КАВА З КАРДАМОНОМ - ЙОАННА ЯҐЕЛЛО - ПОЛЬЩА - СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ - посібник-хрестоматія

КАВА З КАРДАМОНОМ - ЙОАННА ЯҐЕЛЛО - ПОЛЬЩА - СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ - посібник-хрестоматія

Нар. 1974

Йоанна Яґелло народилася 14 серпня 1974 р. у м. Варшаві (Польщі). Майбутня письменниця здобула освіту в Варшавському університеті. Після закінчення навчання на відділенні англійської філології певний час викладала у цьому ж закладі мовознавство. Згодом працювала вчителькою англійської мови у державних і приватних гімназіях та ліцеях. Зараз письменниця працює у видавництві підручників з англійської мови та займається творчою діяльністю. Мисткиня згадує, що коли вона почала писати “Каву з кардамоном”, її старшій доньці було 15 років. Дівчина любила читати, особливо фен- тезі, книжки про Гаррі Поттера. Письменниця замислилися над тим, що книжок про життя підлітків мало, а тому вирішила написати книжку про перше кохання, про те, що переживає 13-ти чи 15-річна дівчина, котра шукає цього кохання, і що трапляється на її шляху. Так поступово задум втілився у захоплюючу повість, що водночас стала дебютним великим прозовим твором. Повість “Кава з кардамоном” вийшла друком 2011 р. й одразу була номінована на декілька премій. Твір потрапив до “Списку скарбів” Музею дитячої книги. Згодом з’явилося продовження твору про Халіну Барську — повісті “Шоколад із чилі” (2013) й “Тирамісу з полуницями” (2016).

КАВА З КАРДАМОНОМ

(Уривки)

ПРОЛОГ

Була чудова погода, саме ідеальна для фотографування. Пообіднє сонце м’яко освітлювало траву, кущ квітучої форзиції, лавку й обличчя жінки, що сиділа на ній. На вигляд їй було хіба ледь за двадцять. Великі, сіро-блакитні очі, примружені від сонця, маленький, усіяний ластовинням, носик, гарні губи. Вона посміхалася до чоловіка, який тримав у руках фотоапарат, а не до немовляти, що сиділо в неї на колінах. Убране в біле платтячко з тоненького батисту, пошите, мабуть, якоюсь бабусею чи тіткою, бо купити тоді щось таке було майже неможливо, маля не плакало. Воно вдивлялося в об’єктив, здивовано піднявши гарно окреслені бровенята. З під білого чепчика видніли золотаві кучерики. Тоді ще не було цифрових апаратів, і відповідне розташування об'єкта вимагало часу й неабиякої терплячості. Плівка у фотоапараті закінчувалася, можливо, це був останній знімок. Позаду виднів ставок, де, якщо добре придивитися, плавала одна єдина самотня качка, котра, певне, теж вигрівала на сонечку пір’ячко й водночас ледь змахувала крильми, обвіваючи лискуче черевце. З іншого боку на пагорбку стояла осяяна сонячними променями біла кругла альтанка, місце зустрічі закоханих пар. Перед тим, як сфотографуватися, жінка розгладила на колінах сукенку у великі квіти. Правою рукою обійняла немовля, а ліву поклала на животі, погладжуючи опуклість крізь тонку тканину. Чоловік із фотоапаратом сказав, мабуть, щоб вони на хвильку завмерли, і ця мить запевне тривала занадто довго. Жінка почувалася незручно, але слухняно застигла на лавці. Якщо це й справді було останнє фото, чоловік заховав фотоапарата до сумки й узяв дитину. Жінка, може, попила води, бо, мабуть, стояла спека, а тоді підвелася, й усі повільно пішли в бік ставка. Вона ще не знала, що доля готує їй несподіванку, якої вона не очікувала.

ВЕРЕСЕНЬ

I

— Фі-і-іку-у-ус! — верескнула Лінка й рвучко підхопилася на ліжку. Кудлатий пес дихнув їй просто в обличчя теплим, щасливим подихом, а тоді лизнув дівчині щоку. Лінка знехотя зиркнула на годинника. Умгу, пів на десяту. Цікаво, чи собаку вже вигулювали. Можна було закластися, що ні.

— Фікус, ти вже на вулиці був? — запитала вона, силкуючись намацати капці під купою газет і пожмаканим одягом. Шалений собачий танок по смугастому килимку явно свідчив, що пес прагне вийти. Лінка потягнулася й глянула у вікно. Дах костелу блищав від дощу. Вона обожнювала цей краєвид. Їй вдалося переконати маму переробити кухню на кімнату для неї. Власні п’ять із половиною метрів. Просто неймовірно, що тут помістилися ліжко, і письмовий стіл, і книжковий стелаж, і навіть невеличка шафа. Нехай собі Кай тішиться, що в нього велика кімната. Їй подобається у своїй нірці. Дощ полив дужче. “Не забути парасольку, — подумала Лінка. — Добре, що лінійка з нагоди початку навчального року розпочнеться лише об одинадцятій. Помию голову, поснідаю, принаймні нікуди не поспішатиму. Останній день розслабухи”.

Позіхаючи, дівчина почалапала на кухню. На блискучій стільниці лежала записка.

Халіно!

Відведи Казика до садочка. Я не встигну. Не запізнися на лінійку. Залишаю тобі гроші на квіти. Повернуся пізно.

Мама

“Квіти приносять на закінчення року, мамо”, — подумала Лінка. А тоді відчула, як лють розливається по ній аж до кінчиків ледь відстовбурчених вух. По перше, ніяка вона не Халіна. Скільки можна просити. Досить того, що її назвали на честь прабабці, яка, мабуть, у труні перевертається, бо якби була жива, то напевно наполягла би, щоб Лінку назвали по іншому. Юлія. Моніка. Може, Марта. Досить, що ім’я Халіна записане в усіх документах. Цікаво, як це мати примудрилася назвати їх такими лажовими іменами: Халіна й Казимеж! Добре, що їх лише двоє, бо мати негайно згадала би про когось із родичів з якоїсь провінційної діри, Стефана чи Божидара, чи ще якусь там Генрику! По-друге, мамо, це не моя дитина! Починається! Пограйся з Казиком, відведи Казика, почитай Казикові! Бідолашний Каю (бо для Лінки братик був Каєм), мама з тобою не піде, хоча це перший день у садочку після літніх канікул.

— Каю, вставай! — погукала вона, намагаючись одночасно знайти святковий одяг. Чудово. Минулорічна спідниця не бажала застібатися. Лінка попрасувала блузку, яка, на щастя, прикривала неслухняного ґудзика, позичила в мами шкарпетки тілесного кольору, вирішивши, що смугасті чи махрові рожеві аж ніяк не пасуватимуть до святкових туфель, полегшено перевела подих і подалася, нарешті, будити Кая.

Почувши, що треба йти до садочка, заспаний шестирічний хлопчик вирішив поскладати до рюкзачка всі свої машинки. Тоді заявив, що хоче одягти улюблені пляжні шорти із зеленими пальмами, а на сніданок вимагав сосиску з гірчицею. Машинки не поміщалися, тому крім рюкзака Кай узяв дві найбільші під пахву й нізащо не бажав з ними розлучитися навіть тоді, коли одягався й снідав. Під шорти натягнув товсті колготки. Гм, вигляд був доволі химерний, проте дитина здавалася задоволеною. Сосисок не було, тож малий виїв півбаночки гірчиці й закусив тістечком. Лінка не поснідала, бо в холодильнику, крім гірчиці, був хіба що початий ванільний сирок, та їй однаково нічого не хотілося. Під час канікул вона звикла спати до полудня, і її шлунок о цій порі не подавав жодних ознак життя. Крім того, протягом останніх двох місяців Лінка рідко дивилася на годинника. Зате відтепер у неї знову почнуться ранкові стреси. Намагаючись застібнути спідницю й знайти щітку для волосся, дівчина подумала, що вони вже почалися. Може, тому їй навіть сирка не хотілося. На щастя, садочок був недалеко. Зараз лише двадцять по десятій. Устигнуть.

