Фуга Смерті

Поема відкривається образом, що повторюється як музичний рефрен: «чорне молоко світання». В'язні концентраційного табору — ліричне «ми» — п'ють його вночі, вдень, вранці й увечері. Вони п'ють і п'ють — без зупинки, без вибору. Це не просто метафора страждання: «чорне молоко» — це саме існування в таборі, отруєне, позбавлене природного сенсу, вивернуте навиворіт. Молоко — символ життя і материнського тепла — стало чорним, смертоносним.

Поруч із цим рефреном з'являється «один чоловік» — командир, кат. Він живе в хаті, грає зі зміями, пише листи коханій — Маргариті із золотистим волоссям. Він виходить надвір і свистить на псів, свистить на «своїх євреїв», наказує копати могили і грати музику до танцю. Він поєднує в собі несумісне: ніжність до жінки і холодну жорстокість до жертв. Його очі — блакитні: колір, що в нацистській ідеології означав «арійську» досконалість.

З кожним повтором рефрену напруга зростає. З'являється Суламіф — жінка з попелястим волоссям. Попіл — це попіл спалених у крематоріях. Дві жінки стають двома полюсами вірша: Маргарита — золота, жива, улюблена катом. Суламіф — попеляста, мертва, знищена тим же катом. Целан протиставляє їх не як особистості, а як символи двох Німеччин: культурної, класичної — і злочинної, нацистської.

Команди «один чоловік» стають дедалі жорстокішими: «глибше рийте», «грайте далі до танцю», «солодше грайте смерті». В'язні змушені копати собі могили й одночасно грати музику — їхня праця і їхня смерть перетворені на виставу. Це і є центральне блюзнірство поеми: смерть тут має «майстра» — «смерть це з Німеччини майстер» — і він не сховався, він відомий.

Поема не має фіналу у звичному сенсі — вона обривається на двох іменах: Маргарита і Суламіф. Золоте і попелясте волосся. Жива і мертва. Кат і жертва. Целан не дає розв'язки, бо її немає: Голокост — це незагоєна рана, що не завершується і не «вирішується». Поема звучить як траурна музика — і саме це і є її структура: фуга, де теми повертаються знову і знову, не даючи забути.