за тими дверима!

І вона ще й кивнула головою в напрямку дерев’яних дверей.

“Інша мати” лишилася нерухомою статуєю, але тінь посмішки поповзла по її обличчю.

— Ой, невже там?

— Чом би вам і не відчинити їх? — підказала Кораліна. — Батьки мої точно там!

Дівчинка знала: це — єдиний її шлях додому. Але все залежало від потреби “іншої матері” потішитися перемогою — тій треба було не просто перемогти, а ще й продемонструвати, що вона ж перемогла! (...)

“Інша мати” підійшла до дверей і вставила ключа в шпарину.

Крутнула. (...)

— Ось! — мовила карга, показуючи руками на коридор. Вираз зловтіхи на її обличчі не віщував нічого доброго. — Ти помилилася! Бо й не знаєш, де твої батьки, чи не так? Вони не тут! — “Інша мати” обернулася до Кораліни. — І віднині ти залишаєшся тут — на віки вічні!

— Ні! — відрізала Кораліна, — не залишаюсь!

І вона щосили жбурнула чорного кота в обличчя “іншої матері”. Кіт заволав і впав карзі на голову, люто вишкіривши зуби й несамовито шматуючи їй лице пазурями. Хутро наїжене — він був начебто знову майже такий самий, як і завжди.

Не чекаючи, щоб побачити, чим скінчиться та сутичка, Кораліна простягла руку до полиці, схопила снігову кулю й засунула на самісіньке дно кишені свого блакитного халатика.

Кіт дико-переливчасто занявчав і вгородив свої зуби в щоку “іншої матері”! А карга ну бити його руками! Кров цебеніла з ран білого її обличчя — не червона кров, а якась густа, смоляниста чорна юха. А Кора- ліна шаснула до дерев’яних дверей.

Висмикнула ключа із замка.

— Облиш її! До мене! — крикнула дівчинка чорному котові. Той засичав і люто гребонув своїми гострющими пазурями, наче бритвами, по обличчю “іншої матері” (...) Тоді кіт зістрибнув на підлогу й кинувся до Кораліни.

— Швидко! — крикнула дівчинка.

Кіт прискочив до неї, й разом обоє ступили в темний коридор.(...)

Кораліна штовхнула двері, щоб зачинити їх.

Двері чогось виявилися ніби важчі, ніж мали б бути — то було мов силкуватися зачинити двері проти буряного вітру. А тоді Кораліна відчула, як щось із протилежного боку почало їх штовхати супроти неї.

“Зачиніться! — подумки звеліла вона. А тоді ще й вголос мовила: — Ну давайте, будь-ласочка!” І відчула, як двері зрушили, стали зачинятися, попри той примарний шквал.

Несподівано вона відчула: тут, у коридорі, біля неї є ще й інші люди! Кораліна не могла обернутися до них, щоб їх роздивитися, але вона й так, не дивлячись, знала, хто вони такі.

— Допоможіть мені! — попросила вона. — Ви всі!

Ті ж інші люди, що були в коридорі (троє дітей, двоє дорослих), були чомусь надто нематеріальні, щоб натиснути на двері. Але їхні руки зімкнулися біля її рук, що тисли на велику залізну дверну ручку, й несподівано дівчинка відчула себе ще й якою дужою! (...)

Щось зіскочило з Кораліниного плеча й легко приземлилося на підлогу.

— Біжім! — пронявчав кіт. — Не можна гаятися в цьому препоганому місці! Хутко! (...)

Бігти довелося під гору, і Кораліні вже здавалося, ніби ця їхня дорога розтяглася на неймовірно велику відстань. Стіни коридору були гарячими й вологими, нагадували чиюсь пащу. Коли врешті сяйнуло денне світло, Кораліна помчала до нього. У цьому справжньому світі десь зникли душі, й дівчинка зосталась сама-одна.

Кораліна замкнула двері ключем і поклала ключа назад у свою кишеню.

Чорний кіт забився у найдальший куток кімнати, висолопивши рожевого кінчика свого язика й витріщившись широко розплющеними очима. Кораліна підійшла до мурлики й присіла навпочіпки.

— Вибач! — попрохала вона. — Вибач, що я кинула тобою в неї! Але то був єдиний спосіб заґавити її на хвильку, аби всім нам вибратися звідтіля. Адже вона нізащо не дотримала б свого слова, правда ж?