Кай слухняно чекав біля дверей, тихіший ніж завжди, вбраний у непромокальну курточку. Лінка витягла із шафи свої чорні туфлі, але тут таки зіштовхнулася із прикрою несподіванкою. Туфлі виявилися замалі! Спробувала ще раз, але ноги ніяк не влазили. Дівчина подумки швиденько переглянула своє взуття. Що може бути замість чорних туфель? Кросівки? Червоні високі кеди? Важкі черевики? З іншого боку, якщо вже її нога так виросла, може, підійдуть якісь мамині туфлі? О, чудові. Щоправда, підбори трохи зависокі, зате ефект класний. Лінка була висока й струнка, на шпильках виглядала, як модель. Трохи химерно, але кеди — це вже повна лажа. Узяла Кая за ручку й відчинила двері. До кишені поклала залишені мамою гроші. “Вистачить, щоб десь пообідати”, — подумала Лінка.

Невеликий дощ десь на середині дороги перетворився на зливу. Кай заховався під блакитним непромокальним каптуром, проте Лінка забула парасольку, а туфлі немилосердно натирали ноги. Непомітно було, що канікули закінчилися: вулиці й досі були порожні, а машини проїжджали Маршалковською, не зупиняючись, незважаючи на вранішню годину пік. Хтось час від часу пробігав, сховавшись під парасолькою, що скидалася на мокрий від дощу великий гриб. Єдиною ознакою початку навчального року була поява пересувних яток з великими написами: “Нові та вживані підручники”. Дорогою до площі Домбровського її кілька разів зупиняли якісь здоровані в спортивних костюмах, з під каптурів пошепки пропонували купити підручники так, наче то були наркотики або зброя. Лінка раптом усвідомила, що для школи в неї ще нічого немає. На щастя, перший тиждень завжди був необтяжливим. Біля самого садочка Кай згадав, що забув удома рюкзак і почав вередувати. Дівчина вбігла до приміщення задихана й спітніла, незважаючи на зливу. Вихователька з рудим, аж червоним волоссям, кинула на неї незадоволений погляд.

— Дітей треба приводити о дев’ятій, — просичала вона. — У тебе є тапочки, Казику?

Тапочок не було. Як не було й кольорових олівців “Бамбіно”, великої пачки паперових носовичків, альбому для малювання, ножиць чи жодної іншої речі зі списку, який роздавали батькам перед самими канікулами.

— Хлопчик поснідав? — сухо запитала рудоволоса.

— Снідав! — утрутився Казик. — У холодильнику нічого не було, зате гірчиці я з’їв майже всю банку! — похвалився малий.

Вихователька зітхнула й похитала головою, а тоді схопила Кая за руку й за мить обоє зникли за дверима з написом “Мухомори”. Накульгуючи, Лінка вийшла з будинку. На годиннику була одинадцята. Дівчина намацала в кишені банкноту й помахала до таксі, яке саме проїжджало повз неї.

Лінка запізнилася на перший урок. Не дуже радіючи майбутній зустрічі з класною керівничкою Савецькою, дівчина здивовано побачила на її місці приємного чоловіка, що нагадував Жана Рено. Найкраща подруга Наталія пошепки повідомила, що це новопризначений класний керівник, і звернула увагу Лінки на новеньку, Касю. Вдома дівчата розповідали, як провели канікули, що нового дізналися, слухали музику, розглядали нові світлини Лінки. Наталія вирішила познайомити подругу з Адріаном, який навчається образотворчому мистецтву.

З Нового Світу звернули на Хмельну. Ліцей, до якого ходив кузен Наталії, узагалі не був схожий на навчальний заклад. На фасаді гарно відреставрованого будинку виднів напис: “XXX Приватний мистецький ліцей”. Наталія штовхнула двері й дівчата почали підніматися стрімкими мармуровими сходами на останній поверх.

— На школу не схоже, — сказала Лінка.

— Там побачиш.

Ліцей знаходився на піддашші. Сонячні промені просіювалися крізь маленькі віконця в похилому дахові й відбивалися від рам, які висіли на обох стінах холу. Ліворуч були пастелі й акварельні картини. Праворуч — чорно-білі фото осіб різного віку, переодягнених у химерні історичні костюми.

— А ось і Адріан! — вигукнула Наталія.

До дівчат підійшов світловолосий хлопець у червоній сорочці й вельветовому піджаку. У руках тримав великого кошика із фруктами.

— Привіт, — озвався він, тамуючи задишку. — Я пообіцяв привезти з дачі фрукти для натюрмортів, — і показав на свій барвистий багаж, який поставив на підлогу.

— Привіт, — відповіла Наталія, водночас кивнувши на стіну. — Класні фотографії.

— Ну, гарні. Це фотографічний клас робив знімки вчителів.

— Це вчителі?

— Ага, у різних костюмах. Було жеребкування, кожен учень витягнув якогось учителя, треба було продумати грим, забезпечити одяг і підготувати все для фото. Ось тут учителька англійської в костюмі Леді Макбет. Історик у ролі Генріха VIII. Пані Марлена, яка працює на ксероксі, зіграла одну з його дружин, — засміявся Адріан.

— Нічогенькі. А які з них твої?

— Моїх тут немає. Я в художньому класі. Ось моя картина, — показав акварель. — Цей проект називається “Вулиця Хмельна”. Усі малювали одне й те саме місце, але використовуючи різні техніки.

Лінка вдивлялася в картини мов зачарована.

— Ти, певне, хотіла б дізнатися дещо про школу? У нас усі предмети, як у звичайних ліцеях і крім цього ще блок мистецьких, тричі на тиждень по чотири години. Маємо малюнок, історію мистецтв, живопис і таке інше, а що у фотографів, того я достеменно не знаю... Ага, ось тут висить новий розклад, можеш подивитися, — і хлопець показав на стенд у кінці коридору.

— А платня за навчання? — наважилася поцікавитися Лінка.

— Немала. Але, здається, воно того варте. Ну, і ще можна взяти участь у конкурсі.

— У конкурсі?

— Так. Щороку оголошують конкурс у двох категоріях: фотографія й живопис. Переможця звільняють від плати за навчання. Я теж пробував, але не вдалося. Ось, дивися, тут висить оголошення.

Цьогоріч на конкурс треба було підготувати цикл із десятьох — п’ятнадцятьох фотографій. Тема: “Мої місця”. Строк: до тридцятого червня наступного року. “Що ж, часу не так уже й мало”, — подумала Лінка.

Лінка йде за компанію з Наталією на кастинг для реклами. Там на неї звертає увагу фотограф і запрошує на фотосесію, під час якої відверто заграє з дівчиною. Недосвідченій Лінці здається, що й вона закохалася. Однак під час наступної зустрічі в фотостудії молодий чоловік нахабно чіпляється до неї. Лінка різко обриває залицяння Мацека й дає слово викупити свої фото. Мама поводиться дуже дивно й незрозуміло, стосунки між нею та Адамом, вітчимом Лінки, напружені, вони часто сваряться. Діти здебільшого самі, старша сестра піклується про Кая, доглядає його. Дівчинка відчуває, що щось лихе коїться в їхній родині. Мама кудись від'їжджає на невизначений час, залишивши їх самих. Лінка поступово віддаляється від подруги Наталії, більше спілкується з Касею, яка має хист до малювання, й вони багато розмовляють про мистецтво, адже Лінка серйозно захоплюється фотографією. Дівчинка страшенно сумує за мамою, закривається в собі. їй сняться дивні, ніби не її сни. Їм на допомогу приїжджає мамина мама, бабуся Стефа, колишня журналістка.

ЛИСТОПАД

III

Халіна відсиділа сім уроків, вийшла зі школи й попрямувала в бік галереї “Центр”. Вона не збиралася нічого купувати, зрештою, навіть якби й хотіла, то не мала грошей, проте ходіння по крамницях її заспокоювало. До того ж, тепер у неї був на це час. Величезним плюсом приїзду бабці Стефи було те, що дім знову став затишним. Перестало тхнути із пральки й раковини, кудись позникали купи одягу, порожні коробки, старі газети. Бабуся сприймала хатню роботу як священний обов’язок, готування їжі — як можливість продемонструвати власний хист, тож удома завжди був гарячий суп і друга страва, не кажучи вже про пироги, які бабця пекла зі справжньою пристрастю. Її страшенно хвилювало очікування того, що вийде з маси незрозумілого кольору й дивної консистенції. До того ж, бабця займалася Каєм. Лише за тиждень нормального життя Лінка зрозуміла, як вона насправді втомилася. Тепер уранці вже не треба було так поспішати, а після школи вона була вільна. Після тижня такої ейфорії дівчина усвідомила, що купа обов’язків забирала в неї сили думати. А тепер думки вирували в голові й ніяк не вгамовувалися. Бабуся допитувалася, чому Лінка ні з ким не спілкується. “Не маю бажання”, — знизувала плечима онука. З Наталією вони майже не розмовляли. Інших друзів у неї не було, зрештою, навіть якби й були, то про що з ними можна говорити? Про маму, яка несподівано зникла? Про Мацека? Їй здавалося, що таким не можна ділитися з однокласницями. Навіть із Наталією, хоча раніше та була її найближчою подругою.

Торговий центр уже прикрасили до свят, хоча була ще тільки середина листопада. Ялинкові кулі, свічки й пластмасові Миколаї заохочували купувати подарунки. Від самої думки про Різдво Лінці ставало сумно. Може, мама до того часу повернеться? І куди вона, власне, поїхала?

Раптом у вітрині відбилося знайоме обличчя. Каська? Лінка озирнулася.

— Привіт.

— Ой, привіт. Познайомся... це мої... батьки, — Каська ледь помітно завагалася.

Касьчині тато й мама виглядали привітними.

— Це твоя однокласниця? — допитувалися.

Дивно. Лінка не могла пригадати, щоб мама чи Адам так рано пішли б із нею до торгового центру.

— Вирішили щось купити? — запитала, щоб якось підтримати розмову.

— Так. Тобто, ми хотіли купити кілька книжок. Касі зовсім немає чого читати. Ми йдемо до “Емпіку”.

— Ага, то я вже собі піду.

— Ні, ні, ходи з нами, будь ласка.

В “Емпіку” вони купили Касі ледь не цілу полицю з молодіжними книжками. Потому дали доньці гроші.

— Може, запросиш подругу на якесь тістечко? А ми вже підемо додому.

Дівчата пішли не до кав’ярні, а до фастфуду. І там Каська їй сказала.

— Вони мені не справжні батьки.

— Як це? — Лінка замалим не вдавилася.

— Та так. Спершу я не хотіла нікому казати, аби ніхто не знав, що я не така, як усі, але ж я однаково вирізняюся, га? І так видко, що я із сиротинцю.

— Із сиротинцю?

— Ну, з дитячого будинку. Ти не знала?

Каська провела в дитячому будинку все життя. Маленькою вона мріяла, що колись прийде якась вродлива золотокоса пані в блакитній сукенці й з поміж усіх дітей вибере саме її. Проте ніхто її не вибирав. Дитиною Кася дуже хворіла, невідомо було, чи вона взагалі ходитиме. Тому ніхто не хотів її брати. А потім, коли стало зрозуміло, що з нею все гаразд, дівчинка була завелика. Скільки ж вона проплакала, що не матиме батьків.

— Доки ти там, неважливо, що коли тебе хтось всиновить чи вдочерить, то це не будуть твої справжні батьки, бо справжніх або нема, або ж вони від тебе відмовилися. Мрієш про власний дім, про когось, хто належатиме лише тобі. Я вже думала, що ніколи цього не дочекаюся. Не знаю, чому вони вибрали мене.

— Може, не люблять малих дітей?

— Може й так. Моя... мама, мабуть, хотіла знайти собі подругу, з якою можна буде купувати одяг, ходити до кіно, ну, сама розумієш. Ну, і вони вже немолоді, може, боялися, що коли візьмуть малу дитину, то ніхто їм не повірить? Я оселилася в них перед самими канікулами. Разом переїхали до нової, більшої квартири. Здається, вони хотіли почати все спочатку. Тому я називаю їх мамою й татом, щоб усі думали, що це мої батьки.

— А твої справжні батьки? — наважилася запитати Лінка.

— Не знаю. У дитбудинку ні про що не можна дізнатися. Це заборонено, — вона завагалася. — Та одного разу я дещо підслухала. Здається, моя мама від мене відмовилася. Не хотіла мене, бо я була хвора.

IV

Лінка не могла перестати думати про Каську. Як воно бути без батьків? І раптом відчула несподіваний страх. А що, коли мама не повернеться? Може, усе так, як спершу казав Адам, може, мама з кимсь познайомилася й переїхала до нього? Навіть якщо вітчим і переконував її, наче причина маминого виїзду не в цьому, хіба Лінка могла йому повністю довіряти? Може, мама народить собі ще одну дитину, а її залишить тут назавжди? Або в якомусь дитячому будинку. Адже Адам їй не рідний батько. А якщо вона стане нікому не потрібною і потрапить до сиротинцю?

Спогади не давали їй спокою. Весь час поверталися уривки розмов, якісь картини. “Я мушу більше довідатися про своє дитинство”, — вирішила вона. Лінка відчувала, що в цьому криється якась таємниця. Вона боялася того, про що може дізнатися, та усвідомлювала, що коли чогось не зробить і не взнає, що було причиною її кошмарів і сонних видінь, то ніколи не заспокоїться. А може, таким чином довідається, де її мама?

Уривки спогадів про дитинство та тривожні чужі сни не давали спокою, бабуся Стефа на розпитування онуки реагувала стримано, здебільшого відмовками. Лінка вирішила шукати пояснень у бабусі Божени, матері її загиблого в автокатастрофі тата, якого дівчинка не пам’ятала. В бабусиному будинку Лінка знайшла стару світлину, а від сусідки почула дивну напівзабуту історію свого дитинства, яка заінтригувала ще більше.

ГРУДЕНЬ

Дівчина віддала стару світлину на реставрацію. Під час несподіваної хвороби Кая Лінка розуміє, який дорогий для неї й брат, і вітчим. У лікарні їй несподівано допомагає Адріан, батько якого працює тут лікарем. Підлітки починають спілкуватися, їх поєднує захоплення мистецтвом. Стара мамина світлина приховувала таємницю: на ній мама була вагітна. Але де ж дитина? Бабуся Стефа відповіла на питання онуки досить грубо, та все ж змушена була розповісти, що дитина померла, бо мала ваду серця. Лінка поділилася таємницею з Адріаном — вони зустрічалися дедалі частіше. На одній із зустрічей хлопець почастував її кавою з кардамоном і запропонував заробити трохи грошей на Різдвяні свята на міні-плантації ялинок Адріанового дядька.

VIII

(...) Вийшовши з машини, вони побачили просто казкову картину. Сніг вилискував на сонці, стежка була вкрита інеєм, що мінився, мов діаманти. Зелені деревця вишикувалися перед ними рівними рядами.

— Які гарненькі сосонки! — захоплено вигукнула Лінка.

— Це не сосонки, а ялиці, точніше, ялиця звичайна, а там далі дядько вирощує каліфорнійські ялини. Садив він і даглезії, і сріблясті ялинки. Але такі ростуть найкраще, і їх найчастіше купують.