Кіт зиркнув на дівчинку, а тоді поклав голову їй на долоню й почав лизати її пальці язиком — шорстким, мов наждак. І завуркотів.

— То ми друзі? — спитала Кораліна.

Вона сіла в одне з тих бабусиних незручних крісел, а кіт стрибнув їй у пелену й зручно там умостився. Світло, що пробилося крізь вітражне вікно, було денне світло, щире, золоте, надвечірнє світло — а не примарне світельце білого туману. Блакитне небо мало відтінок бірюзи. Кораліна знову бачила дерева, а далі, за деревами, зеленіли пагорби, які ген на обрії ставали блякло-пурпурово-сірими. Небо ще ніколи не було таким небесним, а світ іще ніколи не здавався таким світлим- світовим!

Кораліна задивилася на листя дерев, на плетиво світла й тіней на потрісканій корі берестка за вікном, а тоді перевела погляд на свою пелену й замилувалася, як розкішно сонячне світло золотить кожну волосинку на котовій голові, кожен білий його вус.

Ніколи нічого цікавішого, подумалося їй, вона ще в житті не бачила!

Отак, захоплена цікавлющою якістю світу, Кораліна мовби й не завважила, як вона й прилягла, скрутилася котячим калачиком у некомфортабельному бабусиному кріслі. Не завважила й, коли поринула в глибокий сон без сновидінь.

12

Мама лагідно розбуркала її.

— Кораліно! — сказала вона. — Дорогесенька, як це ти довмілась заснути в такому химерному місці? Бо й справді, ця кімната лишає тільки бажати кращого. А ми по всьому будинку тебе шукали!

Кораліна потяглася, заморгала.

— Перепрошую, — мовила вона. — Я тут заснула.

— Та бачу вже! — сказала мама. — А де взявся той котяра? Коли я заходила, він чекав під вхідними дверима. Кулею вилетів, як я відчинила!

— Певне, мав якусь таку потребу, — пояснила Кораліна. А тоді міцно-міцно, до болю в руках, обняла свою маму. А мама міцно-міцно обняла свою донечку.

— Обід за п’ятнадцять хвилин! — оголосила мама. — Не забудь помити руки. І тільки глянь, яка твоя піжама ззаду! І як це ти так розтовкла собі те рознещасне коліно?

— Послизнулася, — пояснила Кораліна.

Вона пішла до ванної кімнати, вимила руки й очистила від бруду закривавлене коліно. Помастила цілющою мастю свої садна й подряпини.

Тоді зайшла до своєї спальні — справжньої, реальної своєї спаленьки. Заклала руки до кишень своєї нічної сорочки й дістала звідти три кульки, камінчика з отвором, чорного ключа і спорожнілу снігову кульку.

Кораліна потрусила снігову кульку й задивилась, як крутиться сніг, пролітаючи крізь воду й заповнюючи спорожнілий світочок. Поклала кульку й спостерігала, як падає сніг, як замітає те місце, де колись стояла пара крихітних людей.

Потім дівчинка дістала зі своєї коробки для іграшок шворку, просилила її у вушко чорного ключа, а тоді зав’язала кінці шворки на вузлик і почепила собі ключа на шию.

— Ось так! — мовила вона. Тоді перевдяглася, а ключа сховала під теніску. Шкірою відчула, який він холодний. А камінчик опинився уже в іншій кишені.

Кораліна пройшла коридором до татового кабінету. Він сидів спиною до неї, але вона, тільки побачивши його, вже знала: його очі, коли він обернеться до неї, будуть таткові добрі сірі очі. Тож вона підкралася ззаду й поцілувала в ту його потилицю, вже й лисувату.

— Привіт, Кораліно! — обізвався тато. Тоді озирнувся, усміхнувся донечці. — А це за що?

— За нізащо! — відповіла Кораліна. — Просто інколи мені буває маркітно без тебе. От і все!

— Ой чудово! — вигукнув тато. Він перевів комп’ютер у сонний режим, підвівся, а тоді, без будь-якої на те причини, підхопив Кораліну на руки (чого не робив уже так давно — хоча ще носив на руках її навіть тоді, коли почав бурчати, мовляв вона вже завелика виросла, аби з нею носитися) і заніс донечку аж до кухні.