Копати виявилося нелегко, земля ніяк не піддавалася. На щастя, мороз був невеликий, інакше не вдалося би викопати жодного деревця. Адріан поступово опрацював метод копання: почергово встромляв лопату то під гострим, то під тупим кутом, і діло пішло.

— Тут немає часом яких-небудь мініатюрних бульдозериків? — запитала Лінка.

— Не знаю, але навіть якби були, ми б не могли їх використовувати. Це екологічна плантація.

— Екологічна плантація ялинок? Це, певне, те, що називають оксимороном, як от “білий негр”, — похвалилася своїми знаннями Лінка. — Ми завжди ставимо штучну ялинку, мама каже, що це більш екологічно.

— Багато хто так уважає, але це неправда. Найбільш екологічні ялинки вирощують саме на плантаціях. Такі, як тут, що їх можна посадити, але й звичайні, які зрубують, теж. Вони швидко розкладаються, а не тисячі років, як пластмасові. Крім того, штучна ялинка в теплому приміщенні виділяє отруйні речовини. Колись дядько вирощував вищі ялиці та ялинки, але для цього потрібна неабияка фізична сила, їх вирізають пилою, це не така розвага, як ото з маленькими. Ну, і приємно, що потім їх не викинуть на смітник, а посадять у садочку.

— Кажуть, що це неправда, ну, тобто ці ялинки не ростуть.

— Ці напевне приймуться. Йдеться про те, як їх садять і викопують. Садити треба щільними рядами, щоб коріння не розросталося вбік, а землю між рядами перекопують. Тоді коріння так не розгалужується. Ну, і коли викопуєш, то треба стежити. Бо як перетнеш корінь, ялинка загине. Наче в горщику, але мертва. А в цих чудове коріння, глянь...

Витягнув першу ялинку, поклав на землю й запитально глянув на Лінку.

— Гаразд, гаразд, я більше не лінуватимуся.

Узяла горщика з купи інших, підняла ялиночку догори й посадила деревце в пластмасову хатку. Тоді набрала рукою землі, досипала й утрамбувала.

— Одягни рукавиці, — посміхнувся Адріан. — Бо завтра тебе той твій класний керівник до школи не впустить.

Обоє працювали в поті чола. Уже за півгодини вони так спітніли, що Лінка запропонувала віднести їхні куртки до машини. Кинула їх на заднє сидіння, подумавши, як приємно буде після роботи вбрати сухі й теплі речі.

За кілька годин перед ними стояв ліс ялинок у пластикових горщиках. Лінка була аж мокра. Вона й гадки не мала, що фізична праця так утомлює.

— Ходи, зробимо собі перерву.

Пішли до машини, та коли Адріан попрохав ключі від неї, Лінка не змогла їх знайти. Їй здавалося, що вона поклала їх до кишені светра, але там нічого не було. Кишеня була величенька, бо светра Лінка позичила в Адама. Певне, ключі випали, коли дівчина нахилялася над горщиками. Або коли присіла в кущиках.

— Не хочу тебе лякати, та здається, я їх загубила.

Вона вся трусилася, невідомо, чи від холоду, чи від переляку, бо не знала, як Адріан на це відреагує. Лінка помітила, що хлопець стурбований, але намагається бути спокійним.

— Зачекай, спершу добре пошукаємо.

Вони повернулися туди, де стояли їхні ялинки. Та вистачило одного погляду, аби збагнути, що між грудок розквецяної землі вони точно нічого не знайдуть, тим більше ключів, у яких навіть не було помітного брелочка, а звичайне металеве кільце. Як на зло почав падати лапатий сніг, укриваючи все довкола. Лінка знову затремтіла. Адріан швидко стягнув свого светра й накинув їй на плечі.

— Почекай, не хвилюйся, щось придумаємо. Ти тільки не застудися. Зараз зателефоную до тата, у нього є запасні ключі.

Сягнув до кишені джинсів по мобілку.

— От халепа. Я залишив її в куртці.

Ситуація була настільки абсурдною, що Лінка мимоволі розреготалася.

— Може, хтось нас підвезе автостопом? — запропонувала вона.

Сніг падав дедалі густіший, і це лише підкреслювало драматизм ситуації. Війнув сильний вітер.

— Ні, — заперечив Андріан. — Тут майже ніхто не їздить, глушина неймовірна. До найближчого дому три кілометри. Але ти вся тремтиш. Я не дозволю, щоб ти захворіла на запалення легень.

Адріан схопив із землі лопату, підійшов до машини й розбив найменшу бічну шибку. Потому вони заткнули отвір шарфами й сиділи в холодній машині, загорнувшись у куртки.

— А тепер у мене є для тебе сюрприз, — хлопець витягнув із рюкзака невеличкого термоса й налив якусь рідину до пластикового стаканчика. — Ось, тримай.

— Що це? — недовірливо спитала Лінка.

— Покуштуй.

Лінка зробила ковток. Відчула гіркуватий присмак, пом’якшений чимось солодким. Під оксамитовим, ледь медовим відтінком крилося іще щось, наче відкривалося якесь друге дно.

— Кава з кардамоном.

— Смакує?

— Звісно. Сам приготував?

— Ні, гномики начарували. Мені здалося, що тобі вона сподобалася тоді в “Оксамиті”.

— Чудова. Навіть краща, ніж тоді.

Адріан помітно зрадів. Придивлявся до Лінки, як та розкошує. Тоді зітхнув.

— Так чи сяк, треба подзвонити батькові. Інакше ми звідси не виїдемо.

— Почекай, залишилася ще друга партія ялинок. Ми просто зробили перерву, але ж роботи не скінчили.

— Упораєшся? Тобі не холодно? Не втомилася?

— Після такої кави? Анітрохи!

В Адріанового батька саме закінчилося нічне чергування, тож він привіз їм не лише ключі, а ще й дві піци. Поплескав сина по плечі й нічого не сказав про розбиту шибку.

— Класний в тебе тато.

— Так. Тато в мене те, що треба.

— А мама? Яка в тебе мама? Чим займається?

Адріан чомусь посмутнішав.

— Мама... Мама як мама. По різному буває. Ходи, залишилося зовсім трішечки.

Він явно не хотів про це говорити. Лінка й не наполягала.

— І що тепер буде із цими ялинками?

— Дядьків приятель приїде й забере їх, завтра відвезе до гуртівні. Чого ти така замислена?

Лінка дивилася на ряди горщиків.

— Неймовірно. Так приємно подумати про те, що вони стоятимуть у стількох помешканнях. І про всі руки, які чіплятимуть на їхні гілки гірлянди й іграшки.

— Ходи, поїдемо, бо ще тут замерзнеш.

Лінка напустила до ванни води й задоволено занурилася в теплій піні. Після цілого дня роботи на повітрі купіль видавалася їй просто блаженством. Додала окропу. Дзвоника у двері дівчина не почула. Коли, закутавшись у халат, вона вийшла з ванної, посеред кімнати стояла прегарна зелена ялинка.

— А це звідки тут узялося? — Лінка не приховувала здивування.

— Якийсь юнак привіз, — відповіла бабця. У її очах витанцьовували веселі вогники. — А ось тут записочка.

Щоб одна з них стояла і в Тебе вдома. Дякую за чудовий день. А.

Свято Миколая рідні стараються зробити для Кая справжнім, як і раніше. Несподівано в цей вечір повертається у родину Лінчина матір, проте таємниця її відсутності залишається нерозгаданою, ніхто з дорослих нічого не пояснює. Бабуся Стефа й Адам подарували Лінці професійний фотоапарат. Життя в родині потроху налагоджується. Подруг Лінку та Каську захопили новорічні вечірки з різними пригодами, які часто трапляються в молодіжному середовищі. Та Новий рік Лінка випадково зустрічає саме з Адріаном. Від Каськи дізнається історію про те, як плавання врятувало її від тяжкої вродженої дитячої недуги. Лінка з Адріаном розпочинають пошуки померлої сестри й дізнаються, що дівчинка жива. Бабуся Стефа була невмолимою й на розпитування онуки відповіла з незрозумілою грубістю.

Під час зимових канікул підлітки разом з Адріановими однокурсниками займаються в зимовому таборі, де Лінка вдосконалює майстерність фотографування. Випадково підслуховує розмову, в якій Адріан на запитання, чи є Халіна його дівчиною, відповідає заперечно. За порадою Каськи, свої “дівочі чари” Лінка вирішує перевірити на новому знайомому з табору Конраді, їй це вдається. Дівчина усвідомлює себе привабливою, та з парубком нецікаво, і вона припиняє експериментувати.

БЕРЕЗЕНЬ

Лінка з Адріаном таємно від батьків розпочинають пошуки свідчень про народження її сестри в різних медичних закладах. Дівчина з тривогою готується до випускних іспитів у гімназії та до вступу до ліцею, адже через сімейні негаразди вчитися серйозно цього року вона не мала можливості. Учителька фізики Райдуга радить дівчині попросити про допомогу в підготовці з фізики в колишньої подруги Наталії, стосунки з якою геть зіпсовані.

III

— Добре, що ти вже краще почуваєшся... до школи ходиш і все таке... — Лінка не уявляла, що далі говорити. Стояла, опираючись на край столу в кімнаті Наталії, й нервово гризла солоні палички.

— Так.

Запала незручна тиша.

— Що ж, сідай, розтлумачу тобі ці хвилі, — промовила нарешті Наталія і за мить мелодійним голосом почала пояснювати Лінці природу явищ, про які та поняття не мала. Через годину Халіна відчула, що більше не витримає.

— Наталіє, мабуть, досить. Я вже зрозуміла, дякую.

— Не дякуй. Я роблю це лише тому, що Райдуга наказала. Не тіш себе надією, що існує якась інша причина.

Слова Наталії подіяли наче холодний душ. Колишні подруги раптом глянули одна одній в очі.

— Ми ж із тобою так дружили! — видушила Лінка.

— Так отож. Дружили. А ти взагалі розумієш, що таке дружба? Розумієш, що я відчувала? Ти раптом перестала мене помічати, у тебе з’явилися інші справи, я почувалася, ніби мене викинули на смітник. Неважливо, як довго ми дружили, з’явився хтось новий, хто краще тобі пасував, і що? І кінець дружбі. Гівно це, а не дружба, зрозуміла?

— Наталіє, але...

— Не перебивай мене. Ти все від мене приховувала, нічого не розповідала, а друзі ж існують, щоб допомагати в скруті, правда? А ти? Я раптом перестала для тебе існувати. Ти собі вмить знайшла нову подругу й хлопця.

— Адріан не мій хлопець.

— А хто? Подружка він тобі, чи що? Не забувай, що це я тебе з ним познайомила. У тебе є Каська, Адріан, а в мене? Ти мене пошила в дурні. Гадаєш, що можна отак з людьми поводитися, бути з ними, доки вони потрібні, а коли вже ні, то просто відвернутися спиною. І ще дивуєшся, що тебе перестають обожнювати.

Лінці зробилося недобре. Звісно, вона розуміла, що Наталія перебільшує, але цей раптовий вибух зачепив у ній якусь чутливу струну. У глибині душі Лінка відчувала, що в Наталіїних словах є дещиця правди. Невже вона справді використовувала людей? Наталію? Їй здавалося, що ця дружба перегоріла якось природно, сама по собі. І вже потім, після кількох Наталіїних ляпів, Лінка остаточно відвернулася від подруги, бо та на це заслужила. Халіна не знала, що відповісти на це, тож не сказала нічого. Позбирала свої зошити й тремтячими руками повпихала їх до торби. Потім просто вийшла. Але не бігла вниз сходами, ступала повільно, ніби до ніг хтось поприв’язував каміння...

Вона вже лягала спати, коли, вимикаючи комп’ютер, раптом почула сигнал повідомлення.

* Здається, я знайшов, — писав Адріан. — Щойно повернувся з лікарні.

* І що? — негайно відписала вона.

* Може, давай завтра зустрінемося, і я все тобі розкажу.

* Ти що. Мушу дізнатися зараз.

* Зараз дуже пізно.

* Я вийду із собакою. Зустрінемося під будинком за 10 хвилин, ОК?

* ОК.

Лінка скинула піжаму й знову натягла джинси та светр. Подумала, чи ніхто не помітить її відсутності, але на щастя, у вітальні сидів лише Адам, та й він утупився в екран комп’ютера відсутнім поглядом.

Лінка навшпиньках пройшла до передпокою, де під дверима лежав Фікус.

— Фікусику, погулятки не хочеш? — прошепотіла псові на вухо.

Фікус недовірливо глянув на неї. Адже годину тому він повернувся із прогулянки. Проте чарівне слово “гуляти” подіяло, і Фікус почав кружляти передпокоєм, метляючи хвостом і б’ючи ним по дверях.

— Адаме, ти із собакою виходив?

— Ну так.

— Бо Фікус хоче прогулятися.

— Ой Боже, — зітхнув Адам. — Може, йому припекло.

— То я з ним вийду на хвилинку. Не проблема. Свіжим повітрям подихаю.

І перш ніж Адам устиг отямитися й заперечити, щоб вона не ходила ночами, Лінка вже зачинила за собою двері. Адріан чекав біля будинку, тупцяючи від холоду. Щоправда, погода була майже весняною, та цього разу “майже” відчувалося помітно. Березневі ночі нічим не відрізнялися від лютневих. Морозець був добрячий.

— Це виявилося не так просто, — почав Адріан, розтираючи замерзлі щоки. — На щастя, я часто приходжу до батька, коли той чергує, тож ніхто нічого не запідозрив, але довелося почекати. Батька викликали у зв’язку зі складним випадком. Спершу я шукав карточку дитини із прізвищем, як у тебе, але марно. Тоді знайшов документи твоєї мами й інформацію про пологи. Потім за датою шукав документи дитини. Я думав, що їх немає, але вирішив переконатися. Крім того, я ж не знав, чи в тебе прізвище батька чи матері. Оскільки документи зберігаються в хронологічному порядку, це було не дуже складно. Я відклав дітей, які народилися вчасно. Їх виявилося небагато. На щастя, це невелика лікарня. Слухай, дівчинка на ім’я Катажина... Прізвище Печериця тобі знайоме?

— Ні, — похитала головою Лінка.

— Цій дівчинці поставили діагноз “дитячий церебральний параліч”. І це була єдина хвора дитина, яка народилася того дня.

— Але бабуся говорила щось про ваду серця, а не про ДЦП. Ні, неможливо, щоб це була вона. Може, ваду викрили не відразу?

— Не знаю. Я не міг забрати всі ці папери, це дуже небезпечно.

— Ну, а. — Лінка мусила про це запитати. — Там була якась інформація про те, коли вона померла?

— Так отож. Оце мене й здивувало найбільше. Немає. Є документи за кілька місяців, а потім з’являється інформація про те, що дівчинку виписали з лікарні.

— Виписали!

— Саме так. Тобто вона була жива й здорова, якщо 'її виписали.

— Тоді тим більше, це не вона.

— Лінко... А я переконаний, що це таки вона. У карточці твоєї мами, де інформація про пологи, є не лише стать дитини, але й вага при народженні й бали по шкалі Апгар... Балів небагато, всього чотири. Я порівняв. У карточці цієї дівчинки все те саме.

Лінка здригнулася. Не може такого бути. Це якась помилка. Вона більше нічого не розуміла.