На обід була піца, і хай її скухторив у домашніх умовах тато (тож кірка була тут тлуста й глевка-непропечена, там — затонка й підгоріла), та хай навіть посипав він її шматочками зеленого перцю , а ще напхав туди м’ясних кульок і — чого-чого! — ананасових качанчиків, Кораліна з’їла всю ту третю частину, яку їй поклали на тарілку.

Ну, з’їла, все то все... окрім, хіба, отих ананасових качанчиків.

А за часинку по обіді не забарилося й ліжечко.

Кораліна так і лягла з тим ключем на шиї, а ті сірі кульки поклала під подушку, й наснився їй тієї ночі сон.

Ніби вона опинилася на пікніку: під старим дубом на зеленому лузі. Сонце вже підбилося високо в небі, а те небо, що над її головою, було таке недоторканно синє-синє — поки білі хмари купчилися собі десь іще там, на обрії.

На траві була простелена біла льняна скатертина, а в мисках, салатницях їжі було горою: вона бачила салати й бутерброди, горіхи й фрукти, дзбани і з лимонадом, і з водою, і з густим шоколадним молоком. Кораліна сиділа з одного боку скатертини, що виконувала роль стола, а три інші сторони зайняли троє інших дітей. І вбрані вони були в щонайдивніші строї! (...)

— Це найкращий з пікніків, пані! — сказав він [хлопчик] Кораліні.

— Авжеж! — погодилася Кораліна. — І я так думаю. Тільки не знаю, хто це все влаштував.

— Як це не знаєш? Гадаю, це влаштувала ти, панночко! — сказала висока дівчинка, що сиділа навпроти Кораліни. Вбрана була вона в брунатну, якусь трохи неоковирну сукню, а голову їй прикривав брунатний капелюшок, із зав’язками під підборіддям. — І ми так щиро дякуємо тобі за це, й за все, що й словами не висловити! (...)

І тоді, як воно й буває у снах, пікнік скінчився, і вони бавилися на лузі, бігаючи, галасуючи й кидаючи одне одному блискучого м’яча. Тут Кораліна збагнула, що це їй сниться, бо жодне з них так і не втомилося, не захекалось і не засапалось. Сама вона навіть не спітніла. Вчотирьох вони просто сміялися й гасали, а гра їхня була почасти у квача, почасти в піжмурки, а почасти — якісь чудові виступці й підтюпці. (...)

— А я просто рада, що все це скінчилося, — призналась Кораліна.

Невже так розігралася її уява? Чи то й справді якась тінь упала на личка тих трьох дітей — гостей пікніку?

Крилата дівчинка, чий обруч у косах блискотів, мов зірка, на мить торкнулася пальцями Кораліниного зап’ястя.

— Це скінчилося для нас трьох, — мовила вона. — Ми пройшли цю заставу на нашій дорозі. Від цього місця ми троє вирушимо до країв, яких немає на картах, і ніхто з живих не годен сказати, що станеться згодом.

Тут вона затнулася.

— Тут криється якесь “але”, чи не так? — запитала Кораліна. — Я це відчуваю. Мов дощову хмару. (...)

— Вона ненавидить тебе! — випалив хлопчик. — Вона ж бо так довго нікому й ні в чому не програвала. Будь мудра! Будь хоробра! Будь винахідлива!

— Але ж це не чесно! — обурилася Кораліна, у своєму сні. — Нечесно і край! Це мало скінчитися раз і назавжди!

Малий замазура встав і міцно обняв Кораліну.

— Втішся тим, — прошепотів він, — що ти жива! Ти живеш!

І тоді у своєму сні Кораліна побачила, як зайшло сонце і в посутенілому небі замерехтіли зорі.

Кораліна стояла на лузі й дивилася, як трійко дітей віддалялися від неї (двоє — ступаючи ногами по землі, одне — летючи в повітрі), а трава довкола сріблиться в сяйві величезного місяця.

Правиця відьми теж з’явилася в цьому світі і хоче отримати ключ, щоб відімкнути ті самі двері. Рука постійно стежить за Кораліною.

13

Коралінині батьки, здавалося, так і не зберегли в пам’яті жодного спогаду про своє перебування в сніговій кульці. Принаймні вони й словом про це не прохопилися, а Кораліна жодного разу їм про це не нагадала. (...)

Перш ніж лягти спати першої, по своєму поверненні, ночі у своїй спальні, Кораліна була поклала ті скляні кульки собі під подушку. (...) Вона знову лягла в ліжко, хоча для сну вже лишалося зовсім небагато часу, й поклала голову на подушку.

Щось тихенько хруснуло там, під вагою її голови.

Кораліна сіла й підняла подушку. Вона побачила скалки тих скляних кульок: на вигляд мов шкаралупки від пташиних яєчок, які можна знайти під деревами навесні — от ніби спорожнілі, потрощені яєчка синички, а чи, можливо, ще тендітніші яєчка коноплянки.

А що досі перебувало всередині тих скляних сфер, воно кудись зникло. Кораліна згадала тих трьох дітей, які були помахали їй руками на прощання під місячним сяйвом — прощаючись, перш ніж їм перейти через ту срібну річку.

Вона зібрала ті тонесенькі скляні шкаралупки ретельно, до найтоншої скалки, й висипала в невеличку блакитну коробочку. (...)

Міс Примула й міс Форсібілла повернулися з відвідин небоги міс Примули, і Кораліна завітала до них на чай. Міс Форсібілла наполягла погадати на Кораліниних чаїнках. Міс Примула помітила, що чаїнки зібралися у фігурку, схожу на руку, яка до чогось тягнеться. Від стареньких Кораліна дізналася, що Гаміш, шотландський дог, певно, з кимось зчепився й тепер на боці має глибоку рану, його неодмінно треба показати ветеринару.

Схиблений стариган із горища повідав Кораліні про те, що миші чимось дуже налякані, навіть не хочуть брати свої музичні інструменти.

А вранці Кораліна сказала мамі, що хоче влаштувати пікнік із ляльками. Насправді вона вже давно перестала гратися із ляльками, вони для неї — просто камуфляж. Для пікніка їй мама дала складену паперову скатертину в червоні квіти, яка збереглася ще від якогось позаторішнього пікніка. Кораліна накидала в картонну коробку ляльок, пластикових чашок, налила в дзбан води і вийшла надвір.

Це була довга мандрівка околясами, але зрештою Кораліна могла бути задоволена тим, що за нею ніхто не простежив. (...)

Кораліна розгорнула скатертину й обережно простелила 'її на цямринах колодязя. Порозставляла пластикові чашки на відстані десь двадцяти сантиметрів одну від одної, а щоб стояли стійко, налила в кожну води із дзбана.

Перед кожною чашкою дівчинка посадила по ляльці в траву, аби все це якнайкраще скидалося на лялькову чайну церемонію. А тоді вернулася назад по своїх слідах: попід живоплотом, по запилюженій жовтій доріжці, по задвірках крамниць, і нарешті додому.

Кораліна завітала до панн Примули й Форсібілли, дізналася, що рана в Гаміша неінфікована. Також їй старенькі сказали, що дивакуватого чолов’ягу з горища звати містер Бобо й порадили стерегтися старого колодязя, який завглибшки чи не з півмилі!

Кораліна тільки сподівалася, що та правиця не підслухала цього останнього повідомлення (...), й постаралася змінити тему розмови.

— Цей ключ? — голосно, ніби відповідаючи на запитання, мовила Кораліна. — Ну, це просто старий ключик із нашого домашнього господарства. Він — частина моєї гри! І тому я й ношу його на шворці у себе на шиї. Ну, на цьому слові бувайте здорові!

— Що за надзвичайне дитя! — сама собі сказала міс Примула, зачиняючи двері.

Кораліна побрела через луг до старого корту, на ходу гойдаючи та крутячи чорного ключа на шворці.

Кілька разів вона начебто помічала, як щось таке кістяної барви шугає в чагарях. Воно не відставало від дівчинки, тримаючись метрів за десять збоку. (...)

Ляльки, чашки з “чаєм” — усе було на місці, як вона й залишила. Щастя ще, що день не вітряний, тож нічого не порушилося, і всі пластикові чашки з водою утримували скатертину, як вона й задумала. Кораліна полегшено зітхнула.

А тепер лишилося здійснити найважливішу частину задуманого.

— Привіт, ляльки! — весело обізвалася дівчинка. — Час пити чай! (...)