— Отже, не хворе серце, а ДЦП... Однокласниця якось мені про таке розповідала, у неї теж було ДЦП у дитинстві. Якраз вона із цього видряпалася, але, кажуть, що це дуже небезпечна недуга. Може, її виписали з лікарні, а потім стан дівчинки погіршився? Певне, так і сталося. А бабуся могла не все знати. Але чому в неї таке прізвище? Може, у карточці помилка? Дитина повинна мати прізвище батька або матері. Інакше не буває.

— Лінко, не знаю, як тобі й сказати. У документах відзначено контрольні візити протягом кількох наступних років. І записи свідчать, що в неї не було погіршення, навпаки.

— Що це значить?

Лінка похолола.

— Це значить, що твоя сестра зовсім не померла, принаймні не протягом кількох перших років, хіба що в документах помилилися або ми десь не там шукаємо.

— Господи, невже мене стільки часу дурили?

— Я б цьому не здивувався. Мене теж ошукували. Колись розповім, якщо захочеш. А тепер тобі точно треба йти.

І кивнув убік, бо від будинку до них прямувала темна постать. Лін- ка квапливо помахала Адріанові й побігла до Адама.

— Що це за хлопець? — запитав Адам уже вдома.

— Знайомий.

— Ти зустріла знайомого, вийшовши опівночі із собакою?

— А яка різниця, котра година?

— Халінко... Добре, що твоя мама цього не бачить, вона б страшенно рознервувалася. На щастя, вона вже заснула.

— Та невже. Мамі до мене байдуже, та й годі. Тобі теж раджу мною менше цікавитися.

У ній раптом зродився бунт. Почуття, причини якого Лінка знала, проте наслідків не могла передбачити. Але всієї цієї брехні було вже забагато.

— Окей, я домовилася зустрітися зі знайомим біля будинку, хотіла поговорити. Про що — цього сказати не можу, так що не розпитуй. Було би прекрасно, якби ви нарешті перестали мене ошукувати. Ви очікуєте, що я завжди говоритиму правду, питатиму дозволу, буду слухняною дівчинкою, а самі приховуєте якісь свої таємниці. Годі! Я однаково про все довідаюся, ніхто мене не зупинить!

Адам сидів, витріщивши очі.

— Ліночко, заспокойся. Я чесно не розумію, що трапилося.

— Ти хочеш сказати, що нічого від мене не приховуєш? Правду про несподіваний мамин від’їзд, її тривалу відсутність, дивне повернення? Не замовчуєш жодних родинних таємниць?

Адам стиснув вуста й нервово глянув на фіранку, що тріпотіла від протягу.

— Ліночко, мама заборонила мені будь що розповідати про певні речі, та може, це неправильно. Може, краще тобі знати. Коли ти була маленькою, мама народила другу дитину, але дівчинка померла при народженні. Мама дуже важко це пережила. Потрапила до лікарні. У неї була депресія. Нещодавно хвороба знову озвалася. Мама поїхала лікуватися до Кракова. Вона не хотіла тобі розповідати, боялася, що.

— Чого? Що я вважатиму, що вона здуріла, бо лікується в психушці?!

— Це така сама лікарня, як будь-яка інша, — тихо мовив Адам. — Не кричи так, я не хочу, аби вона прокинулася.

— І це все?

— Не розумію.

— Це все, що ви від мене приховували?

— Тебе це не дивує?

— Ні. Я про це знала.

— Ти про все знала?

— Майже. Про те, що поїздка за кордон виявилася психіатричною лікарнею, може й ні, але мене вже нічим не здивуєш. А про дитину знала. Бабуся мені розповіла. Щоправда, за її версією, у дитини був порок серця, але це вже деталі. Є ще й третя версія... — Лінка замовкла.

Їй кортіло розповісти Адамові про Адріанові пошуки, але треба було добряче подумати.

— Третя версія?

— Ні, нічого такого, забудь про все, що я тобі сказала. А ця лікарня... маму вилікували? Тобто... вона туди більше не повернеться?

— Сподіваюся, що ні.

Лінка довго вовтузилася в ліжку, намагаючись заснути. Їй так цього хотілося, бо дівчина вважала, що сон інколи може вирішити всі проблеми й здатен вилікувати. Завжди, варто було їй рознервуватися або схвилюватися, сон приносив їй відчутне покращення. Але сон не приходив. Знову й знову лунали в голові бабусині слова...

“Вона прожила лише кілька днів... Вада серця... Жодних шансів...”

І Адамові...

“Померла при народженні...”

А тоді Адріанові.

“Дитячий церебральний параліч...”

Погляд зупинився на поличці з детективами. Спершу дівчина потайки брала їх у мами, та поступово перестала із цим критися й розіклала на полиці улюблені книжки. Класичну Агату Крісті й майже класичну Кароліну Грехем із серії про вбивства в Мідсомері, та передусім романи Геннінга Манкелля про захопливі пригоди комісара Курта Валландера, від яких Лінка не могла відірватися. Вона була фанаткою детективів, тож точно знала одне: якщо в зізнаннях не збігаються бодай дрібні деталі, то хтось явно бреше.

Лінка дуже серйозно готується до іспитів, відчуває в собі приховані сили й бажання вчитися, та часу залишилося мало. Паралельно намагається розкрити родинну таємницю. На іспиті, навмисне впавши зі стільця, Лінка рятує Наталію, яка захоплюється диктуванням правильних відповідей однокласникові Міхалу й не помічає наближення вчителя. Стосунки між дівчатами налагоджуються. Адріан підтримує Лінку порадами, спонукає до участі в творчому конкурсі фоторобіт.

У одній із розмов мама розповідає про минуле, смерть Лінчиного батька, незавершену докторську дисертацію, мрії, які не збулися. Під час сімейної поїздки на перше причастя маленького родича до Кракова Лінка з Каєм пішли гуляти, загубилися й випадково натрапили на Краківський дитячий будинок. Братик розповів, що вони влітку тут були з мамою. Дівчина через політику конфіденційності не змогла отримати потрібної інформації про сестру, але потоваришувала з молодою працівницею, яка розповіла, що особу, якою Лінка цікавиться, нещодавно вдочерили.

Лінка багато працює над фотографіями, але в неї майже нічого не виходить. Вона у відчаї. На прогулянці Адріан повідомляє, що приїхала його тітка з Лондона, яка пропонує хлопцеві переїхати туди, закінчити ліцей і вступити до престижного британського університету. Батьки вважають, що це чудова ідея.

ТРАВЕНЬ

V

— Ага. Ну, тоді їдь. Я б теж хотіла поїхати до Лондона, якби в мене була така нагода.

Запала мовчанка. Небо хмарилося дедалі дужче.

— Не фотографуєш?

Лінка відчула в його запитанні якийсь незнайомий досі тон. Гіркий, і водночас глузливий. Вражено глянула на хлопця.

— Я ж тобі сказала, що мені не вдаються фотографії. Дивися.

І розстебнула футляр. Адріан мовчки роздивлявся кадри. Десь удалині загриміло.

— Зараз буде злива. Ходімо? — ця розмова почала їй набридати.

— Знаєш, що? Я скажу тобі, чому ці фотографії такі невдалі.

Лінка здивовано глянула на нього. У його очах спалахували лиховісні вогники, і він більше не дивився на неї так ніжно, як завжди.

— Вони безнадійні, бо ти взагалі позбавлена емоцій. Скажи, ти відчуваєш бодай щось до кого-небудь? Чуєш? У тебе була подруга, але ти швидко її забула. Бо з’явилася інша. І колишня перестала для тебе існувати. Ти конче хочеш з’ясувати справу своєї сестри, але хіба ти подумала, як почуватиметься твоя мати? Що ти взагалі думаєш про власну маму? Я цього не розумію, довкола тебе таке відбувається, а тобі до всього байдуже. Як з гуски вода. Воно й не дивно, що на цих фотографіях немає жодної людини, самі якісь кляті кам’яні статуї! Мене це не дивує, бо ти до всіх ставишся однаково, усі, наче кам’яні боввани в парку. Господи, і що в тобі мені так подобалося? Я так тебе кохав! Збирався через тебе не їхати до Англії! Мені здавалося, що ми близькі одне одному, навіть, якщо були просто друзями! Але для тебе те, чи поїду я, чи ні, не має жодного значення, тобі просто начхати!

Ніколи досі Лінка не бачила Адріана таким схвильованим. Дівчина стояла, мов заціпеніла, дозволяючи словам шмагати себе, мов батогом. Раптом небо розпанахала блискавка, і за мить на міст ринув дощ.

— Ходімо, — сухо наказав він. — Пішли, відвезу тебе, бо змокнеш!

Проте Лінка стояла, наче прикипіла до велосипедної доріжки.

— Ну, ні, то й ні. Теж мені, принцеса. Гадаєш, я тебе вмовлятиму? Стій собі, може, який-небудь казковий принц тебе врятує. Хтось, до кого ти справді будеш небайдужа. Бо це точно не я.

І, відвернувшись, Адріан пішов геть, гордовито піднісши голову.

“Якщо він собі думає, що я проситиму пробачення, то тут він помиляється. Оце вже ні! А ще кажуть, що жінки емоційно неврівноважені.

А це ж не вона повелася, як ідіотка, а якраз він. Йолоп нещасний. Кохав він мене, бачте. На щастя, у минулому часі, немає про що балакати. Влаштував їй скандал ні сіло ні впало, саме тоді, коли вона шукала в нього підтримки. Та ще й покинув посеред дороги, під дощем. Чудово. А сам собі повертається в тепленькій машині додому”.

Лінка прислухається до поради Адріана й улаштовує фотосесію з Наталією, в якої просить пробачення за свою минулу поведінку. Результати іспитів оголошені, Адріан був правий щодо них — дівчина впоралася непогано. Мама, здавалося, впоралася з хворобою, взялася за ремонт квартири. Пошуки сестри Лінка відклала на потім. Наближався день Адріанового від'їзду.

ЧЕРВЕНЬ

IV

У день Адріанового від’їзду вона прокинулася на світанку. Лондон, “Wizz Air”. Ой леле, а якщо він уже полетів? Швидко перевірила в інтернеті. Ні, на щастя, ні. Відліт об 11.10. Вона вже знала, що в аеропорту треба бути раніше. Лінка вийшла з дому, щоб іти до гімназії, але ноги самі понесли її в інший бік. Дійшла до Центрального вокзалу. Аеропорт “Окенце”. Чим туди доїхати? На трамвайній зупинці Лінка глянула на електронний розклад трамваїв. Туди їде дев’ятка. За мить над’їхав сучасний трамвай, схожий на велику гусінь. Лінка сіла, задоволена, що доїде на місце й матиме купу часу подумати, що скаже Адріанові. Вона була страшенно схвильована, але в таких ситуаціях їй завжди вдавалося опанувати себе, якось заспокоїтися. Коли Лінка вийшла на кільці, на зупинці “Окенце”, не було ще й дев’ятої. Але й аеропорту ніде не було видко. Або, принаймні чогось, що б на нього скидалося. (...)

Шляху до аеропорту дівчина не знала, це було досить далеко, тому довелося трохи поблукати, щоб сісти нарешті на потрібний автобус й дістатися до “Окенця”.

Часу залишалося дедалі менше. Коли Халіна вбігла до зали в першому терміналі і, благаючи подумки, щоб це було тут, глянула на табло, вона полегшено зітхнула. Її літак, тобто літак Адріана, виблискував сріблястим силуетом на синьому тлі. До відльоту залишалася майже година. Лінка сподівалася, що Адріан стоїть у черзі з багажем і ще не пройшов крізь рамку.

Лінка швиденько пробігла поглядом по екранах біля митного контролю. Лондон, аеропорт “Лутон”, 11.10. Є! І тоді побачила його. Адріан саме клав торбу на транспортер. З туристичного рюкзака щось висунулося й упало на землю. Мабуть, светр. Адріан спробував запхнути його поверх багажу. Не вірячи власному щастю, Лінка рушила в його бік, та це виявилося нелегко. Черга розливалася навсібіч, мов лава вулкану, бо всі намагалися якомога швидше пройти митний контроль. За рамками їх вабили безмитні крамниці, і кожен пасажир інстинктивно боявся, що не встигне. Протискуючись між людьми, які ще в черзі ділилися багажем, щоб не перевищити дозволених п’ятнадцяти кілограмів, вона на хвилину загубила Адріана, і коли нарешті дійшла до контрольного пункту, хлопця вже там не було. Ой, ні! Що робити?! Лінка зіп’ялася навшпиньки, силкуючись розгледіти в натовпі його біляву голову. Є! Адріан прямував у бік рамки. Якщо він її пройде, усе пропало! Там черга була набагато менша, і Адріан занадто швидко наближався до пристрою, завданням якого було перевіряти ручну поклажу за допомогою рентгенівських променів. Лише хвилина. Now or never.

Лінка стала навшпиньки й вигукнула крізь юрбу:

— Адріане!

Голос у Лінки завжди був гучний. Адріан відразу почув її й вражено озирнувся.

— Адріане! — знову погукала вона. Люди почали звертати на них увагу. “Зараз мене забере поліція, — подумала Лінка. — Та поміть же ти мене нарешті!”

Вона почала вимахувати руками. Це виглядало доволі розпачливо, зате подіяло. Адріан примружився, а тоді вражено глянув на неї. Він її побачив! Лінка затамувала подих. Серце калатало так сильно, дівчина боялася, що воно от-от вискочить із грудей. Руки тремтіли, спину обливав піт. Усе відбувалося, як у сповільненому темпі. Далі вона побачила, як Адріан знімає рюкзак із транспортера, а із сірої коробки витягає пасок і мобілку. Лінка рушила до нього.

І що тепер? У голові гуло. Якусь мить вона стояла, мов паралізована, а потім, сама не розуміючи, що відбувається, почала бігти, хоча назвати бігом це було доволі складно, радше проштовхуванням у натовпі, значно повільнішим, ніж хотілося б у цю хвилину Лінці... Зупинилися одне навпроти одного, не здатні ступити бодай крок далі.

— Що ти тут робиш? — насилу вимовив Адріан.

— Я прийшла. прийшла. прийшла попрощатися.

Запала мовчанка. Обоє дивилися одне одному в очі, а повітря довкола аж вібрувало від напруги. Навколо них подорожні квапилися, постійно лунали оголошення про те, щоб не залишати багажу без нагляду, проте Лінка й Адріан не чули нічого, що відбувалося навколо них, продовжуючи вдивлятися одне в одного. Їх ділило не більше, ніж двадцять сантиметрів, але здолати цю відстань було значно складніше, ніж усю дорогу до аеропорту, важче, ніж весь шлях літаком, який незабаром мав забрати Адріана до далекого Лондона.

— Мені вже треба йти.

— Ага.

І продовжували стояти нерухомо.

А тоді Лінка наважилася: “Раз козі смерть! Не знаю, чи можна так робити, але якщо я виглядатиму, як ідіотка, нічого не вдієш. Він однаково виїздить, ніхто не довідається”. Наблизилася до Адріана й обійняла його за шию. За мить відчула його руки на своїй спині. Так вони й стояли, притулившись, а тоді Лінка несміливо торкнулася його волосся, відгорнула пасмо за вухо.

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Мабуть, я повна ідіотка, але... здається, я тебе кохаю. Тобто, справді кохаю.

Вимовивши це, Лінка запрагла втекти чимдалі, світ за очі. Їй здавалося, що весь аеропорт, весь світ утупився в неї, а вона перетворилася на посміховисько для цього натовпу, справжня дурепа, яка так необачно відкрила свої почуття. Зараз її висміють! Та замість цього відчула на своїй шиї теплий Адріанів подих і його вуста, які шукали її. Вони були м’які й ніжні. Здавалося, вона чекала цієї миті все своє життя. Враз пролунало чергове оголошення.