— Я тут принесла щасливого ключа, — заявила вона лялькам. — Аби з ним пікнік був якнайкращий!

І тоді обережно, як тільки могла, Кораліна нахилилася і легесенько поклала ключа на скатертину. (...) Кораліна випустила шворку й ступила крок назад. Тепер усе мала вивершити та лиха правиця. (...)

Правиця “іншої матері”, біжучи на пучках тонких своїх пальців, продерлася крізь високу траву й вихопилася на стовбур, похилений над колодязем. На мить вона там завмерла, мов краб, що нюхає повітря, а тоді виконала єдиний звитяжний, класний-нігтеклацний стрибок у самісіньку середину паперової скатертини.

Час завмер для Кораліни. Ось білі пальці хапонули чорного ключа.

І тоді вага правиці в купі з інерцією її падіння підкинули пластикові лялькові чашки у повітря, а паперова скатертина, разом із правицею “іншої матері” та ключем, полетіла перевертом у пітьму колодязя.

Затамувавши віддих, Кораліна стала повільно лічити. Дорахувала до сорока, перш ніж почула глухий сплеск, що долинув із незглибимої глибини. (...)

Дівчинка заходилася знову стягати до колодязя дошки і накривати його, щоб закрито було якомога щільніше. Не хотілося їй, щоб туди шубовснуло щось безневинне. І так само не хотілося ж, аби звідтіля хоч коли що-небудь вилізло.

Кіт підійшов до Кораліни й вискочив на дошки, які знову закривали колодязь. Тоді поволеньки моргнув їй одним оком.

Мурлика зіскочив у високу траву просто перед Кораліною і ну качатися на спині, радісно вигинаючись та викручуючись.

Кораліна почухала йому живіт, полоскотала м’якеньке хутро, й котяра вдоволено замуркотів. А коли натішився удосталь, звівся на рівні ноги й лельом-полельом рушив до тенісного корту — мов маленька латка опівночі серед полуденного осоння.

А Кораліна повернулася додому.

Містер Бобо вже чекав на неї на доріжці. Він поплескав дівчинку по плечу.

— Миші кажуть, що вже все гаразд! — повідомив старий. — А ще вони кажуть, що ти — наша спасителька, Кароліно!

— Я Кораліна, містере Бобо! — виправила дідугана дівчинка. — Не Каро-, а Кора-ліна!

— Кораліна, Кораліна... — повторив він її ім’я, чудуючись, але з повагою. — Молодця, Кораліно! Миші доручили мені переказати тобі, що, хай-но вони будуть готові до привселюдного виступу, саме ти станеш найпершим глядачем їхнього мистецтва! Вони заграють ти-ли-ли й тра-ля-ля, і затанцюють, і виконають тисячу фокусів! Оце таке вони кажуть!

— Я залюбки прийду подивлюся, — запевнила Кораліна. — Як тільки вони будуть готові.

Потім вона постукала в двері панн Примули й Форсібілли. Міс Примула впустила її, і Кораліна зайшла до їхньої вітальні. Поставивши коробку з ляльками на підлогу, вона дістала з кишені камінчика з висвердленим отвором.

— Ось, я вам його повертаю, — сказала Кораліна. — більше він мені не потрібен. Можливо, він урятував мені життя і вберіг іще декого від смерті.

Дівчинка міцно обняла обох старих акторок (...).

— Що за надзвичайне дитя! — тільки й мовила міс Примула. Ніхто ж ні разу не обіймав її, відколи вона залишила театр.(...)

Стояла тепла ніч, тож Кораліна тепер, коли не стало правиці “іншої матері”, широко відчинила вікно своєї спальні. Вона наполягла, щоб тато не затуляв вікна повністю гардинами.

Її нове шкільне вбрання було охайно складене на стільці, аби вона вдягла його, коли прокинеться вранці.

Зазвичай того вечора, що передував першому дню наступного її класу, Кораліна бувала тривожна й нервова. Але тепер вона збагнула: нічого з того, що буває в школі, більш аніскілечки її не лякає!

І причулося їй, ніби нічне повітря доносить до неї якусь ніжну музику — таку музику, яку можна зіграти лише на найкрихітніших срібних тромбончиках, сурмочках і фаґотиках, на флейточках-піколо й тубочках — на таких малесеньких і витончених духових інструментиках, що на їхні клавіші могли б натискати хіба мацюпусінькі рожеві пальчики білих мишей.