— Останніх пасажирів, що подорожують лініями “Wizz Аіг” до Лондона, просять підійти до гейту номер три.

— Халінко, я мушу йти. Але. усе владнається. Я тобі напишу.

І знову обійняв і поцілував її.

— Іди, йди, — Лінка насилу вивільнилася з його обіймів. — Бо справді запізнишся. Тітка хвилюватиметься не на жарт.

Вона дивилася, як Адріан пройшов за рамку й востаннє глянув на неї щасливими очима. А тоді його вуста прошепотіли: “Я тебе кохаю!”

Лінчина фотографія отримала відзнаку в конкурсі, а це означало звільнення від оплати половини суми за навчання. Отож вона зможе навчатися в омріяному мистецькому приватному ліцеї!

Несподівано історія з сестрою теж завершилася якнайкраще: нею виявилася нова подруга Лінки Кася, дівчинка дійшла такого висновку завдяки власним пошукам і міркуванням. А мама підтвердила припущення, впізнавши свою доньку за родимкою на тілі.

Потім мама розповіла Лінці родинну таємницю, про яку дівчинка майже все дізналася сама. Виявилося, що колись давно, коли Лінка була зовсім маленькою, мама писала дисертацію у професора Печериці, у них виник нетривалий роман, який припинився, коли пан професор дізнався про вагітність жінки. Він пообіцяв матеріально забезпечувати, дати дівчинці своє прізвище, а за це вони мали зникнути з виднокола його життя.

Про роман дізнався й батько Лінки, подружжя посварилося, і він по дорозі до бабусі Божени загинув у автотрощі під час грози на слизькому шляху. Сестричка народилася передчасно, хвора на дитячий церебральний параліч. Мама покинула її в дитбудинку, а сама заслабувала на голову й довго лікувалася. Маленька Лінка виховувалась у бабусі Божени. Сплив час. Мама одружилася з Адамом, у них народився Казимеж (Кай). Та муки сумління не полишали жінку, і вона таємно стежила за життям покинутої в дитбудинку донечки. Кася багато працювала над собою, і їй вдалося здолати хворобу, дівчинка мала й неабиякий хист до малювання. Коли мама дізналася, що її вдочерили, давня психічна хвороба вибухнула з новою силою й жінка змушена була лікуватися, тому й так несподівано й надовго зникла. Після того, як Каська знайшлася й її забрали до справжньої сім’ї, прийомні батьки стали частими гостями там. Адам пробачив маму й повернувся.

(Переклад Божени Антоняк)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. Знайдіть у тексті повісті слова, які є підлітковим сленгом. Доберіть до них літературні відповідники. 2. Чи послуговуєтесь ви молодіжним сленгом? Які, на вашу думку, причини появи цього мовного явища? 3. У мовленні якого персонажа зустрічаємо це явище найчастіше? Поміркуйте, чому авторка використовує підлітковий сленг. Як це впливає на читацьке сприйняття? Математична компетентність. 4. Намалюйте схему “Еволюція стосунків Лінки та Наталії”. 5. У який момент сюжетного розвитку стосунки дівчат зайшли в глухий кут? Чому? Компетентності в природничих науках і технологіях. 6. Знайдіть інформацію про кардамон та його якості, запишіть рецепт кави з кардамоном. Чим вона особлива? Розтлумачте сенс назви твору. Яку роль напій мав у житті Лінки та Адріана? Інформаційно-цифрова компетентність. 7. З допомогою Інтернету відшукайте фотографії Йоанни Яґелло та обкладинок її книжок. Прокоментуйте їх. 8. Яку роль відіграла інформація в Інтернеті в розгадці родинної таємниці та пошуках Лінчиної сестри? Що корисного з цих пошуків ви взяли для себе? 9. Висловіть думку про культуру Інтернет-спілкування та смс-переписки, зразки яких маємо в повісті. Сформулюйте на їх основі правила онлайн-спілкування. 10. Створіть буктрейлер до повісті “Кава з кардамоном”. Уміння вчитися. 11. У колі читацьких інтересів Лінки значне місце посідають детективи. Чи скористалася дівчина уроками улюбленого жанру в розгадці сімейної таємниці? Де і як вона шукала необхідну інформацію? 12. Визначте, про героїв яких творів згадує дівчина, беручи з них приклад. Чи читали ви ці твори? 13. Сторітелинг. Напишіть письмове висловлення за текстом повісті “Навчання моїх однолітків та проблеми молоді в Польщі”. 14. Розкажіть про ставлення Лінки до навчання та складання випускного тестування в гімназії. Як готується дівчина? Які риси характеру вона виявляє? Що може слугувати прикладом для вас? Ініціативність і підприємливість. 15. Пригадайте, як Лінка та Адріан заробили гроші на різдвяні подарунки. Запропонуйте декілька варіантів, як старшокласники можуть поєднати навчання та роботу. 16. Що робить Лінка, щоб після закінчення гімназії продовжити навчання в омріяному ліцеї? Як це характеризує дівчину? 17. Складіть карту досягнення власної мрії щодо здобуття майбутньої професії. Соціальна та громадянська компетентності. 18. У повісті “Кава з кардамоном” Й. Яґелло торкається проблеми перебування дітей у дитячих будинках та інтернатах. Чи існує така проблема в Україні? Чи є, на вашу думку, можливість у перспективі подолати це соціальне явище? Що потрібно для цього зробити? 19. Простежте запропоновані авторкою шляхи виходу з міжособистісного конфлікту на прикладі відносин між Лінкою та Наталією. Напишіть протиконфліктну пам’ятку для однолітків. Обізнаність та самовираження у сфері культури. 20. Уявіть, що ви навчаєтесь із Адріаном в одному ліцеї, де оголосили конкурс малюнку однієї вулиці. Оберіть, яку вулицю вашого міста чи села ви б хотіли намалювати. Опишіть, що і як було б зображено на вашому малюнку. 21. Які поради дає Адріан Лінці, щоб її фотографії були вдалими й набули мистецької ваги? Чи погоджуєтесь ви з ним? Екологічна грамотність і здорове життя. 22. Лінка та Адріан мають власні погляди щодо доцільності продажу новорічних ялинок у горщиках. Порівняйте їхні варіанти екологічної альтернативи вирубуванню ялинок. Висловіть власну точку зору. Напишіть відповідь у формі таблиці:

Погляди Лінки

Погляди Адріана

Моя думка

23. Як ставиться Лінка до паління та вживання алкоголю? Знайдіть підтвердження в тексті. Чи вважаєте ви такі погляди сучасними? 24. Спростуйте або доведіть думку: “У своєму творі Йоанна Яґелло через образ головної героїні Лінки Барської пропагує здоровий спосіб життя”.

Предметні компетентності

Знання. 25. Виокреміть ознаки підліткової повісті у творі “Кава з кардамоном”. 26. Окресліть проблематику повісті та оцініть її з точки зору сучасних підлітків. 27. Схарактеризуйте систему образів повісті. 28. Розкрийте роль персонажів-дорослих у творі, де головним героєм є підліток. Діяльність. 29. Пригадайте риси, якими має бути наділений герой — детектив-нишпорка. Чи можна назвати Лінку детективом-аматором? 30. Порівняйте Лінку на початку та в кінці повісті. Як змінилася героїня? Які події її життя сприяли цим змінам? 31. Порівняйте світ підлітків і світ дорослих у повісті, результати спостережень оформіть у вигляді порівняльної таблиці. Цінності. 32. Знайдіть у поданих уривках актуальні проблеми, з якими зустрічаються сучасні підлітки. Які шляхи подолання цих проблем пропонує Йоанна Яґелло? 33. Які загальнолюдські цінності є важливими для Халіни, Адріана, Наталії та Касі?