Кораліні уявилося, ніби вона знову повернулася у той свій сон про пікнік із двома дівчатками й хлопчиком на лузі під дубом, і вона усміхнулася.

Коли засяяли перші зорі, Кораліна дозволила собі поринути в сон. А з горища у теплий вечір усе ще линула ніжна музика мишачого цирку, сповіщаючи світові: літо майже скінчилося...

(Переклад Олександра Мокровольського)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. У повісті-казці трапляється багато сполучень зі словом інший: “інша мати”, “інший тато”, “інший світ”, “інший містер Бобо” тощо. Визначте, у якому значенні вжито це слово та доберіть синоніми. Спілкування іноземними мовами (для тих, хто володіє англійською мовою). 2. Знайдіть вислови відомих людей про твір англійською мовою. Прокоментуйте їх. Математична компетентність. 3. Відновіть послідовність подій: зустріч з котом в “іншому світі” — пошук душ дітей-примар — переїзд родини Джонсів у новий будинок — викрадення “іншою матір’ю” батьків Кораліни — відвідини універмагу — падіння правиці “іншої матері” в колодязь — сутичка Кораліни з “іншим батьком” у льоху — знайомство Кораліни з міс Примулою й міс Форсібіллою. 4. Доберіть заголовки до розділів книги. 5. Заповніть таблицю: “Реальний світ VS “інший світ”: недоліки та переваги”.

Реальний світ

“Інший світ”

Недоліки

Переваги

Інформаційно-цифрова компетентність. 6. Запропонуйте основні рубрики веб-сайту, присвяченому повісті-казці “Кораліна” Н. Ґеймана. Уміння вчитися. 7. Поділіться на 2 команди. Кожна команда, використавши додаткові джерела, має підготувати по 6 запитань за творчістю Н. Ґеймана та його повістю “Кораліна”. Ініціативність і підприємливість. 8. Діти-примари радять Кораліні: “Будь мудра! Будь хоробра! Будь винахідлива!” Чи вдалося Кораліні продемонструвати такі якості? У чому це виявилося? Обізнаність та самовираження у сфері культури. 9. Перегляньте мультфільм “Кораліна в Країні кошмарів” (реж. Г. Селік, 2009). Порівняйте сюжет книги та мультфільму. 10. Створіть комікс за одним із фрагментів книги. 11. Визначте частини сюжету повісті “Кораліна”. Екологічна грамотність і здорове життя. 12. Як ви вважаєте, чи потрібні “страшні казки” дітям? Чи допомагають вони подолати дітям їхній страх? 13. Чи змінюється в Кораліни розуміння цінності життя після подорожі до “іншого світу”?

Предметні компетентності

Знання. 14. Опишіть зовнішність і характери персонажів повісті “Кораліна”. Діяльність. 15. Знайдіть у творі риси чарівної казки і роману жахів (за потреби зверніться до додаткових джерел). 16. Поміркуйте, чому критики назвали “Кораліну” Н. Ґеймана “Новою Алісою в Країні чудес”, “Новою Алісою, створеною Стівеном Кінгом”? 17. Зіставте образи Кораліни й Аліси, кота з повісті-казки “Кораліна” та Чеширського кота. 18. Чому, на вашу думку, дорослі в реальному світі неправильно вимовляють ім’я героїні? 19. Чому необхідно мати ґудзики замість очей, щоб залишитися в “іншому світі”? 20. Які символи використовує Н. Ґейман у повісті-казці? 21. Із якою метою з’являються “дзеркальні” образи в “іншому світі”? 22. Які герої не мають двійників? Чому? 23. Порівняйте описи реального й “іншого світу” на початку і в кінці повісті-казки. 24. Підготуйте розповідь про Кораліну від імені самої Кораліни, її справжньої мами, “іншої матері” та кота. Цінності. 25. Схарактеризуйте еволюцію головної героїні. Які зміни відбулися у її свідомості? 26. Що посприяло тому, що Кораліна за штучністю починає бачити справжність і цінувати це? 27. Чому фальшивий “інший” світ починає розсипатися й зникати на очах? 28. Побудуйте шкалу цінностей Кораліни на початку історії та в кінці.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.